Невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Кримінальна відповідальність за умисне невиконання (ухилення від виконання) вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Як установлено уст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, встановлену законом.

Частиною першою статті 382 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.

Об`єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, полягає в одному з таких, альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: 1) невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду, або 2) перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об`єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь - дії (перешкоджання) чи бездіяльність (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим.

Водночас слід зауважити, що наявність у диспозиції ч. 1 ст. 382 КК словосполучень «невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду» та «перешкоджання їх виконанню» вказують на її бланкетний характер, адже для розкриття змісту такої диспозиції у кожному конкретному випадку суб`єкт правозастосування повинен звертатися до тексту самого судового рішення, а також до норм законодавства, які визначають порядок реалізації відповідних судових приписів.

Однією з форм (способу) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати.

Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов`язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання.

Злочин, передбачений ст. 382 КК України, є триваючим злочином, оскільки особа, будучи зобов`язаною рішенням суду, яке набрало законної сили, вчинити певні дії, умисно утрималася від їх учинення, тобто об`єктивна сторона злочину полягає у формі протиправної бездіяльності, яка тривала протягом певного періоду часу.

Так, обов`язковою умовою настання відповідальності за невиконання судового рішення є наявність у цьому рішенні вимоги зобов`язального чи забороняючого характеру. Причому така вимога повинна стосуватися конкретного зобов`язаного суб`єкта, до відома якого своєчасно було доведено відповідний обов`язок за рішенням суду.

Залежно від характеру такої вимоги невиконання судового рішення може проявлятися у бездіяльності зобов`язаної особи щодо здійснення передбачених законом або визначених судом заходів, спрямованих на виконання цього рішення, або ж у вчиненні дій, які прямо заборонені у самому судовому рішенні. Стосовно ж відповідного обов`язкового припису, який міститься у судовому рішенні, то він може вимагати як певної одноразової дії, так і багаторазового виконання чи тривалого у часі утримання від вчинення певних дій.

За ознаками суб`єктивної сторони злочин, передбачений ст. 382 КК, характеризується наявністю вини у формі прямого умислу (26 лютого 2019 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 554/10478/15-к, провадження № 51-9155км18 (ЄДРСРУ № 0235406). 

(!!!) Для встановлення факту умисного невиконання судового рішення має важливе значення з`ясування питання про наявність реальної можливості його виконати.

Зокрема, відсутність реальної можливості виконати рішення суду виключає відповідальність за ст. 382 КК. Водночас, для встановлення факту умисного невиконання достатньо підтвердити, що зобов`язана особа мала можливість хоча б частково виконати судове рішення, але без поважних причин не зробила цього.

Саме такі правові висновки викладені у Постановах Верховного Суду від 14.05.2019 року № 319/841/16-к, від 29.10.2019 року № 509/255/14-к, від 12.02.2020 року № 659/1012/18.

ВИСНОВОК: Невиконання судового акту - це бездіяльність що полягає у незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт або навпаки, умисні дії щодо перешкоджання його виконанню.

 

Матеріал по темі: «Оприлюднення судового рішення в ЄДРСРУ як доказ вручення стороні у справі»

 

 

 

Теги: судове рішення, постанова суду, вирок,  невиконання, ухилення від виконання, перешкоджання, кримінальна відповідальність, прямий умисел, бездіяльність, реальна можливість виконання,  судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наявність судового спору щодо нерухомості виключає скаргу до Мінюста на дії реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість розгляду Мінюстом скарги на дії державного реєстратора щодо нерухомого майна відносно якого наявний судовий спір

13 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 570/277/22, провадження № 61-11783св22 (ЄДРСРУ № 110255504) досліджував питання щодо можливості розгляду Мінюстом скарги на дії реєстратора щодо нерухомого майна відносно якого наявний судовий спір.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав урегульовано статтею 37 зазначеного Закону, відповідно до частини 1 якої (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

У пункті 1 частини 2 статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 зазначила, що за визначенням, яке дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполучення "з приводу" означає "у зв`язку з чим-небудь", тому словосполучення "з приводу нерухомого майна" треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном (08 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17491/21 (ЄДРСРУ № 109589319).

Висновки щодо помилкового застосування у таких випадках законодавства, якими передбачено підставу для відмови у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації за наявності інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави викладені у постановах Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №    910/16115/20, від 16.11.2021 у справі №    910/11019/20 та від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 25.10.2022 у справі №    910/13671/20 (07 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4314/21 (ЄДРСРУ № 109046060).

Вказане дає підстави для висновку, що в разі наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не має повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право підлягає вирішенню у судовому порядку (аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 910/16115/20 та від 24 січня 2023 року у справі № 911/2874/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі  № 823/588/16 дійшла висновку, згідно з яким спір про скасування рішення та/або запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за іншою особою є цивільно-правовим та залежно від суб`єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.

Відповідно до частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 8) закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства.

Отже, безпосередньо до суду може бути оскаржено саме рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, і саме наявність інформації про судове провадження є підставою для відмови у задоволенні скарги.

ВИСНОВОК: Наявність судового спору щодо нерухомого майна виключає можливість розгляду Міністерством юстиції України скарги на дії реєстратора, оскільки це не належить до його повноважень.

 

Матеріал по темі: «Скасування Мінюстом рішення держреєстратора не відповідає Конституції»

 

 

Теги: конституційний суд, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Прийняття спадщини із-за кордону

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перебування спадкоємця за межами країни не є поважними причинами пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини

13 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/13549/21, провадження № 61-562св23 (ЄДРСРУ № 110255544) досліджував питання щодо перебування спадкоємця за межами країни не є поважними причинами пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Відповідно до статей 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

(!!!) Подання заяви про прийняття спадщини є дією, що її повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину у разі, коли він не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.

Відповідно до ч.6 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.

Згідно зі статтею 38 цього ж закону, на консульські установи України серед іншого також покладений обов`язок видавати свідоцтва про право на спадщину.

Так, спеціальний механізм подання заяви про прийняття спадщини через консульські установи України встановлений Наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 року №142/5/310 «Про затвердження Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України». За зверненням громадянина України консул (або уповноважений секретар із консульських питань) засвідчує справжність підпису на заяві про прийняття спадщини, проставляє на заяві свій підпис та гербову печатку, після чого спадкоємець повинен направити заяву в Україну засобами міжнародного поштового зв`язку. Таким чином, громадянам України немає необхідності виїжджати з країни свого постійного проживання та повертатися в Україну для прийняття спадщини (підпункт 3.13 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України та пункт 3.23 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства України від 22 лютого 2012 року №296/5).

Крім цього, пунктом 3.5. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено, якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю повідомляється про заведення спадкової справи та необхідність надіслати заяву, оформлену належним чином (справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою), або особисто прибути до нотаріуса.

У екстрених випадках, коли існує ризик пропущення строку для прийняття спадщини, спадкоємець має право направити нотаріусу за місцем відкриття спадщини електронне повідомлення (аналог телеграми), в якому вказати про прийняття спадщини (пункт 2.1. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Таким чином, законодавство України передбачає альтернативні варіанти процедури прийняття спадщини, що спрощує процес реалізації прав спадкоємців.

ВИСНОВОК: Саме по собі проживання спадкоємця за межами України (без доведення поважності інших причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини + відсутність доказів про неможливості з`явитись до консульської установи України або до дипломатичного представництва України за кордоном) не може вважатись поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

 

Матеріал по темі: «Кому подати заяву про прийняття спадщини, якщо заявник за знаходиться за кордоном?»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Момент набуття права власності на транспортний засіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах не впливає на набуття особою права власності на нього

05 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 911/1278/20, провадження № 12-33гс22 (ЄДРСРУ № 110208958) досліджувала питання щодо моменту набуття права власності на транспортний засіб.

За частиною другою статті 41 Основного Закону України «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом». Конституційний Суд України в цьому контексті зазначав: «Посутнє тлумачення … приписів Основного Закону України дозволяє стверджувати, що юридичні інститути будь-якої країни конституційної демократії не є підґрунтям для набуття права власності або права добросовісного володіння внаслідок злочинної або іншої протиправної діяльності, оскільки подібне унормування суспільних відносин суперечило би конституційному ладу, порушувало би публічний порядок та права власників і добросовісних володільців, які є потерпілими від такої діяльності» (Рішення КС України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законними межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними (Рішення КС України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021).

Відповідно до приписів статті 328 ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти або правовідносини. Традиційно підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Розглядаючи спори про захист права власності, набутого у похідний спосіб, судам необхідно враховувати імовірність наявності прав на відповідне майно в інших осіб.

Відповідно до Цивільного Кодексу України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), переробка речі (стаття 332 ЦК України), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України) та інші.

Найбільш поширеними похідними способами набуття права власності юридичними особами є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України) та внаслідок правонаступництва (стаття 107 ЦК України). У похідних способах набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності на це майно прав інших осіб - невласників, наприклад, іпотекодержателя, заставодержателя, орендаря, іншого суб`єкта обмеженого речового права. Ці права зазвичай не повинні втрачатися при зміні власника речі, яка переходить до нового власника, маючи обтяження. Фактично діє правило римського права: «nemopotest pluraiura inrem» - «ніхто не може передати іншому більше прав на річ, ніж має сам».

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 319 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України). На відміну від нерухомого майна, ЦК України не передбачено переходу права власності на рухоме майно за наслідком державної реєстрації переходу права на підставі правочину, навіть якщо реєстрація рухомого майна є обов`язковою виходячи з нормативного регулювання (частина четверта статті 334 ЦК України).

Відповідно до статті 34 Закону № 3353-XII державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення.

Отже, правове регулювання відносин, пов`язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі загальних положень ЦК України про перехід права власності за договором, спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Закону № 3353-XII та прийнятих на його виконання нормативних актів відповідних органів, що регламентують порядок державної реєстрації окремих видів транспортних засобів.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 8 від 06 січня 2010 року затверджено Порядок відомчої реєстрації та ведення обліку великотоннажних та інших технологічних транспортних засобів. Відомчу реєстрацію та облік транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, зокрема великотоннажних транспортних засобів та інших технологічних транспортних засобів, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони праці - Державна служба України з питань праці в особі його територіальних органів (пункт 1 Порядку). Юридичні і фізичні особи, інші особи, які є власниками технологічних транспортних засобів чи використовують їх на законних підставах, або уповноважені ними особи (власники) зобов`язані зареєструвати зазначені транспортні засоби протягом 10 днів після придбання або виникнення інших законних прав на їх використання, у тому числі у разі тимчасового ввезення на територію України. У такий же строк власники зобов`язані перереєструвати технологічні транспортні засоби у разі настання обставин, у зв`язку з якими виникла потреба у внесенні змін у реєстраційні документи (пункт 6 Порядку № 8). Технологічний транспортний засіб, що належить юридичній особі, реєструється за місцем реєстрації органу управління юридичної особи. Допускається реєстрація технологічного транспорту за місцем його експлуатації, у тому числі того, що перебуває у постійному користуванні або оренді юридичної чи фізичної особи (пункт 7 Порядку № 8). Експлуатація незареєстрованих технологічних транспортних засобів забороняється (пункт 8 Порядку № 8).

Отже, як положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Порушення приписів про державну реєстрацію великотоннажного та технологічного транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном). Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статтей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.

Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з подібним висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 278/3640/18 (провадження № 61-11481св20), в якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК України та статті 34 Закону України «Про дорожній рух», суд зазначив: «…правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує». Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону № 3353-XII викладено Верховним Судом також у постановах від 13 грудня 2018 року у справі № 910/11266/17, від 21 травня 2019 року у справі № 912/1426/18 та від 30 липня 2019 року у справі № 905/1053/18.

Нездійснення реєстрації (державної та/або відомчої) транспортного засобу не є підставою для оспорювання права власності набувача, зокрема за договором.

ВИСНОВОК: Правовий аналіз вказаних норм права свідчить про те, що застосовуючи положення статей 334 ЦК України та статті 34 Закону України «Про дорожній рух», слід вважати, що реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах не впливає на набуття особою права власності на нього.

Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону України «Про дорожній рух» викладено Верховним Судом також у постанові від 01.11.2022 у справі №911/1278/20.

 

P.s. З огляду на зазначене можна зробити і протилежний висновок: «реєстрація транспортного засобу й внесення відомостей про автомобіль та його власника до Єдиного державного реєстру МВС, як самостійний документ не підтверджує право власності особи».

 

Матеріал по темі: «Момент виникнення у особи права власності на транспортний засіб»

 

#реєстрація_авто, #мрео, #покупка_автомобіля, #письмовий_договір, #момент_реєстрації, #документи_на_авто, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

Реєстрація дитини в іпотечному житлі без згоди банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація малолітньої дитини в предметі іпотеки без згоди іпотекодержателя, як підстава для виселення з нерухомого майна

13 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/929/22, провадження № 61-1731св23 (ЄДРСРУ № 110208301) досліджував питання щодо обставин реєстрації малолітньої дитини в предметі іпотеки без згоди іпотекодержателя, як підстава для виселення з нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

(!!!) Верховний суд звертає увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Положеннями ст. 405 ЦК встановлено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Сервітутне право користування житлом набувають члени сім’ї власника житла за фактом набуття статусу члена його сім’ї (ухвала Верховного суду України від 21.09.2011 у справі № 6-57868св10).

Якщо спірна нерухомість передана в іпотеку ще до реєстрації у ній дитини, а отже, на час укладення іпотечного договору вона не мала права власності чи права користування нею, що у свою чергу унеможливлює порушення її прав на житло, проте дитина набула права користування цим житлом як член сім’ї власника, відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

Відповідний висновок висловлений Верховним Судом в постанові від 27 грудня 2018 року в справі № 638/14123/14-ц.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР (Житловий кодекс України, згідно з Законом України  № 2215-IX від 21 квітня 2022 року, далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, з урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно.

ВИСНОВОК: Визначений іпотечним договором обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла, яке насамперед охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

 

Матеріал по темі: «Передача майна в іпотеку зареєстрованого на підставі судового рішення»

 

 

Теги: житло, іпотека, дитина, виселення, зняття з реєстрації, прописка дитини, згода банку, іпотекодержатель, захист прав дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов