Право податкової застави виникає незалежно від наявності іпотеки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Актуальності висновку про пріоритетність права податкової застави незалежно від наявності інших обтяжень, зокрема іпотеки

19 січня 2021 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3676/16, адміністративне провадження № К/9901/39297/18 (ЄДРСРУ № 94237211) досліджував питання актуальності висновку про пріоритетність права податкової застави незалежно від наявності інших обтяжень, зокрема іпотеки.

Так, ще в постанові від 14.03.2018 у справі №806/1751/17 Верховний суд дійшов висновку щодо відсутності у податкового органу правових підстав на погашення суми податкового боргу за рахунок майна, що перебуває у податковій заставі, оскільки податковий орган не є першочерговим обтяжувачем.

Зокрема, стаття 90 ПК України передбачає, що пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до Закону.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у власності іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду.

Відповідно до частин 6, 7 статті 3 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до договору іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до Закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 (справа №806/1751/17), від 05 лютого 2019 року (справа № 813/1662/13-а), від 07.02.2019 (справа №813/4551/17), від 06.11.2020 року  (справа №640/658/19) та ін.

Таким чином, вказана норма встановлює пріоритет іпотекодержателя та передбачає черговість реалізації зареєстрованих прав та вимог на нерухоме майно та, відповідно, черговість повернення заборгованості, в результаті невиконання позичальником своїх основних зобов'язань.

Водночас в ухвалі від 03.06.2020 у справі № 813/3676/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що податковий орган правомірно включив в акт опису у податкову заставу майно, яке перебуває в іпотеці, оскільки право податкової застави виникає незалежно від наявності іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Після закінчення строку дії іпотечного договору або його виконання, іпотека є недійсною, відтак в порядку черговості виникає право вимоги на зареєстровані інші права та вимоги на нерухоме майно.

Усуваючи розбіжності Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вирішила не відступати від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі 806/1751/17, оскільки у справі, що розглядається, суд не надає оцінки правомірності дій податкового органу щодо включення до податкової застави майна, яке перебуває в іпотеці, та звільнення його з податкової застави, а вказує про відсутність обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів ТОВ у зв’язку із не реєстрацію відступлення права вимоги за іпотечним договором.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, поки що рано ставити крапку у вищевказаних правовідносинах, але доки висновок Верховного суду «про пріоритет першочергового обтяження – іпотеки» є актуальний.

Матеріал по темі: «Пріоритетність обтяжень при податковій заставі майна платника податків»

 

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Примусове виконання постанови у сфері містобудівної діяльності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Примусове виконання постанови про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності

25 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.003692, адміністративне провадження №К/9901/508/20 (ЄДРСРУ № 95780743) досліджував питання щодо примусового виконання постанови про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону №1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (пункт 6).

Вимоги до виконавчого документа визначені статтею 4 Закону № 1404-VIII, за приписами пунктів 6, 7 частини першої якої у виконавчому документі зазначаються дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню) та строк пред`явлення рішення до виконання.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання).

За загальним правилом, визначеним у частині першій статті 12 Закону № 1404-VIII, виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1404-VIII строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Частиною п`ятою статті 26 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

З аналізу положень статті 4 та частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII вбачається, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження або про повернення виконавчого документа без прийняття, у тому числі, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили.

Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» від 14 жовтня 1994 року № 208/94-ВР (далі - Закон № 208/94-ВР) встановлює відповідальність юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (суб`єктів містобудування) за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.

Згідно зі статтями 4, 5 Закону № 208/94-ВР постанови про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, винесені посадовими особами, визначеними у частині другій статті 3 цього Закону, є виконавчими документами і підлягають виконанню в установленому законом порядку. Штраф підлягає сплаті у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення або надіслання постанови. У разі несплати штрафу в зазначений строк другий примірник постанови надсилається органу державної виконавчої служби для виконання постанови в примусовому порядку. Не підлягає виконанню постанова, яку не було звернуто до виконання протягом двох років з дня винесення.

Примітка: Зазначена норма Закону пов`язує двохрічний строк не з моментом набрання чинності постановою, а з моментом її винесення, а тому після спливу дворічного строку з дня її винесення, вона не підлягає виконанню.

При цьому, «Порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1995 року № 244 є підзаконним актом та його норми не можуть змінювати або по іншому трактувати приписи Закону України «Про відповідальність за порушення у сфері містобудівної діяльності» та мати перевагу у застосуванні.

Крім того, до спірних правовідносин пріоритет мають норми спеціального Закону, тобто, Закону України «Про відповідальність за порушення у сфері містобудівної діяльності», які встановлюють строк в межах якого підлягає виконанню постанова про накладення штрафу за порушення в сфері містобудівної діяльності.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у справі №826/10916/16.

При цьому, ні положеннями ч.4 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження»,  а ні положеннями Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» не передбачено підстав, за наявності яких державний виконавець міг не зараховувати до строку пред`явлення виконавчого документа до виконання строк, протягом якого оскаржувався відповідний виконавчий документ в судовому порядку (5ААС від 01 жовтня 2019 р. у справі  № 420/3984/19 (ЄДРСРУ № 84672353).

(!!!) Постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності може бути оскаржено до суду протягом 15 днів з дня її винесення з повідомленням про таке оскарження у той самий строк органу, який виніс постанову.

Процедуру накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, що передбачені Законом № 208/94-ВР визначено Порядком накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1995 року №244 (далі - Порядок № 244).

Відповідно до пунктів 26, 28, 29, 31 Порядку № 244, постанова про накладення штрафу та постанова про закриття справи набирають законної сили після закінчення строку їх оскарження.

Постанову про накладення штрафу та постанову про закриття справи відповідно до статті 5 Закону може бути оскаржено суб`єктом містобудування, щодо якого її винесено, до суду протягом 15 днів з дня її винесення з повідомленням про таке оскарження у той самий строк органу державного архітектурно-будівельного контролю, який виніс відповідну постанову.

Оскарження постанови про накладення штрафу в установлений строк зупиняє її виконання до набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Постанова про накладення штрафу є виконавчим документом і підлягає виконанню в установленому законом порядку з дня набрання нею законної сили. У разі оскарження постанови про накладення штрафу та належного повідомлення відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю про її оскарження така постанова направляється до органу державної виконавчої служби для примусового виконання після набрання законної сили відповідним рішенням суду, крім випадків скасування її судом.

Постанова про накладення штрафу звертається до виконання органом державного архітектурно-будівельного контролю, який виніс таку постанову (пункт 32 Порядку   № 244).

Не підлягає виконанню постанова про накладення штрафу, яку не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. У разі зупинення виконання постанови відповідно до пункту 29 цього Порядку перебіг строку давності її виконання, визначеного статтею 4 Закону, зупиняється до набрання законної сили відповідним рішенням суду. Строк, протягом якого виконання постанови про накладення штрафу було зупинено, до загального строку давності виконання такої постанови не зараховується (пункт 34 Порядку № 244).

З системного аналізу вищезазначених правових норм слідує, що постанова про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності набирає законної сили після закінчення строку на її оскарження, а у випадку оскарження в судовому порядку - після набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

ВИСНОВОК: Відтак, звернення до виконання оскарженої до суду постанови можливе тільки після набрання законної сили рішенням суду, однак максимальний строк пред`явлення до виконання постанови Управління державного архітектурно-будівельного контролю становить два роки з дня її винесення.

Матеріал по темі: «Продовження строку проведення перевірки ДАБК: документальне оформлення»

Теги: ДАБК, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Здійснення дозвільної діяльності за принципом «мовчазної згоди»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб`єкт господарювання має право здійснювати дозвільну діяльність на підставі принципу мовчазної згоди за умови невиконання своїх обов’язків компетентним органом

17 березня 2021 року Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9746/17, адміністративне провадження №К/9901/63276/18 (ЄДРСРУ № 95616086) досліджував питання щодо принципу мовчазної згоди при  отриманні дозвільних документів.

Найголовніша суть в тому, що неприйняття рішення про відмову у наданні дозволу належним дозвільним органом свідчить про протиправну його бездіяльність, водночас сама лише бездіяльність (не прийняття рішення у встановлений строк) не є достатньою підставою для застосування принципу мовчазної згоди…

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» дозвільні органи - суб`єкти надання адміністративних послуг, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру.

Частиною шостою статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», якою визначено принцип мовчазної згоди, передбачено, що якщо у встановлений законом строк суб`єкту господарювання не видано документ дозвільного характеру або не прийнято рішення про відмову у його видачі, через десять робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру суб`єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.

Відповідно до абзацу 4 частини першої  статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» строк видачі документів дозвільного характеру становить десять робочих днів, якщо інше не встановлено законом.

За визначенням, наданим у статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», принцип мовчазної згоди - принцип, згідно з яким суб`єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб`єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.

Отже, принцип мовчазної згоди (в контексті процедури отримання дозволу та наслідків неприйняття суб`єктом владних повноважень своєчасного рішення) можна застосувати у випадку, коли у визначений термін відповідним органом не прийнято жодного (позитивного або негативного) рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, або відповідного погодження. Суб`єкт господарювання вправі продовжувати виконання робіт до прийняття відповідного рішення (позитивного або негативного) компетентним органом.

Таким чином, юридичний факт, який полягає у бездіяльності дозвільного органу, стає передумовою для виникнення правовідносин, у яких суб`єкт господарювання може застосувати принцип мовчазної згоди. Тобто, виникнення у суб`єкта господарювання права на застосування принципу мовчазної згоди, за загальним правилом, настає при наявності системи таких умов:

1) суб`єктом господарювання подані всі визначені законом документи для отримання дозволу, що підтверджується копією заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття;               

2) закінчення строку розгляду поданих документів - 10 робочих днів від дня подання заяви;

3) відсутність/несвоєчасність відповіді суб`єкта владних повноважень по суті поданої заяви.

Відповідна правова позиція щодо застосування принципу мовчазної згоди викладена у постановах Верховного Суду від 05.09.2018 у справі №826/11460/17, від 10.01.2019 у справі №813/3145/16, від 13.02.2019 у справі №826/16335/17, від 21.03.2019 у справі №817/498/17, від 16.05.2019 у справі №818/600/17, від 21.08.2019 у справі №826/25865/15, від 13.02.2019 у справі №826/16335/17, від 21.08.2019 у справі №826/25865/15, від 21.08.2019р., № 826/9749/17 від 22.01.2020р., № 826/14327/16 від 15.01.2020р.

Матеріал по темі: «Встановлення пріоритету на розміщення зовнішньої реклами. Мовчазна згода»

Верховний Суд звертає увагу, що дотримання чітких строків виконання органами державної влади визначених законами повноважень (обов`язків) є запорукою уникнення свавільності (явної неправомірності) рішень, дій або бездіяльності таких суб`єктів. Процедурною гарантією, що запобігає цьому з боку державних органів, є, зокрема, можливість для суб`єктів приватного права розпочати здійснювати свою діяльність з урахуванням принципу мовчазної згоди.

Відповідно пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання застосування принципу мовчазної згоди» від 27.01.2010 №77 встановлено, що в разі ненадання у визначений законом строк суб`єкту господарювання документа дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі суб`єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без одержання документа дозвільного характеру через 10 робочих днів з дня закінчення строку, встановленого для видачі документа дозвільного характеру або прийняття рішення про відмову в його видачі, на підставі копії опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття

Відповідно до частини п`ятої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру є: подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком; виявлення в документах, поданих суб`єктом господарювання, недостовірних відомостей; негативний висновок за результатами проведених експертиз та обстежень або інших наукових і технічних оцінок, необхідних для видачі документа дозвільного характеру.

Аналіз норм Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» дає підстави для висновку, що за умови подання суб`єктом господарювання повного пакету документів, він має право на застосування принципу мовчазної згоди.

У разі, якщо компетентним органом не буде прийнято відповідне рішення у строки визначені законом, то такий суб`єкт господарювання має право здійснювати таку діяльність на підставі принципу мовчазної згоди до прийняття компетентним органом відповідного рішення (позитивного або негативного).

При цьому, принцип мовчазної згоди не означає, що таке право є абсолютним і набувається у будь-якому випадку, коли у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано та не направлено.

Згідно з позицією, висловленою Державною регуляторною службою України, суб`єктам господарювання рекомендовано, у разі невиконання дозвільним органом свого юридичного обов`язку, - направляти рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомлення про вручення до дозвільного органу «повідомлення про початок роботи», застосовуючи право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності, отримане за принципом мовчазної згоди (із зазначенням дати).

У свою чергу, дозвільним органам рекомендується брати до уваги таке повідомлення та розцінювати набуття права суб`єктом господарювання на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності як юридичний факт, який не може бути змінено або припинено у зв`язку з несвоєчасним направленням йому рішення про відмову у видачі документу дозвільного характеру.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 03.04.20 р. у справі №640/21505/18  та від 20.09.2018 р. у справі № 826/4604/17.

ВИСНОВОК Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду: дозволи на розміщення зовнішньої реклами у місті Києві надає Київська міська державна адміністрація і саме вона є належним дозвільним органом у розумінні статті 4 Закону №2806-IV. Київська міська державна адміністрація не має права делегувати свої повноваження, визначені законом, іншим органам. Рішення про надання дозволу або відмову у його наданні повинна ухвалювати саме Київська міська державна адміністрація.

Таким чином, за умови подання суб`єктом господарювання повного пакету документів та не отримання відповіді від КОМПЕТЕНТНОГО органу у встановлений законом строк, він має право на застосування принципу мовчазної згоди.

Матеріал по темі: «Принцип «мовчазної згоди» відносно документів дозвільного характеру»

 

 

Теги: розміщення зовнішньої реклами, дозвіл, встановлення пріоритету, пріоритет, зовнішня реклама, принцип мовчазної згоди, молчаливое согласие, мовчазна згода, отримання дозвільних документів, ефективний спосіб судового захисту, дозвіл, ліцензія, судова практика, Адвокат Морозов

 

Особливості заміни стягувача у виконавчому написі нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заміна стягувача у виконавчому написі нотаріуса до моменту відкриття виконавчого провадження

18 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/6545/20-а, адміністративне провадження № К/9901/36282/20 (ЄДРСРУ № 95616283) досліджував питання щодо наявності/відсутності підстав заміни стягувача у виконавчому написі нотаріуса його правонаступником.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 зазначеного Закону відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Положеннями частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Судовий контроль за виконанням рішень інших органів Законом України «Про виконавче провадження» покладено саме на адміністративні суди, а отже питання про заміну сторони виконавчого провадження під час виконання рішень таких органів також належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 16.01.2019 року у справі № 826/7941/17, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що викладена у постановах від 22.07.2019 року у справі № 822/1659/18 та від 26.02.2020 року у справі № 826/7981/17.

Зазначеним нормам кореспондують положення статті 379 КАС України, за змістом якої, у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

Аналізуючи положення наведених норм, Верховний Суд у постановах від 27 січня 2021 року (справа №ЗВ/380/22/20), 28 січня 2021 року (справа №824/387/20-а) зазначив, що до відкриття виконавчого провадження у порядку, визначеному статтею 379 КАС України, може бути замінено боржника або стягувача лише у виконавчому листі, під яким розуміється виконавчий документ, виданий судом, який розглядав адміністративну справу як суд першої інстанції.

Виконавчий напис нотаріуса є різновидом виконавчого документа у розумінні статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», який є відмінним від виконавчого листа за формою, змістом, а також суб`єктом та процедурою видання, отже положення частини четвертої статті 379 КАС України не можуть бути застосовані за аналогією у випадку заміни сторони у виконавчому написі нотаріуса, виконавче провадження за яким ще не відкрито.

Також у вказаних рішеннях Верховним Судом указано, що статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вимоги, яким повинен відповідати виконавчий документ, а частиною четвертою статті 4 цього Закону встановлено вичерпний перелік підстав для повернення стягувачу виконавчого документа органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем.

У справі, що розглядається, як і в справах №ЗВ/380/22/20, №824/387/20-а, особливістю є те, що заяву про заміну стягувача подано до відкриття виконавчого провадження щодо виконання виконавчого напису нотаріуса, тому правова позиція, сформульована у цих справах, є застосовною до розглядуваного спору.

ВИСНОВОК: 1) Заміну сторони виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства; 2) вимоги про заміну сторони у виконавчому провадженні у виконавчому написі нотаріуса до відкриття виконавчого провадження у порядку статті 379 КАС України є передчасними, оскільки у випадку незгоди із рішеннями, діями чи бездіяльністю державного чи приватного виконавця після подання виконавчого документа, заявник вправі їх оскаржити в загальному порядку.

 

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні»

 

 

Теги: заміна кредитора, замена кредитора, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Юрисдикція спору про скасування рішення Антимонопольного комітету України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція спору про скасування рішення постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель

18 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 640/17393/20, адміністративне провадження № К/9901/5958/21 (ЄДРСРУ № 95616244) та №826/3932/17, адміністративне провадження № К/9901/4774/21 (ЄДРСРУ №  95616239)  досліджував питання підсудності спору щодо скасування рішення постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції виходив з того, що за результатами проведеної процедури закупівлі  між Державним підприємством та переможцем процедури закупівлі ТОВ укладено договір, отже цей позов спрямований саме на захист прав у сфері господарських правовідносин, а не публічно-правових відносин, що виключає можливість його розгляду та вирішення у порядку адміністративного судочинства. Таким чином, спір між учасниками у цій справі не є спором у сфері публічно-правових відносин, а тому з урахуванням суб`єктного складу сторін має вирішуватись за правилами господарського судочинства.

При цьому, суди керувалися правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 14 травня 2019 року у справі № 918/843/17.

Проте, Верховний суд вважає необґрунтованими посилання судів попередніх інстанцій на необхідність застосування до спірних правовідносин правових висновків, викладених у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду з огляду на різний суб`єктний склад та характер спірних правовідносин.

Так, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 918/843/17, орган виконавчої влади або місцевого самоврядування у відносинах щодо організації та порядку проведення торгів (тендеру) діє як суб`єкт владних повноважень і спори щодо оскарження рішень чи бездіяльності цих органів до виникнення договірних правовідносин між організатором та переможцем цього тендеру відносяться до юрисдикції адміністративних судів. Проте після укладення договору між організатором конкурсу та його переможцем спір щодо правомірності рішення тендерного комітету підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства, оскільки фактично зачіпає майнові інтереси переможця торгів.

Постанова Верховного Суду від 7 травня 2020 року у справі № 826/10147/18 (адміністративне провадження № К/9901/24008/19, ЄДРСРУ № 89111273) та від 14.05.2020 року у справі № 640/10608/19.

В той же час, колегія суддів наголошує, що у справі № 918/843/17 позивач був учасником закупівлі, а відповідач - замовником. Тобто, висновок Великої Палати Верховного Суду стосувався спорів між суб`єктами господарювання та організаторами торгів (замовниками), предметом яких є рішення, дії чи бездіяльність саме організатора процедури закупівлі (замовника).

Разом з тим, предметом оскарження у даній справі є рішення Постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель, а не рішення організатора процедури закупівлі.

Таким чином, спір у даній справі виник між суб`єктом господарювання та суб`єктом владних повноважень та спрямований саме на захист публічно-правових відносин.

Тобто, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 травня 2019 року у справі № 918/843/17 в межах спірних правовідносин не є релевантними.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 02 грудня 2019 року у справі № 910/8183/19 справи у спорах щодо оскарження рішень органів АМК, які прийняті за наслідками розгляду скарг учасників торгів, поданих в процедурах публічних закупівель, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Так, згідно висновку Верховного Суду у справі № 910/8183/19 норми пункту 1 статті 7 ГПК України та статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачають вирішення спору щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів господарськими судами, проте лише у разі, якщо такий спір виникає із правовідносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності та захистом від недобросовісної конкуренції.

При цьому, згідно практики Касаційного адміністративного Суду у складі Верховного Суду (зокрема, постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №826/18856/16, ЄДРСРУ № 94200551) касаційні скарги у справах щодо оскаржень рішень постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель розглядаються в порядку частини першої статті 27 КАС України.

ВИСНОВОК:  Системний аналіз викладених вище правових норм надає підстави стверджувати, що спори, які стосуються оскарження рішень АМК з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

 

Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов

Виправлення недоліків у зареєстрованій податковій накладній

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коригування податкових зобов`язань з ПДВ у бік зменшення за рахунок виписки розрахунків коригування на неплатників податку на додану вартість

15 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18390/18, адміністративне провадження № К/9901/32419/19 (ЄДРСРУ № 95552189) досліджував питання щодо виправлення недоліків у зареєстрованій податковій накладній.

Слід розпочати з того, що реєстрація податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, це результат дій двох сторін - платника та контролюючого органу.

Отже, платник не може нести відповідальність за ті дії, обов`язку з проведення яких законодавством на нього не покладено.

Наприклад, платник податків, виконавши свій обов`язок щодо складання, підписання та направлення до податкового органу протягом встановлених ПК України строків податкових накладних не може нести відповідальності у вигляді накладення на нього штрафу за те, що такі податкові накладні були зареєстровані податковим органом в Єдиному реєстрі податкових накладних після спливу граничних строків (15 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.002742, адміністративне провадження № К/9901/9891/20 (ЄДРСРУ № 95552185)).

Відповідно до пункту  187.1  статті  187 ПК  України, датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Згідно пункту  192.1  статті  192 ПК України,  якщо після постачання товарів/послуг здійснюється будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, перерахунок у випадках повернення товарів/послуг особі, яка їх надала, або при поверненні постачальником суми попередньої оплати товарів/послуг, суми податкових зобов`язань та податкового кредиту постачальника та отримувача підлягають відповідному коригуванню на підставі розрахунку коригування до податкової накладної, складеному в порядку, встановленому для податкових накладних, та зареєстрованому в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Розрахунок коригування, складений постачальником товарів/послуг до податкової накладної, яка складена на отримувача - платника податку, підлягає реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних <…>.

Розрахунок коригування до податкової накладної складається також у випадку виправлення помилок, допущених при складанні податкової накладної, у тому числі не пов`язаних із зміною суми компенсації вартості товарів/послуг.

Втім у постанові від 23 березня 2020 року у справі № 560/4309/18 (ЄДРСРУ № 88386397) та від 26 червня 2018 року (справа №813/4556/16) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду висловив правовий висновок, відповідно до якого помилка, допущена в номері чи даті податкової накладної, не може бути виправлена шляхом складання розрахунку коригування.

За приписами підпунктів  192.1.1,  192.1.2  пункту  192.1  статті  192 ПК  України якщо внаслідок такого перерахунку відбувається зменшення суми компенсації на користь платника податку - постачальника, то: а) постачальник відповідно зменшує суму податкових зобов`язань за результатами податкового періоду, протягом якого був проведений такий перерахунок; б) отримувач відповідно зменшує суму податкового кредиту за результатами такого податкового періоду в разі, якщо він зареєстрований як платник податку на дату проведення коригування, а також збільшив податковий кредит у зв`язку з отриманням таких товарів/послуг.

Постачальник має право зменшити суму податкових зобов`язань лише після реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних розрахунку коригування до податкової накладної.

ВИСНОВОК: З аналізу зазначених норм чинного законодавства вбачається, що платник податків може виправити допущені у зареєстрованій податковій накладній недоліки, зареєструвавши відповідний розрахунок коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Матеріал по темі: «Відмова у реєстрації в ЄРПН податкових накладних у разі порушення граничного строку»

 

Купив іпотечну квартиру – співмешканці в додачу…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцям, то висилити співмешканців без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла неможливо

15 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/7410/18, провадження № 61-14505св20 (ЄДРСРУ № 95532963) досліджував питання щодо виселення співмешканців з іпотечного житла.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За змістом статті 391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Верховний Суд зауважує, що оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження №  61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18, ЄДРСРУ № 90563117), від 25.08.2020 № 147/1316/17, від 16 вересня 2020 року у справі №  688/1731/18 (ЄДРСРУ № 92458167).

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР)

Таким чином, встановивши, що новий власник набув право власності на спірну квартиру у порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», тому й питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону. Виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15).

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до              статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет  того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №757/19753/15-ц, від 23 жовтня 2019 року, справа № 757/19753/15-ц (провадження № 61-17210св18, ЄДРСРУ № 86105224), від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 13 листопада 2019 року, справа № 188/242/18-ц (провадження № 61-10769св19, ЄДРСРУ № 86275677), від 13 листопада 2019 року, справа № 369/9908/15-ц (провадження № 61-13962св18, ЄДРСРУ № 86275619), від 20 листопада 2019 року, справа № 462/1553/17 (провадження № 61-2538св19, ЄДРСРУ № 85966163), від 20 листопада 2019 року, справа № 369/7576/17 (провадження № 61-44060св18, ЄДРСРУ № 86137624), від 15 січня 2020 року № 754/613/18-ц.

Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Іпотекодержатель, а нині новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав співмешканців на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що вони мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).

ВИСНОВОК: Якщо квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцям, то висилити співмешканців без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла неможливо.

 

Матеріал по темі: «Виселення з предмету іпотеки без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов