Подання повторного позову (з відкликанням первісного), як засіб зловживання правом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є відкликання позову, а потім повторне його подання (наприклад, з метою перерозподілу на іншого суддю) зловживання процесуальним правом?

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/3138/21, провадження № 61-12943св21 (ЄДРСРУ № 102704953) досліджував питання щодо подання повторного позову (з відкликанням первісного), як засобу зловживання процесуальним правом.

За загальними вимогами учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ, необґрунтованого перевантаження роботи суду.

Вартий уваги той факт, що механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснення процесуальних дій (бездіяльності) зовні "схожі" на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати.

Між тим, ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу.

Слід враховувати, що наведений у процесуальному Законі перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (статті 8, 129 Конституції України).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право

на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Статтею 4 ЦПК України кожному гарантується право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких -не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

У § 36 рішення у справі «Bellet v. France» від 04 грудня 1955 року, заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року).

Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Недотримання судом права сторони на участь у судовому засіданні є порушенням принципу рівності сторін та права особи на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, що свідчить про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, не є обґрунтованим залишення позовної заяви без розгляду з тих мотивів, що до суду позивачем подано декілька позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, оскільки позивач, скориставшись своїм процесуальним правом, подав заяву про відкликання позовної заяви, яка перебувала у провадженні попереднього судді.

Матеріал по темі: «Зловживання процесуальними або матеріальними (цивільними) правами»

 

Теги: зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, нецензурна лайка, безпідставний відвід, однакові клопотання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки спливу позовної давності у зобов’язальних відносинах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: припинення зобов’язання у зв’язку із закінченням строків позовної давності та за наявності рішення суду

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  363/2828/20, провадження № 61-13149св21  (ЄДРСРУ № 102704878) досліджував питання щодо наслідків спливу позовної давності у зобов’язальних відносинах.

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтями 599-601, 604-609 ЦК України зобов`язання припиняються у разі: виконання, проведеного належним чином; за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо); зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги; за домовленістю сторін; внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає; смерті фізичної особи; ліквідації юридичної особи.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя цієї статті). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ята цієї статті). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Сплив позовної давності як підставу для припинення зобов`язання норми глави 50 «Припинення зобов`язання» ЦК України не передбачають.

В силу положень статей 256, 266, 267 ЦК України позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку.

Однак сплив позовної давності не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання і без використання судового примусу.

Отже, відповідно до приписів ЦК України, сплив позовної давності не є окремою підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу.

Так, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц.

ВИСНОВОК: Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстав пропуску позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16, постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 537/6072/16, від 28 січня 2019 року у справі № 639/7920/16, від 31.01.2019 року у справі № 362/6630/17, від 09 квітня 2019 року у справі № 910/3359/18, від 26.10.2019 року по справі №626/1799/17, від 10.01.2020 року по справі №761/44698/16-ц, від 21.01.2020 року по справі №464/197/18, від 17 червня 2021 року у справі № 299/529/19.

 

Матеріал по темі: «Позовна давність: сплив строків, форма заяви, особливості застосування»

 

 

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, форма заяви, відлік строків, процесуальні строки, обізнаність про порушене право, правила застосування наслідків позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Виконавчий документ на примусове виконання рішення третейського суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення апеляційним судом наявності чи відсутності підстав для відмови у видачі Банку наказу на примусове виконання рішення третейського суду

20 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 803/124/20 (ЄДРСРУ № 102736014) досліджував питання щодо видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду.

Згідно з положеннями статті 351 Господарського процесуального кодексу України питання видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду розглядається судом за заявою особи, на користь якої прийнято рішення третейського суду. Заява про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду подається до апеляційного господарського суду за місцем проведення третейського розгляду протягом трьох років з дня ухвалення рішення третейським судом. Аналогічні положення закріплені в частині 1 статті 56 Закону України "Про третейські суди".

Порядок розгляду заяви про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду визначений статтею 354 Господарського процесуального кодексу України, згідно з частиною 3 якої при розгляді справи в судовому засіданні господарський суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 355 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 статті 355 Господарського процесуального кодексу України суд відмовляє у видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду, зокрема, якщо: рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди. Аналогічна підстава для відмови в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа передбачена в пункті 4 частини 6 статті 56 Закону України "Про третейські суди".

З огляду на положення наведеної правової норми з`ясування відсутності або наявності підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду здійснюється господарським судом, зокрема, на підставі третейської угоди, обов`язок подання якої одночасно із вказаною заявою передбачений пунктом 2 частини 4 статті 353 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, за приписами чинного законодавства, суд при розгляді заяви про скасування рішення третейського суду не здійснює оцінки законності і обґрунтованості рішення третейського суду в цілому та по суті заявлених та розглянутих вимог, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для його скасування, визначених частиною третьою статті 51 Закону України "Про третейські суди" та статтею 350 ГПК України.

Про що свідчить усталена практика Верховного Суду з вирішення подібних спорів викладена у постановах: від 20.07.2021 у справі № 873/11/21, від 15.07.2021 у справі № 876/20/21, від 10.06.2021 у справах №   873/16/21, № 873/13/21, № 873/63/20, від 26.05.2021 у справі № 873/17/21, від 27.05.2021 у справі № 803/159/20 (провадження № 61-6528ав19).

Водночас, за змістом частини третьої статті 22 ГПК України будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи тим самим принцип автономності арбітражної угоди.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові 28.08.2018 у справі № 906/493/16.

Відповідно до вимог статті 12 Закону України "Про третейські суди" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина 1). Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує (частина 3). Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору (частина 6).

Слід вказати, що Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що укладення між сторонами основного договору третейської угоди не передбачає автоматичного поширення цієї третейської угоди на відносини з поручителями за договорами поруки, які такої третейської угоди не містять. Подібний висновок Верховний Суд викладав, зокрема, у постановах від 30.09.2021 у справі №873/96/21, від 06.10.2021 у справі №873/105/21.

А роздруківка із сайту Банку не може бути належним доказом ознайомлення відповідача з третейською оговоркою, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та правила надання банківських послуг. Верховний Суд неодноразово викладав подібний за змістом висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах у своїх постановах, зокрема від 31.08.2021  у справі №876/47/20, від 06.10.2021 у справі №876/55/21, від 03.07.2019 у справі №342/180/17.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що неможливо застосувати до відповідних правовідносин правила частини першої статті 634 Цивільного кодексу України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача  неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк".

Надані Умови та Правила надання банківських послуг в ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної з сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору (такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17).

Отже, без надання підтверджень про конкретні запропоновані позичальнику Умови та правила банківських послуг наданий Банком витяг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до правовідносин між сторонами, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.

Стосовно фізичної особи – споживача банківських послуг

Договірні правовідносини які виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів») є споживчими.

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 цього закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

У п. 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.

Конституційний Суд України у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст.42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

ВИСНОВОК: Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті Банку, не можуть бути належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може самостійно вносити відповідні зміни в такі умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постановах Верховного Суду України від 11.03.2015 у справі № 6-16цс15) та Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 803/159/20.

Матеріал по темі: «Правова оцінка рішення третейського суду при видачі виконавчого документа»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Державна реєстрація права власності на підставі рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію на підставі судового рішення

24 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/21193/19, провадження № 61-814св21 (ЄДРСРУ № 102704985) досліджував питання щодо державної реєстрації права власності на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти (правова позиція, наведена у постанові Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 585/2843/17).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав є обов`язковою. Інформація про право на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

У постанові від 23.05.2019 у справі № 922/3707/17 Верховний Суд зазначив, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно не є підставою набуття таких прав, а є похідним від таких підстав юридичним фактом, який є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав.

Також, за змістом наведеної норми вбачається, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності і такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі  № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15).

ВАЖЛИВО: Отже, державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно (правова позиція, викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи. Аналогічну позицію наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2021 у справі № 910/18647/19.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності проводиться на підставі, зокрема, рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Аналіз вищенаведених норм права вказує на те, що рішення суду є правовстановлюючим документом.

Так, за загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16). Аналогічний за змістом висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.

В свою чергу, положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим законом, визнаються дійсними, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (правова позиція, наведена у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 522/4689/16-ц).

Верховний Суд у свої постанові від 20.05.2020 у справі № 303/6974/16-ц зазначив, що відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною 1 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік підстав для відмови в державній реєстрації прав.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про таку відмову (пункт 4 частини першої, абзац перший частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), тобто виключно у спосіб та з підстав визначених цим Законом.

ВИСНОВОК: Державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб`єкта владних повноважень.

 

Матеріал по темі: «Визнання право власності на нерухоме майно на підставі рішення суду»

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підстави для закриття провадження у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття провадження у справі у зв’язку із наявністю іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 766/4505/20, провадження № 61-14440св21 (ЄДРСРУ № 102634351), від 21 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/983/21, провадження № 61-13906св21 (ЄДРСРУ № 102149078), від Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року в рамках справи № 522/11482/20, провадження № 61-12240св21 (ЄДРСРУ № 101712079) та від 15 листопада 2021 року у справі № 428/9280/20, провадження № 61-12194св21 (ЄДРСРУ № 101064311) досліджував питання щодо закриття провадження у справі у зв’язку із наявністю іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Тлумачення змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Закриття провадження у справі допускається за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У розумінні процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України», заява № 48553/99, від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, констатовано існування усталеної практики конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у       будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява № 24465/04, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів. Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Водночас ЄСПЛ констатує, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою за умови, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначила, що «Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі» (пункти 26, 27).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 640/9380/19 (провадження № 61-6741св21), від 15 листопада 2021 року у справі № 428/9280/20 (провадження № 61-12194св21), від 21 грудня 2021 року у справі № 295/983/21 (провадження № 61-13906св21).

ВИСНОВОК: Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

 

Матеріал по темі: «Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів»

Теги: предмет позову, підстави позову, одночасна зміна предмета і підстав, закриття провадження, сторони спору, зміна предмету, зміна підстав позову, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звільнення від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення позивача (за наявності на те законодавчих підстав) від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду (апеляційне, касаційне провадження)

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 204/2078/20, провадження № 61-5265св21 (ЄДРСРУ № 102634237) досліджував питання щодо звільнення позивача (за наявності на те законодавчих підстав) від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду (апеляційне, касаційне провадження).

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до ч.1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Разом з цим у пункті 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги) передбачено, що судовий збір не справляється з позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Тлумачення пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» свідчить, що у справі про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду позивач звільняється від сплати судового збору не тільки у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 914/1748/17 вказав, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях судового процесу, а саме при апеляційному перегляді справи. Ці стадії судового захисту є єдиним судовим процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення справ з метою захисту порушеного права.

Системне телеологічне тлумачення приписів статей 3 та 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України №2147-УІІІ від 03 жовтня 2017 року, чинного з 15 грудня 2017 року ) дозволяє зробити висновок про те, що законодавець обрав спосіб справляння судового збору із застосуванням процентного співвідношення ставки судового збору в апеляційному та касаційному суді від ставки в суді першої інстанції.

Отже, якщо позивач звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви на підставі пункту 13 частини другої  статті 3 Закону України «Про судовий збір», відповідно, він звільняється від сплати судового збору також і в разі подання ним апеляційної (касаційної) скарги на судові рішення у цій справі.

Такий підхід при тлумаченні положень пункту 13 частини другої  статті третьої Закону України «Про судовий збір»  відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (звільнення споживачів від сплати судового збору).

Наведене узгоджується із правовим висновком, зробленим у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/770/17.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 490/2254/20, від 07 квітня 2021 року у справі № 204/8598/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 204/8756/20, від 24 листопада 2021 року у справі № 932/3553/21.

ВИСНОВОК: Враховуючи наведене, якщо позивач звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої, на його думку, незаконними діями посадових осіб державних органів влади, на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», тому відповідно він звільнений і від сплати судового збору за подання у цій справі апеляційних та касаційних скарг.

 

Матеріал по темі: «Докази незадовільного майнового стану для звільнення від сплати судового збору»

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Перегляд ухвали про повернення апеляційної скарги за нововиявленими обставинами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи можливий перегляд за нововиявленими обставинами ухвали апеляційного суду про повернення апеляційної скарги?

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 146/561/21, провадження № 61-14504св21 (ЄДРСРУ № 102634348) досліджував питання щодо перегляду ухвали про повернення апеляційної скарги за нововиявленими обставинами.

Нововиявлені обставини - це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав і обов`язків осіб, що беруть участь у справі, тобто юридичні факти. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх врахування судового рішення.

Тобто, за своєю юридичною природою нововиявлені обставини є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які покладено в основу судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 06 лютого 2018 року № 816/4947/14, від 13.02.2018 року № 815/756/14, від 14 травня 2019 року у справі № 826/14797/15.

Відповідно до положень статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами.

Перегляду за нововиявленими обставинами підлягають рішення суду першої інстанції (у тому числі заочне або додаткове рішення), ухвалене за будь-яким видом судового провадження, що набрало законної сили, а також рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції, якими рішення було змінено або ухвалено нове рішення.

У постанові Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 463/6259/15-ц (провадження № 61-2146св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 361 ЦПК України 2004 року свідчить, що ухвалами, якими закінчено розгляд справи, є, зокрема, ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду; відмову у задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду; скасування рішення третейського суду; видачу виконавчого листа та відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду».

У постановах Верховного Суду від 12 листопада 2018 року у справі № 463/6267/14-ц (провадження № 61-33385св18), 06 березня 2020 року у справі № 1121/1717/12 (провадження № 61-22788св19), від 08 червня 2021 року у справі № 2-1207/2011 (провадження № 61-1546св21), від 06 вересня 2021 року у справі № 454/1362/14-ц (провадження № 61-523св21) міститься правовий висновок про те, що ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження не є процесуальним рішенням, яким закінчено розгляд справи, тобто не є об`єктом перегляду у відповідний спосіб, а отже, не підлягає перегляду за нововиявленими обставинами.

Відповідно до вимог статті 423 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги не є судовим рішенням (ухвалою), яким закінчено розгляд справи, а тому вона не може бути об`єктом перегляду за нововиявленими обставинами.

ВИСНОВОК: Прийняття судом до розгляду заяви про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами судового рішення, яке не є об`єктом перегляду у зв`язку з нововиявленими обставинами, процесуальним законом не передбачено, а, отже, процесуальним наслідком звернення із такою заявою є постановлення судом ухвали про відмову у її прийнятті.

 

Матеріал по темі: «Особливості перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами»

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов