Витлумачення змісту правочину судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, порядок та правила тлумачення змісту правочину судом

20 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/969/25 (ЄДРСРУ № 139112477) досліджував питання щодо особливостей витлумачення змісту правочину судом.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі №753/11000/14-ц вказав, що якщо такі правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Правова природа договору визначається з огляду на його зміст. Тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі №927/784/23, від 21.05.2024 у справі №914/4127/21, від 16.01.2024 у справі №918/86/22.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 вбачається наступне: « 6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах».

Велика Палата Верховного Суду у постанові 12.10.2021 у справі №910/17324/19 виснувала таке: « 32. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами їхніх спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 8.1)].

Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)]. З`ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (пункт 7.43) та від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)].

Саме суд має обов`язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 86)].

Верховний Суд неодноразово зазначав, що тлумачення правочину спрямоване виключно на встановлення змісту погодженого сторонами волевиявлення та усунення неоднозначності умов договору, однак не може використовуватися для зміни його змісту, встановлення нових договірних прав та обов`язків або доповнення договору умовами, які сторонами не погоджувалися.

ВИСНОВОК: Алгоритм визначення змісту умов договору має певну послідовність, і суд повинен застосовувати рівні тлумачення змісту правочину послідовно. Принцип contra proferentem та принципи добросовісності є субсидіарними (допоміжними) і застосовуються у разі, якщо три рівні тлумачення за статтею 213 Цивільного кодексу України не дали змоги встановити справжню волю сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Верховний суд: підходи та рівні тлумачення змісту правочину»

 

 

Теги: тлумачення, contra proferentem, способи тлумачення, тлумачення змісту правочину, правочин, угода, зміст правочину, тлумачення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов

Витребування нерухомого майна від (не)добросовісного набувача на користь держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок внесення на депозит суду вартості витребуваного на користь держави нерухомого майна від недобросовісного набувача

07 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 370/1679/24, провадження № 61-6596св26 (ЄДРСРУ № 138822338) досліджував питання щодо обов’язку внесення на депозит суду вартості витребуваного на користь держави нерухомого майна від добросовісного або від недобросовісного набувача.

Витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади здійснюється за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду.

Положення Закону № 4292-IX розраховані на вирішення правових ситуації, пов`язаних з витребуванням майна саме у добросовісних набувачів, тобто застосування цього Закону залежать від підстав пред`явленого позову.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, який у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 127/8274/24, від 15 січня 2026 року у справі № 484/1213/25, від 25 лютого 2026 року у справі № 603/102/25, від 13 липня 2026 року у справі № 305/2027/23 про обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Втім положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню.

ВИСНОВКИ: У  випадку, якщо прокурор обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються.

Питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення.

У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України.

Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду.

  

Матеріал по темі: «Конституційні обмеження щодо представництва прокурором інтересів держави в суді»

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Відстрочення або розстрочення сплати судового збору у ліквідаційній процедурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість відстрочення або розстрочення сплати судового збору у ліквідаційній процедурі у межах справи про банкрутство (неплатоспроможність)

10 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/106/24 (924/336/26) (ЄДРСРУ № 138854347) досліджував питання щодо можливості відстрочення або розстрочення сплати судового збору у ліквідаційній процедурі.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про судовий збір" враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за умов, визначених у цій статті.

Застосування передбачених ст. 8 Закону України "Про судовий збір" пільг є правом, а не обов`язком суду, яке реалізується за наявності визначених законом умов (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.03.2021 у справі №912/1061/20).

Особа, яка просить відстрочити або розстрочити сплату судового збору, повинна навести обставини щодо свого майнового стану та підтвердити їх належними, допустими, достатніми та достовірними доказами.

Визначення майнового стану сторони має оціночний характер. Вирішуючи клопотання про відстрочення сплати судового збору, суд ураховує встановлені ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір" умови разом із конкретними обставинами майнового стану заявника та необхідністю забезпечити пропорційність обмеження права на доступ до суду.

(!) Сам собою скрутний майновий стан не зумовлює автоматичного надання відповідної пільги.

Законом України від 18.06.2025 №4508-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку розподілу судових витрат та судового збору", який набрав чинності 16.07.2025, ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір" доповнено п. 4.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір" суд, ураховуючи майновий стан сторони, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору, якщо заявником (позивачем) у межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) є юридична або фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, яка перебуває у судових процедурах розпорядження майном, санації або реструктуризації боргів, за клопотанням арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією) або боржника.

Пункт 4 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір" прямо визначає перелік судових процедур та коло осіб, щодо яких у межах справи про банкрутство може бути застосовано відстрочення або розстрочення сплати судового збору.

Отже, до цього переліку включено процедури:

- розпорядження майном;

- санації;

- реструктуризації боргів.

Ліквідаційна процедура та ліквідатор як арбітражний керуючий, за клопотанням якого може бути застосована відповідна пільга, у цій нормі не зазначені.

ВИСНОВОК: Якщо особа перебуває у ліквідаційній процедурі, положення п. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір" не можуть бути поширені на боржника та ліквідатора шляхом розширеного тлумачення.

  

 

Матеріал по темі: «Судовий збір за майновими/немайновими позовними вимогами»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Чи можна «припинити» батьківські обов’язки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні

06 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/10196/25, провадження № 61-5897св26 (ЄДРСРУ № 138787557) досліджував питання щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні

Згідно із частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26).

Верховний суд наголошує, що СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

А окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини.

Навіть нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох батьків та порядок їх реалізації.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

ВИСНОВОК: Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

 

 
Матеріал по темі: «Встановлення факту самостійного виховання дітей в порядку окремого провадження»
 
«Позов військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини – без ТЦК ніяк…»
 
 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення місця зберігання речового доказу: хто може звертатися до слідчого судді?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скарга представника власника майна до слідчого судді про визначення місця зберігання речового доказу (авто) в межах кримінального провадження 

Правова проблема: визначення суб’єкта звернення до слідчого судді з вищевказаним клопотанням. 

Суд першої інстанції вказує: «…частиною 7 ст.100 КПК визначений порядок звернення до слідчого судді, який передбачає, що з таким клопотанням може звертатись лише слідчий за погодженням з прокурором або прокурор. Отже кримінальний процесуальний закон не наділяє інших учасників кримінального провадження правом на звернення з таким клопотанням, а відповідно і не надає права слідчому судді на розгляд зазначеного клопотання по суті (ЄДРСРУ № 136780104). 

Разом цим, апеляційна інстанція (разом з адвокатом) не погодилась з такою позицією, зокрема суд вказав: « Порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію регламентується положеннями ст. 100 КПК України. 

Посилання слідчого судді як на підставу відмови у відкритті провадження за поданим клопотанням на те, що суб’єктом такого звернення є лише слідчий за погодженням з прокурором або сам прокурор, стосуються випадків, передбачених ч. 7 ст. 100 КПК України. 

Положення ч. 7 ст. 100 КПК України застосовуються у разі, коли речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню: 

- передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 

- передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров’я людей або довкілля, 

та у разі передачі речових доказів Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (ЄУН: 369/8992/26 , провадження № 11-сс/824/5153/2026)      

ВИСНОВОК: Представник власника майна є суб’єктом звернення до слідчого судді  з клопотанням про визначення місця зберігання речового доказу в межах кримінального провадження. 

 

 

Матеріал по темі: «Припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження»

 

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Склад відповідачів у спорі про звільнення директора ТОВ в судовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд  щодо складу відповідачів у спорі про звільнення директора ТОВ в судовому порядку

08 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2253/24 (ЄДРСРУ № 138261818) досліджував питання щодо складу відповідачів у спорі про звільнення директора ТОВ в судовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст.92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства (ч.1 ст.39 Закону "Про ТОВ та ТДВ").

(!) Заявлення позову одним учасником товариства, якому належить частка у статутному капіталі у розмірі 50% до керівника товариства, який також є його учасником з розміром частки у статутному капіталі 50% - не призвело б до порушення прав та інтересів самого товариства.

Більше того, Верховний Суд вважає, що у спірних правовідносинах відмова у задоволенні позову з огляду на те, що учасник визначив відповідачем іншого учасника , а не ТОВ  є проявом надмірного формалізму.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Надмірний формалізм не сприяє реальному вирішенню спору та суперечить завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (постанова Верховного Суду від 27.01.2021 у справі №757/6159/19).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28.10.1998 у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії", заява №28090/95).

ВИСНОВОК: З огляду на вимоги діючого законодавства, належним відповідачем у спорі про звільнення директора ТОВ в судовому порядку має бути саме ТОВ, але відмова у задоволенні позову з огляду на те, що учасник визначив відповідачем іншого учасника, а не ТОВ  є проявом надмірного формалізму.

 

 

Матеріал по темі: «Призначення другого учасника на посаду директора ТОВ за рішенням суду»

 

Теги: тов, директор, загальні збори, звільнення, протокол, рішення зборів, протокол зборів, повідомлення, керівник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

 

Призначення другого учасника на посаду директора ТОВ за рішенням суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: особливості призначення іншої особи (другого учасника) на посаду директора ТОВ за рішенням суду

08 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2253/24 (ЄДРСРУ № 138261818) досліджував питання щодо особливостей призначення іншої особи (другого учасника) на посаду директора ТОВ за рішенням суду.

Верховний Суд звертає увагу на те, що зі змісту ч.13 ст.39 Закону "Про ТОВ та ТДВ" вбачається, що припинення повноважень директора без призначення іншої особи на цю посаду може призвести до блокування діяльності товариства, а його зміна повинна супроводжуватися призначенням нового директора або особи, яка здійснюватиме повноваження керівника.

Так, відповідно до цієї норми повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов`язків.

Отже, оскільки товариство не може діяти без директора (тобто без виконавчого органу), його зміна обов`язково повинна супроводжуватися призначенням нового директора, разом із вимогою припинити трудові відносини повинна заявлятись вимога про визначення особи, яка тимчасово (до прийняття загальними зборами рішення про призначення нового директора) виконуватиме обов`язки керівника товариства. Чинним законодавством це питання не врегульоване. Це може бути особа, яка зазвичай виконує тимчасові обов`язки керівника у випадку його відпустки/хвороби, а за відсутності такої особи або її згоди на таке призначення - учасник товариства, який є його кінцевим бенефіціарним власником.

В іншому випадку, зобов`язання державного реєстратора здійснити дії по виключенню відповідних відомостей про юридичну особу, а саме про керівника (директора), буде примушенням державного реєстратора здійснити дії, які суперечать законодавству, зокрема ст.17 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", яка надає державному реєстратору лише право зареєструвати зміну керівника (директора) на підставі рішення загальних зборів товариства про зміну керівника. Також виключення відомостей про керівника (директора) товариства без заміни на нового/іншого керівника (директора) буде порушувати публічний порядок, адже згідно зі статутом керівник наділений багатьма повноваженнями, зокрема підписання податкової, статистичної та іншої звітності, платіжних та інших фінансових документів, здійснення від імені товариства будь-яких дій, які не суперечать чинному законодавству тощо.

Верховний Суд зауважує, що у разі, якщо суди за результатами розгляду справи дійдуть висновку про задоволення позовних вимог, то повноваження директора можуть бути припинені не ретроспективно (що означало б прийняття судом рішення про встановлення факту, а не про вирішення спору), а з дати набрання судовим рішенням законної сили. Це саме стосується і вимог про визнання учасника тимчасово виконуючим обов`язки директора товариства.

ВИСНОВОК: Таким чином, належним способом захисту буде поруч із вимогою про усунення директора від виконання обов`язків, завиляти вимогу про визнання іншого учасника тимчасово виконуючим обов`язки директора ТОВ .

 

 

Матеріал по темі: «Припинення повноважень директора за рішенням суду»

 

 

Теги: тов, директор, загальні збори, звільнення, протокол, рішення зборів, протокол зборів, повідомлення, керівник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов