Заборона на відкриття провадження у справі про банкрутство в період карантину COVID-19

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавча заборона на відкриття провадження у справі про банкрутство Боржника, вимоги до якого виникли у Кредитора після 12.03.2020 - в період дії карантину викликаною коронавірусною хворобою COVID-19

16 серпня 2022 року Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/10741/21 (ЄДРСРУ № 106422223) досліджував питання щодо наявності заборони на відкриття провадження у справі про банкрутство, застосування якої зумовлено карантином, встановленим тимчасово Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19.

Підставою передачі справи № 910/10741/21 (ухвала Верховного Суду від 14.12.2021 справу № 910/10741/21) на розгляд судової Палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визначено необхідність формування єдиної судової практики щодо застосування пункту 1-2 Прикінцевих та Перехідних положень КУзПБ та Закону України "Про внесення зміни до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19.

Верховний Суд у постанові від 22.04.2021 у справі № 911/2766/20 дійшов висновку про те, що вказівка у нормах пункту 1-2 Прикінцевих та Перехідних положень КУзПБ і Закону України "Про внесення зміни до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19" (далі - Закон № 728-IX), спрямована на недопущення відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за заявою кредиторів за вимогами до боржника, які виникли з 12.03.2020, є окремим застереженням стосовно порядку та календарного періоду застосування цієї норми та стосовно поширення цієї норми на правовідносини в часі. Тому набрання чинності з 17.10.2020 вказаними змінами в Кодекс (пункт 1-2 Прикінцевих та Перехідних положень) згідно із Законом № 728-IX не обмежує застосування відповідних положень КУзПБ і Закону № 728-IX та не обмежує їх поширення на матеріально-правові відносини та процесуальні правовідносини з відкриття провадження у справі про банкрутство, що виникли до набрання чинності з 17.10.2020 цими змінами, однак з 12.03.2020.

Пунктом 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ  встановлено, що тимчасово, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, та протягом 90 днів з дня скасування карантину не допускається відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за заявою кредиторів за вимогами до боржника, що виникли з 12 березня 2020 року.

Наведені обмеження були запроваджені згідно зі змінами, внесеними в КУзПБ Законом України "Про внесення зміни до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19" від 18.06.2020 №728-IX, що набрав чинності з 17.10.2020 (далі - Закон № 728-IX).

Така заборона, хоча й прямо встановлена КУзПБ, однак є умовною та тимчасовою, застосування її зумовлено карантином, встановленим тимчасово Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19.

Вона (заборона) по суті своїй має процесуальний характер і підпорядковується загальному правилу застосування процесуального закону, чинного на момент вчинення відповідної процесуальної дії (частина 3 статті 3 ГПК України).

Пряма вказівка у нормах пункту 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" і Закону №728-IX (яким були внесені відповідні зміни до Кодексу), на недопущення відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за заявою кредиторів за вимогами до боржника, які виникли з 12.03.2020, є окремим застереженням стосовно порядку та календарного періоду застосування цієї норми та стосовно поширення цієї норми на правовідносини в часі.

Набрання чинності з 17.10.2020 вказаними змінами в Кодекс (п. 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення") згідно з Законом № 728-IX не обмежує поширення дії відповідних положень КУзПБ і Закону № 728-IX на матеріально-правові відносини та процесуальні правовідносини щодо відкриття провадження у справі про банкрутство, що виникли до набрання чинності з 17.10.2020 цими змінами, однак на період не раніше 12.03.2020.

(!!!) Відтак, норма абзацу 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ має зворотну дію у часі, оскільки застосовується до відносин, що виникли до набрання чинності цією нормою.

Законом України "Про внесення змін до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства" від 14.12.2021 № 1944-ІХ, який набрав чинності з 06.01.2022 р., вказана вище заборона була скасована. Зворотної дії у часі цьому закону не надано.

ВИСНОВОК № 1: Отже, за наявності підстав, передбачених абзацом 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КузПБ (грошові вимоги кредитора, що ініціює відкриття провадження у справі про банкрутство до боржника, виникли з 12.03.2020) суд мав відмовити у відкритті провадження у справі про банкрутство в тих випадках, коли питання відкриття провадження вирішувалося судом у період часу від 17.10.2020 до 06.01.2022 включно.

При цьому, заборона відкриття провадження у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за вимогами до боржника поширюється на всі вимоги, що виникли з 12.03.2020, оскільки така заборона є безумовною і поширюється на усі випадки неплатоспроможності боржника.

У разі вирішення питання про відкриття провадження у справі про банкрутство після 06.01.2022 у відкритті такого провадження не може бути відмовлено з посиланням на абзац 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КузПБ, хоча б відповідну заяву було подано до цієї дати і вимоги кредитора виникли після 12.03.2020, оскільки як зазначено в пункті 46 цієї Постанови, зворотної дії у часі Закону України "Про внесення змін до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства" від 14.12.2021 № 1944-ІХ законодавець не надав.

Стосовно «вимог кредитора до боржника»

Поряд з цим, як вбачається з викладеного вище, застосування норми абзацу 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, насамперед, ставиться у залежність від вимог до боржника, а ще конкретніше від дати виникнення вимог кредитора до боржника (…що виникли з 12 березня 2020 року...).

КУзПБ не містить визначення термінів "вимога" (у тому числі "вимога кредитора" чи "вимога до боржника"), однак вживає його у різних контекстах.

При визначенні значення терміну "вимога" у нормі абзацу 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ (в редакції Закону №728-ІХ) в процесі розгляду конкретних справ варто виходити з такого.

Поняття "зобов`язання" (частина 1 статті 509 ЦК України), "господарське зобов`язання" (частина 1 статті 173 ГК України) співвідносяться як загальне і спеціальне. Грошове зобов`язання є елементом майнового зобов`язання (як цивільного, так і господарського), змістом якою є право кредитора на отримання від боржника належної йому грошової суми у визначеному правовідношенням розмірі та строки, якому (праву) кореспондуй обов`язок боржника здійснити платіж.

Для грошового зобов`язання в його непорушеному стані (до настання строку платежу) термін "вимога" може вживатися як синонім суб`єктивного права кредитора вимагати від боржника певної поведінки на визначених договором умовах.

В КУзПБ поняття боржника, кредитора, грошового зобов`язання та вимоги застосовуються для цілей цього Кодексу - відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, в тому значенні, яке їм надав законодавець в КУзПБ.

Відповідно до статті 1 КУзПБ грошове зобов`язання - зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. Змістом цього зобов`язання є право вимоги кредитора і кореспондуючий йому обов`язок боржника здійснити платіж, тобто вчинити дію (дії) по передачі певної суми грошей. Таким чином,  обсяг поняття грошового зобов`язання за статтею 1 КУзПБ не збігається повністю із поняттям грошового зобов`язання відповідно до ЦК та ГК в частині тих зобов`язань, що виникають у публічних правовідносинах, але і в цьому випадку його змістом так само буде вимога кредитора до боржника.

В контексті вказаного вище, також слід зауважити на тому, що положення статті 1 "Значення термінів" КУзПБ містить в собі поняття "кредитор", "забезпечені кредитори", "конкурсні кредитори", "поточні кредитори".

 За визначенням законодавця кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки" діє в інтересах власників облігацій, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника.

За приписами частини 2 статті 8 КУзПБ право на звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство мають боржник, кредитор.

Підставою для застосування до боржника  встановлених КУзПБ процедур та, відповідно, відкриття провадження у справі, є неплатоспроможність боржника. Ознакою такої неплатоспроможності є наявність невиконаного боржником зобов`язання перед кредитором незалежно від його розміру та періоду невиконання.

Відповідно до частини 3 статті 34 КУзПБ заява кредитора, крім відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, повинна містити відомості про розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням окремо розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті.

Заява кредитора може ґрунтуватися на об`єднаній заборгованості боржника за сукупністю його різних зобов`язань перед цим кредитором.

Тобто, законодавець визначив в якості підстави звернення особи (кредитора) до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство наявність заборгованості, тобто наявність порушення щодо виконання грошового зобов`язання.

Щодо моменту виникнення вимог (права вимоги) кредитора (ініціюючого кредитора в цьому випадку) до боржника в площині права неспроможності, слід виходити з того, що боржником є особа, неспроможна виконати свої грошові зобов`язання (тобто грошові обов`язки), строк виконання яких настав. Таким чином, моментом виникнення вимоги кредитора як учасника відносин неспроможності, слід вважати саме дату настання строку виконання грошового обов`язку боржника, а не момент вчинення правочину, чи настання іншої підстави, з якої виникає відповідне право як таке.

Поняття "вимога" (частина 2 статті 530 ЦК України), "вимога кредитора" (абз. 10 частини 1 статті 1, частина 3 статті 34 КУзПБ), "вимогами до боржника" (абз. 7 пункту 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ в редакції Закону №7 28-ІХ) мають головну спільну ознаку: кредитор може реалізувати своє право на отримання належної йому суми в судовому порядку (або шляхом індивідуального задоволення вимог в позовному порядку, або на засадах конкурсного процесу за умови, що строк виконання грошового зобов`язання для ініціюючого кредитора настав (боржник знаходиться у стані прострочення виконання або невиконання відповідно до умов договору)).

ВИСНОВОК № 2: Поняття "вимоги кредитора" (абз. 10 частини 1 статті 1, частина 3 статті 34 КУзПБ), "вимоги до боржника" (абз. 7 пункту 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ в редакції Закону №728-ІХ) є тотожними, мають застосовуватися в однаковому значенні у випадку, коли вони є вимогами ініціюючого кредитора. Їх головною ознакою є факт прострочення боржника (невиконання або неналежне виконання грошового зобов`язання у визначений договором строк).

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ:

Судова Палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду вважає необхідним доповнити правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі №911/2766/20:

Пряма вказівка у нормах пункту 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" і Закону №7 28-IX (яким були внесені відповідні зміни до Кодексу), на недопущення відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за заявою кредиторів за вимогами до боржника, які виникли з 12.03.2020, є окремим застереженням стосовно порядку та календарного періоду застосування цієї норми та стосовно поширення цієї норми на правовідносини в часі

За наявності підстав, передбачених абзацом 7 пункту 1-2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ (грошові вимоги кредитора, що ініціює відкриття провадження у справі про банкрутство до боржника, виникли з 12.03.2020) суд мав відмовити у відкритті провадження у справі про банкрутство в тих випадках, коли питання відкриття провадження вирішувалося судом у період часу від 17.10.2020 до 06.01.2022 включно.

Заборона відкриття провадження у справах про банкрутство боржників - юридичних осіб за вимогами до боржника поширюється на всі вимоги, що виникли з 12.03.2020 р., оскільки така заборона є безумовною і поширюється на усі випадки неплатоспроможності боржника.

Поняття "вимоги кредитора" (абз. 10 частини 1 статті 1, частина 3 статті 34 КУзПБ), "вимоги до боржника" (абз. 7 пункту 1-2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ в редакції Закону №728-ІХ) є тотожними, мають застосовуватися в однаковому значенні у випадку, коли вони є вимогами ініціюючого кредитора. Їх головною ознакою є факт прострочення боржника (невиконання або неналежне виконання грошового зобов`язання у визначений договором строк).

Слід звернути увагу, що зроблені у цій справі Судовою Палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду висновки можуть бути використані як релевантні лише до правовідносин що склались між кредитором, який ініціює процедуру банкрутства (ініціюючий кредитор) та боржником, під час розгляду питання щодо відкриття провадження у справі про банкрутство.

 

Матеріал по темі: «Вчинення боржником фраудаторного правочину для приховання активів»

 

 

Теги: справа про банкрутство, провадження, банкрутство, боржник, кредитор, мораторій, заборона, зміни до КУзПБ, COVID-19, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перебування нерухомого майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям

06 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-5015/10, провадження № 61-11878св21 (ЄДРСРУ № 105148727)

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Згідно із частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

За положеннями статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але в порядку спадкування.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини, що виникають із іпотечних зобов`язань, вказують на те, що іпотекодавець не має права розпоряджатися майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки.

(!!!) Водночас положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу, поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 640/12604/16-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 753/4368/13-ц, від 02 грудня 2020 року у справі № 2-4481/08, від 04 листопада 2020 року у справі № 304/260/19, від 03 червня 2020 року у справі № 201/6412/17, від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц.

Крім того, відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15-ц Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Проведений аналіз норм законодавства свідчать про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», а відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Вказаний висновок підтриманий Верховним Судом у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 139/730/19 та від 21 грудня 2021 року у справі № 640/12604/16-ц.

Схожий за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 2-4481/08 (ЄДРСРУ № 93505324), у якій вказано, зокрема, що рішенням про визнання права власності на 1/2 частину майна подружжя права та інтереси іпотекодержателя не порушено, оскільки банк не позбавлений можливості, пред`явити позов про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ВИСНОВОК: Перебування нерухомого майна в іпотеці не перешкоджає поділу спільного майна подружжя, поділ майна подружжя не вважається розпорядженням цим майном, а тому відсутні підстави вважати, що рішенням суду буде вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки іпотекодержателя, оскільки останній не позбавлений права пред`явити вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

Матеріал по темі: «Фіктивний договір позики задля ухилення від повернення боргу кредитору»

 

 

Теги: звернення стягнення на предмет іпотеки, у позасудовому порядку, в період мораторію, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення іпотеки, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку в період мораторію

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»

06 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/7056/18, провадження № 61-13179св19 (ЄДРСРУ № 88641596) досліджував питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 07 червня 2014 року не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

(!!!) Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частин першої, другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмета іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

Визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), оприлюдненій у Єдиному державному реєстрі судових рішень 19 грудня 2019 року, виклала правовий висновок про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку», отже зазначений договір є одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від наявності згоди іпотекодавця. Звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі) є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, а тому такий спосіб стягнення підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Вказана правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справах № 127/16726/17-ц (провадження № 61-39438св18) та № 607/2754/16-ц (провадження № 61-29694св18, ЄДРСРУ №87000569), від 5 лютого 2020 року у справі № 759/2038/18, а також від 19 лютого 2020 року у справі № 758/2524/17 (провадження № 61-448св19, ЄДРСРУ № 87793770).

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов`язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб.

Таким чином, на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути здійснено стягнення шляхом реєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем без його згоди іпотекодавця на його відчуження.

Матеріал по темі: «Мораторій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: дія в часі»

Теги: звернення стягнення на предмет іпотеки, у позасудовому порядку, в період мораторію, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення іпотеки, забезпечення кредитів, в іноземній валюті, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки: висновки Великої палати Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої палати Верховного суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: територіальна/предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці та строки пред’явлення вимог до останніх, мораторій на стягнення.

Відносно територіальної та предметної юрисдикцій

1) Ухвалу про відкриття провадження у справі не можна оскаржити в апеляційному порядку з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції окремо від судового рішення щодо суті спору, таку ухвалу суду першої інстанції відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України не можна окремо оскаржити і у касаційному порядку.

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в ухвалах від 13 червня 2018 року у справах № 522/14750/16-ц (провадження № 14-205 цс 18), № 761/6099/15-ц (провадження № 14-184 цс 18), № 761/30675/17 (провадження № 14-189 цс 18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 750/14127/17 (провадження 14-374 цс 18) та від 13 березня 2019 року у справі № 522/18296/14-ц (провадження 14-62 цс 19).

2) Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення (24 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  442/4490/18, провадження № 14-158 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691824).

Окремо, необхідно вказати на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року по справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691843) зокрема на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з`ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Якщо спір за первісним позовом виник з приводу реалізації іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї, то спірні правовідносини пов`язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16.

Відносно способу звернення стягнення на предмет іпотеки

Крім того, передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15).

На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку»), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16).

(!!!) Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Відносно спадкоємців та строків пред’явлення вимог до останніх

У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 2-2519/11).

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц). 

Відносно мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року по справі № 726/1538/16-ц, провадження № 14-111цс19 (ЄДРСРУ № 81287597)).

Таким чином, виконати умови статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду в момент чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є процесуально неможливим.

Теги: висновки Великої палати Верховного суду,  звернення стягнення на предмет іпотеки, територіальна підсудність, предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці на предмет іпотеки, залог, строки пред’явлення вимог до спадкоємців, мораторій на стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Законодавчо закріплені способи звернення стягнення на предмет іпотеки

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України, захищаючи права забезпеченого іпотекою кредитора, розкрив зміст судового, позасудового … та вигадав «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Надалі, згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Таким чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової практики згідно з вимогами діючого законодавства.

Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 зробив правовий висновок стосовно суспільно – правових відносин пов’язаних із звернення стягнення на предмет іпотеки, який,  на мою думку,  повинен бути предметом судово – правових дебатів юридичної спільноти.

Зокрема суд вказав, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15, яка передбачає що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється:

-     на підставі рішення суду;

-     виконавчого напису нотаріуса;

-     згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті  328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Таким чином ВСУ зазначив, що судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

 - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Предметом дискусії є те, що у справі, яка переглядається судами нижчих інстанцій встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна.

«Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою».

Помилковість застосування вищевказаних норм підтверджується правовою позицією Верховного суду України у справі № 6-1685цс16 від 21.09.2016 р., якою передбачено, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, відповідно до якої у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

(!!!) На мою думку, Верховний суд України застосував так зване правило «спір по суті вирішен правильно, але норми Закону застосовані не вірно» і, виходячи з цього принципу,  рішення судів попередніх інстанцій не скасував, а справу не передав на новий розгляд.

Між тим,  ще раніше Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, при розгляді справи  № 6-969цс16 своєю постановою від 06 липня 2016 р. зробив наступний висновок.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання.

Однак, 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо:

-     таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті;

-  таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

-    загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Таким чином дія  Закону № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15.

Отже, кредитор, розуміючи складність процедури продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, вирішив йти «шляхом найменшого супротиву» та визнав право власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду і, як не дивно, дане рішення було підтримано («скрізь стиснуті зуби») Верховним судом України, а отже утворився ПРЕЦЕНДЕНТ – тобто, як говорив  Остап Бендер, ще один «відносно законний спосіб» відбирання предмету іпотеки.

ВИСНОВОК: аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

        1. судовий – на підставі рішення суду:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);

2. два позасудових способи захисту:

а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;

б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

3. «змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;

P.s. Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 відступив від своєї правової позиції (суд не вправі визнавати право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем – див. п.1) однак залишив в силі рішення попередніх інстанцій, якими саме на підставі рішення суду за іпотекодержателем визнано право власності на предмет іпотеки.

Питання № 1: Як можна керуватися правовими позиціями Верховного суду України, якщо одна суперечить інший (справа № 6-1219цс16 & № 6-1685цс16)  ?

Питання № 2: Якщо Закон застосовано не правильно, однак рішення суду без змін – навіщо нам Верховний суд, який не може забезпечити «єдність судової практики»???

Теги: ипотека, застава, залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, надання житла, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов