Прокурор, як альтернативний суб’єкт звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови та підстави для звернення прокурора до суду із захистом інтересів держави або у випадках представництва інтересів органів місцевого самоврядування

13 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1001/17, адміністративне провадження № К/9901/29144/20 (ЄДРСРУ № 96866899) досліджував питання щодо умов та підстав для звернення прокурора до суду із захистом інтересів держави або у випадках представництва інтересів органів місцевого самоврядування.

Прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави або конкретної особи шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване.

Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту і зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень на звернення до суду з позовом прокурор зазначає про це в позовній заяві та в такому випадку прокурор набуває статусу позивача. Підставою для представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Відтак, виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

Слід наголосити, що перевірка права прокурора на звернення до адміністративного суду передує розгляду питання щодо правомірності дій відповідача, що оскаржуються (розгляду справи по суті). Встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті (13 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/2509/17, адміністративне провадження №К/9901/16792/20 (ЄДРСРУ № 92173225).

У Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, згідно з яким інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону №1697-VII дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

(2) у разі відсутності такого органу.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, зокрема, замінює відповідного суб`єкта владних повноважень в судовому провадженні у разі, якщо той всупереч закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити, причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що викладена Верховним Судом у постановах від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 19.07.2018 у справі №822/1169/17 та Великою Палатою Верховного Суду від 13.02.2019 №826/13768/16, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.   

За змістом статті 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР, орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

За правовою позицією, наведеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Та обставина, що Рада зверталась до прокуратури з листом, в якому повідомляла про порушення та просила вжити відповідних заходів також не позбавляла прокурора необхідності з`ясувати причини, які б перешкоджали самостійному зверненню Ради до суду.

Вказаний висновок співпадає з викладеним в постанові Верховного Суду від 14.01.2021 у справі № 806/1002/17 (ЄДРСРУ № 94129762).

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається, що у будь-якому разі прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу та порушення інтересів держави, а отже одного лише листа «з проханням» від  відповідного органу недостатньо для альтернативності звернення прокурора до суду.

Детальніше: «Звернення прокурора до суду: критерій «бездіяльності» компетентного органу»

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

«Фіктивний директор» та протоколи допиту в якості доказів по справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

«Фіктивний директор» та протоколи допиту, як доказ в адміністративній справі, до моменту винесення вироку

13 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 822/3618/17, адміністративне провадження №К/9901/55743/18 (ЄДРСРУ № 96866928) та № 813/776/17, адміністративне провадження № К/9901/29176/18 (ЄДРСРУ № 96866925)  досліджував питання зокрема щодо протоколів допиту, як доказу в адміністративній справі, до моменту винесення вироку.

Суть справи: Згідно з протоколом допиту засновника та директора ТОВ останній повідомив, що не має жодного відношення до фінансово-господарської діяльності ТОВ, жодних документів, як директор цього товариства, не підписував та нікого на такі дії не уповноважував.

Питання: Чи є вищевказане підставою для визнання фінансово-господарських операцій ТОВ фіктивними?

Частиною першою статті 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини першої статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Так, законом, який визначає порядок отримання показань під час досудового слідства та порядок їх фіксації у протоколі допиту є Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України).

У частині першій статті 23 КПК України закріплено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Частина друга цієї ж статті визначає, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Частиною четвертою статті 95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Отже, протоколи допиту, отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді.

Відповідно до частини шостої статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами. Усі докази підлягають оцінці сукупно.

Аналогічні правові висновки містяться і в постановах Верховного Суду України від 05 березня 2012 року у справі № 21-421а11 та від 22 вересня 2015 року у справі № 810/5645/14 та в постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 2а-9375/11/1370, від 13 березня 2018 року у справі № 826/13582/13-а, від 27 березня 2018 року у справі № 816/809/17.

Таким чином матеріали досудового розслідування не можуть бути враховані як доказ фіктивності ТОВ.

Верховний Суд 13 травня 2021 року в рамках справи № 816/586/17, адміністративне провадження № К/9901/4664/17 (ЄДРСРУ № 96866926) зазначає, що підставою для донарахування платнику податку грошових зобов`язань може слугувати лише встановлення факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобов`язань.

Оскільки податкове законодавство не ставить у залежність податковий облік (стан) певного платника податку-покупця від дотримання його контрагентом податкової дисципліни та правильності ведення ним податкового або бухгалтерського обліку, то у разі підтвердження факту отримання послуг, платник не може відповідати за порушення, допущені виконавцем, якщо не буде доведено його безпосередню участь у зловживанні цієї особи (постанови Верховного Суду від 20 лютого 2018 року по справі №813/4931/13-а, від 06.02.2018 по справі №802/4940/14).

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності (наприклад, постанови Верховного Суду від 22.11.2019 у справі №804/15820/15 (85836075), від 22.11.2019 у справі №817/2887/14 (85836029).

Верховний суд також вважає необґрунтованими посилання податкового органу на податкову інформацію, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагента суб`єкта господарювання, а також податкову інформацію надану іншими контролюючими органами, оскільки остання носить виключно інформативний характер та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону (12 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 826/2061/16, адміністративне провадження №К/9901/37878/18 (ЄДРСРУ № 96866982).

Крім цього, при вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог статті 77 КАС України, обов`язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб`єктом владних повноважень покладається на суб`єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

ВИСНОВОК: Відтак, до винесення вироку в рамках кримінального провадження, протокол допиту досудового розслідування не може вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві.

 

Матеріал по темі: «Порушення кримінального провадження, допити та вироки у податкових спорах»

 

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Хто такий «уповноважений представник» платника податків?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи вважається будь-який  співробітник платника податків «уповноваженою особою» на отримання документації від контролюючих органів?

13 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/1827/17, адміністративне провадження № К/9901/20873/18 (ЄДСРУ № 96866917) досліджував питання щодо уповноваженої особи платника податків на отримання чи ознайомлення з будь-якою документацією від третіх осіб, в тому числі від контролюючих органів.

Пунктами 80.1. та 80.2 статті 80 Податкового кодексу встановлено, що фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи). Фактична перевірка може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки, та за наявності хоча б однієї з підстав визначених цим пунктом.

Відповідно до пункту 80.5 статті 80 Податкового кодексу України допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення фактичної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу.

Пункт 81.1. статті 81 Податкового кодексу України визначає перелік документів за умови пред`явлення або надіслання посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом.

Цією ж нормою визначено, що непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред`явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

Стаття 80 Податкового кодексу України в частині проведення фактичних перевірок є спеціальною по відношенню до статті 81 цього Кодексу, з огляду те, що стаття 81 Кодексу регулює питання проведення, як документальної виїзної, так і фактичної перевірки, тоді як стаття 80 Кодексу регулює питання проведення лише фактичної перевірки.

Відтак аналіз зазначених норм свідчить про те, що фактичну перевірку можна провести за наявності двох обов`язкових умов:

- наявності рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки;

- наявності хоча б однієї з підстав визначених пунктом 80.2 Податкового кодексу України.

(!!!) При цьому податковим законодавством передбачений обов`язок вручення оформленого наказу перед проведенням перевірки уповноваженим особам, а саме:

- безпосередньо платнику податків;

- уповноваженому представнику;

- або особам, які фактично проводять розрахункові операції.

В даній справі судами встановлено, що керуюча магазином на момент проведення перевірки та вручення їй відповідних документів була працівником (службовою особою) Товариства, відповідно остання в розрізі пункту  80.2  статті  80 Податкового кодексу України  є уповноваженим представником Товариства на ознайомлення з направленням на перевірку та отримання копії наказу на проведення перевірки, що свідчить про те, що фактична перевірка позивача була здійснена з дотриманням вимог  Податкового законодавства України.

В той же час, Верховний Суд звертає увагу на тому, що уповноваженою особою Товариства може бути особа, уповноважена  платником податків  представляти його інтереси у контролюючих органах на підставі статутних документів, договору та виданої на виконання договору  довіреності, посадових інструкцій працівників цього Товариства. 

Відповідно до частин першої, третьої статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Статтею 244 Цивільного кодексу України визначено, що представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 Цивільного кодексу України).

Більше того, в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про перелік засновників та учасників (крім учасників громадських організацій, акціонерних товариств, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, благодійних фондів та політичних партій) юридичної особи.

В рамках даної справи не встановлено, яким чином, на підставі якого документа керуюча магазином набула статусу уповноваженої особи Товариства.

ВАЖЛИВО: Здійснення трудової діяльності (працюючи) у Товаристві не означає автоматичне набуття цією особою статусу уповноваженої особи Товариства в розрізі пункту  80.2  статті  80 Податкового кодексу України.

В ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.04.2020 р. у справі №904/3935/19 суд вказав, що таке право могло б підтверджуватися доказами, які б дозволили встановити обсяг процесуальних повноважень посадової особи (статут, положення, трудовий договір (контракт).

Відтак Верховний суд константує, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку, про те, що керуюча магазином беззаперечно є уповноваженою особою Товариства в розрізі пункту  80.2  статті  80 Податкового кодексу України, тільки виходячи з того, що вона є його працівником.

Судами не досліджено ні посадову інструкцію керуючої магазином, ні будь-які інші документи, які б могли уповноважувати зазначену особу ознайомлюватися з направленням на перевірку та отримувати копію наказу податкового органу на проведення перевірки.

ВИСНОВОК: Таким чином, не з`ясування статусу «уповноваженого представника», призвело до не з`ясування дотримання двох обов`язкових умов, за наявності яких можна провести  фактичну перевірку, відповідно й ставиться під сумнів взагалі правомірність проведення податкової  перевірки.

Матеріал по темі: «Представництво юридичної особи перед контрагентами: межі відповідальності»

 

Теги: уповноважений представник, уполномоченный представитель, налоговая проверка, податкова перевірка, наказ на перевірку, вручення наказу керівнику, уповноважена особа, статут, довіреність, наказ, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правомірність оскарження акту огляду на стан алкогольного сп`яніння

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність оскарження акту огляду на стан алкогольного сп`яніння в окремому позовному провадженні

30 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 686/4562/18, адміністративне провадження № К/9901/19325/20 (ЄДРСРУ № 96685376) досліджував питання щодо правомірності оскарження акту огляду на стан алкогольного сп`яніння в окремому позовному провадженні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За визначенням, наведеним у пункті 19 статті 4 КАС України індивідуальний акт це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк;

Частинами 1 та 1 статті 7 КУпАП передбачено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Статтею 245 КУпАП передбачено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

За приписами статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Процедуру проведення огляду водіїв транспортних засобів на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (далі стан сп`яніння), та оформлення результатів такого огляду визначено Інструкцією про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров`я України від 09 листопада 2015 року № 1452/735.

Відповідно до пункту 1 Р.ІІ Інструкції № 1452/735 за наявності ознак, передбачених пунктом 3 розділу І цієї Інструкції, поліцейський проводить огляд на стан сп`яніння за допомогою спеціальних технічних засобів, дозволених до застосування МОЗ та Держспоживстандартом.

Результати огляду на стан сп`яніння водія транспортного засобу, проведеного поліцейським, зазначаються в акті огляду на стан алкогольного сп`яніння з використанням спеціальних технічних засобів. У випадку установлення стану сп`яніння результати огляду, проведеного поліцейським, зазначаються у протоколі про адміністративне правопорушення, до якого долучається акт огляду (пункт10 Р.ІІ Інструкції № 1452/735).

Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 757/6550/17-а зазначив, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.

Разом з тим, сам по собі акт не є рішенням суб`єкта владних повноважень, а складання акту огляду на стан алкогольного сп`яніння з використанням спеціальних технічних засобів - це процесуальні дії суб`єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та, в силу положень статті 251 КУпАП є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Розгляд питання правомірності акту огляду на стан алкогольного сп`яніння в окремому позовному провадженні без аналізу матеріалів про притягнення позивача до адміністративної відповідальності та рішення суб`єкта владних повноважень, винесеного за результатами їх розгляду, у сукупності з іншими доказами, не дозволить ефективно захистити та відновити порушене право позивача, що не відповідає завданням адміністративного судочинства та у подальшому може призвести до виникнення нових судових спорів.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №712/7385/17 (провадження № 11-1434апп18), постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 757/6550/17-а та від 04 березня 2019 року у справі № 199/7360/17, від 11 серпня 2020 року у справі № 120/4189/19-а.

 

P.s. Верховний Суд відхилив посилання скаржника на приписи частини 1 статті 267 КУпАП, як на підставу для звернення до суду, оскільки проаналізувавши вказану норму у контексті з положеннями КАС України можна дійти висновку, що за правилами адміністративного судочинства підлягають розгляду публічно-правові спори, що виникають з приводу проведення огляду водіїв на стан сп`яніння суб`єктом владних повноважень, визначеним у статті 266 КУпАП, а саме поліцейським.

Матеріал по темі: «Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції»

Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи за місцем проживання боржника – фізичної особи?

05 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15005/20, провадження № К/9901/5954/21 (ЄДРСРУ № 96706696) досліджував питання щодо відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи за місцем проживання боржника – фізичної особи

За правилами статті 24 Закону №  1404-VIII виконавчі документи приймаються до примусового виконання за місцем, зокрема, проживання, перебування боржника: «Чи дає це право стягувачу можливість вибору місця пред`явлення виконавчого документа до виконання: за місцем реєстрації боржника чи за місцем його проживання (місце проживання боржника (вказане у виконавчому документі)»?

Чинне законодавство, яке регламентує спірні правовідносини, не містить застереження про здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації місця проживання боржника.

До того ж, приватний виконавець не уповноважений на проведення перевірки місця проживання, перебування боржника - фізичної особи, які зазначені у виконавчому документі.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 року у справі №826/15676/16.

Втім, відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

За текстом статті 3 Закону Закон №  1382-IV:

вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати;

місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік;

місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини;

документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, - паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист;

реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Згідно з частиною десятою статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

У разі якщо нове місце проживання особи знаходиться в іншій адміністративно-територіальній одиниці, орган реєстрації після реєстрації такого місця проживання надсилає повідомлення про зняття особи з реєстрації відповідному органу реєстрації за попереднім місцем проживання особи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина одинадцята статті 6 Закону № 1382-IV).

Відповідно до норм частини першої статті 4 Закону України від 20 листопада 2012  року №  5492-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон №  5492-VI) Єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону № 5492-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Згідно з частиною другою цієї статті, у разі відсутності інформації, передбаченої зокрема, пунктами 9-14 частини першої цієї статті, вноситься відповідна відмітка.

Так, 31 березня 2021 року Верховний Суд розглядав справу № 380/7750/20 (ЄДРСРУ № 95946017), спірні правовідносини якої є подібними до тих, які є предметом розгляду в цій справі.

За наслідками розгляду тієї справи Верховний Суд ухвалив постанову від 31  березня 2021 року, у якій висловив правову позицію, суть якої полягає у такому. Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

ВИСНОВОК: Відтак, визначення місця виконання виконавчого документа щодо боржника – фізичної особи має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон №1404-VIII пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ виконавця.

Аналогічна правова позиція висловлена 29 квітня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судув рамках справи № 300/3258/20, провадження № К/9901/5250/21 (ЄДРСРУ № 96655284).

Матеріал по темі: «Особливості визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення»

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Допустимість висновку експерта, як доказу в іншому судовому провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Допустимість висновку експерта / експертизи проведеної в рамках кримінального провадження, як доказу в іншому судовому провадженні

У постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (ЄДРСРУ № 95848812)  зроблено висновок, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Разом з тим, згідно з частиною п`ятою статті 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Отже, експерти повинні бути обізнані про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Такий висновок, узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19).

У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначено, що статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Так, 15 квітня 2021 року в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №  759/15556/18, провадження № 61-15236св20 (ЄДРСРУ № 96406834) зазначено, що у випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні,   сторона не позбавлена можливості заявити клопотання про призначення експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком та зазначивши вимоги до повторної експертизи.

Отже, можливість використання в якості доказів (одного з доказів) при розгляді іншої справи, виконаних у кримінальному провадженні висновків експертиз, підтверджено Верховним Судом при розгляді справ № 678/364/15-ц (постанова від 17.10.2019 року (ЄДРСРУ № 85033223)), № 461/3675/17 (постанова від 05 лютого 2020 року) та № 9901/740/18 (постанова від 10.03.2020 року), але з дотриманням певних особливостей вказаних вище.

ВИСНОВОК: Висновок експерта підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідає положенням цивільного -, господарського –, адміністративного - процесуального закону, якщо експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному / господарському/адміністративному провадженні, навіть незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі ще не ухвалений, використовувати можна!!!

 

Матеріал по темі: «Вимоги до експертного висновку підготовленого для суду»

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

Дійсність & недійсність заповіту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави недійсності та навпаки ознаки дійсності заповіту у спадкових відносинах

30 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 272/583/19, провадження 61-7004св20 (ЄДРСРУ № 96669197) досліджував питання щодо підстав недійсності та навпаки ознак дійсності заповіту у спадкових відносинах.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

У частині другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Частиною першою статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Відповідно до положень частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Враховуючи положення статті 1 Закону України «Про нотаріат», до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів.

Предметна компетенція органів місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій визначена Законом України «Про нотаріат». Відповідно до статті 37 цього закон, органи місцевого самоврядування уповноважені вчиняти у тому числі таку нотаріальну дію, як посвідчення заповітів (крім секретних).

Згідно положень статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Відповідно до статті 52 Закону України «Про нотаріат» форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах встановлюються Міністерством юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Верховний Суд в постанові від 12 січня 2021 року по справі № 397/1396/19, провадження № 61-14040св20 (ЄДРСРУ № 94151238)  зауважив, що технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення, Зазначене не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду міститься в постанові від 20.05.2019 у справі № 522/904/16- ц та постанові від 03.07.2019 у справі № 725/2412/15 –ц.

Висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 697/490/18 вказує, що на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов`язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем.

Висновок суду про нікчемність заповіту через відсутність відомостей про прочитання вголос його тексту заповідачу не відповідає положенням частини першої статті 1257 ЦК України, оскільки вказана норма передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, що також зазначено у постанові Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №364/832/18.

У інших справах щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 522/904/16-ц, постанова Верховного Суду від 03 липня 2019 у справі № 725/2412/15-ц).

Також у постанові від 07.03.2018 року по справі справа № 525/607/17, провадження № 61-1339 св 17 Верховний Суд роз`яснив, що відсутність у заповіті певних реквізитів, передбачених Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, може розцінюватися як порушення форми заповіту у тому разі, коли відсутність таких реквізитів позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо.

ВИСНОВОК: Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо.

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні істотні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

 

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов