Відчуження одним із подружжя спільного майна: справедлива сатисфакція

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: справедлива сатисфакція при відчуженні спільного майна без письмової згоди іншого із подружжя

07 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/11050/25, провадження № 61-8828св26 (ЄДРСРУ № 140388172) досліджував питання щодо справедливої сатисфакції при відчуженні спільного майна без письмової згоди іншого із подружжя.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає указаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 серпня 2025 року у справі № 242/812/23 (провадження № 61-10609св24).

Верховний Суд у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14 (провадження № 61-10442св18) зазначив, що під час розгляду спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають керуватися правом одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди одного із подружжя на відчуження спірного майна він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зробив висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічна позиція викладена 16 вересня 2026 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/448/24, провадження № 61-11716св25 (ЄДРСРУ № 140309041)

ВИСНОВОК: Таким чином, за відсутності згоди одного із подружжя на відчуження спірного майна інший має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

 

 

Матеріал по темі: «Відчуження особистого майна одниміз подружжя та купівля іншого – хто власник?»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Міжнародні або національні стандарти фінансової звітності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування до платника податків міжнародних стандартів фінансової звітності у бухгалтерському обліку при податкових перевірках

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20905/21, касаційне провадження № К/990/55546/25 (ЄДРСРУ № 140332513) досліджував питання щодо застосування до платника податків міжнародних стандартів фінансової звітності у бухгалтерському обліку при податкових перевірках.

Верховний Суд уже послідовно вирішував це питання.

Так, в ухвалі від 24 серпня 2023 року у справі № 320/4950/19 Верховний Суд указав, що П(С)БО 13 «Фінансові інструменти» не дає визначення амортизованої собівартості фінансового зобов`язання та не встановлює порядку визначення його справедливої вартості. Якщо платник веде бухгалтерський облік за національними стандартами, контролюючий орган не має права застосовувати до нього для визначення фінансового результату правила Міжнародних стандартів фінансової звітності.

У цій же ухвалі Верховний Суд окремо оцінив посилання контролюючого органу на постанову від 29 липня 2020 року у справі № 640/4003/19.

Суд зазначив, що хоча у постанові № 640/4003/19 містилося посилання на існування затвердженого міжнародними стандартами розрахунку дисконту, Верховний Суд не вказував на обов`язковість його застосування у випадку, коли підприємство здійснює облік за національними стандартами. Верховний Суд також визнав неправомірним застосування контролюючим органом формули для одноразового платежу наприкінці строку без урахування необхідності погашення відсотків за кредитом.

Такий підхід узгоджується з постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 640/9281/19 та іншими судовими рішеннями Верховного Суду у цій категорії спорів.

Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 580/12767/24 підтвердив, що платник, бухгалтерський облік якого ґрунтується на національних стандартах, за відсутності в них методології визначення справедливої та амортизованої вартості фінансових зобов`язань не зобов`язаний самостійно визначати таку методологію, а контролюючий орган не вправі визначати її замість платника шляхом застосування міжнародних стандартів. 

ВИСНОВОК: Законодавством не передбачено застосування до платника, який веде бухгалтерський облік за національними стандартами, методології Міжнародних стандартів фінансової звітності в разі відсутності відповідної методології у національних стандартах.

 

Матеріал по темі: «Мета направлення податкової вимоги платнику податків»

Теги: податкова перевірка, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, судова практика, Адвокат Морозов

 

Непропорційно великий податковий штраф

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи має національний суд застосовувати нижчий рівень санкцій ніж передбачений законом ?

Консультативний висновок Великої палати ЄСПЛ щодо пропорційності податкового штрафу, розрахованого за встановленою законом ставкою, за запитом Верховного Суду України (запит № P16-2026-001), Страсбург, 29 вересня 2026 року 

Велика палата ЄСПЛ щодо пропорційності податкового штрафу (запит № P16-2026-001) вказує, що навіть коли сума фактичної шкоди, завданої державі, є дуже незначною, необхідно враховувати більш загальний контекст та політику держави на відповідний час, з огляду на переслідувану законну мету загального інтересу (див. рішення у справі SC Zorina International SRL , § 50).    

Крім того , незалежно від того, чи було завдано шкоди державі чи праву, захищеному конкретним законодавством, питання про те, чи слід карати будь-яку певну поведінку фінансовим стягненням зі стримуючим ефектом, таким як штраф, належить до меж розсуду Договірних Держав.

Дуже великі штрафи самі по собі не обов'язково є непропорційними (див., наприклад, DELTA PEKÁRNY as та Valico Srl ).

У зв'язку з цим, практика Суду надає особливої ​​ваги тому, чи було правопорушення скоєно в контексті законної чи незаконної діяльності. (наприклад, у справі Aktiva DOO)

Фактом залишається те, що стаття 1 Протоколу № 1 не виключає можливості того, що просте порушення законодавчих вимог  може саме по собі становити порушення відповідних правових норм і призвести до покарання, враховуючи, що питання про те, чи слід карати за таку поведінку, належить до меж розсуду держави-відповідача .

Таким чином, вирішення такої проблеми може бути знайдено лише у національній правовій системі, в якій виникає ця проблема, шляхом застосування будь-яких відповідних механізмів, що можуть бути доступні згідно з національним законодавством, але…

… що стосується накладення фінансових санкцій за невиконання вимог податкового законодавства, необхідно забезпечити справедливий баланс між вимогами загальних інтересів громади та вимогами захисту основних прав особи.

  

Матеріал по темі: «Зменшення розмірів штрафних санкцій визначених пунктом 90 підрозділу 2 розділу XX ПК України»

 

 

Теги: камеральна, документальна, податкові перевірки, податкове повідомлення-рішення, Акт перевірки, наказ, платник податків, контролюючий орган, ДПС, судова практика, Адвокат Морозов

 

Власні норми витрат пального на автотранспорті для податкового обліку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова перевірка норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті для цілей податкового обліку

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/333/25, касаційне провадження № К/990/2807/26 (ЄДРСРУ № 140332509) досліджував питання щодо норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті для цілей податкового обліку.

Відповідно до уставленої судової практики Верховного Суду, висловленої, зокрема, в постановах від 28 липня 2020 року у справі № 826/13368/15, від 08 вересня 2020 року у справі № 808/966/16, від 01 жовтня 2019 року у справі № 820/2788/18, від 14 квітня 2020 року у справі № 822/2258/17, норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 10 лютого 1998 року № 43, є галузевими, призначеними перед усім для цілей планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів.

Вони можуть застосовуватися для розроблення питомих норм витрат палива.

Але, оскільки такий наказ не пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України, то він не може визначати права та обов`язки платників податків.

Таким чином, наказ Міністерства транспорту України від 10.02.1998р. №43 не має обов`язкового характеру для цілей оподаткування та може застосовуватися платником податків у господарській діяльності на власний розсуд, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.09.2020 у справі №808/966/16.

Отже, із аналізу наведених правових висновків слідує, що витрати платника податків на придбання паливно-мастильних матеріалів, що підлягають врахуванню при визначенні оподатковуваного доходу, не обов`язково мають відповідати нормативам, встановленим Наказом №43.

У той же час витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, що підлягають врахуванню при визначенні його оподатковуваного доходу, не обов`язково мають дорівнювати цим нормативам. А відтак, відповідні витрати мають визнаватися на підставі первинних документів, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених відповідними розділами ПК України.

Водночас, відповідні витрати мають визначатися на підставі первинних бухгалтерських документів, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також інших документів, визначених нормами Податкового кодексу України.

Крім того, витрати на придбання паливо-мастильних матеріалів ураховуються при визначенні фінансового результату у разі їх підтвердження належним чином оформленими первинними документами.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду, що викладений у постанові від 09.03.2021 у справі №160/3026/19.

ВИСНОВОК: Отже, платник податків з метою обліку пального під час здійснення господарської діяльності може керуватися власними нормами витрат пального, які розраховані з огляду на характеристики, технічний стан та рік випуску належних йому автомобілів, які враховують рекомендації заводів-виробників, але повинні бути підтверджені відповідними первинними документами, що враховували навантаження та інші фактори.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зберігання пального для власних потреб: чи потрібна ліцензія?»

 

 

Теги: ліцензія, зберігання пального, ліцензія на пальне, для власних потреб, штраф, 500000, оскарження ППР, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Чи всі об’єкти нерухомості є самостійним об`єктом цивільного права?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: господарсько-побутові будівлі та споруди є приналежністю головної речі та не є самостійними об`єктами цивільних прав

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 556/1090/24, провадження № 61-3999св26 (ЄДРСРУ № 140309140) досліджував питання щодо приналежності господарсько-побутових будівель та споруди до самостійних об`єктів цивільних прав.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).

Слід врахувати, що сама по собі кваліфікація об`єкта як нерухомої речі не є достатньою підставою для визнання його самостійним об`єктом цивільного права. Правова природа конкретного об`єкта має визначатися не лише на підставі його фізичних характеристик, але й з урахуванням його функціонального призначення та правового зв`язку з іншими об`єктами.

Відповідно до частин першої та другої статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

(!) Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню (стаття 187 ЦК України).

Згідно зі статтею 380 ЦК України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

У постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 303/4772/16-ц (провадження № 61-10507св22) зазначено, що житловий будинок може складатися власне із самого будинку або з будинку та інших приміщень, що забезпечують нормальне проживання в ньому людини (наприклад, гараж, погріб, сарай, відокремлений санвузол тощо).

У цьому випадку будинок є головною річчю, а підсобні (допоміжні) приміщення розглядаються як невід`ємна частина будинку (приналежність).

Тобто головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю. Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї, навіси, погреби тощо) є підсобними будівлями, становлять з будинком одне ціле і не є самостійними нерухомими речами. 

ВАЖЛИВО: Отже, перехід приналежності головної речі, а саме господарських будівель та споруд, до нового власника можливий тільки разом із головною річчю, тобто будинком, квартирою в ньому.

Частиною першою статті 381 ЦК України визначено, що садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж та інших складових частин меліоративної системи, складових частин меліоративної мережі.

ВИСНОВОК: Таким чином, зведені та/або реконструйовані господарсько-побутові будівлі та споруди (альтанки, дровітні, літні кухні, сараї, навіси, погреби тощо) є приналежністю головної речі (житлового будинку) та не є самостійними об`єктами цивільних прав. Окрема державна реєстрація права власності на такі споруди чи виключення їх зі складу садиби чинним законодавством не передбачена.

Збільшення площі, реконструкція та зміна технічних характеристик господарських будівель не приводять до створення нового об`єкта нерухомості, який міг би бути предметом окремого речового права позивача.

 

 

Матеріал по темі: «Добудова (прибудова) здійснена одним із співвласників житлового будинку»

 

 

Теги: добудова, прибудова, перебудування, добудування, реконструкція нерухомості, збільшення вартості, корисна площа, невід’ємні поліпшення, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Нотаріус це не суд, а тому не встановлює прав учасників правовідносин

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нотаріус, при вчинені виконавчого напису, не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права, а  лише підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 621/325/25, провадження № 61-5043св26 (ЄДРСРУ № 140309131) досліджував питання щодо вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до статті 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»).

Правове регулювання процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів міститься у главі 14 Закону України «Про нотаріат» та главі 16 розділу ІІ Порядку № 296/5.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5).

Підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5 визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку. Перелік не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права.

Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше.

Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (див. пункти 20, 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду виклала висновок, що для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц).

У постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 204/4071/14, від 09 лютого 2022 року у справі № 547/210/20 зазначено, що вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 947/10174/21.

ВИСНОВОК: Нотаріус, при вчинені виконавчого напису, не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права, а  лише підтверджує, що ПРАВО НА СТЯГНЕННЯ виникло у кредитора раніше. 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис на нотаріально непосвідченому договорі поза Законом»

 

 

Теги: виконавчий напис, кредитний договір, нотаріус, нотаріально непосвідчений, арешт майна, оскарження рішення нотаріуса, держреєстратор, судове рішення, примусове виконання, судова практика, Адвокат Морозов, виконавче провадження, Верховний суд

Розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та судова практика Верховного суду щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 214/6638/25, провадження № 61-6009св26 (ЄДРСРУ № 140309101) досліджував питання щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого немає обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику (постанова Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17).

Відповідно до положень частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров`я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред`явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов`язаний повернути дарунок у натурі.

Розірвання договору є правовою підставою припинення права власності на подаровану річ у обдаровуваного. Обдаровуваний зобов`язується повернути річ дарувальнику в натурі з урахуванням можливого нормального зносу на час перебування у обдаровуваного та у тому вигляді, в якому вона існувала на момент розірвання договору.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17.

Договір дарування зумовлюється особистими відносинами дарувальника і обдаровуваного та укладається з добрим ставленням до обдаровуваного, а тому містить особливі правила його розірвання, що не застосовуються до інших договорів. Загальною підставою для такого розірвання правочину є злісна невдячність обдаровуваного. Це обумовлено також і тим, що законом не може бути передбачено морального обов`язку для обдарованого, спрямованого на вдячність та повагу до дарувальника.

Законом встановлені певні правові підстави розірвання договору дарування - у випадку вчинення обдаровуваним протиправних та аморальних дій відносно особи дарувальника.

Правова характеристика умисного злочину надається статтею 24 КК України (злочин вважається умисно вчиненим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел), або хоча і не бажала, але свідомо припускала їх настання (непрямий умисел).

Злочин сам по собі є аморальним явищем. Тому вчинення злочину має тягнути настання цивільно-правових наслідків. Такими наслідками закон визначає розірвання договору дарування, предметом якого є нерухоме майно.

У таких випадках дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості. Законом чітко сформульовані умови (підстави) виникнення такого права у дарувальника, причому незалежно від того, чи був договір дарування укладений з обов`язком передати дарунок у майбутньому, чи дарунок вже був переданий дарувальником та прийнятий обдаровуваним.

Відповідно до статті 62 Конституції України та частини шостої статті 82 ЦПК України, оскільки особу не визнано винною у кримінальному провадженні та обвинувальний вирок суду відсутній, її поведінка не може розглядатися як винна або як така, що містить ознаки кримінального правопорушення в межах цивільного судочинства.

ВИСНОВОК: Отже, для розірвання договору дарування з підстав, передбачених статтею 727 ЦК України, обов`язковою умовою є наявність такого, що набрав законної сили, вироку суду щодо особи обдарованого, який вчинив злочин.

Оскільки в даному випадку право на розірвання договору виникає саме з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. У такому випадку, дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості.

При цьому на час пред`явлення позову такий дарунок має бути наявний у натурі та бути збереженим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Дарування нерухомості для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди)»

 

 

 

Теги: договір дарування, розірвання договору, визнання недійсним, сторони, дарування, учасники справи, належний відповідач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов