Калькуляція, технологічна карта не є обов`язковим документом бухгалтерського обліку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розрахунок калькуляції собівартості продукції, технологічна карта, картки розкрою тощо не є обов`язковим документом бухгалтерського обліку

Виходячи з загального економічного визначення під калькуляцією розуміють обчислення собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг, а також заготівельної собівартості матеріальних цінностей та засобів виробництва за елементами витрат. Калькуляція це розрахунково-вартісна методика бухгалтерського обліку, за змогою якого обраховується собівартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, придбаних матеріальних цінностей.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинний документ, який містить відомості про господарську операцію.

Згідно з п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку №88 від 24.05.1995 «господарські операції» це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов`язань і фінансових результатів.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Враховуючи, що калькуляція містить відомості лише про перелік і склад статей витрат на виробництво одиниці певного виду робіт, і не містить жодних відомостей про здійснені господарські операції підприємцем в межах провадження діяльності ресторанів, надання послуг громадського харчування, її не можна вважати первинним документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Тому калькуляція не є обов`язковим документом бухгалтерського обліку і не може свідчити про недотримання та/або порушення підприємцем вимог податкового законодавства при формуванні витрат.

Отже, такі документи як калькуляції, лімітно-забірні картки, технологічні картки, картки розкрою тощо не є первинними бухгалтерськими документами відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», у зв`язку з чим, віднесення цих документів податковим органом до первинних бухгалтерських документів є безпідставним.

Так, технологічна карта являє собою ніщо інше, як рецепт, тобто орієнтовний перелік інгредієнтів разом з приблизним зазначенням їх кількісних та якісних характеристик, а також плановану суму витрат сировини на виробництво готового виробу, однак не містить у собі інформації стосовно змісту та обсягу господарської операції.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10.06.2019 у справі № 804/5840/16 (адміністративне провадження №К/9901/35378/18, (ЄДРСРУ № 82294731)).

Таким чином, калькуляція собівартості продукції за своїм призначенням не відповідає ознакам первинного документа, тому що нею не дається розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції, на її підставі не здійснюються бухгалтерські записи на рахунках (лист Мінфіну від 15.02.2013 р. №31-08410-07/23-357/246).

Рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення для його прийняття. У разі ж відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Зазначена правова позиція викладена у Постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 р. по справі №815/2985/18, від 10 квітня 2020 р. по справі №819/330/18.

ВИСНОВОК: Отже документи, як розрахунок калькуляції собівартості продукції, технологічна карта, картки розкрою тощо не належать до первинних документів у розумінні Закону про бухгалтерський облік, оскільки не містить усіх обов'язкових реквізитів, передбачених ст. 9 Закону та не містить інформації про господарську операцію, тому віднесення цих документів податковим інспектором до первинних бухгалтерських документів є безпідставним.

 

Матеріал по темі: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту після спливу 96 годин»

 

Теги: розрахунок калькуляції, собівартість продукції, технологічна карта, картки розкрою, первинні бухгалтерські документи,  бухгалтерський облік, інформація про господарську операцію, податкові перевірки, надання документів, контролюючий орган, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спадкування права на компенсацію моральної шкоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право на компенсацію моральної шкоди, що не була присуджена за життя особи, не спадкується

13 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/15095/17, провадження № 61-16500св20 (ЄДРСРУ № 105371766) досліджував питання щодо спадкування права на компенсацію моральної шкоди.

До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (частина третя статті 1230 ЦК України).

В цивілістичній доктрині під моральною шкодою розуміються фізичні та душевні страждання, завдані фізичній особі неправомірними рішеннями діями чи бездіяльністю, якими порушуються її особисті немайнові блага або посягають на належне фізичній особі майно, а також приниження честі, гідності та ділової репутації фізичної особи.

По своїй суті право на компенсацію моральної шкоди є особистим, оскільки внаслідок заподіяння моральної шкоди відбувається негативний вплив на особисті немайнові блага фізичної особи.

Саме тому у частині третій статті 1230 ЦК передбачено правило, що спадкується право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.

У випадку якщо спадкодавець звернувся до суду з вимогою про компенсацію моральної шкоди й помер на стадії розгляду справи не допускається процесуальне правонаступництво за вимогою про компенсацію моральної шкоди.

ВИСНОВОК: Право на компенсацію моральної шкоди, що не була присуджена за життя особи, не спадкується, а тому у випадку смерті особи до ухвалення рішення про компенсацію моральної шкоди матеріального та процесуального правонаступництва за такою вимогою не відбувається.

 

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Компенсація витрат на правничу допомогу особі, що не є адвокатом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у задоволенні вимог про компенсацію витрат на правничу допомогу особі, що не є адвокатом, оскільки його послуги не належать до професійної правничої допомоги

13 липня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 496/3134/19, провадження № 14-44цс21 (ЄДРСРУ № 105423479) досліджувала питання щодо відмови у задоволенні вимог про компенсацію витрат на правничу допомогу особі, що не є адвокатом, оскільки його послуги не належать до професійної правничої допомоги.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Відповідно до пункту 5 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

Отже, у малознічній справі здійснювати представництво особи в суді може особа, яка не є адвокатом.

(!!!) Проте поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб`єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку  Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019).

ВИСНОВОК: Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані у порядку частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 та частини третьої  статті 141 ЦПК України.

 

Матеріал по темі: «Ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат»

 

Умова оплатності інформації про стан кредитної заборгованості є нікчемною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Банк зобов’язаний здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з огляду на нікчемність пунктів стосовно оплатності інформації про стан кредитної заборгованості (ПАТ «Ідея Банк»)

13 липня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 496/3134/19, провадження № 14-44цс21 (ЄДРСРУ № 105423479) досліджувала питання щодо перерахунку заборгованості  за кредитним договором з огляду на нікчемність пунктів стосовно оплатності інформації про стан кредитної заборгованості (ПАТ «Ідея Банк»).

10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

(!!!) Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлювлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержания процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів.

Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

(!!!) Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року),  щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20).

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) й постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20), та зазначає, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

 

Матеріал по темі: «Визнання кредитного договору недійсним з підстав незгоди з його умовами»

 

 

Теги: банк, кредит, визнання недійсним, кредитний договір, умови договору, захист прав споживачів, іпотека, порука, несправедливі умови, скриті платежі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відхилення тендерної пропозиції через ненадання інформації, що є у відкритих реєстрах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Про обов`язок переможця процедури закупівлі надати замовнику закупівлі інформацію, що міститься у відкритих єдиних державних реєстрах та є у вільному доступі

Статтею 3 Закону України "Про публічні закупівлі" визначено, що закупівлі здійснюються за такими принципами: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об`єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням.

Закон України «Про доступ до публічної інформації»  дає таке визначення головній дефініції сфери його регулювання: публічна інформація – це  відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 10-1 згаданого Закону, публічна інформація у формі відкритих даних – це публічна інформація у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання. Розпорядники інформації зобов’язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному веб-порталі відкритих даних та на своїх веб-сайтах.

У відповідності до частини 1 ст.17 Закону №922 передбачено, що замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов`язаний відхилити тендерну пропозицію учасника або відмовити в участі у переговорній процедурі закупівлі в разі, якщо, зокрема:

- відомості про юридичну особу, яка є учасником процедури закупівлі, внесено до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення (п.2 ч.1 ст.17 Закону №922);

- службову (посадову) особу учасника процедури закупівлі, яку уповноважено учасником представляти його інтереси під час проведення процедури закупівлі, фізичну особу, яка є учасником, було притягнуто згідно із законом до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення або правопорушення, пов`язаного з корупцією (п.3 ч.1 ст.17 Закону №922);

- учасник процедури закупівлі визнаний у встановленому законом порядку банкрутом та стосовно нього відкрита ліквідаційна процедура (п.8 ч.1 ст.17 Закону №922).

Також за приписами ч.5 ст.17 Закону №922 установлено, що замовник не вимагає документального підтвердження публічної інформації, що оприлюднена у формі відкритих даних згідно із Законом України"Про доступ до публічної інформації" та/або міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним, або публічної інформації, що є доступною в електронній системі закупівель.

В той же час, частиною 6 ст.17 Закону №922 передбачено, що переможець процедури закупівлі у строк, що не перевищує десяти днів з дати оприлюднення в електронній системі закупівель повідомлення про намір укласти договір про закупівлю, повинен надати замовнику документи шляхом оприлюднення їх в електронній системі закупівель, що підтверджують відсутність підстав, визначених, зокрема,пунктами 2,3 та 8частини першої цієї статті.

Таким чином, аналіз вищенаведених норм законодавства у сфері публічних закупівель свідчить про те, що інформація, наведена у пунктах 2,3 та 8 частини 1 ст.17 Закону №922 є інформацією, яка міститься у відкритих державних реєстрах, доступ до якої є вільним, а відповідно, замовник процедури закупівлі позбавлений можливості вимагати документального підтвердження такої публічної інформації, яка міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним за ч.5 ст.17 Закону №922, така інформація стосовно переможця процедури закупівлі підлягає перевірці у вищезгаданих єдиних державних реєстрах замовником процедури закупівлі.

Аналогічна позиція викладена 14 липня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/2727/20, адміністративне провадження № К/9901/21799/20, від 26 травня 2022 року у справі №826/15311/18, адміністративне провадження № К/9901/35940/21 та ін.

Також із наведеного аналізу приписів чинного законодавства можна дійти висновку, що його приписи, зокрема, ч.6 ст. 17 Закону (щодо обов`язку переможця процедури закупівлі надати замовнику закупівлі інформацію, що міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним) суперечить приписам ч.5 ст.17 Закону №922 (заборона замовнику вимагати від переможця торгів документального підтвердження публічної інформації, яка міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним) та свідчать про неоднозначне (множинне) трактування наведених норм, що не відповідає критеріям якості закону, його чіткості та передбачуваності, а відповідно, підлягають застосуванню норми цього Закону, які є найбільш сприятливими для суб`єктів господарювання учасників та переможців процедури закупівлі згідно до вимог ч.5 ст.17 Закону №922, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні у справі «Рисовський проти України», а також і у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року (заява 21722), і у рішенні у справі «Корецький та інші проти України» від 03.04.2008р., які є джерелами права в Україні згідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у яких наголошується на тому, що закон має бути сформульовано з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи.

Окрім того, у рішенні «Олександр Волков проти України» наголошено на тому, що чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону визначають принцип законності, який чітко співпадає з принципом верховенства права, одним з визначальних проявів якого є принципи «доброго урядування» і «належної адміністрації».

ВИСНОВОК: З огляду на наведене можна дійти висновку, що не надання замовнику закупівлі переможцем процедури закупівлі документів, зазначених у пунктах 2, 3 та 8 ч.1 ст.17 Закону №922 не може бути обрано обґрунтованою підставою для відхилення тендерної пропозиції вказаного учасника (переможця торгів) з урахуванням того, що така інформація міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до якої є вільним, підлягає перевірці у вказаних реєстрах замовником самостійно, а відповідно, не вимагається замовником згідно до вимог ч.5 ст.17 Закону №922 та судової практики Європейського суду з прав людини.

 

Матеріал по темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічних закупівель»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Моніторинг Держаудитслужбою публічних закупівель

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність висновку Держаудитслужби про необхідність розірвання договору: судова практика Верховного суду

За приписами ст.5 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 року №2939-ХІІ (далі Закон №2939) контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель здійснюється шляхом проведення моніторингу закупівлі у порядку, встановленому Законом України «Про публічні закупівлі», проведення перевірки закупівель, а також під час державного фінансового аудиту та інспектування. Моніторинг закупівлі здійснюється за місцезнаходженням органу державного фінансового контролю.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади встановлює Закон України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 року № 922-УІІІ ( далі Закон № 922).

Пунктом 9 ч.1 ст.1, ч.1 ст.2 Закону №922 визначено, що замовниками є органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи соціального страхування, створені відповідно до закону, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об`єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі, за наявності однієї з таких ознак: юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів; органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи; у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.

У відповідності до вимог ст.8 Закону №922 передбачено, що моніторинг процедури закупівлі здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, та його міжрегіональні територіальні органи (далі - органи державного фінансового контролю).

(!!!) Моніторинг процедури закупівлі здійснюється протягом проведення процедури закупівлі, укладення договору про закупівлю та його дії.

За результатами моніторингу процедури закупівлі посадова особа органу державного фінансового контролю складає та підписує висновок про результати моніторингу процедури закупівлі (далі - висновок), що затверджується керівником органу державного фінансового контролю або його заступником. Такий висновок підлягає оприлюдненню в електронній системі закупівель протягом трьох робочих днів з дня його складання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2987/20 зазначив, що з моменту визначення переможця торгів та встановлення відповідності пропозиції позивача вимогам тендерної документації та вимогам Закону України "Про публічні закупівлі" неможливо відмінити процедуру закупівлі, у порядку, передбаченому статтею 31 Закону України "Про публічні закупівлі", оскільки це нівелює принципи та основні положення Закону України "Про публічні закупівлі". Право на відміну торгів існує лише на стадії до завершення процедури торгів, а не після їх завершення на стадії укладання договору з переможцем. Після укладення договору про закупівлю процедура закупівлі є завершеною.

Верховний суд зауважує, що Державна аудиторська служба України, як територіальний орган вправі спостерігати за кожним етапом закупівлі шляхом аналізу інформації про неї за допомогою електронної системи закупівель.

В більшості випадків контролюючий орган не користується своїм правом своєчасного здійснення контролю закупівлі до кінцевого строку подання тендерних пропозицій учасниками, а це унеможливлює своєчасне реагування замовника на відповідні зауваження у рамках проведення безпосередньо процедури закупівлі (у тому числі щодо внесення змін до тендерної документації), а не вже після укладання договору з переможцем закупівлі.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, сформованою у постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 160/8403/19.

Стосовно вимоги Держаудитслужби щодо усунення порушення шляхом припинення зобов`язань за укладеним за результатами тендеру договору з дотриманням норм Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України шляхом розірвання договору є безпідставними та необґрунтованими у зв`язку із чим підлягають визнанню протиправними та скасуванню у судовому порядку, виходячи з наступного.

Так, норми ст.188 ГК України та ст.651 ЦК України передбачають, що вказані правовідносини щодо розірвання договору шляхом укладення відповідної додаткової угоди повинні ґрунтуватися лише на взаємній згоді сторін, і жодною наведеною нормою не передбачено розірвання договору за примусом контролюючого органу (суб`єкта владних повноважень).

Слід також зазначити, що можливість усунення виявлених порушень прямо залежить від чіткого визначення суб`єктом владних повноважень конкретного заходу (варіанту поведінки), яких слід вжити уповноваженій особі замовника для усунення порушень.

Визначення контролюючим органом такого способу усунення виявлених порушень як «розірвання договору» не вирішує питання обґрунтованості та вмотивованості акту індивідуальної дії, оскільки, зокрема, главою 50 Цивільного кодексу України передбачено більше десяти способів припинення зобов`язання, серед яких, зокрема, і припинення зобов`язання виконанням.

Враховуючи, що вимога контролюючого органу про усунення виявлених порушень законодавства повинна бути здійснена у письмовій формі, сформована внаслідок реалізації контролюючим органом своєї компетенції (завдань і функцій відповідно до законодавства), містити чіткі, конкретні і зрозумілі приписи на адресу підконтрольного суб`єкта (об`єкта контролю, його посадових осіб), які є обов`язковими до виконання останнім, недотримання вказаних вимог призведе до юридичної невизначеності, що не є прийнятним.

Зобов`язання учасника, зокрема, вжити заходи для усунення виявлених порушень шляхом розірвання договору відповідно до законодавства, в свою чергу, може призвести до нового можливого порушення чинного законодавства, що відповідає висновкам Верховного Суду, викладених у постановах від 05.03.2020р. у справі №640/467/19, від 23.04.2020р. у справі №160/5735/19, від 11.06.2020р. у справі №160/6502/19 та від 26.11.2020р. у справі №160/11367/19.

Крім того, усунення виявлених під час проведення моніторингу закупівлі недоліків в оформленні тендерної документації у запропонований в оскаржуваному Висновку спосіб, а саме: шляхом розірвання договору може призвести до порушення прав та інтересів третьої особи - Виконавця та мати негативні наслідки для репутації Замовника, що є непропорційним у співвідношенні з виявленими недоліками.

Отже, зобов`язавши замовника вжити заходів щодо розірвання договору, укладеного за результатами проведених торгів, Держаудитслужба порушує принцип пропорційності та діє без легітимної мети.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 21.01.2021 у справі № 120/1297/20-а, від 13.01.2021 у справі № 825/1525/19.

Так, у Рішенні від 25.01.2012 №3-рп/2012 (справа № 1-11/2012) Конституційний Суд України зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який у сфері соціального захисту означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею. Обмеження конституційних прав повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям.

Принцип пропорційності є універсальним і незмінним гарантом захисту основних прав і свобод людини за допомогою збалансованого обмеження прав і свобод та забезпечення гармонії в суспільстві.

Вимога мінімальності державно-правового впливу на суспільні відносини означає, що засоби повинні бути якнайменш обтяжливими для суб`єктів права. В умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати право людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою. Іншими словами, у цій сфері проголошується і діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності).

Усунення виявлених під час проведення моніторингу закупівлі недоліків у запропонований в оскаржуваному Висновку спосіб, а саме, шляхом розірвання договору, призведе до порушення прав та інтересів замовника, переможця тендеру та матиме для них негативні наслідки, що є непропорційним у співвідношенні з виявленими недоліками, а тому висновок Держадитслужби, в цій частині підлягає скасуванню, як протиправний.

ВИСНОВОК: Чинним законодавством, в тому числі Законом України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» не встановлено право органів фінансового контролю вимагати розірвання договорів укладених в рамках публічних закупівель.

 

Матеріал по темі: «Підсудність оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

 

 

 

Витребування майна з чужого незаконного володіння

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову

25 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 278/607/17, провадження № 61-2068св21 (ЄДРСРУ № 105402372) дослджував питання щодо витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Отже, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, провадження № 14-208цс18, зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на правівласності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12, постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 752/3089/19 (провадження  № 61-16519св21).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду  від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

 

Матеріал по темі: «Розмежування віндикаційного та негаторного позовів»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов