Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (інтереси ТОВ та його учасника)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: співпадіння інтересів ТОВ з інтересами її єдиного учасника та/або директора 

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/266/22 (ЄДРСРУ № 119416876) досліджував питання щодо співпадіння інтересів ТОВ з інтересами її єдиного акціонера та директора.

Відповідно до британського як статутного так і прецедентного права директор насамперед має обов`язки саме перед компанією, а не перед окремими акціонерами чи іншими стейкхолдерами (особами, зацікавленими в успішній діяльності компанії).

У справі Salomon v A Salomon & Co Ltd [1896] UKHL 1, [1897] AC 22 Палата Лордів Сполученого Королівства вперше підтримала доктрину самостійної корпоративної правосуб`єктності компанії, навіть якщо одна так сама особа є її акціонером та директором (тобто по суті сама управляє всіма справами компанії).

Відповідно до ст.172 британського Закону про компанії 2006 року (https://www.legislation.gov.uk/ukpga/2006/46/contents):

(1) Директор компанії повинен діяти таким чином, який, на його добросовісне переконання, найімовірніше сприятиме успіху компанії на користь її учасників в цілому, і при цьому він повинен враховувати (серед іншого):

(a) ймовірні наслідки будь-якого рішення в довгостроковій перспективі;

(б) інтереси працівників компанії;

(c) необхідність зміцнення ділових відносин компанії з постачальниками, клієнтами та іншими особами;

(d) вплив діяльності компанії на суспільство та навколишнє середовище;

(e) бажаність підтримання компанією репутації компанії з високими стандартами ділової поведінки, а також;

(f)необхідність діяти справедливо у відносинах між членами компанії.

(2) Якщо або в тій мірі, в якій цілі компанії складаються або включають цілі, відмінні від вигоди її учасників, підрозділ (1) діє так, як якщо б посилання на сприяння успіху компанії на користь її учасників стосувалося досягнення цих цілей.

(3) Обов`язок, встановлений цим розділом, діє з урахуванням будь-якого нормативно-правового акта або норми права, що вимагає від директорів, за певних обставин, враховувати інтереси кредиторів компанії або діяти в їхніх інтересах.

Верховний Суд також неодноразово зазначав, що, розглядаючи корпоративні спори, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №916/2084/17, від 22.10.2019 у справі №923/876/16, Верховного Суду від 03.12.2019 у справі №904/10956/16, від 28.03.2023 у справі №911/2446/21, від 10.05.2023 у справі №916/718/21, від 18.07.2023 у справі №916/3902/21, від 27.09.2023 у справі №922/1192/22  тощо).

(!!!)  Отже, навіть якщо особа володіє 100% пакетом акцій компанії, то не можна вважати, що її інтереси і є інтересами компанії.

Водночас, як зазначається у британський правовій доктрині, при визначенні інтересів компанії та обов`язку директорів  забезпечувати успішність компанії, все ж таки  насамперед беруться до уваги інтереси її акціонерів. Обов`язок лояльності директорів все ще лишається орієнтованим саме на учасників компанії.

Отже, якщо компанія не має кредиторів, працівників та будь-яких інших стейкхолдерів, то при визначенні інтересів компанії дійсно мають братися до уваги інтереси її учасників.

Верховний Суд також звертає увагу, що при встановленні кінцевого бенефіціарного власника суд має брати до уваги не лише відомості, зазначені у відкритих державних реєстрах, але й докази, які свідчать про фактичне здійснення управління компанією.

Верховний Суд у постанові від 01.11.2023 у справі №922/4343/21, яка ухвалена після звернення з касаційною скаргою та підлягає врахуванню згідно ч.4 ст.300 ГПК, зазначив:

"6.13. …Згідно з частинами двадцять другою та двадцять третьою статті 17 вказаного Закону України юридичні особи зобов`язані підтримувати інформацію про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності в актуальному стані, оновлювати її та повідомляти державного реєстратора про зміни протягом 30 робочих днів з дня їх виникнення, та подавати державному реєстратору документи, що підтверджують ці зміни. Якщо зміни у структурі власності та інформації про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи відсутні, юридичні особи зобов`язані повідомляти державного реєстратора про відсутність таких змін при проведенні державної реєстрації будь-яких змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі. У разі виявлення юридичною особою неповноти або неточностей чи помилок у раніше наданій державному реєстратору інформації про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності юридична особа не пізніше трьох робочих днів з дня їх виявлення повторно направляє відкориговані відомості в порядку, передбаченому цим Законом.

Стаття 17-1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачає, що для підтвердження відомостей про кінцевого бенефіціарного власника щорічно, починаючи з наступного року з дати державної реєстрації юридичної особи, протягом 14 календарних днів подаються, зокрема, такі документи: заява про підтвердження відомостей про кінцевого бенефіціарного власника; структура власності за формою та змістом, визначеними відповідно до законодавства.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" державний реєстратор відмовляє у приведенні державної реєстрації у разі, якщо документи суперечать вимогам Конституції та законів України.

6.14. Як встановлено судами попередніх інстанцій ТОВ повідомило державного реєстратора, що при поданні структури власності надана неповна інформація про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності, а саме - у пакеті документів разом із структурою власності, до схематичного зображення структури власності не були додані копії документів, що підтверджують можливість здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність ТОВ, та у порядку частини двадцять третьої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" надало копії документів, що підтверджують можливість здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність ТОВ , а саме: …

Суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що ТОВ  надано документи, передбачені законом, які є необхідними і достатніми для внесення змін до Інформації про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) юридичної особи.

При цьому суди відзначили, що при здійсненні державної реєстрації зміни відомостей про ТОВ  державним реєстратором внесено вичерпний обсяг інформації, яка має бути і може бути внесена до ЄДР відповідно до вимог законодавства.

Разом з тим, оцінюючи та досліджуючи надані сторонами докази (у контексті наявності правових підстав для задоволення позову) господарські суди дійшли висновку, що одна особа є номінальним власником частки в розмірі 50% в статутному капіталі ТОВ , а бенефіціарним власником указаної частки, здатним здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність товариства є саме інша особа . А відтак позов особи про визнанння її кінцевим бенефіціарним власником (контролером) ТОВ за типом прямого вирішального впливу та вимога про скасування реєстраційної дії не підлягають задоволенню".

Отже, статус кінцевого бенефіціарного власника  визначається не лише за відомостями із публічних реєстрів, але й насамперед тим, хто здійснює фактичне управління юридичною особою (має вирішальний вплив). Саме цим кінцевий бенефіціарний власник відрізняється від номінального власника, інформація про якого може бути внесена до публічних реєстрів.

ВИСНОВОК: по-перше: інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються; по-друге: у корпоративному спорі насамперед беруться до уваги інтереси акціонерів товариства; по-третє: статус кінцевого бенефіціарного власника  визначається не лише за відомостями із публічних реєстрів, але й насамперед тим, хто здійснює фактичне управління юридичною особою (має вирішальний вплив).

 

 

Матеріал по темі: «Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (визнання правочину недійсним)»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (визнання правочину недійсним)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину, яким замасковано розмивання частки учасника ТОВ, недійсним в судовому порядку

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/266/22 (ЄДРСРУ № 119416876) досліджував питання щодо визнання правочину, яким замасковано розмивання частки учасника ТОВ недійсним в судовому порядку як укладеного на підставі зловмисної змови (застосування ч.1 ст.232 ЦК)

Верховний Суд звертає увагу, що у постанові від 22.10.2019 у справі №911/2129/17 Велика Палата Верховного суду дійшла таких висновків:

6.18. Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України.

6.19. При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

6.20. Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6.21. За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно.

6.22. Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.

6.28. Задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що оскаржувані позивачем правочини (договори) вчинялись від імені ТОВ посадовими особами від імені позивача, проте всупереч його інтересам. Зміст таких правочинів не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ як суб`єкта господарювання, а був спрямований на задоволення особистих інтересів вказаних представників, які фактично діяли в інтересах іншого товариства, на користь якого виводились виробничі потужності.

6.29. Отже, як правильно встановлено судами, наведені вище обставини вказують на наявність умислу, домовленості представників сторін під час укладення спірних договорів щодо переслідування власних інтересів всупереч інтересам позивача, що стало підставою для задоволення позову, визнання недійсними договорів та повернення позивачу майна, відчуженого за такими договорами.

6.30. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову".

ВИСНОВОК № 1: Отже, Верховний Суд вже робив висновки щодо можливості застосування ч.1 ст.232 ЦК у випадку, коли директор як виконавчий орган юридичної особи вчиняє правочини всупереч її інтересам на підставі зловмисної домовленості з іншою стороною.

 

 

Чи може суд втручатися в господарську діяльність товариства (визначати економічну доцільність залучення інвестицій) або бенефіціарної Компанії нерезидента? 

В Україні презюмується добросовісність, обґрунтованість та розумність бізнес-рішень (ділових рішень), якщо інше не доведено позивачем. Виключення з цього правила становлять випадки, коли особа діяла у конфлікті інтересів.

В доктрині та світовій судовій практиці сформувалося так зване "правило ділового рішення" (business judgement rule), відповідно до якого посадові особи не повинні доводити ефективність ділових рішень. За цим правилом, суди зазвичай не входять в питання оцінки ефективності ухвалених ділових рішень. Судді зазвичай не володіють достатньою компетенцією та досвідом для оцінки ефективності ухвалених ділових (інвестиційних, підприємницьких) рішень. Крім того, будь-яке бізнес-рішення є ризиковим, це невід`ємна риса підприємницької діяльності, а також таким, яке ухвалюється в умовах володіння певним обсягом  інформацією станом на момент ухвалення рішення. При ухваленні рішень інформація про майбутні події є невідомою і може бути лише спрогнозована. Оцінка судом  ефективності ділового рішення вже постфактум, за наявності значно більшого обсягу інформації про події, які відбулися після ухвалення рішення, не завжди забезпечує справедливий підхід. Під час судового розгляду, який відбувається як правило зі спливом значного періоду часу, навіть розумне ділове рішення може здатися нерозумним. Водночас, "правило ділового рішення" не захищає очевидно нерозумні, абсурдні рішення, яким немає пояснень, які належним чином не обґрунтовані.

ВИСНОВОК № 2:  Суд зобов’язаний надати оцінки аргументам обох сторін та наданим на їх підтвердження доказам щодо обґрунтованості/необґрунтованості та розумності/нерозумності рішень, ухвалених керівником (про збільшення статутного капіталу, про відмову від переважного права на внесення додаткового вкладу при збільшенні розміру статутного капіталу, що призвело до зменшення частки компанії), наскільки такі дії відповідали інтересам компанії бенефіціарного власника, тощо.

 

 

 

Матеріал по темі: «Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (номінальне збільшення)»

 

 

 

 

 

 

Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Вручення судових та позасудових документів нерезиденту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном сторонам судового провадження (нерезиденту)

26 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9962/16 (ЄДРСРУ № 88430617) досліджував питання щодо порядку передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Відповідно до статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

За приписами до частин першої - четвертої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 365 ГПК України передбачено, що іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно із частинами першою та другою статті 367 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Водночас, слід враховувати, що названою нормою встановлено право суду, а не обов`язок у разі необхідності, з урахуванням обставин конкретної справи та вимог закону, звертатись до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави з судовим дорученням.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах" від 19.10.2000.

Відповідно до частини першої статті 1 Конвенції, ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно із частиною першою статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3- 6.

Відповідно до статті 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави. З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Водночас, статтею 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: a) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, b) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, c) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

Наприклад, з інформації, розміщеної на офіційному сайті Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права www.hcch.net, вбачається, що Нотою, датованою 05.01.1984, уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів особам, які перебувають на території його країни безпосередньо поштою, відповідно до положень статті 10 Конвенції.

Відповідно до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що: a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Незважаючи на положення попередніх частин, суддя може в термінових випадках прийняти рішення про застосування будь-яких тимчасових чи охоронних заходів.

У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

Разом з тим відповідно до положень статті 15 Конвенції вбачається, що ця норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі (а не позивачем чи третьою особою), про наявність справи, яка розглядається судом, для надання відповідачу можливості вжиття заходів захисту.

Тобто положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки саме відповідача, а не будь-якого іншого учасника провадження.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.10.2019 у справі №911/165/18 (ЄДРСРУ № 84879761), від 27.01.2020 у справі № 910/29287/15 (ЄДРСРУ № 87150952), від 12 березня 2020 року у справі № 910/28827/15 (ЄДРСРУ № 88171823) та від 26 березня 2020 року у справі № 910/9962/16 (ЄДРСРУ № 88430617).

Судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Водночас повідомлення позивача та/або третьої особи про хід справи на підставі статті 15 Конвенції є таким, що ґрунтується на помилковому тлумаченні норм міжнародного (зокрема Конвенції) та процесуального права.

ВИСНОВОК: Отже, неправомірне застосування порядку передачі судових та позасудових документів, врегульованого статтею 367 ГПК України, статтею 15 Конвенції та пов`язане із цим зупинення провадження у справі  призводить до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.

Матеріал по темі: "Надіслання поштового відправлення нерезиденту з описом вкладення"

Теги: повістка, повідомлення нерезидента, вручення повістки, іноземний елемент, учасник провадження, конвенція, вручення за кордоном судових та позасудових документів, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність справи за участю позивача - фізичної особи, громадянина України до юридичної особи-відповідача, який є іноземним елементом і не має місцезнаходження в Україні?

27 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/5522/187, провадження № 61-37898св18 (ЄДРСРУ 78979722) досліджував питання щодо підсудності цивільних справ з іноземним елементом.

Спершу необхідно вказати, що визначення поняття «іноземний елемент» надано в п. 2 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: а) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; б)об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; в) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до статті 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ч. 1 ст.3 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Розділ XII вказаного вище Закону чітко встановлює правила підсудності.

Так, статтею 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

У статті 76 вказаного вище закону визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;

12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Вказана позиція також викладена в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом».

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

ВАЖЛИВО: Розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з'ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.

Вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, судам слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, але й колізійні норми, які містяться в конвенціях і двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу.

За змістом частини другої статті 3 ЦПК правила про підсудність, передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права.

Згідно з частиною другою статті 27 ЦПК України позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб.

Відповідно до частини третьою статті 28 ЦПК України, якою визначено підсудність справ за вбором позивача, позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди.

Разом з тим, статтею 20 Конвенції, передбачено, що якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія.

Статтею 42 Конвенції передбачено, що зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів і інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

(!!!) Якщо особа, що спричинила шкоду і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.

У справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, компетентний суд Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред'явити позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.

ВИСНОВОК: Узагальнюючи наведене вбачається, що судам загальної юрисдикції України підвідомчі справи у спорах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України, а також у справах за участю іноземних фізичних осіб, що мають місце проживання в Україні, про відшкодування шкоди.

Справи за участю позивача фізичної особи - громадянина України до юридичної особи відповідача, який є іноземним елементом і не має місцезнаходження в Україні щодо відшкодування шкоди завданої на території іншої держави, мають розглядатись відповідним судом іноземної держави.

Теги: іноземний елемент, міжнародне приватне право, підсудність справ, відшкодування шкоди, судова практика, Адвокат Морозов