Право на оскарження вимоги (пунктів вимоги) Державної аудиторської служби України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовом підконтрольної установи до Державної аудиторської служби України про визнання вимоги (пунктів вимоги) протиправною(ми)

15 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/1293/24, адміністративне провадження № К/990/23017/25, № К/990/16067/25 (ЄДРСРУ № 133336382) досліджував питання щодо права на оскарження вимоги (пунктів вимоги) Державної аудиторської служби України.

Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Водночас, у постанові Верховного Суду від 30.12.2024 у справі №440/4083/22 зазначено, що оскарження у судовому порядку індивідуально-правового акта, яким у цьому випадку є вимога Держаудитслужби, є гарантованим правом підконтрольного органу в розрізі завдань та принципів адміністративного судочинства.

За приписами статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України висловив позицію, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

У постанові від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20 Верховний Суд зазначив, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Тобто правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року у справі №818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

Аналогічна правова позиція також підтримана і Верховним Судом, зокрема у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17, у якій за наслідками проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), сформульовано позицію, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Верховний Суд у справі № 826/3350/17 (постанова від 08 травня 2018 року) також дійшов висновків, що під час вирішення справ, предметом яких є правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, судам належить, виходячи із правової природи письмової вимоги контролюючого органу, враховувати чи прийнята вона на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством. З метою встановлення того, чи контролюючим органом при прийнятті спірної вимоги владні управлінські функції реалізовані у передбачений законом спосіб, суду належить надати правову оцінку змісту вимоги як індивідуально-правового акту.

Такий правовий підхід застосований Верховним Судом також у постановах від 06 серпня 2020 року у справі № 826/6254/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 815/4223/16, від 11 жовтня 2018 року у справі № 813/4101/17, від 11 вересня 2018 року у справі №825/1481/16.

Додатково у контексті цього питання варто зауважити, що Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 822/2087/17 зазначив, що висновок суду про те, що збитки контролюючим органом можуть бути стягнуті лише в ході відповідного судового процесу (а не шляхом пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги), не спростовує того, що «законна вимога» контролюючого органу, як індивідуально-правовий акт, повинна відповідати вимогам закону в частині її змісту і форми. Саме аналіз змісту вимоги контролюючого органу свідчить про те, чи такі вимоги дотримано та чи породжує така вимога права і обов`язки для підконтрольної установи.

З проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), висновується, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їхніх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Та обставина, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема, стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з якою кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їхніх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову. За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від … 29 березня 2023 року у справі № 160/7775/21, від 06 липня 2023 року у справі №1740/2398/18, від 30 грудня 2024 року у справі № 440/4083/23, від 26 листопада 2025 року у справі № 620/9246/24.

ВИСНОВОК: Верховний суд констатує, що Верховним Судом сформований висновок про можливість оскарження вимоги контролюючого органу і підстави для відступу від такого висновку відсутні.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зустрічні звірки Державної аудиторської служби України»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Висновок Держаудитслужби: розірвання договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Як виконати висновок Держаудитслужби в частині запропонованого способу усунення порушень у сфері публічних закупівель (розірвання договору)?

Судова практика свідчить, що розірвання договору може бути правомірним способом усунення порушення у сфері публічних закупівель, якщо такий захід прямо зазначений у висновку контролюючого органу як чітка, конкретна та визначена вимога (висновки Верховного Суду у справах № 260/2993/21 (31.01.2023), № 160/4436/21 (02.03.2023) та ін).

Між тим, у постанові від 24.02.2024 у справі № 160/18075/22 Верховний Суд наголосив на тому, що проведення публічних закупівель, в першу чергу, направлене на забезпечення потреб держави, територіальних громад або об`єднаних територіальних громад. Отже, укладаючи договір за результатами проведення публічної закупівлі, держава фактично має право контролю за проведенням закупівлі, враховуючи і етап укладення та виконання договору.

У вказаній справі Верховний Суд з аналізу повноважень державного фінансового контролю виснував, що чинним законодавством встановлено дискрецію органу державного фінансового контролю щодо визначення форми усунення встановлених порушень залежно від виду цих порушень, а, враховуючи, що при укладенні договорів за результатами публічних закупівель використовуються саме бюджетні кошти, то лише держава через свій відповідний орган має повноваження щодо обрання форми припинення нецільового використання цих коштів.

Аналогічні висновки в частині оцінки способу усунення порушення, виявленого моніторингом, були висловлені Верховним Судом у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 01.02.2024 у справі № 260/3428/21, від 19.04.2024 у справі № 500/4553/22, від 31.10.2024 у справі № 160/18653/22, висновки у яких є релевантними до обставин цієї справи.

У постанові від 12.12.2024 у справі № 380/14352/22 Верховний Суд по-перше наголошував, що у разі виявлення порушень під час публічних закупівель орган державного фінансового контролю має право зобов`язати замовника припинити зобов`язання за договором. При цьому чинним законодавством встановлено дискрецію органу державного фінансового контролю щодо визначення форми усунення встановлених порушень залежно від виду цих порушень. Такий спосіб включає розірвання договору, визнання його недійсним чи нікчемним. Саме замовник обирає правомірний варіант поведінки, який мінімізує наслідки порушень та запобігає нецільовому використанню бюджетних коштів.

По-друге, згідно зі сталою практикою Верховного Суду незабезпечення замовником відхилення пропозиції учасника, що не відповідає кваліфікаційним вимогам, призводить до незаконного укладення договору. У такому разі орган контролю вправі висувати вимоги про припинення зобов`язань, а в разі їх невиконання - звернутися до суду для захисту інтересів держави. Таким чином, ураховуючи сталу практику Верховного Суду у цій категорії справ, відповідач мав повноваження щодо визначення одного із варіантів усунення встановлених порушень як припинення зобов`язань за договором.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 01.02.2024 у справі № 260/3428/21 та від 19.04.2024 у справі № 500/4553/22.

ВИСНОВОК: У разі виявлення порушень Держаудитслужба має право зобов`язати замовника припинити договір, конкретний правовий механізм (розірвання, недійсність, нікчемність) замовник обирає самостійно - залежно від характеру порушення.

 

  

 

Матеріал по темі: «Протизаконність підписання тендерної пропозиції  електронним підписом»

 

 

«Бажаєш працювати з Державою – грай за її правилами»!

 

 

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

 

Відхилення тендерної пропозиції через ненадання інформації, що є у відкритих реєстрах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Про обов`язок переможця процедури закупівлі надати замовнику закупівлі інформацію, що міститься у відкритих єдиних державних реєстрах та є у вільному доступі

Статтею 3 Закону України "Про публічні закупівлі" визначено, що закупівлі здійснюються за такими принципами: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об`єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням.

Закон України «Про доступ до публічної інформації»  дає таке визначення головній дефініції сфери його регулювання: публічна інформація – це  відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 10-1 згаданого Закону, публічна інформація у формі відкритих даних – це публічна інформація у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання. Розпорядники інформації зобов’язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному веб-порталі відкритих даних та на своїх веб-сайтах.

У відповідності до частини 1 ст.17 Закону №922 передбачено, що замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов`язаний відхилити тендерну пропозицію учасника або відмовити в участі у переговорній процедурі закупівлі в разі, якщо, зокрема:

- відомості про юридичну особу, яка є учасником процедури закупівлі, внесено до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення (п.2 ч.1 ст.17 Закону №922);

- службову (посадову) особу учасника процедури закупівлі, яку уповноважено учасником представляти його інтереси під час проведення процедури закупівлі, фізичну особу, яка є учасником, було притягнуто згідно із законом до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення або правопорушення, пов`язаного з корупцією (п.3 ч.1 ст.17 Закону №922);

- учасник процедури закупівлі визнаний у встановленому законом порядку банкрутом та стосовно нього відкрита ліквідаційна процедура (п.8 ч.1 ст.17 Закону №922).

Також за приписами ч.5 ст.17 Закону №922 установлено, що замовник не вимагає документального підтвердження публічної інформації, що оприлюднена у формі відкритих даних згідно із Законом України"Про доступ до публічної інформації" та/або міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним, або публічної інформації, що є доступною в електронній системі закупівель.

В той же час, частиною 6 ст.17 Закону №922 передбачено, що переможець процедури закупівлі у строк, що не перевищує десяти днів з дати оприлюднення в електронній системі закупівель повідомлення про намір укласти договір про закупівлю, повинен надати замовнику документи шляхом оприлюднення їх в електронній системі закупівель, що підтверджують відсутність підстав, визначених, зокрема,пунктами 2,3 та 8частини першої цієї статті.

Таким чином, аналіз вищенаведених норм законодавства у сфері публічних закупівель свідчить про те, що інформація, наведена у пунктах 2,3 та 8 частини 1 ст.17 Закону №922 є інформацією, яка міститься у відкритих державних реєстрах, доступ до якої є вільним, а відповідно, замовник процедури закупівлі позбавлений можливості вимагати документального підтвердження такої публічної інформації, яка міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним за ч.5 ст.17 Закону №922, така інформація стосовно переможця процедури закупівлі підлягає перевірці у вищезгаданих єдиних державних реєстрах замовником процедури закупівлі.

Аналогічна позиція викладена 14 липня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/2727/20, адміністративне провадження № К/9901/21799/20, від 26 травня 2022 року у справі №826/15311/18, адміністративне провадження № К/9901/35940/21 та ін.

Також із наведеного аналізу приписів чинного законодавства можна дійти висновку, що його приписи, зокрема, ч.6 ст. 17 Закону (щодо обов`язку переможця процедури закупівлі надати замовнику закупівлі інформацію, що міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним) суперечить приписам ч.5 ст.17 Закону №922 (заборона замовнику вимагати від переможця торгів документального підтвердження публічної інформації, яка міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до яких є вільним) та свідчать про неоднозначне (множинне) трактування наведених норм, що не відповідає критеріям якості закону, його чіткості та передбачуваності, а відповідно, підлягають застосуванню норми цього Закону, які є найбільш сприятливими для суб`єктів господарювання учасників та переможців процедури закупівлі згідно до вимог ч.5 ст.17 Закону №922, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні у справі «Рисовський проти України», а також і у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року (заява 21722), і у рішенні у справі «Корецький та інші проти України» від 03.04.2008р., які є джерелами права в Україні згідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у яких наголошується на тому, що закон має бути сформульовано з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи.

Окрім того, у рішенні «Олександр Волков проти України» наголошено на тому, що чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону визначають принцип законності, який чітко співпадає з принципом верховенства права, одним з визначальних проявів якого є принципи «доброго урядування» і «належної адміністрації».

ВИСНОВОК: З огляду на наведене можна дійти висновку, що не надання замовнику закупівлі переможцем процедури закупівлі документів, зазначених у пунктах 2, 3 та 8 ч.1 ст.17 Закону №922 не може бути обрано обґрунтованою підставою для відхилення тендерної пропозиції вказаного учасника (переможця торгів) з урахуванням того, що така інформація міститься у відкритих єдиних державних реєстрах, доступ до якої є вільним, підлягає перевірці у вказаних реєстрах замовником самостійно, а відповідно, не вимагається замовником згідно до вимог ч.5 ст.17 Закону №922 та судової практики Європейського суду з прав людини.

 

Матеріал по темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічних закупівель»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов