Зупинення провадження у судовій справі до вирішення іншої справи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення провадження у судовій справі з підстав неможливості її розгляду до вирішення іншої справи

07 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 4821/3/23, провадження № 61-9411ав23 (ЄДРСРУ № 113324490) досліджував питання щодо підстав та можливості зупинення провадження у справі з підстав неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи.

У постанові Верховного Суду України 07 жовтня 2015 року у справі  № 6-1367цс15 зазначено, що «зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи».

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 761/33089/20 (провадження№ 61-18470св21) вказано, що тлумачення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України свідчить, що обов`язкове зупинення провадження у справі можливе за наявності у сукупності таких умов: 1) об`єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, тобто неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі; 2) пов`язаність справ - пов`язаною зі справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; у тому числі йдеться про факти, які мають преюдиційне значення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21) вказано, що: «метою зупинення провадження у справі згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому провадженні, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в іншій справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у справі, провадження у якій зупинено, зокрема факти, що мають преюдиційне значення. З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Разом із тим, необхідно враховувати, що відповідно до пункту 6 частини першої статі і 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Отже, така підстава зупинення провадження, як неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи, застосовується у тому разі, коли в тій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цій справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

При цьому, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд повинен враховувати, що зупинення провадження у цивільній справі   з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки в тому разі, коли лише в тій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав вимог у даній справі чи умов, від яких залежить можливість її розгляду, і з`ясувати, чи дійсно від наслідків розгляду зазначеної цивільної справи залежить прийняття рішення у цій цивільній справі.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду необхідно у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи.

Саме по собі твердження про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для зупинення провадження у справі. Взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення у іншій справі.

Відповідних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 910/12694/18.

ВИСНОВОК: Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо ухвалити рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи.

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі через перебування сторони в ЗСУ»

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ціна продажу права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду  дослідила питання щодо ціни продажу права вимоги

08 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/8115/19 (910/13492/21), провадження № 12-42гс22 (ЄДРСРУ № 113269741) досліджувала питання щодо ціни продажу права вимоги. 

Статтею 177 Цивільного кодексу України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно із частиною першою статті 178 Цивільного кодексу України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до частини першої статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Поряд із цим згідно із частиною третьою статті 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Звідси вбачається, що право вимоги є об`єктом цивільних прав, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу.

За змістом частини першої статті 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Як установлено у частині першій статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У свою чергу абзац 1 частини першої статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право вимоги, яка відступається (продається), може мати так звану номінальну вартість та реальну вартість.

Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.

Реальна вартість права вимоги, як і будь-якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, а саме попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема, через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а в процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.

Реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент залежно від низки обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.

(!!!) Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 57)).

Звідси Велика Палата Верховного Суду зазначає, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

ВИСНОВОК: Оскільки сторони договору відступлення права вимоги не обмежені номінальною вартістю права вимоги, сама по собі різниця між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, та ціною продажу такої вимоги, визначеною сторонами в договорі купівлі-продажу права вимоги, не може вважатися платою за договором факторингу.

 

Матеріал по темі: «Розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу»

 

 

 

теги: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, розмежування правочинів, номінальна вартість, фінансування,  судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт, застава, іпотека, Велика Палата Верховного Суду

Розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду дослідила питання щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу

08 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/8115/19 (910/13492/21), провадження № 12-42гс22 (ЄДРСРУ № 113269741) досліджувала питання щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною першою статті 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини першої статті 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним чи безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України (стаття 350 Господарського кодексу України).

Згідно зі статтею 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (стаття 1079 Цивільного кодексу України).

За частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги фінансовими вважаються такі послуги: торгівля валютними цінностями; залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій; фінансові платіжні послуги; у сфері страхування; діяльність у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринках капіталу; факторинг; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». Отже, факторинг є фінансовою послугою.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону про фінансові послуги.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону про фінансові послуги договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;   9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Як уже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України договір факторингу передбачає, зокрема, те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону про фінансові послуги), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), така плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит).

Натомість грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 Цивільного кодексу України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106)).

ВИСНОВОК: Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні й підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 51).

 

Матеріал по темі: «Велика палата Верховного суду: цесія & факторинг»

 

 

 

теги: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, розмежування правочинів, номінальна вартість, фінансування,  судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт, застава, іпотека, Велика Палата Верховного Суду

Організаційно-правова форма дочірнього підприємства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Організаційно-правова форма дочірнього підприємства єдиним засновником та акціонером якого є Держава

05 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  в рамках справи № 920/640/22 (ЄДРСРУ № 113233441) досліджував питання щодо організаційно-правової форма дочірнього підприємства єдиним засновником та акціонером якого є Держава.

Суб`єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (пункт 1 частини другої статті 55 ГК України).

Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб`єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об`єднання майна різних форм власності); спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами - суб`єктами співробітництва (частина перша статті 63 ГК України).

Таким чином, відповідно до Господарського кодексу України державним підприємством є створений компетентним органом державної влади суб`єкт господарювання, що діє на основі державної власності.

Відповідно до частини восьмої статті 63 ГК України у випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім. 

Критерієм віднесення підприємства до конкретного виду є форма власності, на основі якої діє таке підприємство. ГК України розглядає "дочірнє підприємство" як залежне від іншого, контролюючого підприємства, а не як окрему організаційно-правову форму (див. пункти 66, 77 постанови Верховного Суду від 03.02.2022 у справі № 904/5292/19; постанова Верховного Суду від 06.03.2023 у справі № 903/403/22).

Крім того, у пункті 81 постанови від 03.02.2022 у справі № 904/5292/19 Верховний Суд зробив висновок, що оскільки засновник дочірнього підприємства є державним акціонерним товариством 100 відсотків акцій якого належать державі, то його дочірнє підприємство за своєю сутністю також є державним підприємством, адже діє на основі державної власності, переданої йому засновником у господарське відання (подібний висновок щодо віднесення дочірнього підприємства, засновником якого є державна акціонерна компанія, 100 відсотків акцій якої належать державі, до державного підприємства був викладений у постановах Верховного Суду України від 14.10.2014 у справі № 21-452а14 та від 17.03.2015 у справі № 21-58а15, постанові Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 904/1146/18).

З огляду на положення статті 141 ГК України, статті 326 ЦК України, оскільки підприємство є державним акціонерним товариством, 100 відсотків акцій якого належать державі, то його дочірні підприємства за своєю сутністю також є державними підприємствами, адже діють на основі державної власності, переданої його засновником у господарське відання (див. пункт 82 постанови Верховного Суду від 03.11.2022 у справі № 908/671/18 (908/2269/21), пункт 53 постанови Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 44/258-б (910/15424/20).

Такий висновок щодо організаційно-правової форми дочірнього підприємства є сталим в судовій практиці Верховного Суду (див. постанову від 27.01.2020 у справі № 904/1146/18 (пункт 4.2.6); постанову від 22.06.2022 у справі № 913/849/14; постанову від 03.02.2022 у справі № 906/1318/19; постанову від 06.07.2023 у справі № 921/574/20 (пункт 29)).

ВИСНОВОК: Дочірні підприємства, засновниками яких є державна акціонерна компанія, належать також до державних підприємств.

 

Матеріал по темі: «Визначення виду підприємницького товариства»

 

 

Теги: дочірнє підприємство, ТОВ, юридична особа, статут, учасник товариства, збори, форма власності, вихід учасника, загальні збори, підприємництво, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

Оскарження постанови Укртрансбезбеки зафіксоване в автоматичному режимі (перевантаження)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність оскарження постанови Укртрансбезбеки щодо правопорушення зафіксоване в автоматичному режимі (перевантаження)

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 № 2344-III (далі - Закон № 2344-III).

Відповідно до частини дванадцятої статті 6 Закону № 2344-III державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 року № 3353-ХІІ (далі - Закон № 3353-ХІІ) з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів. Порядок видачі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та розмір плати за його отримання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За приписами ст. 33 Закону України «Про автомобільні дороги» від 08.09.2005 № 2862-IV (далі - Закон № 2862-IV) рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами, дозволяється за погодженнями з відповідними органами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Процедура здійснення державного контролю за додержанням суб`єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту (далі - суб`єкти господарювання), вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, норм міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення, виконанням умов перевезень, визначених дозволом на перевезення на міжобласних автобусних маршрутах, вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення, дотриманням габаритно-вагових параметрів, наявністю дозвільних документів на виконання перевезень та відповідністю виду перевезень, відповідних ліцензій, внесенням перевізниками-нерезидентами платежів за проїзд автомобільними дорогами визначена Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 № 1567 (далі - Порядок № 1567).

Відповідно до пункту 3 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 30 (надалі Правила проїзду), транспортний засіб чи автопоїзд з вантажем або без вантажу вважається великоваговим, якщо максимальна маса або осьова маса перевищує хоча б один з параметрів, зазначених у пункті 22.5 Правил дорожнього руху.

Згідно з підпунктом «б» пункту 22.5 Правил дорожнього руху рух транспортних засобів та їх составів на дорогах державного значення допускається у разі, коли їх параметри не перевищують фактичної маси щодо вантажних автомобілів: двовісний автомобіль - 18 тон; трьохвісний автомобіль - 25 (26)* тон; чотирьохвісний автомобіль - 32; чотирьохвісний автомобіль з двома рульовими вісями та ведучими вісями, оснащеними спареними колесами - 38 тон; щодо комбінованих транспортних засобів: двовісний автомобіль (тягач) з двовісним напівпричепом - 36 тон; двовісний автомобіль (тягач) з трьохвісним напівпричепом - 40 тон; трьохвісний автомобіль (тягач) з двовісним або трьохвісним напівпричепом - 40 тон; двовісний автомобіль (тягач) з трьохвісним напівпричепом (контейнеровоз), що здійснює перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра - 42 тони; трьохвісний автомобіль (тягач) з двовісним або трьохвісним напівпричепом (контейнеровоз), що здійснює перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра - 44 тони; щодо автопоїздів: двовісний або трьохвісний автомобіль з двовісним або трьохвісним причепом - 40 тон.

Диспозиція пункту 22.5 Правил дорожнього руху передбачає різні нормативи допустимої фактичної маси транспортних засобів для тягачів з напівпричепом та тягачів з напівпричепом (контейнеровозів), що здійснюють перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра. Також зазначені параметри є відмінними в залежності від кількості осей тягача та контейнеровоза.

Таким чином, визначальними ознаками комбінованого транспортного засобу для цілей визначення параметрів максимальної фактичної маси є: кількість вісей у тягача та напівпричепа, наявність у напівпричепа ознак контейнеровозу, перевезення одного чи більше контейнера або ж змінного кузова при дозволеній максимальній довжині 13,716 метра.

Механізм фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі визначено Порядком фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2019 № 1174 (надалі Порядок № 1174).

Так, згідно пункту другого Порядку № 1174 система фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі (далі система) взаємопов`язана сукупність автоматичних пунктів та інформаційно-телекомунікаційної системи.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 1174 фіксація правопорушень в автоматичному режимі здійснюється на автоматичних пунктах, які облаштовані відповідно до вимог, визначених у додатку.

Положеннями пункту 12 Порядку № 1174 врегульовано, що автоматичний пункт може забезпечувати:

- вимірювання навантажень, що припадають на кожну вісь транспортного засобу;

- вимірювання загальної маси транспортного засобу;

- визначення кількості осей транспортного засобу та віднесення транспортного засобу до однієї із відповідних категорій;

- вимірювання міжосьових відстаней транспортного засобу;

- визначення кількості коліс (скатності) на осях транспортного засобу;

- вимірювання габаритів транспортного засобу;

- фіксацію та розпізнавання державних номерних знаків транспортного засобу, причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/ або заднього державного номерного знаку транспортного засобу);

- фіксацію фронтального зображення транспортного засобу;

- фіксацію загального вигляду транспортного засобу (вигляд збоку) в момент проїзду через автоматичний пункт (оглядова фотографія транспортного засобу, на якій відображені його контури та кількість осей);

- первинне оброблення зібраних даних та передачу інформації до інформаційно-телекомунікаційної системи за допомогою засобів захищених каналів зв`язку із використанням наскрізного шифрування;

- автентифікацію автоматичного пункту, контроль цілісності, авторства, доступності, а також неспростовності дій щодо інформації, що передається від автоматичного пункту до інформаційно-телекомунікаційної системи.

Інформація від автоматичних пунктів передається до інформаційно-телекомунікаційної системи у вигляді метаданих (пункт 14 Порядку фіксації адміністративних правопорушень).

Згідно пункту 15 Порядку № 1174 метадані повинні містити дані про:

- засоби вимірювальної техніки - назва засобу вимірювальної техніки та його умовне позначення, серійний номер, найменування виробника, рік виготовлення, метрологічні характеристики, найменування власника засобу вимірювальної техніки, документи про відповідність та/або результати повірки (дата повірки, строк дії повірки);

- місце фіксації (кілометр + метр, географічні координати);

- найменування автомобільної дороги загального користування, вулиць і доріг міст та інших населених пунктів;

- дату і час фіксації здійснення вимірювання, смугу руху, напрямок руху, максимальне дозволене навантаження на вісь, державний номерний знак транспортного засобу, причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/ або заднього державного номерного знаку транспортного засобу), категорію транспортного засобу, тип транспортного засобу згідно з пунктом Г.2 додатка Г ДСТУ 8824:2019 «Автомобільні дороги. Визначення інтенсивності руху та складу транспортного потоку», повну масу транспортного засобу, ширину, висоту, довжину, розподіл навантаження за осями транспортного засобу (номер осі, фактичне навантаження на вісь, сумарне фактичне навантаження на осі, сукупність осей, фактичну міжосьову відстань, фактичну шинність (кількість коліс) на осі);

- фотографії транспортного засобу - фронтальна, фотографія державного номерного знаку транспортного засобу, фотографія державного номерного знаку причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/або заднього державного номерного знаку транспортного засобу), оглядова фотографія із зображенням розпізнаного державного номерного знаку;

- відеозапис руху транспортного засобу через автоматичний пункт (за наявності).

Під час передачі інформаційних файлів та метаданих проводиться їх автоматизована перевірка в інформаційно-телекомунікаційній системі на цілісність та походження даних (пункт 10 Порядку № 1174).

(!!!) Відтак, з системного аналізу положень Порядку № 1174 вбачається, що здійснення державного нагляду (контролю) за безпекою, зокрема на автомобільному транспорті може здійснюватися, зокрема шляхом встановлення на автомобільних дорогах автоматичних пунктів комплекс технічних засобів, що здатні в автоматичному режимі, зокрема вимірювати загальну масу транспортного засобу; визначати кількості осей транспортного засобу; вимірювати навантаження, що припадають на кожну вісь транспортного засобу тощо.

У подальшому така інформація від автоматичних пунктів передається до інформаційно-телекомунікаційної системи у вигляді метаданих, які містять інформацію про засоби вимірювальної техніки, місце фіксації, найменування автомобільної дороги, дату і час фіксації здійснення вимірювання тощо, фотографії транспортного засобу, відеозапис руху транспортного засобу через автоматичний пункт.

При цьому, система забезпечує автоматизоване формування проекту постанови про адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі за допомогою автоматичних пунктів, відповідно до законодавства.

Посадові особи Державної служби України з безпеки на транспорті, уповноважені розглядати справи про правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі, під час їх розгляду використовують інформаційні файли, тобто упорядковану сукупність відомостей:

- про транспортний засіб;

- відповідальну особу, визначену статтею 14-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення;

- наявність/відсутність документа, який підтверджує внесення плати за проїзд, або дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні;

- та метаданих, сформованих автоматичним пунктом (пункти 2, 16 Порядку № 1174).

Постанова повинна містити наступні відомості про найменування органу та посадової особи, який виніс постанови, дату розгляду справи, відомості про особу, стосовно якої розглядається справа, опис обставин, установлених під час розгляду справи, зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення, прийняте у справі рішення, транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак), технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис, розмір штрафу та порядок його сплати, правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження, відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу, адресу вебсайту в мережі Інтернет, на якому особа може ознайомитися із зображенням транспортного засобу в момент вчинення адміністративного правопорушення, ідентифікатор для доступу до зазначеної інформації та порядок звільнення від адміністративної відповідальності, а також дату та час фіксації здійснення вимірювання.

Для правильного розуміння здійснених розрахунків перевищення габаритно-вагових норм у постанові зазначається формула розрахунку. 

Втім, автоматична фіксація не передбачає здійснення розрахунків, складання інших документів, які, будуть доказами скоєння адміністративного правопорушення. Усі вимірювання здійснює технічний пристрій, інформація про який наявна у постанові.

Верховний Суд в постанові від 31.07.2019 у справі №802/518/17-а дійшов висновку, що товарно-транспортна накладна не є первинним документом, що підтверджує фактичну вагу товарно-матеріальних цінностей, що перевозяться, а використовується виключно для обліку таких товарно-матеріальних цінностей в аспекті підтвердження факту. Тому, сам факт наявності товарно-транспортної накладної не виключає перевезення, одночасно і інших товарно-матеріальних цінностей, не вказаних в первинних документах, що впливає на загальну вагу транспортного засобу. Схожого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 28.02.2019 р. у справі №805/3598/16-а.

Тобто, товарно-транспортна накладна не може беззаперечно свідчити про достовірність важення транспортного засобу та вантажу з боку перевізника, тому посилання останнього на те, що перевезення товару відповідно до товарно-транспортних накладних, з урахуванням ваги автомобіля та причепу, виключає перевантаження транспортних засобів, суди вважають необґрунтованими.

Слід відмітити, що переміщення вантажу під час руху є неприпустимим, оскільки його переміщення спричиняє збільшення динамічної маси транспортного засобу при гальмуванні, а також порушує стійкість транспортного засобу, що є загрозою для безпеки дорожнього руху.

Перевізник зобов`язаний враховувати дозволені навантаження транспортного засобу, нерівномірний розподіл маси вантажу на осі, зміну маси транспортного засобу та можливе перевищення вагових параметрів після здійснення заправки автомобіля пальним, та використовувати, в таких випадках, транспортний засіб з відповідними технічними параметрами.

Тому в більшості випадків не приймаються докази сторони позивача щодо вимірювання вантажу здійсненного перед фіксацією правопорушення, з огляду на можливе переміщення вантажу під час руху.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище, враховуючи правовий аналіз судової практики щодо аналогічних справ, вбачається що дієвою підставою для скасування постанови Укртрансбезпеки (мова йде про перевантаження при перевезеннях) є або порушення при складанні постанови або несправність вимірюваного технічного приладу (відсутність техдокументів, порушення строку ліцензії і т.і.) або неправомірний суб’єкт відповідальності (авто передано в оренду) або плутанина в напівпричепах та контейнеровозах, в інших випадках суди відмовляють у позові посилаючись здебільшого на те, що правопорушення зафіксовано в автоматичному режимі, а тому ані ТТН (не первинний документ) ані договір (не спростовує перевантаж, окрім актування пломбування), ані додаткові зважування – не підтверджують доводів позивача.

 

Матеріал по темі: «Визначення належного суб’єкта відповідальності за постановами Укртрансбезпеки»

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження ухвали щодо заміни сторони у справі окремо від рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційне оскарження ухвали щодо заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) окремо від рішення суду

23 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 683/1861/19, провадження № 61-8220св23 (ЄДРСРУ № 113121934) досліджував питання щодо можливості апеляційного оскарження ухвали щодо заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) окремо від рішення суду.

У частині першій статті 353 ЦПК України визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можна оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Зокрема, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження (пункт 28 частини першої статті 353 ЦПК України).

Питання процесуального правонаступництва врегульовано в статті 55 ЦПК України, згідно з частиною першою якої в разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Такі висновки Верховного Суду узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 2-3627/09 (провадження № 61-16520сво18) та Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 679/48/16-ц (провадження № 61-4361св21), від 27 серпня 2020 року у справі № 522/22205/17 (провадження № 61-4481св19), від 04 травня 2022 року у справі № 638/10464/18 (провадження № 61-14850св21), від 14 вересня 2022 року у справі № 323/946/21 (провадження № 61-20596св21).

ВИСНОВОК: Пункт 28 частини першої статті 353 ЦПК України у поєднанні з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали суду першої інстанції, як про заміну сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження, так і про відмову у заміні сторони.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду18 січня 2023 року в рамках справи № 761/5866/19, провадження № 61-9707св22 (ЄДРСРУ № 108582651).

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження протокольних ухвал та про заміну сторони у справі»

 

Теги: протокольні ухвали, заміна сторони, процесуальне правонаступництво, відмова у заміні сторони, апеляційне оскарження, ухвала суду, виконавче провадження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Наслідки скасування наказу про проведення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки скасування наказу про проведення податкової перевірки на підставі судового рішення, що набрало законної сили

10 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/1563/21, адміністративне провадження № К/990/2569/23 (ЄДРСРУ № 112757730) досліджував питання щодо наслідків скасування наказу про проведення податкової перевірки на підставі судового рішення, що набрало законної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 вересня 2021 року у справі №816/228/17, відступивши від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), сформувала правовий висновок, згідно з яким неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суд у постанові від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18 сформував правовий висновок, відповідно до якого незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

У постанові Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суд від 22 вересня 2020 року у справі № 520/8836/18, окрім наведених вище висновків, погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб`єктом владних повноважень, який зобов`язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної позапланової перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує жодних правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 КАС України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом. Таким чином, податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками такої перевірки та на підставі акту перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню. Встановлені судами обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржуване податкове повідомлення - рішення, є достатніми для висновку про протиправність податкового повідомлення - рішення. З урахуванням цього Суд касаційної інстанції зазначив про відсутність необхідності перевірки порушення позивачем вимог Податкового кодексу України, як підстави для донарахування суми грошового зобов`язання.

Отже, зміст висновків наведених постанов свідчить про те, що установивши таке порушення процедури проведення перевірки, її підстав, наслідком чого є визнання протиправними її результатів, до аналізу інших обставин, що слугували підставою ухвалення суб`єктом владних повноважень індивідуальних актів, суд може не переходити, з огляду на викладену вище сталу і послідовну практику Верховного Суду, відступу від якої у встановленому законом порядку не здійснювалося.

У пункті 40 справи «Пономарьов проти України» (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

Сутність цього принципу полягає у тому, що в разі винесення судом рішення, що набрало законної сили, воно не може бути піддане сумніву.

Так, відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

(!!!) Отже, за наявності судового рішення щодо протиправності наказу, що набрало законної сили, суд позбавлений можливості та правових підстав для надання повторної правової оцінки такому наказу.

Схожий підхід до застосування норм права за встановлених обставин скасування наказу про проведення перевірки на підставі судового рішення, що набрало законної сили, підтверджується чіткою та послідовною практикою Верховного Суду: постанова від 03 червня 2021 року у справі № 822/1660/18, постанова від 21  січня 2021 року у справі № 826/3200/14, постанова від 26 вересня 2022 року у справі №  1340/3590/18, постанова від 12 липня 2023 року у справі № 560/8337/22 (ЄДРСРУ №112156115).

ВИСНОВОК: Протиправність наказу про призначення та проведення контролюючим органом перевірки є достатньою підставою для висновку про протиправність прийнятого за результатами такої перевірки податкового повідомлення-рішення, що зумовлює відсутність необхідності перевірки порушення податкового законодавства по суті як підстави для нарахування суми грошового зобов`язання.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 28 грудня 2022 року у справі №420/22374/21, від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18, від 04 вересня 2020 року у справі № 821/1274/18, від 22  вересня 2020 року у справі №520/8836/18, від 11 липня 2019 року у справі №804/8855/14.

 

Матеріал по темі: «Оскарження наказу ДПС на перевірку платника для закриття справи про адмінарешт майна»

 

 

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДПС, НУР, ППР, Адвокат Морозов