Збільшений строк звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису для звернення стягнення  на предмет іпотеки по заборгованості за кредитним договором

02 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/3006/17, провадження № 12-278гс18 (ЄДРСРУ № 83589983) досліджувала питання щодо строку звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості боржника перед Банком за кредитним договором.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Виконавчий напис приватного нотаріуса оспорюється, зокрема, з мотивів його вчинення з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат», підпункт 3.4 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

Верховний Суд у постанові від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17 щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій дійшов висновку про те, що статтею 88 Закону України «Про нотаріат» нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, не обмежено трирічним строком за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги. Зазначив, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У зв`язку із цим відхилив доводи про необхідність застосування нотаріусом позовної давності в три роки, а щодо пені в один рік, оскільки сторони у встановленому законом порядку збільшили позовну давність до 5 років, а в подальшому до 50 років.

Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки вважає, що зазначений строк не може бути змінений договором. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктами 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті.

Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки.

Стаття 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.

Згідно із частиною першою статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Частина друга статті 318 ЦК України визначає, що  всі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Стаття 14 Конвенції визначає, що  користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97, § 48). Близьке за змістом визначення дискримінації закріплене у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-кредиторів і юридичних осіб-кредиторів щодо звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є відмінністю у поводженні з цими кредиторами в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для юридичних осіб-кредиторів нерівні у порівнянні з фізичними особами-кредиторами умови у правовідносинах з юридичними особами-боржниками щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу.

Водночас, нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-боржників і юридичних осіб-боржників у випадку звернення юридичних осіб-кредиторів до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно їх майна є відмінністю у поводженні з цими боржниками в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб-боржників нерівні у порівнянні з юридичними особами-боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами-кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для кредитора-юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи-боржника у порівнянні з юридичною особою-боржником є дискримінацією фізичної особи-боржника за ознакою її статусу.

Так, у рішеннях від 20.09.2011 (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»), від 22.10.1996 (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що  позовна давність  — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у  національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і  повноту із  плином часу (пункт  51 рішення від  22.10.1996 за  заявами №  22083/93, №  22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.

Таким чином, Велика Палата Верховного суду доходить висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

ВИСНОВОК: Строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

 

 

P.s. Виконавчий напис, вчинений на підставі не посвідченого нотаріально кредитного договору, є таким, що не підлягає виконанню (у правовідносинах з 22 лютого 2017 року). 

Аналогічна правова позиція висловлена 19 жовтня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 278/2416/21, провадження № 61-5756св22 (ЄДРСРУ № 106878528), 21 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/10686/20, провадження № 61-3659св22 (ЄДРСРУ № 108025999) та ін.

 

 

Матеріал по темі: «Позовна давність: загальні строки, збільшення, переривання, продовження»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення обвинувального акту - не відновлює досудове розслідування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення обвинувального акту у зв`язку з тим, що він не відповідає вимогам КПК - не відновлює досудове розслідування

15 квітня 2024 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 753/25892/21, провадження № 51-3076кмо23 (ЄДРСРУ № 118520015) досліджувала питання щодо наслідків повернення обвинувального акту прокурору.

Питання:

1) чи відновлюється перебіг строку досудового розслідування після повернення судом обвинувального акта прокурору;

2) які процесуальні дії (рішення) прокурор може вчинити в період між поверненням обвинувального акта і до звернення до суду зі зміненим обвинувальним актом;

3) протягом якого строку прокурор повинен звернутися зі зміненим обвинувальним актом; якими мають бути правові наслідки вчинення стороною обвинувачення тих чи інших слідчих (розшукових) та процесуальних дій після повернення обвинувального акта прокурору.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 КПК, досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, клопотання про закриття кримінального провадження.

Статтею 110 КПК встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам, передбаченим ст. 291 КПК.

Згідно положень частини 1 статті 113 КПК, процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов`язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії.

Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу (ч.  2 ст. 113 КПК).

Важливо, що саме розумні строки є однією з загальних засад кримінального провадження (ст. 28 КПК). Це означає, що під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об`єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд.

Отже, вочевидь, що дотримання строків досудового розслідування є невід`ємною складовою такої засади кримінального провадження як розумні строки.

Термін «відновлення» в КПК здебільшого використовується в контексті «відновлення досудового розслідування» (ст. 282 КПК) та «відновлення кримінального провадження» (ст. 515 КПК).

Законодавець чітко висловив своє волевиявлення в частині унормування процедури відновлення досудового розслідування та у ст. 282 КПК визначив підстави відновлення такого розслідування, при цьому відсутня така підстава для відновлення досудового розслідування як повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, у тому числі в частині перебігу строків на цій стадії.

Термін поновлення у КПК використовується саме в контексті поновлення пропущених процесуальних строків (ст. 117 КПК), а не щодо поновлення досудового розслідування або поновлення кримінального провадження. Строк досудового розслідування, що закінчився, поновленню не підлягає (ч. 5 ст. 294 КПК).

Повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору здійснюється не з метою відновлення досудового розслідування, а отже й не з метою відновлення строку досудового розслідування, і тим паче його поновлення, якщо такий строк закінчився (пропущений, сплинув).

Таким чином, колегія суддів об`єднаної палати вважає, що перебіг строку досудового розслідування після повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору ані відновлюється, ані поновлюється.

Сторона обвинувачення після постановлення судом ухвали про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характерупрокурору і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність до вимог КПК, має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.

Саме такою є обмеженість обсягу компетенції сторони обвинувачення при отриманні повернутого судом обвинувального акта чи клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

При цьому, в ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.

Якщо сторона обвинувачення після повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру проводила слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії або приймала процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, то отримані у кримінальному провадженні за результатами здійснення таких дій докази повинні визнаватись недопустимими,  як отримані поза межами строку досудового розслідування.

Також слід зазначити, що у КПК не визначено строку, протягом якого прокурор має повторно направити до суду обвинувальний акт чи клопотання, що були йому повернуті судом зі стадії підготовчого провадження в порядку ст. 314 КПК, та відсутня вказівка щодо встановлення судом строку, необхідного для усунення таких порушень, що може сприяти затягуванню в часі кримінального провадження.

Колегія суддів об'єднаної палати вважає, що строк для приведення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру у відповідність до вимог КПК та виконання ухвали суду має бути достатнім для вчинення прокурором відповідних процесуальних дій.

При цьому, прокурор може повторно звернутися до суду із обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру в межах розумного строку, тобто одразу, без невиправданих затримок у часі, після закінчення виконання процесуальних дій, які були необхідними на виконання ухвали суду для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК і подальшого звернення з ними до суду.

Статтею 370 КПК передбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтвердженні доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ч. 2 ст. 298 КПК досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання) здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень цієї глави.

Положеннями частини 1 статті 219 КПК визначено, що строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.

При цьому кримінальний процесуальний закон передбачає можливість продовження строків досудового розслідування, однак строк досудового розслідування, що закінчився, поновленню не підлягає (частини 4, 5 статті 294 КПК).

Відповідно до ч. 2 ст. 301 КПК України прокурор зобов`язаний, серед іншого, не пізніше трьох днів після отримання матеріалів дізнання разом з повідомленням про підозру, здійснити одну із зазначених дій, зокрема, звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності; у разі встановлення ознак злочину направити кримінальне провадження для проведення досудового слідства.

Згідно приписів ч. 1 ст. 290 КПК досудове розслідування вважається завершеним після повідомлення стороні захисту про його завершення та відкриття матеріалів. Дії слідчого і прокурора, передбачені ч. 1 ст. 291 та ст. 293 КПК (складення обвинувального акта, його затвердження, вручення стороні захисту і направлення до суду), є формою закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні.

Вимоги, яким повинен відповідати обвинувальний акт, визначені у ст. 291 КПК.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право  повернути обвинувальний акт, якщо він не відповідає приписам цього Кодексу, при цьому КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта прокурору, оскільки відповідно до статті 282 КПК ця обставина не є підставою для такого відновлення.

(!!!) У разі повернення судом обвинувального акта, який не відповідає вимогам КПК, повноваження прокурора обмежені лише усуненням недоліків цього обвинувального акта.

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв`язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК), не відновлює досудове розслідування.

В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.

Сторона обвинувачення після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність до вимог КПК, має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.

Якщо сторона обвинувачення після повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру проводила слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або приймала процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, то отримані у кримінальному провадженні за результатами здійснення таких дій докази повинні визнаватись недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування.

Прокурор може повторно звернутися до суду із обвинувальним актом чи клопотанням в межах розумного строку, без невиправданих затримок у часі, після закінчення виконання процесуальних дій, які були необхідними на виконання ухвали суду для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК і подальшого звернення з ними до суду.

 

 

Матеріал по темі: «Припинення заходів забезпечення кримінального провадження»

Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності  – господарська юрисдикція судового спору

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.02.2024 у справі № 580/4531/23, зазначила:

"Ураховуючи ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, Велика Палата Верховного Суду акцентує на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов:

а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Такому підходу відповідають висновки адміністративних судів попередніх інстанцій у цій справі про те, що позов ГУ ДПС до суб`єктів господарювання про визнання недійсним укладеного ними договору не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки оспорюваний договір укладений між рівноправними учасниками господарських правовідносин та не є адміністративно-правовим, а основні позовні вимоги спрямовані на припинення зобов`язань за договором суб`єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів.

Водночас податковий орган у касаційній скарзі обґрунтовує підвідомчість спору адміністративному суду тим, що подання зазначеного позову контролюючим органом згідно з компетенцією, передбаченою підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, слід розцінювати як виконання покладених на цей орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування.

Велика Палата Верховного Суду не вважає статус позивача визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

Адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства."

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Документальне підтвердження господарських операцій у податкових спорах»

 

Вимоги іншого із подружжя про поділ внесків у статутний капітал ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: особливості поділу частки  іншого з подружжя у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю 

10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 760/20948/16-ц, провадження № 14-70цс22 (ЄДРСРУ № 118520073) досліджувала питання щодо вимог про поділ внесків у статутні капітали товариств.

Частина третя статті 368 ЦК України, частина перша статті 60 СК України визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (стаття 57 СК). У разі виникнення спору з цього приводу, має доводитися не факт належності майна до спільної власності, а обставини, які виключають виникнення спільної сумісної власності на спірне майно. 

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 13 Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб). Аналогічна норма передбачена частиною другою статті 115 ЦК України.

Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається із вкладів його учасників. Розмір статутного капіталу дорівнює сумі вартості таких вкладів (частина перша статті 144 ЦК України у редакції, чинній на час державної реєстрації у лютому та жовтні 2016 року юридичних осіб).

Товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 12 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції). Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 115 ЦК України.

Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом (абзац четвертий частини другої статті 148 ЦК України у вказаній редакції).

Учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом (пункти «б» та «д» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції).

(!) У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції).

Тому інший із подружжя може вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі визначену на дату пред`явлення позовних вимог.

Частково подібного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц  та від 8 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц.

Висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у справі № 916/2813/18 у постанові від 29 червня 2021 року наголошує, що позивач наділений правом вимагати компенсації половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника у статутний капітал товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна.

А відповідно до частини восьмої статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю» вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував зазначені норми матеріального права, не встановив вартості часток відповідача у товариствах на час вирішення питання про їх поділ.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 щодо презумпції спільної сумісної власності та її спростування та від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц щодо врахування при поділі вартості майна використаного не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, мають бути враховані при вирішенні питання про виплату частини вартості частки у статутному капіталі зазначених товариств.

У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 925/1165/14 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства. За наявності спору щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів (пункти 6.8, 6.9 постанови).

ВАЖЛИВО: Інший із подружжя має право вимагати виплати йому вартість частки члена колишнього подружжя у статутному капіталі, а не грошову компенсацію  вартості частки внеску до статутного фонду.

З огляду на висновки сформульовані у цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснує про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц. Вказаний відступ полягає у тому, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статний капітал цього товариства.

ВИСНОВОК: Отже, у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником.

Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. 

Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу»

 

Встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

10 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 760/20948/16-ц, провадження № 14-70цс22 (ЄДРСРУ № 118520073) досліджувала питання щодо встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 5 частини першої статті 315 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду раніше вже зробила висновок, що позовна вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, лише у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (пункти 41-42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц).

Раніше, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 03 червня 2021 року у справі № 748/1943/19 (провадження № 61-5155св20) дійшов правого висновку про те, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц, ЄДРСРУ №  83000767).

(!!!) Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Слід зазначити, що факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Отже, встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року № 757/8786/15-ц, від 17 січня 2024 року у справі № 759/14906/18.

ВИСНОВОК: Позовна вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, лише у випадку, якщо між сторонами не існує спору, адже за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту спільного проживання «цивільного подружжя» при поділі майна»

Припинення заходів забезпечення кримінального провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирішення питання про долю речових доказів у закритому кримінальному провадженні

Відповідно до ч.9 ст.100 КПК України у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.

Згідно із до ч. 1ст. 171 КК України з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.

Частиною 3 ст. 174 КПК України визначено, що прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

Отже, вирішення питання про долю речових доказів у кримінальному провадженні, яке закрите, здійснюється за правилами ст.171-174 КПК України судом на підставі відповідного клопотання уповноваженого суб`єкта з урахуванням обмежень, викликаних закінченням досудового розслідування у кримінальному провадженні.

Отже, уповноважена на здійснення досудового розслідування особа у такому кримінальному провадженні внаслідок його закриття не може звертатися із таким клопотанням.

Разом із цим, КПК України визначено, що прокурор - особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 15Закону України "Про прокуратуру" та діє у межах своїх повноважень.

Згідно із висновками Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 554/2506/22 від 15 квітня 2024 року, суд виснував, що чинний кримінальний процесуальний закон розрізняє поняття «суд» та «слідчий суддя», визначаючи стадії кримінального провадження (досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність) здійснення ними своїх повноважень та належним чином розмежовуючи їх. Відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.

Пунктом 29 Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов`язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 №1104, визначено, що речові докази у вигляді предметів чи товарів, що належать до вилучених з обігу на підставі відповідного рішення слідчого судді, суду передаються для їх технологічної переробки або знищуються.

Відповідно до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду(у новій редакції), затвердженої наказом  від 27.08.2010 N 51/401/649/471/23/125, до вилучених з обігу належать:

- предмети, придбання і використання яких здійснюється за особливими дозволами і вичерпний перелік яких визначений законодавством України;

- предмети, виготовлення, придбання, зберігання, збут і розповсюдження яких забороняється законодавством;

ВИСНОВОК № 1: Тобто, у випадку, коли кримінальне провадження закрите слідчим, клопотання подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК про долю речових доказів вирішується судом, а не слідчим суддею.

 

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 15.04.2024 року у справі № 554/2506/22 прийшла до висновку:

«…за приписами частини 4, якою доповнено ст. 132 КПК Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв`язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння»№2810-IX від 01 грудня 2022року (набрав чинності 29 грудня цього ж року),ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Після закриття кримінального провадження втручання у сферу приватних інтересів (арешт майна) фактично набуває свавільного характеру, з огляду на що приписи ч. 4 ст. 132 КПК є дієвим засобом реалізації положень ст. 3 Конституції України, ст. 13 Конвенції задля усунення порушення прав власника або володільця майна.

Приписи ч. 4 ст. 132 КПК є нормою, за якою в КПК встановлено порядок припинення арешту майна після закриття кримінального провадження, застосування якої у взаємозв`язку із положеннями ч. 1 ст. 170 цього Кодексу скасовує обмеження, застосовані під час досудового розслідування.

Імперативні приписи ч. 4 ст. 132 КПК вимагають поводження з вказаним вище майном з боку прокурора, органу досудового розслідування, державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб та інших суб`єктів суспільних відносин як таким, що не є арештованим в порядку, передбаченому КПК. За відсутності інших законних підстав, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, стосовно якого арешт припинив свою дію, є протиправним і тягне відповідальність, передбачену законом.

Отже, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому законом слідчим, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна».

ВИСНОВОК № 2: У разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК, заходи забезпечення кримінального провадження, серед яких і арешт майна, припиняють свою дію в силу прямої вказівки ч. 4 ст. 132 КПК.

 

 Матеріал по темі: «Оскарження ухвал слідчого судді про відмову у скасуванні арешту з майна»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов