Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 179/2076/19, провадження № 61-18871св20 (ЄДРСРУ № 99556104) досліджував питання щодо визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини з підстав відсутності свідоцтва про смерть спадкодавця.

За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Порядок проведення державної реєстрації смерті врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, зі змінами та доповненнями.

Положеннями частин першої та другої статті 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» встановлено, що повноваження щодо державної реєстрації смерті в Україні покладено на відділи державної реєстрації актів цивільного стану та виконавчі комітети сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.

Відділи державної реєстрації актів цивільного стану здійснюють державну реєстрацію смерті шляхом складання актових записів цивільного стану в електронному вигляді у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян та на паперових носіях.

Відомості, зазначені в актових записах про смерть, складених виконавчими органами сільських, селищних та міських (крім міст обласного значення) рад на паперових носіях та в електронному вигляді, вносяться до Державного реєстру актів цивільного стану громадян протягом трьох робочих днів з дня надходження актового запису до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану, що визначено частиною другою статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Частиною першою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» визначені підстави для державної реєстрації смерті - це документ встановленої форми про смерть, виданий закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Державна реєстрація смерті проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання.

Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини перевіряється шляхом витребовування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану або за безпосереднім доступом до реєстру актів цивільного стану.

Відповідно до пунктів 1.1-1.5 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595 спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

При зверненні спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини нотаріус перевіряє шляхом витребовування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану або за безпосереднім доступом до реєстру актів цивільного стану.

У разі неможливості пред`явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця або відсутності інформації в реєстрі нотаріус повинен витребувати від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

(!!!) Окремо слід вказати, що інформація з кримінального провадження та з висновку судово-медичного експерта не є належними доказами реєстрації факту смерті особи (17 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/17145/17, провадження №61-17764св20 (ЄДРСРУ № 95681982).

Якщо смерть громадянина була зареєстрована на території іншої держави, нотаріусу подається відповідний документ, виданий компетентними органами іноземної держави, який є дійсним на території України за умови його легалізації, якщо інше не передбачено законом, міжнародними договорами України.

Отже чинним законодавством передбачено, що у разі неможливості пред`явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця нотаріус витребує від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

Аналогічний порядок дій нотаріуса міститься в «Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя» (схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009).

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини визнані судом поважними.

Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17. З указаним висновком погодився Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2019 року у справі № 643/3049/16-ц (провадження № 61-39398св18).

Вирішуючи по суті спори про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, обов`язковому встановленню підлягають факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини.

Вказаний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17 (провадження № 61-17764св20).

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України тощо.

При цьому, судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1215цс16, Верховним Судом у постановах від 18 січня 2018 року у справі № 198/476/16-ц (провадження № 61-1750св18); від 12 лютого 2018 року у справі № 712/656/15-ц (провадження № 61-2397св18), від 06 червня 2018 року у справі № 592/9058/17-ц (провадження № 61-200св18), від 11 липня 2018 року у справі № 381/4482/16-ц (провадження № 61-12844св18).

ВИСНОВОК: Відсутність свідоцтва про смерть у спадкоємця не може бути безмовною підставою для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція висловлена 24 вересня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/2327/18, провадження № 61-5173св19 (ЄДРСРУ № 91786899).

Матеріал по темі: «Додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Розірвання договору оренди землі у зв’язку із затримкою орендної плати

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору оренди земельної ділянки у зв’язку із істотним порушенням договору – затриманням орендної плати за землю

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 650/628/19-ц, провадження № 61-21777св19 (ЄДРСРУ № 99522313) досліджував питання  щодо розірвання договору оренди землі у зв’язку із затримкою або несплатою орендної плати за землю.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння  і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відповідно до статті 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Відповідно до пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18) зазначено, що враховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої  статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року в справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку  в справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо  це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких  за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 (провадження № 61-41932сво18) зроблено висновок, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна  або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що «несплата орендної плати» охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зазначив, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України «Про оренду землі» основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі.

Отже, оскільки законодавець визначає однією із істотних умов договору оренди землі орендну плату, то основний інтерес особи, яка передає майно в оренду, полягає в отриманні орендної плати за таким договором. Порушення цього інтересу має наслідком завдання шкоди, через що сторона (орендодавець) значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору оренди земельної ділянки.

Сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору  та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виходячи із положень статей 31, 32 Закону України «Про оренду землі», статті 651 ЦК України, Верховний суд наголошує про наявність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичного невиконання орендарем істотної умови цього договору щодо внесення орендної плати з урахуванням індексу інфляції в обумовленому договором розмірі.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором,   як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також  є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє орендодавця можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеною у постановах  від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 31 липня 2020 року у справі  № 479/1073/18 .

Втім при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17, а також у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17.

За змістом наведених норм, істотним слід визнавати таке порушення, що тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Отже, стороною, якою заявлено вимоги про розірвання договору, повинно бути доведено наявність істотного порушення договору та наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, тобто існування цих двох умов у їх сукупності.

ВИСНОВОК: Таким чином, факт систематичної несплати орендної плати є формальною підставою для розірвання договору оренди землі в судовому порядку, незважаючи на погашення орендарем в подальшому заборгованості та відновлення прав орендодавця.

 

Матеріал по темі: «Чи діє договір оренди землі без державної реєстрації ?»

 

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

Приватний виконавець - суб`єкт владних повноважень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд визначив правовий статус приватного виконавця при здійснені виконавчих дій

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4702/2020, адміністративне провадження № К/9901/32486/20 (ЄДРСРУ № 99521698) досліджував питання щодо визначення правового статусу приватного виконавця при здійснені виконавчих дій.

Визначення «Суб’єкт владних повноважень» («суб’єкт публічного адміністрування») слід оцінювати не з інституційного, а з функціонального аспекту. Інакше кажучи, визначальним для віднесення того чи іншого органу (особи) до суб’єктів владних повноважень (суб’єкт публічного адміністрування) є не лише його місце у системі публічної влади, а і функції, які ним виконуються, й такі функції мають бути пов’язані із здійсненням публічного адміністрування (Презентація  на тему «Суб’єкт владних повноважень: поняття, ознаки, види» судді Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді Володимира Бевзенко)

Відповідно до ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року №  1404-VIII «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №  1404-VIII передбачено, що рішення підлягають примусовому виконанню, зокрема, на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону №  1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України  «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» державний виконавець, приватний виконавець під час здійснення професійної діяльності є незалежними, керуються принципом верховенства права та діють виключно відповідно до закону.

Окрім цього, забороняється втручання державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об'єднань, інших осіб у діяльність державного виконавця, приватного виконавця з примусового виконання рішень (ч. 2 ст. 5 вищевказаного Закону).

А ч.1 ст. 16 профільного Закону вказує, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).

У свою чергу, Верховний суд зазначає, що після надходження на виконання рішення суду приватний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення. Відповідно до положень частини другої статті 19 Основного Закону України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавець повинен здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом, повинен вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Такі приписи не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси інших осіб.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі №520/7497/2020.

ВИСНОВОК: Таким чином, приватний виконавець, здійснюючи виконавчі дії та виконуючи делеговані державою повноваження, виступає як суб`єкт владних повноважень.

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна боржника у разі поверненням виконавчого документу»

 

Зняття арешту з майна боржника у разі поверненням виконавчого документу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для зняття арешту з майна боржника у зв’язку із поверненням виконавчого документа стягувачу

07 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 186/1062/18, провадження № 61-2457св21 (ЄДРСРУ № 99459418) досліджував питання щодо зняття арешту з майна боржника у разі повернення виконавчого документу.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій, визначених у цьому Законі, органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Згідно з частинами першою, другою статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Зокрема передбачено, що арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Відповідно до частини третьої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Отже, державний виконавець має право накладати арешт на кошти боржника для забезпечення реального виконання рішення під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Частиною першою статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження.

Пунктом 14 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року  № 512/5 (далі - Інструкція), у разі відкриття виконавчого провадження щодо боржника, стосовно якого здійснюється зведене виконавче провадження, воно приєднується до зведеного виконавчого провадження, про що державним виконавцем виноситься постанова.

Згідно з пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунка, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів.

За зведеним виконавчим провадженням арешт накладається на загальну суму заборгованості за зведеним виконавчим провадженням з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця.

З результатів аналізу наведених правових норм видно, що арешт на кошти боржника накладається на загальну суму заборгованості у рамках зведеного виконавчого провадження.

У свою чергу, пунктом 16 розділу ІІІ Інструкції визначено, що за наявності підстав для закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа виконавчий документ виводиться із зведеного виконавчого провадження за постановою виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 19 розділу ІІІ Інструкції у день встановлення факту відсутності заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів виконавець зобов`язаний винести постанову про скасування заходів примусового виконання.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна (частина друга статті 40 Закону України «Про виконавче провадження»).

Потрібно враховувати, що за змістом ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» до суду з позовом про зняття арешту з майна може звернутись не сторона виконавчого провадження, а інша особа, яка є власником, чи претендує на таке майно.

Отже, арешт майна, який не пов`язаний зі спором про право на це майно, а стосується порушень вимог виконавчого провадження з боку органів державної виконавчої служби, слід розглядати за правилами судового контролю за виконанням рішень.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в своїх постановах від 02.06.2020 р. у справі № 201/10187/18, від 20.06.2018 р. у справі №210/1072/15-ц, а також у постанові Верховного Суду № 712/12136/18 від 24.05.2021 року.

Отже, у разі, якщо виконавче провадження, яке приєднано до зведеного виконавчого провадження, фактично виконано, то постановою виконавця такий виконавчий документ виводиться із зведеного виконавчого провадження та підлягає закінченню.

У тому випадку, коли виконавець, зокрема, під час відкриття виконавчого провадження, виконав вимоги частини другої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» щодо накладення арешту на майно (кошти) боржника, то під час закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа виконавець зобов`язаний застосувати частину другу статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», тобто у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа повинен зазначити про зняття арешту з майна (коштів).

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 червня 2021 року у справі № 186/561/19 (ЄДРСРУ № 97495531).

Зобов`язання державного виконавця вчинити виконавчі дії по зняттю арешту з майна при наведених вище встановлених обставинах, тобто у зв`язку із не вчиненням їх під час закінчення виконавчого провадження в один із передбачених законом способів, то такий узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 210/1072/15-ц, провадження № 61-1629св17.

Втім у постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17  зазначено, що «згідно зі статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу».

У постанові Верховного Суду від 17 січня 2018 року у справі № 910/8019/15-г сказано, що «державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення».

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року усправі № 263/1468/17 зазначено, що «у разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є закінченим, після якого могли б наступити правові наслідки, передбачені частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження». Ураховуючи викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного висновку про те, що у зв`язку з відсутністю майна у боржника державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, але законодавством не передбачено право державного виконавця на зняття арешту у разі повернення виконавчого документа стягувачу з цих підстав, який має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано і боржником за яким є саме заявник у цій справі».

Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 127/2-1421/09.

ВИСНОВОК: Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу. Таким чином, повернення виконавчого документа стягувачу без виконання не є підставою для закінчення виконавчого провадження та зняття арешту.

Зазначена норма необхідна для забезпечення прав стягувача, у разі його повторного пред`явлення виконавчого документу протягом строків, визначених Законом України «Про виконавче провадження».

При цьому, виконавець, який виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, або інша посадова особа державної виконавчої служби вже позбавлені права вчиняти будь-які виконавчі дії у цьому виконавчому провадженні без повторного пред`явлення стягувачем виконавчого документу до виконання та за обставин, коли стягувачем виконавчий лист повторно не пред`являвся, а при зверненні до суду боржником не порушувалося питання щодо визнання незаконними або скасування постанов державного виконавця.

Матеріал по темі: «Відправлення виконавцем кореспонденції на неправильну адресу боржника»

Відправлення виконавцем кореспонденції на неправильну адресу боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відправлення виконавцем кореспонденції на неправильну адресу боржника

08 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7243/17, адміністративне провадження № К/9901/7474/21 (ЄДРСРУ № 99459223) досліджував питання щодо наслідків відправлення державним виконавцем кореспонденції  на неправильну адресу боржника.

Предмет спору: Спірним є тлумачення положень статей 18, 28 Закону України «Про виконавче провадження» у контексті питання, чи мав державний виконавець обов`язок перевірити відомості про адресу місцезнаходження боржника задля доведення до його відома копій постанов та інших документів виконавчого провадження.

Перевіряючи правильність тлумачення судами попередніх інстанцій положень Закону України «Про виконавче провадження» й вирішуючи спірне питання, Верховний Суд виходить із такого.

Основною функцією державної виконавчої служби є задоволення вимог виконавчого документа, забезпечення дотримання при цьому прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, сприяння їм у реалізації процесуальних прав.

Примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа є завершальною стадією процесу захисту невизнаних, оспорюваних або порушених прав, свобод та інтересів осіб. Тому виконавче провадження загалом спрямоване на відновлення прав стягувача. Однак це не повинно утинати процесуальних прав боржника. Тим більше, що засадою виконавчого провадження є принцип верховенство права, який своєю чергою складається з таких стрижневих елементів як заборона свавільності та рівність перед законом.

У світлі рішень Європейського суд з прав людини «Сутяжник проти Росії», «Салов проти України» надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, які мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, заведено називати «правовим пуризмом».

У справі «Ляскай проти Хорватії» Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що за певних обставин механічне застосування законодавства про виконавче провадження під час продажу нерухомого майна боржника може поставити під сумнів дотримання статті 1 Протоколу №1 до Конвенції (пункти 61-70, заява №58630/11).

Позаяк заходи примусового виконання рішень передбачають втручання у право власності боржника, то таке втручання повинно ґрунтуватися на законі, мати легітимну мету та знаходитися у справедливому балансі між його правами та публічними інтересами. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти. Тому завдання суду в таких випадках полягає в тому, щоб оцінити, чи відповідають застосовані державним виконавцем заходи нормам законодавства про виконавче провадження, і, якщо так, чи не були вони довільними або явно нерозумними.

Водночас окремою засадою виконавчого провадження є його гласність та відкритість. Гласність виконавчого провадження стосується його відкритості для широкої громадськості, а власне відкритість означає відкритість інформації про виконавче провадження для його учасників.

Важливим проявом відкритості у виконавчому провадженні є відкритість для його сторін інформації стосовно тих виконавчих дій, які вчиняються або вчинятимуться у ньому, забезпечена правом бути завчасно повідомленим виконавцем про час і місце вчинення цих дій. У аспекті забезпечення відкритості цієї інформації також є важливим доступ сторін до автоматизованої системи виконавчого провадження, який, окрім іншого, надає їм (чи принаймні створює відповідні умови) належним чином реалізовувати свої права та обов`язки як учасників виконавчого провадження.

Зрештою здійснення виконавчого провадження з дотриманням принципу відкритості впливає на забезпечення іншої засади такої діяльності - права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання наведених засад під час виконавчого провадження.

Зокрема, Суд зауважував, що права сторони у виконавчому провадженні щодо обізнаності про стан виконавчого провадження будуть належним чином реалізовані лише у випадку вчинення виконавцем дій, спрямованих на надсилання документів у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Відсутність доказів направлення виконавцем постанови про опис і арешт майна, зокрема боржнику, свідчить про порушення прав останнього бути обізнаним про хід виконавчого провадження та на здійснення своєчасних процесуальних заходів для запобігання порушенню його прав та охоронюваних законом інтересів.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2019 року у справі №910/22695/13.

Також Суд зазначав, що автоматизована система виконавчих проваджень забезпечує можливість формування сторонами виконавчого провадження узагальненої інформації про рішення (виконавчі дії), прийняті (вчинені) виконавцем, із зазначенням дати їх прийняття (вчинення) та з можливістю роздрукування такої інформації; доступ сторонам виконавчого провадження до документів виконавчого провадження.

ВАЖЛИВО: Ненаправлення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження з відповідним ідентифікатором доступу прямо порушує право сторони щодо доступу до інформації, наявної в автоматизованій системі виконавчих проваджень, яке передбачене частиною першою статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 жовтня 2020 року у справі №873/26/20.

Зрештою Суд зазначав, що після проведеної оцінки державний виконавець зобов`язаний повідомити сторін про результати визначення вартості майна. Сторона є ознайомленою з результатами визначення вартості майна, якщо виконавець надіслав їй рекомендованим листом повідомлення про результати на адресу, зазначену у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони.

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року у справі №826/6706/18, від 19 листопада 2020 року у справі №240/5835/19.

Отже, передумовою дотримання державним виконавцем вказаних засад та вимог виконавчого провадження є належне сповіщення боржника про виконані чи заплановані виконавчі дії й рішення. Звідси й постає питання актуальності тієї адреси, на яку виконавець надсилає кореспонденцію боржнику.

Стосовно відсутності у Законі України «Про виконавче провадження» обов`язку державного виконавця здійснювати заходи щодо перевірки інформації про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи після відкриття виконавчого провадження, Суд звертає увагу на таке.

Дійсно, згідно із загальним правилом, що прописане у статті 28 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець здійснює надсилання документів виконавчого провадження на адресу боржника, яка вказана у виконавчому документі. Підставою для зміни виконавцем адреси листування є відповідна заява цього учасника провадження.

Загалом адреса направлення документів виконавчого провадження має бути прив`язана до адресанта і його дійсного місцезнаходження, оскільки це забезпечує комунікацію з ним. Адже процедура листування встановлена не для формальності, а, окрім іншого, покликана забезпечити (чи принаймні створити умови) для доведення інформації про виконавчі дії до учасника виконавчого провадження й надати йому можливість реалізувати свої права й обов`язки. Така особа обґрунтовано очікує, що за адресою його місцезнаходження  з нею буде вестися офіційне листування.

Водночас необхідно зауважити, що сама конструкція статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» допускає ймовірність настання випадку, коли адреса, зазначена у виконавчому документі, може бути не пов`язана з дійсною адресою місцезнаходження боржника на момент здійснення виконавчого провадження. Істотно збільшує можливість настання подібного випадку той виконавчий документ, який був виданий нотаріусом на основі кредитного договору кількарічної давності.

Вказана ситуація вимагає особливої уважності й пильності від державного виконавця та зумовлює об`єктивну необхідність у перевірці (уточнення) ним відповідних відомостей про боржника за власною ініціативою.

До того ж закон зобов`язує державного виконавця здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Як суб`єкт владних повноважень державний виконавець має приймати рішення (вчиняти дії) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо та неупереджено.

Тому у подібному випадку недостатньо керуватися лише формальними правилами статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» і покладатися на відсутність заяви сторони виконавчого провадження про зміну нею адреси місцезнаходження.

З огляду на це Суд зауважує, що обов`язки державного виконавця та процедура направлення документів виконавчого провадження не повинні здійснюватися нерозсудливо й нівелювати права боржника. Відтак статтю 28 Закону України «Про виконавче провадження» необхідно тлумачити не відособлено, а у взаємозв`язку з рештою принципів, норм і правил законодавства про виконавче провадження.

Суд вважає, що відсутність прямого обов`язку державного виконавця перевіряти адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права та інших засад виконавчого провадження й принципів діяльності органів державної виконавчої служби, які визначені статтею 2  Закону України «Про виконавче провадження», статтею 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» і кореспондуються з приписами частини 2 статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень.

Також відсутність прямої вказівки у Законі України «Про виконавче провадження» на обов`язок виконавця перевіряти відомості про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи не повинна слугувати підґрунтям для формального здійснення владних повноважень.

(!!!) Тому саме лише направлення кореспонденції на адресу боржника, яка насправді немає стосунку до його місцезнаходження, не завжди автоматично може визнаватися належним виконанням обов`язку щодо інформування боржника про виконавчі дії.

Крім цього, необхідно зауважити, що Закон України «Про виконавче провадження» не містить імперативного припису про те, що протягом виконавчого провадження виконавець повинен беззмінно керуватися виключно тією адресою боржника, яка зазначена у виконавчому документі та заяві стягувача.

Навпаки закон прямо допускає можливість, що під час виконавчого провадження виконавець може встановити іншу адресу такого боржника. 

Так, стаття 18  Закон України «Про виконавче провадження» надає виконавцю право одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними.

Загалом же про перевіркові заходи, які може вчиняти виконавець, Закон України «Про виконавче провадження» веде мову у контексті перевірки майнового стану боржника (частина четверта статті 13, частина четверта статті 35; частина восьма статті 48); перевірки виконання боржниками рішень (пункти 1-2 частини третьої статті 18); перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця (частина п`ята статті 24);  перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням (частина друга статті 36); перевірки, чи перебуває майно боржника під арештом (частина третя статті 50).

Водночас закон визначає строки періодичної перевірки майнового стану боржника: у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження, а надалі така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника (частина восьма статті 48).

Зрештою у частині п`ятій статті 57 цього Закону йдеться про обов`язок виконавця ознайомити сторону з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна у спосіб надіслання відповідного повідомлення за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем.

Отже, системний аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження», зокрема статей 2, 18, 28, 57, та приписів статей 9, 11 Закону Україну «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» дає підстави вважати, що державний виконавець має повноваження щодо перевірки відомостей про дійсну адресу місцезнаходження боржника після відкриття виконавчого провадження, щонайменше шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Перевірка державним виконавцем відомостей про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи відповідає вимогам, установленим частиною другою статті 2 КАС України, та принципам статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» і в цілому свідчить про сумлінне, обґрунтоване й розсудливе здійснення владних повноважень. 

Фактори й чинники, які вимагають від виконавця здійснення перевірки відомостей про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи після відкриття провадження, можуть бути різними і залежати від обставин конкретної справи. Однак здійснення виконавчих дій без їхнього врахування здатне призвести до наслідків, несумісних із засадами виконавчого провадження, зокрема принципу його відкритості.

Своєю чергою, у випадку виявлення даних про іншу адресу боржника, державний виконавець повинен зважати на цей факт та враховувати цю адресу під час подальшого направлення документів.

У інакшому випадку надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм і вчинення дій є проявом переваги форми над змістом та здатне підважити засади виконавчого провадження й призвести до його несправедливості в цілому.

Подібні за суттю підходи до тлумачення норм Закону України «Про виконавче провадження» стосовно меж обов`язків виконавців застосовані Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20.

Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

У такому випадку визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

Відповідні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 по справі № 380/7750/20.

Верховний Суд констатує, що місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, неправильно розтлумачили положення статей 18, 28 Закону України «Про виконавче провадження», допустивши формальне й невиправдано вузьке їх трактування, яке утинає дію верховенства права й нівелює принципи виконавчого провадження…., а неправильне застосування норм матеріального права призвело до ухвалення незаконних судових рішень.

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника»