05/05/2018

Доцільність оскарження наказу про податкову перевірку після її проведення


Адвокат Морозов (судовий захист)


Судова практика Верховного суду щодо доцільності оскарження наказу ДФС про проведення податкової перевірки вже після її проведення.
Обґрунтовуючи все ж таки реальну доцільність оскарження саме - наказу ДФС на проведення перевірки платника податку, а вже потім самого податкового повідомлення рішення та застосування наслідки такого оскарження, наведу власний приклад, нещодавно пройшовший етап касаційного оскарження у новоствореному Верховному суді…
Об’єктом дослідження буде ПОСТАНОВА Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року по справі №804/3006/17, касаційне провадження №К/9901/40546/18 (ЄДРСРУ № 73737151).
Звертаю увагу на дати: «У травні 2017 року Товариство Х звернулось до суду з позовом до ДПІ, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ ДПІ від 22.12.2014 №1153 «Про призначення документальної невиїзної перевірки Товариства за листопад 2011 року - жовтень 2014 року».
Щоб не завантажувати читача менш важливою інформацію, скажу лише, що Товариство дізналось про спірний наказ вже під час судового засідання в адміністративному суді за позовом ДПІ до останнього про стягнення податкового боргу…десь на початку 2017 р. (читай між рядків).
Підстави для оскарження Наказу на податкову перевірку чітко закріплені у нормах Податкового кодексу України та не є предметом дослідження у цьому матеріалі, однак цитата Верховного суду у цьому рішенні дуже важлива: «Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою».
Тобто, платник податку не може оскаржити те, що не існує равно як і те, про що він не знає (тільки здогадується) і лише після ОФІЦІЙНОГО отримання інформації, з якою не згодний, останній реалізує своє конституційне право на оскарження…
Примітка: процедуру оскарження (адміністративне або судове) платник податку обирає самостійно, виходячи з правової доцільності та мети оскарження.
І на кінець цитата – апогей всього судового рішення, успіх майже річних юридично-правових зусиль, крах Акта податкової перевірки з усіма її державними важелями та адміністративним впливом: «Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої».
Підсумовуючи зазначене вбачається, що вищевказане судове рішення це гордість та велика вдячність нашій судовій системі, а також впевненість у меті нашої команди та нескінченний аналіз, змінних як вітер, трендів судової практики.
Необхідно вказати, що вищевказану судову практику корисно використовувати у взаємозв’язку із нижчезазначеним: податковий орган заявляє: «…у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію, а тому, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7, не може бути скасований».
Між тим, як неодноразово встановлено Верховним судом України та підтверджено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема від 21 березня 2018 року по справі № 812/602/17, адміністративне провадження № К/9901/5128/17 (ЄДРСРУ № 72965595), а саме: «посилання у касаційні скарзі на те, що у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає відповідач, не може бути скасовано є також безпідставними, оскільки згідно наведених норм податкового законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі №21-425а14».
Отже, у постановах Верховного Суду України від 27.01.2015 р. № 21-425а14, від 09.02.2016 р. у справі № 826/5689/13 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог Податкового кодексу призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. 
Тобто, у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкової вимоги та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску.
У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом, а податкова вимога та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого податку є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності перевірки та відсутності правових наслідків такої.
ВИСНОВОК: Суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді. У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.
Таким чином, підсумовуючи все вищевикладене та роблячи загальний висновок вбачається наступне:
1.  Платник податків має право оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення;
2. Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду останньої;
3. У випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню;
4.   Судовий збір сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»;
5. Процесуальний строк на оскарження наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку становить 1095 днів. 





Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

03/05/2018

Реалізація підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі


Адвокат Морозов (судовий захист)


Суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі не є платником акцизного податку.
27 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1688/17, адміністративне провадження №К/9901/3873/17 (ЄДРСРУ № 73700766) досліджував питання: «Чи є суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі платником акцизного податку?».
Суд вказав, що підпунктом 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України передбачено, що реалізація підакцизних товарів (продукції) - будь-які операції на митній території України, що передбачають відвантаження підакцизних товарів (продукції) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами з передачею прав власності або без такої, за плату (компенсацію) або без такої, незалежно від строків її надання, а також безоплатного відвантаження товарів, у тому числі з давальницької сировини, реалізація суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.
Згідно з підпунктом 212.1.11 пункту 212.1 статті 212 Податкового кодексу України платником акцизного податку є особа - суб'єкт господарювання роздрібної торгівлі, яка здійснює реалізацію підакцизних товарів.
Відповідно до підпункту 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 Податкового кодексу України до операцій з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню віднесено вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) платником податку за межі митної території України.
ВАЖЛИВО: Товари (продукція) вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною декларацією, у тому числі, якщо відвантаження відбулося у звітному періоді, а вивезення (експортування) - у наступному звітному періоді і на дату подання декларації з акцизного податку за звітний місяць наявна така митна декларація.
У підпункті 213.3.3 пункту 213.3 статті 213 Податкового кодексу України вказано, що звільняються від оподаткування наступні операції з підакцизними товарами: ввезення підакцизних товарів (продукції) з-за меж митної території України на митну територію України, якщо при цьому згідно із законом не справляється податок на додану вартість у зв'язку з розміщенням товарів (продукції) у митних режимах: реімпорту, транзиту, тимчасового ввезення, митного складу, вільної митної зони, безмитної торгівлі, переробки на митній території, знищення або руйнування, відмови на користь держави.
Частина 1 статті 140 Митного кодексу України передбачає, що безмитна торгівля - це митний режим, відповідно до якого товари, не призначені для вільного обігу на митній території України, знаходяться та реалізуються для вивезення за межі митної території України під митним контролем у пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон України, відкритих для міжнародного сполучення, та на повітряних, водних або залізничних транспортних засобах комерційного призначення, що виконують міжнародні рейси, з умовним звільненням від оподаткування митними платежами, установленими на імпорт та експорт таких товарів, та без застосування до них заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі видів контролю, зазначених у частині першій статті 319 цього Кодексу.
Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 141 Митного кодексу України у митний режим безмитної торгівлі поміщуються іноземні та українські товари, які ввозяться з-за меж митної території України або вивозяться з митної території України.
Іноземні товари поміщуються у митний режим безмитної торгівлі з умовним звільненням від оподаткування митними платежами.
(!!!) Поміщення українських товарів у митний режим безмитної торгівлі для цілей оподаткування вважається експортом цих товарів.
Частинами 1, 2 статті 420 Митного кодексу України передбачено, що магазин безмитної торгівлі - це спеціалізований торговельний заклад, розташований у пункті пропуску через державний кордон України, відкритому для міжнародного сполучення, а також на повітряному або водному транспортному засобі комерційного призначення, що виконує міжнародні рейси, та призначений для реалізації товарів, поміщених у митний режим безмитної торгівлі.
Магазини безмитної торгівлі здійснюють продаж товарів громадянам, які виїжджають за межі митної території України, а також пасажирам міжнародних рейсів, які виконуються повітряними та водними транспортними засобами комерційного призначення, що експлуатуються резидентами. Реалізація магазинами безмитної торгівлі товарів, поміщених у митний режим безмитної торгівлі, підприємствам забороняється.
Відповідно до пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.
У абзаці першому пункту 2 розділу І Порядку заповнення та подання декларації акцизного податку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 23 січня 2015 року № 14, вказано, що декларація складається та подається особами, визначеними статтею 212 розділу VI Кодексу як платники акцизного податку.
ВИСНОВОК: З огляду на викладене, суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі не є платником акцизного податку, а отже у суб’єкта господарювання, який не є платником акцизного податку при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі, відсутній обов'язок з подання декларацій з цього податку.
Аналогічне твердження міститься також й у листі ДФС від 26.04.2017 № 9011/6/99-99-15-03-03-15.



Теги: реалізація підакцизних товарів, магазин безмитної торгівлі, суб’єкт господарювання, платник акцизного податку, податкові спори, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов


28/04/2018

Початкова ціна предмета іпотеки в грошовому вираженні у рішенні суду


Адвокат Морозов (судовий захист)


Верховний суд: наслідки не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні. 
21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 235/3619/15-ц, провадження № 14-11цс18 (ЄДРСРУ № 73500804) досліджувала питання обов’язковості зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні.
Суд вказав, що у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-61цс15 міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України також в постанові від 07 жовтня 2015 року (справа № 6-1935цс15), в постанові від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-1561цс15) та в постанові від 08 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16).
Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
(!!!) Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.
Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, порушення обов'язків іпотекодавцем, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна Банку від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.
ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значеннята не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. 



Теги: іпотека, ипотека, ціна іпотеки у рішенні суду, початкова ціна предмета іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Адвокат Морозов


27/04/2018

Правовий аспект стягнення виконавчого збору



Верховний суд: підставою для стягнення виконавчого збору є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами ДВС.
18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/11524/15-ц, провадження № 61-1788св17 (ЄДРСРУ № 73565829) в черговий раз досліджував питання стягнення виконавчого збору.
Суд вказав, що статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закону) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
У частині першій статті 5 Закону зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Відповідно до статті 40, 42 Закону передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною 3 статті 40 Закону унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно частиною 4 статті 42 Закону на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина 1 статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Згідно з частинами першою, другою статті 27 Закону виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби і стягується з боржника до Державного бюджету України у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута стягувачу за виконавчим документом.
ВАЖЛИВО: Тобто, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
У даній справі з матеріалів виконавчого провадження встановлено, що державним виконавцем не було здійснено дій з примусового виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача присуджених сум за виконавчим листом.
Враховуючи викладене, у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення виконавчого збору.
На підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення скарги на дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
Висновок апеляційного суду про те, що частини перша та друга статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» не містить конкретних вказівок, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої державним виконавцем з боржника суми боргу, колегія суддів вважає необґрунтованим з огляду на таке.
Окрім цього 15 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1587/13 (ЄДРСРУ № 72403101) вказав, що у пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" від 26.12.2003 № 14 роз'яснено, що відповідно до статей 45, 46 Закону № 606-XIV витрати виконавчого провадження та виконавчий збір стягуються за постановою державного виконавця з боржника, якщо останній не виконав рішення добровільно в установлений для цього строк і воно було виконане примусово.
Таким чином, доводи представника відділу ДВС про те, що для стягнення виконавчого збору необхідною є умова фактичного виконання та виконавчий збір стягується незалежно від того, чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби, суд визнає помилковими. Для стягнення виконавчого збору державний виконавець повинен вчинити виконавчі дії, а не тільки винести постанову, що відповідає положенням ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
ВАЖЛИВО: Аналіз вищенаведених норм Закону України «Про виконавче провадження» дає підстави для висновку, що обов'язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. Законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується з фактично стягнутої суми.
За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.
Відповідно до пункту 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Відповідно до вказаного пункту у постанові про повернення виконавчого документу стягувача виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.
ВИСНОВОК: При стягненні виконавчого збору відповідно до частини 3 статті 40 Закону без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду, а отже Верховний суд вважає, що за таких обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що виконавчий збір стягується незалежно того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом.


Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов


Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником


Адвокат Морозов (судовий захист)


Заміна кредитора в зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу.
25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-н-148/09, провадження № 61-1104св18 (ЄДРСРУ № 73627702) досліджував питання щодо заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником.
Суд вказав, що згідно зі статтею 378 ЦПК України 2004 року у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Суд у десятиденний строк розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення цього питання.
ВАЖЛИВО: Під процесуальним правонаступництвом у виконавчому провадженні слід розуміти заміну однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов'язків від правопопередників до іншої особи (правонаступника), що раніше не брали участі у виконавчому провадженні.
(!!!) Підставами правонаступництва є смерть громадянина, що був стороною виконавчого провадження, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу (глава 47 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за змістом статті 512 ЦК України, статті 378 ЦПК України 2004 року та статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником.
Виходячи із результатів системного аналізу цих норм, зокрема пунктів 1, 2 частини першої статті 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.
Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року у справі № 6-122цс13.
По своїй суті заміна кредитора в зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв'язку заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до частини п'ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент постановлення оскаржуваних ухвал) за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник).
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов'язковим до виконання.
У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ВИСНОВОК: Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу.
Аналогічна позиція міститься і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі від 21 березня 2018 року по справі № 6-1355/10, провадження № 61-12076св18 (ЄДРСРУ № 73001190).




Теги: заміна кредитора, замена кредитора, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.