Ефективний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки: поза законом

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України відступив від двох правових позицій та підтвердив «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а також її дійсність незалежно від переходу права власності на обтяжене іпотекою нерухоме майно.

12 жовтня 2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 23, 36-39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, відступила від правової позиції, викладеної в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року № 6-201цс14 («оскільки на момент переходу права власності на будівлі та споруди на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, а відповідний запис був вилучений з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, то стаття 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовується») та 30 березня 2016 року справа № 6-1851цс15(«судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотеко держателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки»), вирішуючи справу № 6-504цс16 виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

ВАЖЛИВО: Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії договору іпотеки. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, серед яких, зокрема, зазначено, що іпотека припиняється: -  у разі  припинення  основного  зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного  договору; - визнання договору іпотеки недійсним.

Поряд з цим постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : - припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; - реалізації предмета іпотеки; - набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; - визнання іпотечного договору недійсним; - знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»

Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.

Суди встановивши, що основне зобов’язання боржник не виконав, наявність та  розмір заборгованості підтверджений наданим розрахунком заборгованості. Крім того, договір іпотеки не визнавався недійсним, строк його дії не закінчився і договір був дійсним на час виключення з державного реєстру обтяжень відомостей щодо іпотеки та є дійсним на час розгляду справи. Отже основне зобов’язання за кредитним договором не припинилось, а тому відсутні підстави вважати іпотеку припиненою.

Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від  1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон  № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, державна реєстрація іпотек регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність  1 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (утратив чинність 1 січня 2016 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис. 

Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

ВАЖЛИВО:  Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, запис підлягає відновленню з моменту його первісного вчинення, тобто запис є дійсним з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов’язки іпотекодавця.

Отже, в разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов’язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-2026цс16 та від 05.10.2016 р. у справі  № 6-1582цс16.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: - на підставі рішення суду, - виконавчого напису нотаріуса; - згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15.

У частині першій статті 36 цього Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:  - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

ВАЖЛИВО: При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачається лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналіз статей 36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей  328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

1. судовий – на підставі рішення суду:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);

2. два позасудових способи захисту:

а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;

б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

3. «змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;

У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

У справі, яка переглядається суди встановили, що боржник не виконував умови договору, кредиту не погасив, унаслідок чого утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто кредитор - іпотекодержатель має право на визнання права власності на предмет іпотеки.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16 (№  в ЄДРСРУ 61558682).

Ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним способом відновлення прав кредитора є застосування передбаченої сторонами в договорі процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань (змішаний спосіб стягнення), неправильно застосував норми статей  36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши, що позичальник не виконував грошових зобов’язань за кредитним договором і що договори купівлі-продажу, на підставі яких відповідачі придбали майно у власність, є чинними і саме відповідачі на момент прийняття рішення у справі були власниками майна, що є предметом іпотеки, суд правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Зміст боргових зобов’язань в разі не повернення позики

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики та конкретизував складові його боргу.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст. 1046 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.

У відповідності до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

ВАЖЛИВО: Враховуючи вищезазначені положення закону та у випадку не встановлення договором розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України. 

Окрім того, підлягають застосуванню положення статті 625 ЦК України із поєднанням зі статтею 1048 ЦК України у разі прострочення виконання боржником грошового зобов’язання.

Разом з цим, відповідно до правової позиції  Верховного суду України висловленій у постанові від 30 травня 2012 року  справа № 6-48цс12 в разі якщо спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється ст. ст. 1046–1048 ЦК України, а не вказаним вище Законом.

19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2129цс16 підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики  та конкретизував складові його боргу.

Так частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625  цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме:

1. суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; 

2. проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; 

3. три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи зазначене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов’язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, строки сплати яких передбачено договором. 

Більше того, правова позиція у справі за № 6-1412цс16 висловлена постановою Верховного суду України від 07 вересня 2016 р. зводиться до того, що у випадку не встановлення договором позики розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, розмір процентів  визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Теги: позика, розписка,  займ, гроші, відповідальність, боргові зобов’язання, облікова ставка НБУ, договор, расписка, договір, деньги, суд, позов, відсотки, проценты, експертиза, захист, защита, процесс, обжалование, судебная практика, взыскание, стягнення, юрист, адвокат, Морозов Евгений

Орендна плата за землю: підстава для припинення договору

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика Верховного суду України щодо припинення права користування земельною ділянкою з підстав несплати за землю, поновлення договору оренди та визначення суми орендної плати для земель комунальної та державної форм власності. 

28 вересня 2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми  матеріального права щодо припинення права користування земельною ділянкою, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-977цс16 підтвердила раніше висловлену правову позицію.

Так, згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

ВАЖИВО: Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону України «Про оренду землі» орендована земельна  ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни  цільового  призначення,  якщо  це передбачено  договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.  

Умови договору    суборенди    земельної    ділянки   повинні  обмежуватися  умовами  договору  оренди  земельної  ділянки  і  не суперечити йому.

Отже, до правовідносин з договору суборенди застосовуються положення нормативно правових актів, які регулюють правовідносини з договору оренди, як до правовідносин, умови яких  обмежуються умовами договору оренди.    

Відповідно до частини першої статті 32 зазначеного Закону на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Згідно із пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання як договору оренди, так і договору суборенди земельної ділянки, тоді як разове порушення умов договору оренди у цій частині не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12 (№ в ЄДРСРУ 28310898).

Поряд з цим особливу увагу заслуговує Правовий висновок від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16, яким зазначено, що згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотною умовою договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

ВАЖЛИВО: Частиною другою вказаної статті визначено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

ВИСНОВОК: Отже, якщо відсутність у договорі одніє з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода сторони  позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Необхідно також вказати на Правовий висновок зроблений у  Постанові ВСУ від 25.02.2015 року по справі № 6-219цс14 (№ в ЄДРСРУ 42886585) зміст якого передбачає, що тільки орендар, який належно виконує свої обов’язки за договором, має право на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» разом із наявністю нижчевикладених юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Насамкінець, для визначення суми орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Таким чином, обов’язок зі сплати орендної плати є нормативно врегульованим і не може визначатися чи змінюватися та припинятися сторонами договору за власним волевиявленням.

Враховуючи те, що дотримання належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового врегулювання безпосередньо належить до інтересів держави, помилково вважати факт непроведення нормативної грошової оцінки, у порядку встановленим законодавством, суто формальною підставою для визнання спірного договору недійсним (Постанова ВСУ від 11.05.2016 року по справі № 6-824цс16 (№ в ЄДРСРУ 57677841).

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Більше того, «…законодавча зміна граничного розміру плати за землю є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору» (ВСУ від 23.05.2011 р. справа № 7/105-10 (30/234-09).

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, , судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Строк давності при стягнені коштів за податковим боргом

Адвокат Морозов (судебная защита)

Листом Вищого адміністративного суду України від 22.04.2011 р. №  571/11/13-11 на доповнення до Інформаційного листа від 2 лютого 2011  року N  149/11/13-11 передбачено, що відповідно  до  частини  першої   статті   183-3   Кодексу адміністративного  судочинства України, шляхом внесення подання податкового  органу   може   бути   ініційовано   розгляд в адміністративному   суді    питання    про   стягнення   коштів за податковим боргом. (п. 1 Листа ВАСУ).

ВАЖЛИВО: В свою чергу відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг це сума грошового зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності),самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

В свою чергу, порядок реалізації права органу державної податкової служби на звернення до суду з позовом про стягнення податкового боргу визначено ст. 95 Податкового кодексу України.

Зокрема, відповідно до п. 95.1 ст. 95 ПК України орган державної податкової служби здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

У п. 95.3 ст. 95  ПК України зазначено, що стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання органам державної податкової служби, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

ВАЖЛИВО: Стягнення коштів і продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги (п. 95.2 ст. 95 цього Кодексу).

Отже, право на стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу виникає у контролюючого органу на наступний день після закінчення 60 днів з дня надіслання платникові податків податкової вимоги.

Згідно пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України у разі визначення грошового зобов’язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1, 54.3.2, 54.3.4 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов’язаний сплатити нараховану суму грошового зобов’язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

Відповідно до підпункту 19-1.1.22 пункту 19.1 статті 19 Податкового кодексу України контролюючі органи здійснюють погашення податкового боргу, стягнення своєчасно не нарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Пунктом 87.11 статті 87 Податкового кодексу України визначено, що орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи. Стягнення податкового боргу за рішенням суду здійснюється державною виконавчою службою відповідно до закону про виконавче провадження.

ВАЖЛИВО: Згідно положень пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податковим кодексом України передбачено також і положення щодо списання податкового боргу, яке врегульовано наступним чином.

Так, відповідно до пункту 101.1 статті 101 Податкового кодексу України списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

ВАЖЛИВО: Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.

Пунктом 102.1 статті 102 Податкового кодексу України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Таким чином, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу, в тому у числі й винесення податкової вимоги.

Необхідно пам’ятати, що оскарження платником податків до суду суми податкового зобов'язання, узгодженого в апеляційному порядку, поза межами строку сплати такого податкового зобов'язання не надає відповідному податковому зобов'язанню статусу неузгодженого.

Разом із тим,  у разі позитивного вирішення  справи  на користь  платника  податків  відповідні  податкові повідомлення та вимоги вважаються  відкликаними. (п. 2 Листа Вищого адміністративного суду  України від 28 вересня 2009 року № 1275/10/13-09.

Наведені норми Податкового кодексу України є такими, що кореспондуються та визначають строк стягнення податкового зобов'язання протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Отже, факт виникнення податкового боргу залежить від статусу узгодження сум грошового зобов'язання (Ухвала ВАСУ від 15.02.2016 року по справі № 820/10352/14 (№ в ЄДРСРУ 56251900).

Стосовно строку давності необхідно відмітити, що відповідно до п. 102.1 ст. 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації або виконання податкових зобов’язань.

ВАЖЛИВО:  якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Наприкінці необхідно вказати, що Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 р. по справі № К/800/34123/15, в ЄДРСРУ № 62019873 передбачено, що відповідно до частин 2 та 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався. В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

Більше того, в  світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Читай також: «Зарахування коштів органами ДФС при наявності податкового боргу».

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, податковий борг, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Визнання недійсними результатів прилюдних торгів: судово-правовий аспект

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд: ані факт неналежного повідомлення про проведення прилюдних торгів, ані факт недотримання вимог щодо строків опублікування оголошення про проведення торгів та його змісту, ані факт проведення прилюдних торгів поза межами основного часу, ані факт недійсності звіту про оцінку НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ВИЗНАНЯ ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ НЕДІЙСНИМИ. 

Предметом огляду є правова позиція Верховного суду України у справі за № 6-1981цс16 від 12 жовтня 2016 року, якою передбачено, що установивши, що проведення прилюдних торгів відбулося з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження» та Тимчасового положення, суди не перевірили, чи вплинули ці порушення на результати торгів, чи порушені внаслідок цього права і законні інтереси позивача, який оспорює результати торгів, оскільки підставою для пред’явлення позову про визнання прилюдних торгів недійсними є наявність не лише порушення норм закону під час проведення прилюдних торгів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

Прилюдні торги - це продаж майна, на яке звернуто стягнення і яке підлягає реалізації (Ухвала Верховного суду України від  27.08.2003 р.).

Прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна за заявкою державного виконавця організовує і проводить спеціалізована організація, з якою органом державної виконавчої служби укладено відповідний договір ( п.1.2 Тимчасового положення «Про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна» затвердженого наказом Міністерства юстиції № 68/5 від 20 жовтня 1999 року – втратило чинність),

Електронні торги – продаж майна за принципом аукціону засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (ч. 9 п. 1 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Мінюсту від 29.09.2016  № 2831/5).

 Аналізуючи судову практику необхідно вказати на наступне.

- «сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884 цс15 (Ухвала ВССУ від 08.09.2016 року по справі № 215/7048/13-ц (№ в ЄДРСРУ 61235188);

-«сам по собі факт недотримання вимог щодо строків опублікування оголошення про проведення прилюдних торгів та його змісту, передбачених пунктами 3.5, 3.6 Тимчасового положення, що не вплинуло на результат торгів, не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року та у постанові Вищого господарського суду України від 25 червня 2014 року» (Постанова ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 6-3174цс15 (№ в ЄДРСРУ 58976459).

- «електронні торги можуть продовжуватися поза межами основного часу, а саме після 18:00:00, і загальна тривалість додаткового часу проведення торгів не може перевищувати шість годин; при цьому моментом відліку додаткового часу є момент закінчення основного часу, а саме 18 год. 00 хв. 00 сек., який не може перериватися додатковим часом» (Постанова ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 6-3131цс15 (№ в ЄДРСРУ 58902261).

- «Чи порушені права і законні інтереси позивача,  внаслідок проведення торгів більш ніж через 6 місяців з моменту підписання звіту про оцінку, який оспорює результати торгів, оскільки підставою для пред'явлення позову про визнання прилюдних торгів недійсними є наявність не лише порушення норм закону під час проведення прилюдних торгів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює (Постанова ВСУ від 29.06.2016 року по справі № 6-370цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736540).

ВИСНОВОК: Отже маємо наступне: за судовою логікою ані факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів, ані факт недотримання вимог щодо строків опублікування оголошення про проведення прилюдних торгів та його змісту, ані факт проведення прилюдних торгів поза межами основного часу, ані факт недійсності звіту про оцінку НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ВИЗНАНЯ ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ НЕДІЙСНИМИ, без доведеності порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, тобто позивача.

Тобто все вищевказане, лише може бути «правовою підставою» для визнання торгів недійсними, але виключно в сукупності та доведеності в судовому процесі порушення прав позивача.

Вказане узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України у справі № 6-143цс14 (Ухвала ВССУ від 07.09.2016 року по справі № 638/18757/13-ц (№ в ЄДРСРУ 61197183).

В матеріалі «Прилюдні торги: наслідки недійсності звіту про оціночну вартість майна» та «Прилюдні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оцінку» було зазначено, що Верховний суд України  правовими позиціями від 06.04.2016 р. та від 29.06.2016 р. підтвердив, що навіть повторні прилюдні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оціночну вартість майна. Недотримання цих правил є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними, за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. 

До цього висновку дійшов Верховний суд України у постановах від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16 (№ в ЄДРСРУ 57102473) та від 29.06.2016 р. у справі № 6-547цс16  (№ в ЄДРСРУ 58736531).

Зокрема суд вказав на те, що згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином.

Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

ВАЖЛИВО: Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5.

Порушення, допущені державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (статті 18, 24-27, 32, 33, 55, 57 цього Закону) підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема частиною сьомою статті 24, частиною четвертою статті 26, частиною третьою статті 32, частиною третьою статті 36, частиною другою статті 57, статтями 55, 85).

Вказана вище правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 (№ в ЄДРСРУ 27226081).

ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене вбачається, що у подібного роду судових спорах, необхідно використовувати наявні та/або допустимі докази з акцентом саме на порушення прав та охоронювальних законом інтересах позивача.

Так, в сукупності ст. 638, 651, 652, 655, 656, 657 та 663 Цивільного кодексу України, істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет договору, ціну та строки.

Таким чином Верховний суд України в своїх рішеннях зокрема від 29.06.2016 року по справі № 6-370цс16 дає суттєву підказку позивачу, а саме: «Чи підвищилася вартість майна, яке реалізовувалося на спірних прилюдних торгах, з огляду на те, що торги були проведені більш ніж через 6 місяців з моменту підписання звіту про оцінку реалізованого майна?».

ВИСНОВОК: Отже, якщо була проведена оцінка, а потім уцінка нерухомого майна або продаж останнього на прилюдних торгах на підставі нечинного звіту про оцінку, то є  всі підстави стверджувати, що саме позивач НЕДООТРИМАВ грошові кошти від реалізації нерухомості, оскільки вони будуть перераховані кредитору у меншій сумі ніж він міг розраховувати і за ним залишиться частина боргу, а отже порушені МАЙНОВІ права та інтереси боржника - позивача або кредитора – стягувача.

Стосовно спотворення та/або неповноти змісту оголошення про проведення прилюдних торгів щодо кількісних або якісних характеристик майна – позиція аналогічна: це не участь потенційних покупців, які могли створити конкуренцію та запропонувати вищу ціну, а отже не доотримання грошей (позивачем – боржником або стягувачем) в достатній кількості від продажу об’єкту нерухомості.

Теги: исполнительное производство, виконавче провадження, публичные торги, электронные торги, принудительные торги, арест имущества, признание торгов недействительными, обжалование результатов оценки имущества, оценка имущества, експерт-оценщик, реализация на публичных торгах, срок действия оценки, експерт, оценщик, юрист, адвокат, Морозов Евгений