Адвокат Морозов (судовий захист)
Верховний суд: оскарження договору купівлі-продажу
частки в статутному капіталі ТОВ з підстав її не сформованості
13 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/9/21 (ЄДРСРУ № 119806335) досліджував
питання щодо відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою
відповідальністю.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію
особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов`язків; шляхом укладання правочинів, суб`єкти цивільних відносин реалізують
свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав
іншим учасникам.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв
ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного
кодексу України).
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять
умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є
обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Водночас за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст
правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,
а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього
Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із
сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах,
встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним
(оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 16, 203, 215 ЦК України для
визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення
позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої
сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами
розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності
правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності
правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне
право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право
порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який
ефективний спосіб порушене право може бути захищено.
Дії учасників цивільних та корпоративних відносин
мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю,
відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного
правовідношення.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень
включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав
та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16
червня 2020 року у справі №
145/2047/16 зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum
proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у
кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та
базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium»
(ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої -
принцип добросовісності.
(!) Поведінка є
такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не
відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона
правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.
Конституційний Суд України у Рішенні від 28 квітня
2021 року N 2-р(ІІ)/2021 вказав,
зокрема, таке:
- «словосполуку» а також зловживання правом в інших
формах», слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів
права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими,
що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку
Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за
допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії
можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують
межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими
можуть бути юридичні наслідки таких дій" (абзац другий підпункту 3.6
пункту 3 мотивувальної частини);
- частина третя статті 13 та частина третя статті 16
Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до
добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, тому що ця мета є
правомірною (легітимною) (абзац третій підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної
частини).
Крім того, на думку Конституційного Суду України,
тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має
ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість,
добросовісність і розумність (абзац третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної
частини Рішення від 23 квітня 2020 року N 2-р(ІІ)/2021).
У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати
Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що
добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний
стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою
інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина
venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще
на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium"
(ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини
venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою,
яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема,
поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови,
що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Цей висновок
був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25
травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження
№ 14-175 цс 20).
Відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» учасник товариства
має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в
тій частині, в якій вона є оплаченою.
ВАЖЛИВО: Верховний Суд
звертає увагу, що законодавча заборона відчуження неоплачених часток у
товариствах з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»), спрямована
насамперед на захист прав та законних інтересів інших осіб - самого товариства,
осіб, які купили неоплачену частку, а не тих учасників, які самі ж і не
оплатили частку.
З огляду на вище зазначене, та оскільки продаж частки
в статутному капіталі є виключним волевиявленням учасника товариства, що
узгоджується з вимогами ст. 6, 627 ЦК України і останній, укладаючи оспорюваний
договір, гарантував відсутність будь-яких обмежень щодо відчужуваної частки,
відсутні у даному випадку порушення приписів ст. 203 ЦК України щодо загальних
вимог укладення правочинів та відсутні підстави недійсності правочину,
наведених у ст. 215 ЦК України.
ВИСНОВОК: Оскільки
учасник відчужив частку в статутному капіталі Товариства і гарантував покупцеві
те, що вона повністю оплачена, а потім звернувся з позовом про визнання
договору купівлі-продажу недійсним з огляду на невнесення ним своєї частки до
статутного капіталу такі дії позивача є суперечливою та недобросовісною
поведінкою.
Несплата позивачем (учасником) на момент відчуження
частки в статутному капіталі жодним чином не порушує прав самого позивача.
Тому правильним є висновки суду про відсутність підстав для визнання недійсним
оспорюваного договору купівлі-продажу.
Немає коментарів:
Дописати коментар