НЕвизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

НЕвизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу

22 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/7776/22, провадження № 61-9678св23 (ЄДРСРУ № 124833639) досліджував питання щодо невизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Аналіз вказаної норми права свідчить про те, що відсутні будь-які обмеження щодо виду або предмета договору, який можуть зобов`язатися укласти сторони у майбутньому на підставі попереднього договору, тому така домовленість може бути досягнута сторонами щодо будь-яких договорів: про відчуження нерухомого чи рухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутніх об`єктів нерухомості, надання послуг, виконання робіт, надання майна в оренду тощо.

Сутність попереднього договору полягає у виконанні таких функцій:

·   спонукання до укладення в майбутньому основного договору шляхом встановлення відповідного обов`язку;

·       фіксація умов основного договору.

(!) Отже, попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах.

Одним із завдань попереднього договору є те, що він повинен забезпечити відносини між сторонами до укладення основного договору, гарантувати реальну можливість через певний час набути відповідні права на тих самих умовах, які існували в момент укладення попереднього договору, навіть у тому разі, коли одна із сторін втратить інтерес до цих правовідносин.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня  2016 року у справах  № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня  2016 року у справі № 6-1111цс16, а також постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 759/24141/19.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Водночас частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З огляду на те, що відповідно до умов попереднього договору покупець набуває право власності на майнові права після підписання ним акту прийому-передачі майнових прав, передача та приймання майнових прав між сторонами договору не відбулася, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовів, оскільки саме по собі укладання попереднього договору купівлі-продажу квартири не породжує переходу майнових прав на квартиру.

Отже, підстав для визнання права на частку майнових прав за попереднім договором купівлі-продажу квартири немає, оскільки такий договір є договором про наміри укласти в майбутньому основний договір купівлі-продажу та не надає не стороні цього договору право на отримання частки, майнових прав тощо, відповідно до положень статті 635 ЦК України.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу»

 

 

Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов

Наявність формальних помилок при складанні заповіту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність формальних помилок при складанні заповіту як свідчення про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину

08 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 587/799/21, провадження № 61-3225св25 (ЄДРСРУ № 130860307) досліджував питання щодо наявності формальних помилок при складанні заповіту як свідчення про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину.

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:  1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;    2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

(!!!) Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Форма заповіту передбачає обов`язковість його посвідчення нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України (частина третя статті 1247 ЦК України).

Згідно зі статтею 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до змісту статті 37 Закону України «Про нотаріат» у  населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів;  4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах.

При вчиненні наведених нотаріальних дій посадові особи органу місцевого самоврядування діють відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 (далі - Порядок), за змістом пункту 1.2 якого нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій.

Відповідно до Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 липня 2011 року № 1810/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 липня 2011 року за № 831/19569, відомості про заповіти, посвідчені нотаріусами, посадовими та службовими особами, зазначеними в статтях 1251, 1252 ЦК України, статті 37 та частині першій статті 40 Закону України «Про нотаріат», підлягають внесенню до Спадкового реєстру. Так само підлягають внесенню до реєстру і відомості про зміну і скасування заповіту.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на загальнодозвільний підхід законодавця щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може посвідчуватися доволі широким колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатися у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно у спадщину.

Тому штучно віднаходити підстави для того, щоб визнати заповіти нікчемними, вкрай нерозумно.

Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України.

Інший підхід призводить до необґрунтованості покладення відповідальності за порушення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження№ 14-173цс20), постанови Верховного Суду від 12 липня 2021 року у справі № 495/87/15-ц, від 11 серпня 2021 у справі № 220/183/20, від 23 лютого 2022 року у справі № 688/3144/20).

Визнання заповіту нікчемним без установлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

У інших справах, зокрема у справі № 607/8057/23, провадження № 61-17060св24 (ЄДРСРУ № 128346955) вказав щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 522/904/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 725/2412/15-ц.

ВИСНОВОК: Верховний суд акцентує увагу, що покладення відповідальності за порушення на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з процедурним законодавством, є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, таке порушення не скасовує вільне волевиявлення заповідача та не свідчить про нікчемність заповітів.

 

 

Матеріал по темі: «Зякого часу спадкоємець є власником спадщини?»

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Закриття апеляційного провадження, як помилково відкритого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість закриття апеляційного провадження, як помилково відкритого, за наявності ухвал про відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження

10 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 601/485/23, провадження № 14-139цс24 (ЄДРСРУ № 130793820) досліджувала питання щодо закриття апеляційного провадження, як помилково відкритого.

Процесуальним законом визначено алгоритм дій суду при надходженні апеляційної скарги, зокрема щодо перевірки  відповідності її форми і змісту вимогам закону та дотримання визначених законом процесуальних строків оскарження судових рішень, вирішення питання про поновлення цих строків, за умов наявності поважних причин їх пропуску. Процесуальними наслідками такої перевірки є: поновлення строку на апеляційне оскарження (у разі пропуску строку з поважних причин за наявності відповідного клопотання) та відкриття апеляційного провадження у справі (статті 354, 359 ЦПК України), відмова у відкритті апеляційного провадження (з підстав, передбачених статтею 358 ЦПК України), повернення апеляційної скарги (стаття 185, частина п`ята статті 357 ЦПК України).

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Згідно з конституційним принципом, закладеним у частині другій статті 19 Конституції України, суд як державний орган і суб`єкт публічного права зобов`язаний «...діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів [«Дія 97» проти України (Diya 97 v. Ukraine), № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року].

У справах «Осман проти Сполученого Королівства» та «Креуз проти Польщі» ЄСПЛ роз`яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладному руху в судовому процесі.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

ЦПК України встановлює повноваження, якими наділені суди кожної з інстанцій при прийнятті скарг (заяв) та розгляді справ по суті.

Так, статтею 362 ЦПК України визначено перелік підстав закриття апеляційного провадження.

До таких підстав процесуальне законодавство відносить випадки, якщо: 1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги; 2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; 3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

(!!!) Зазначена норма не передбачає можливості закриття апеляційного провадження з підстави його помилкового відкриття.

Таке процесуальне порушення, як безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження, є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду по суті спору, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження.

Так, відповідно до вимог статей 389, 406 ЦПК України ухвали суду апеляційної інстанції про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень, про відкриття апеляційного провадження підлягають касаційному оскарженню разом із рішенням суду по суті спору, скарги на такі ухвали включаються до касаційної скарги на відповідну постанову апеляційного суду і розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції.

Тобто така процесуальна помилка усувається у  спосіб, визначений процесуальним законом, зокрема в порядку перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, суд установить, що процесуальний строк був поновлений на підставі наданих заявником недостовірних (неправдивих) відомостей (зокрема про дату отримання копії оскаржуваного рішення) і такі дії спрямовані на неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків.

(!) Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи.

Повноваження суду апеляційної інстанції вичерпним способом визначені та врегульовані процесуальним законом. Надання повноважень суду апеляційної інстанції на ухвалення певних процесуальних рішень з підстав, не передбачених процесуальним законом, є порушенням принципу законності, який полягає в обов`язку суду неухильно дотримуватися у своїй діяльності приписів Конституції та законів України.

Ненадання певних повноважень суду апеляційної інстанції не можна розцінювати як прогалину у праві, що виключає можливість формулювання судом правила поведінки, яке розширює повноваження апеляційного суду в неправовий спосіб.

Принцип інстанційності покладений в основу побудови судової системи в Україні, а очевидна відмінність у призначенні суду апеляційної інстанції та суду касаційної інстанції впливають на те, що суд апеляційної інстанції не має повноважень для закриття апеляційного провадження як помилково відкритого.

ВИСНОВОК: У апеляційного суду відсутнє право закривати апеляційне провадження як помилково відкрите за наявності ухвал про відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження.

 

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції які не визначені в Кодексі»

 

 

 

Теги: апеляційне оскарження, ухвала про відкриття, закриття провадження, помилкове відкрите, повноваження суду, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом)

27 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/1114/24 (ЄДРСРУ № 129795117) досліджувала питання щодо особливостей стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом).

Верховний Суд у постанові від 31.07.2024 у справі №161/11703/22 вказав, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за час прострочення.

(!!!) Отже, по день фактичного виконання судового рішення, кредитор вправі вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних за неналежне виконання зобов`язання.

В силу правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, судам при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин слід враховувати саме останню позицію суду касаційної інстанції.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 конкретизовано правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (щодо застосування положень ст. 625 Цивільного кодексу України) та зазначено, що 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є законодавчо встановленим та мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов`язання боржником. Тому розмір процентів річних, який становить 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.

Така позиція вже є сталою та застосована, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду: від 20.08.2025 у справі №910/10616/24, від 20.08.2025 у справі №910/15292/24, від 28.08.2025 у справі №910/685/25, від 04.09.2025 у справі №908/1612/24 тощо.

ВИСНОВОК: Розмір процентів річних, який становить 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.

 

  

Матеріал по темі: «Велика Палата Верховного Суду: стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку

24 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 723/3362/22, провадження № 61-5395св24 (ЄДРСРУ № 129180996) досліджував питання щодо встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 32 Конституції України, статті 301 ЦК України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Положення цієї статті роз`яснено в рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі № 2-рп/2012 за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, серед іншого, зазначив, що « інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

У підсумку, в аспекті конституційного подання Конституційний Суд України роз`яснив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині другій статті 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Згідно з статтею 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно, теле-, чи відеоплівку лише за її згодою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).

Правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних, регулює Закон України «Про захист персональних даних».

У статті 2 Закону України «Про захист персональних даних» визначено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частини перша, друга статті 21 Закону України «Про інформацію»).

Відповідно до статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

Право на захист особистих немайнових прав фізичної особи, як суб`єктивне цивільне право, включає в свій зміст наступні повноваження: а) вимагати від усіх та кожного не порушення особистих немайнових прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що термін «приватне життя» є широким поняттям, який не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім`я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям приватне життя (BOGOMOLOVA v. RUSSIA, № 13812/09, § 51, ЄСПЛ, 20 червня 2017  року).

(!!!) Верховний суд акцентує увагу, що законодавством не визначено жодного порядку щодо встановлення камер відеоспостереження на фасадах житлових будинках, як і не передбачено видачу дозволів на їх встановлення та необхідність для цього згоди сусідів. Тобто, встановлення камер відеоспостереження є правом власника об`єкта приватної власності.

Примітка: Камери, які фіксують місця загального користування не можуть вказувати на персоналізацію відеоспостереження лише щодо певної особи.

Верховний Суд у справі № 523/11819/15-ц вказував, що спостереження здійснювалося у житлі, яке перебувало у спільній власності/користуванні сторін спору. Відеоспостереження у місцях загального користування квартири, якими повсякденно користується позивачка в особистих (побутових) цілях без згоди останньої, з метою забезпечення схоронності майна відповідачок та контролю за діями няні, яка надавала послуги останнім, не може вважатися пропорційним втручання в приватне життя позивачки.

Відеоспостереження в багатоквартирному будинку може передбачати узгодження між співвласниками проте законодавство не забороняє захищати свою власність та забезпечувати особисту безпеку за допомогою власних технічних засобів.

Окрему увагу слід приділити постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 21 серпня 2025 року у справі № 991/503/23, провадження № 51-5564 км 24 (ЄДРСРУ № 129691175) де вказано, що система відеоспостередження «Безпечне місто» є відкритою, тобто відомості про її функціонування оприлюднені, за її допомогою здійснюється фіксування усіх без виключення подій та об`єктів, які перебувають у діапазоні камер, відомості з яких використовуються за необхідністю у різних сферах діяльності як органів влади, місцевого самоврядування, так і правоохоронних органів.

Окрім того, відомості із системи «Безпечне місто», отримані правоохоронцями у порядку ст. 93 КПК України не мають ознак здійснення негласних слідчих (розшукових) дій.

ВИСНОВОК: Встановлення камер відеоспостереження є правом щодо самозахисту свого цивільного права від порушень і протиправних посягань будь-яких осіб, що закріплене у статті 19 ЦК України, окрім цього встановлення камер відеоспостереження не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського»

 

 

Теги: відеоспостереження, камери, місця загального користування, безпечне місто, нсрд, фіксування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Порядок надання платниками податків документів до податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування та документальне оформлення контролюючим органом (не)отримання документів в межах податкової перевірки

02 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/11267/24, адміністративне провадження № К/990/24213/25 (ЄДРСРУ № 130705372) досліджував питання щодо надання платниками податків документів до податкової перевірки.

Згідно з пунктом  85.2 статті 85 ПК України, платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Пунктом    85.4 статті 85 ПК України    передбачено, що при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності).

Відповідний запит на отримання копій документів повинен бути поданий посадовою (службовою) особою контролюючого органу не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати закінчення перевірки.

(!) За приписами пункту  85.6 статті 85 ПК України  у разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис.

Відповідно до пункту  85.7 статті 85 ПК України, отримання копій документів оформляється описом. Копія опису, складеного посадовими (службовими) особами контролюючого органу, вручається під підпис платнику податків або його законному представнику. Якщо платник податків або його законний представник відмовляється від засвідчення опису або від підпису про отримання копії опису, то посадові (службові) особи контролюючого органу, які отримують копії, роблять відмітку про відмову від підпису.

За приписами пунктів  44.1,  44.2,  44.3,  44.6 статті 44 ПК України  для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Для обрахунку об`єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування.

Платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених пунктом 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом визначених законодавством термінів.

У разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті  86.7 статті 86  цього  Кодексу  платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Порядок надання платниками податків документів до податкової перевірки регламентовано  статтею 85 ПК України.

Згідно з пунктами 85.2, 85.4, 85.6, 85.7 означеної статті платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

З аналізу наведених положень  ПК України  підсумовується, що, дійсно, надання платником податків фінансово-господарських документів під час проведення перевірки є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку. У разі ненадання платником податків документів для проведення перевірки, у контролюючого органу є законні підстави провести перевірку з використанням наявної у нього податкової інформації щодо задекларованих позивачем сум податкових зобов`язань та визнати ці суми непідтвердженими документально.

Обов`язок платника податків зберігати документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу узгоджується з компетенцією контролюючого органу здійснювати перевірку на підставі документів. Ненадання платником податків документів на підтвердження задекларованих показників податкового обліку прирівнюється нормами пункту  44.6 статті 44 ПК України  до їх відсутності. Винятком є випадки виїмки документів або іншого їх вилучення правоохоронними органами та іншими компетентними органами.

Положення пункту  44.6 статті 44 ПК України  вимагає наявності документів на час складення податкової звітності, встановлює правило щодо надання платником податків документів для перевірки, а також юридичний наслідок недотримання цього правила як виключення факту наявності документів на час складення податкової звітності. Вона є складовою механізму правового регулювання податкового обліку і не входить в будь-яку конкуренцію з процесуальними нормами, якими встановлені правила доказування в адміністративному судочинстві.

В той же час, невикористання контролюючим органом наданих платником податків документів під час проведення документальної перевірки може свідчити про порушення встановлених Податковим кодексом України правил проведення такої перевірки і може породжувати сумніви у об`єктивності та обґрунтованості результатів такої перевірки.

Крім того, 25 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/4208/22, адміністративне провадження № К/990/25733/23 (ЄДРСРУ № 114466492) вказав, що приписами п.86.7 ст.86 Податкового кодексу України унормовано, що у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення та додаткові документи і пояснення, зокрема, але не виключно, документи, що підтверджують відсутність вини, наявність пом`якшуючих обставин або обставин, що звільняють від фінансової відповідальності відповідно до цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки). Такі заперечення, додаткові документи і пояснення є невід`ємною частиною матеріалів перевірки.

Системний аналіз наведених вище правових норм свідчить про те, що законодавцем передбачено право платника податків надати контролюючому органу документи, які були відсутні під час перевірки.

Вищевикладена правова позиція в повній мірі відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 08.08.2019 року у справі №802/1069/13-а, від 04.03.2020 року у справі №0440/5658/18 та від 01.04.2020 року у справі №640/637/19.

Окрім цього, право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу із поданням учасником процесу нових доказів, що у протилежному випадку є обмеженням судом предмету дослідження та призведе до неповноти дослідження й порушення справедливого судового розгляду (постанови Верховного Суду від 12.11.2018 у справі №806/434/16, від 24.01.2019 у справі №820/12113/15 та від 12.02.2019 у справі №820/6512/16).

ВИСНОВОК: Неналежне використання та не оформлення наданих платником податків документів під час податкової перевірки призводить до неправомірності прийнятих рішень контролюючого органу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Подання платником податків первинних документів після закінчення перевірки»

 

 

 

Теги: податкова перевірка, фактична, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов