Визнання недійсним договору оренди землі який повністю виконано

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ефективність судового захисту шляхом визнання недійсним договору оренди землі, який повністю виконано на момент розгляду спору

11 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 927/864/21 (ЄДРСРУ № 114114497) досліджував питання: «Чи є ефективним спосіб захисту у вигляді визнання недійсним договору оренди землі, який повністю виконано на момент розгляду спору, а будь-яких інших вимог позивачем (прокурором) не заявлено»?

Частинами 1 і 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону у разі недійсності правочину (близький за змістом висновок викладено в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Проте згідно з частиною 5 статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Позов особи, яка не є стороною правочину, до однієї із сторін про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на користь іншої за правовою природою є різновидом похідного позову (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункти 74 -78, 101, 103, 111).

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21  сформулював правовий висновок про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, і зазначив таке:

"Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з`ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов`язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

Наведеним висновком, сформульованим у справі №905/77/21, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду уточнила висновок, викладений у постанові цієї ж палати від 03.12.2021 у справі №906/1061/20.

Обрання неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20.

З огляду на вказане, якщо Договір є повністю чи частково виконаним, то визнання його недійсним без одночасного застосування наслідків недійсності правочину не призведе до поновлення майнових прав держави, а тому Верховний Суд вбачає підстави для відмови у задоволенні позову про визнання недійсним Договору з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту.

Висновки судів попередніх інстанцій щодо правової природи Договору, відповідності його вимогам закону та змісту правовідносин, що склалися між відповідачами внаслідок його укладення, визначального значення для вирішення даного спору не мають, адже, як зазначено вище, прокурор у цій справі обрав неефективний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

ВИСНОВОК:  Задоволення позовної вимоги про визнання недійсним Договору, який вже виконаний його сторонами, само по собі не призведе до поновлення майнових прав держави, на захист яких спрямований позов прокурора, а тому позовні вимоги останнього підлягають відхиленню.

 

Матеріал по темі: «Захист інтересів пов`язаних із ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету»

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Неповідомлення нотаріусом спадкоємця про заповіт

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: неповідомлення нотаріусом спадкоємця про заповіт, як поважна причина пропуску строку на прийняття спадщини 

19 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 570/5553/19, провадження № 61-20213 св 21 (ЄДРСРУ № 112369970) та від 09 жовтня 2023 року у справі № 671/208/22, провадження № 61-8385св23 (ЄДРСРУ №  114020974) досліджував питання щодо поважності причин пропуску строку на прийняття спадщини, як неповідомлення нотаріусом спадкоємця про заповіт. 

Законодавство не встановлює конкретний перелік поважних причин пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини та такі причини оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку та з урахуванням усіх обставин справи. 

Тобто суд, розглядаючи такі позови встановлює саму по собі наявність причин, що унеможливили своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини, та оцінює їх з точки зору поважності. 

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. 

Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. 

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. 

Отже, за змістом наведених нормативних актів нотаріус або уповноважена особа органу місцевого самоврядування має вжити заходів із повідомлення спадкоємців про заповіт саме у межах строку для прийняття спадщини, проте, як встановлено у межах розгляду цієї справи, такі дії не були вчинені взагалі, що об`єктивно позбавило позивача можливості подати заяву до нотаріальної контори у встановлений законом строк. 

Завданням цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». 

(!!!) Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо. 

При вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. 

Указане відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17. Ця судова практика залишається незмінною й у практиці Верховного Суду, зокрема у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, провадження № 61-38298св18 та багатьох інших. 

ВИСНОВОК: Неповідомлення нотаріусом спадкоємця про заповіт свідчить про те, що спадкоємець не знав про нього, а отже є всі підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Ця судова практика стала тривалий час і незмінна, висловлена Верховним Судом України у постановах: від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, і у подальшому підтримана Верховним Судом у постановах: від 26 липня 2021 року у справі №405/7058/19 (провадження № 61-18000св20), від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21).

 

Матеріал по темі: «Звернення спадкоємця до суду передує отримання відмови у нотаріуса»

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника та вплив процедур банкрутства на виконавче провадження 

05 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/2199/20 (905/1152/16) досліджував питання щодо особливостей повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника та вплив процедур банкрутства на виконавче провадження 

Суть справи: Стягувач звернувся до виконавчої служби із заявою про повернення йому виконавчого документу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", але отримав відмову на підставі того, що існує заборона вчиняти виконавчі дії до закінчення строку дії обставин, які зумовили зупинення виконавчого провадження. 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Тобто, стягувач, на власний розсуд має право як пред`явити виконавчий документ для примусового виконання (п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження") в межах встановленого законом строку, так і наділений правом просити повернути виконавчий документ за свою заявою, якому кореспондується обов`язок виконавця його повернути .

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження", не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону України "Про виконавче провадження"). 

У постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.10.2020 у справі №    916/922/16 наведено висновок про те, що чинна редакція Закону України "Про виконавче провадження" жодним чином не пов`язує повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження з процедурами банкрутства боржника. 

(!!!) Вплив процедур банкрутства на виконавче провадження виявляється у таких процесуальних діях: 

1) виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо боржника визнано банкрутом (пункт 3 частини четвертої статті 4 цього Закону); 

2) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом. Виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) (пункт 4 частини першої статті 34 цього Закону); 

3) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі затвердження плану санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство, якщо стягувач включений до плану санації (пункт 8 частини першої статті 34 цього Закону). 

Верховний Суд дійшов висновку, що повернення виконавчого документу стягувачу за його заявою, є його безумовним правом, яке лежить у межах власного розсуду кредитора щодо розпорядження своїми правами та можливість здійснення якого не перебуває у залежності від стану виконавчого провадження. 

Разом з тим, на думку колегії суддів, повернення виконавчого документа не є в розумінні статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходом примусового виконання рішення, оскільки не передбачає вчинення виконавцем "активних" виконавчих дій з метою задоволення вимог стягувача. 

Повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" не матиме наслідком зловживання стягувачем своїми правами відносно боржника шляхом пред`явлення наказу до виконання, наприклад, іншому виконавцю, оскільки (1) виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання, якщо боржника визнано банкрутом (п. 3 ч. 4 ст. 4) або (2) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію (п. 4 ч. 1 ст. 34). 

При цьому права боржника, у такому випадку захищені також нормами законодавства про банкрутство. 

Так, протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, який вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі виконання рішень у немайнових спорах (ч. 3 ст. 41 Кодексу України з процедур банкрутства). 

Разом з тим, за висновком колегії суддів, повернення виконавчого документа не є в розумінні статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходом примусового виконання рішення, оскільки не має на увазі вчинення виконавцем "активних" виконавчих дій з метою задоволення вимог стягувача. 

ВИСНОВОК: Повернення стягувачу виконавчого документа на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" не ставиться в залежність від стану виконавчого провадження та є безумовним правом стягувача, отже  така заява стягувача має бути задоволена, а виконавчий документ - повернутий.

 

 

Матеріал по темі: «Статус виконавчого провадження під час поновлення строку на оскарження судового рішення»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Недійсність правочину з підстав перевищення повноважень представником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником з перевищенням повноважень 

04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/1786/20, провадження № 61-6478св23 (ЄДРСРУ № 113967357) досліджував питання щодо визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником з перевищенням повноважень. 

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 

Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 ЦК України. 

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. 

У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. 

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при вчиненні правочинів. 

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. 

Як визначено у частині третій статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. 

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. 

Відповідно до частин першої та другої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. 

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину. 

27 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 547/384/21, провадження № 61-8512св23 (ЄДРСРУ № 113794362) вказав, що на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 

Отже, у частині третій статті 92 ЦК України передбачено загальну презумпцію того, що дії органів юридичної особи або її представників у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи. Саме цим зумовлений обов`язок таких органів чи осіб вчиняти дії в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно і розумно, а також не перевищувати своїх повноважень. 

Положення частини третьої статті 92 ЦК України встановлюють виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. 

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи у тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. 

З огляду на приписи статей 92, 237 - 239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю. 

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. 

Для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, потрібно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання. 

Такі висновки щодо застосування частини третьої статті 92 ЦК України викладено у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, підтримано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц та у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 547/727/20-ц, провадження № 61-8667 св 22, від 21 червня 2023 року справа № 547/692/20 провадження № 61-7608 св 22, від 05 липня 2023 року у справі № 547/663/20, провадження № 61-8411св 22,від 05 липня 2023 рокуу справі № 547/641/20, провадження № 61-8083 св 22. 

ВИСНОВОК: Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що представник такої особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе позивач. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання. 

До подібних за змістом правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц, провадження № 14-153 цс 18; від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, провадження № 12-45 гс 19 та ухвалі від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20, провадження № 14-94цс23 (ЄДРСРУ № 113701373).

 

Матеріал по темі: «Вчинення керівником юрособи правочину з перевищенням повноважень»

 

 

теги: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, уповноважена особа, схвалення правочину, недійсність правочину, представник за довіреністю, юридична особа, обсяг повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Виселення співмешканців з предмету іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості виселення співмешканців з житлового приміщення під час звернення стягнення на  предмет іпотеки 

04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/10763/20, провадження № 61-3729св22 (ЄДРСРУ № 113967349) досліджував питання щодо виселення з житлового приміщення під час звернення стягнення на  предмет іпотеки. 

Згідно з частиною третьою 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. 

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41 Конституції України). 

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). 

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. 

Кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). 

Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон). 

Відповідно до статті 3 Закону взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. 

Відповідно до статті 9 Закону іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, проте має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. 

Верховний Суд зауважує, що ЦК України і Закон не містить норм, які зменшували б або обмежували б право членів сім`ї власника житла на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21. 

Відповідно до статті 39 Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 

Згідно зі статтею 40 Закону звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. 

ВИСНОВОК: Факт реєстрації місця проживання співмешканців у житловому приміщені не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що буде підставою для виселення усіх зареєстрованих у квартирі осіб на вимогу іпотекодержателя або нового власника, а у випадку невиконання відповідної вимоги - в судовому порядку.

 

Матеріал по темі: «Виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки»

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов