Витрати пов`язані з прибуттям сторони в судове засідання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компенсація витрат пов`язаних з прибуттям в судове засідання стороні, на користь якої ухвалене судове рішення

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № Н/806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/30046/19 (ЄДРСРУ № 93170947) досліджував питання щодо стягнення витрат пов’язаних з прибуттям сторони в судове засідання.

За логікою судової практики метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі справа №826/841/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 135 КАС України витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.

Розмір витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 826/13271/16.

Положеннями ч. 3 ст. 135 КАС України встановлено, що граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 квітня 2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", додатком до якої встановлено (компенсація в адміністративних справах), що витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження (далі - Постанова №590).

Постановою від 02 лютого 2011 року № 98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" Кабінет Міністрів України затвердив суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1 (далі - Постанова № 98).

Відповідно до п. 1 п. 7 Постанови № 98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються витрати, зокрема, на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті).

Представник позивача на підтвердження понесених витрат, пов`язаних з прибуттям в судове засідання надала: копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, квитанцію про купівлю палива, розрахунок відстані по маршруту , розрахунок витрат на переїзд, який становить:  відстань помножену на кількість літрів пального на 100 км. та помножену на вартість пального (доказ фіскальний чек з бензозаправки).

Посилання скаржника на пп. 170.9.1 Податкового кодексу України, яким передбачено, що розмір добових у межах України визначається в сумі не більше 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день відрядження, є безпідставними, оскільки вказаною нормою передбачено розмір добових в межах України, тоді як добові витрати це витрати на харчування та фінансування інших особистих потреб працівника у відрядженні, а не витрати, пов`язані з переїздом.

Правильність застосування Постанов №590 і №98 під час вирішення питання щодо відшкодування витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників підтверджується також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №1340/3510/18.

 

Зловживання стороною судового процесу процесуальними правами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зловживання стороною судового процесу процесуальними правами та наслідки

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/10093/20 (ЄДРСРУ № 93170971) досліджував питання щодо зловживання стороною процесуальними правами.

Так, за загальними вимогами учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню судочинства, зокрема: подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи.

Слід враховувати, що незгода сторони з конкретними рішеннями колегії суддів під час судового провадження не може свідчити про упередженість та необ`єктивність суддів та бути підставою для їх відводу, тобто заявлення відводу не може бути « висловленням незгоди з процесуальним рішенням суду».

Вказаний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленою в ухвалі від 18.12.2018 року по справі № 910/2968/18.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Подання до суду документів, які містять образливі вислови та формулювання щодо очевидної неповаги особи до суду виходить за межі нормальної, коректної та легітимної критики, що, наприклад, у розумінні Європейського суду з прав людини констатується як зловживання правом на подання заяви. Так, цей Суд, застосовуючи підпункт «а» пункту 3 статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є зловживанням правом на її подання.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами, суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

(!!!) Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ, необґрунтованого перевантаження роботи суду.

Вартий уваги той факт, що механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснення процесуальних дій (бездіяльності) зовні "схожі" на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати.

Між тим, ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу.

Слід враховувати, що наведений у процесуальному Законі перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 826/12191/18 (ЄДРСРУ № 89111257) та від 22 жовтня 2020 року у справі № 320/7/19, адміністративне провадження № К/9901/5099/20 (ЄДРСРУ№  92385069).

Також, приписами процесуального закону передбачено, що присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи,  присутні в залі, заслуховують стоячи. Учасники судового процесу, інші особи, присутні в залі судового засідання, звертаються до суду та один до одного, дають пояснення, показання, висновки, консультації, тощо, стоячи. Відступ від вимог, встановлених частиною першою цієї статті, допускається з дозволу головуючого. 

Отже, вимога дотримання усіма учасниками справи встановлених у суді правил поведінки має на меті підтримання авторитету та поваги до суду. Водночас, для відступу від наведених приписів процесуального закону повинні існувати об`єктивні підстави, що унеможливлюють (утруднюють) їх виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі №855/32/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року (справа № 9901/34/19) зазначено, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах із процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.

Використання учасниками судового процесу та їхніми представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами і застосувати, зокрема, наслідки, передбачені частиною третьою статті 45 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 серпня 2020 року у справі №314/1526/19 (2-адр/214/1/2020, ЄДРСРУ №90985532 ).

 

 

Теги: зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, нецензурна лайка, безпідставний відвід, однакові клопотання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя та строк нарахування відсотків після настання терміну повернення кредиту

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 219/8286/18, провадження № 61-13288св20 (ЄДРСРУ № 93149950 ) досліджував питання щодо строку для пред’явлення вимоги до поручителя.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року справа № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року справа № 310/11534/13  та від 31 жовтня 2018 року справа № 202/4494/16.

Отже, здійснюючи аналіз наведених позицій Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд вважає, що у випадку пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року по справі № 916/4692/15 (ЄДРСРУ № 80308706)).

Таким чином, після звернення з вимогою про дострокове повернення кредиту змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.

Окрім того, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу від дня порушення грошового зобов`язання.

Постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14, провадження № 61-10358сво19 досліджуючи ч. 4 ст. 559 ЦК вказала, що визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Умовами договору поруки сторони погодили, що договір набирає чинності з дати його підписання сторонами (дата договору) і діє до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором.

Тобто, якщо договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а наявний в договорі пункт, якою встановлено, що порука втрачає чинність після повного виконання боргових зобов`язань, то такий пункт не може вважатися строком його дії, оскільки не відповідає змісту статей 251, 252 ЦК України, де визначено, що настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається саме календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

(!!!) Крім того, слід зауважити, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням.

Саме такі висновки містяться у Постанові Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2019р. у справі № 554/1566/17 та у постановах Верховного Суду України, викладеній від 02 вересня 2015 року № 6-1077цс15, від 23 вересня 2015 року № 6-352цс15 та від 14.09.2016р. № 6-1451цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 6-1009цс17.

Вказане вище означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-4009/11, провадження № 61-14844св19 (ЄДРСРУ № 86505352) акцентував увагу на тому факті, що у разі пред`явлення кредитором вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання на підставі положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Верховним Судом в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи № 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах №6-53цс14, №6-3087цс16 та інших аналогічних справах.

Таким чином, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань.

Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі №758/6863/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі №523/3082/14.

 

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»

Не повернення депозитного вкладу – на що може розраховувати споживач?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення вкладника від сплати судового збору при захисті своїх прав в судах

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/46977/18, провадження № 61-10305св20 (ЄДРСРУ № 93149944) досліджував питання щодо стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення від сплати від судового збору споживача при захисті свої прав.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Згідно пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.

У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Отже, стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав.

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Вказаний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її права, має право на їх відшкодування (стаття 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Упущена вигода є одним із різновидів збитків, право на відшкодування яких має особа в результаті порушення цивільного права (статті 22 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.

Ч.5 ст. 653 ЦК України,  передбачено, що у випадку якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Згідно ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19).

За таких обставин висновок суду про відсутність у вкладника передбаченої частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» пільги по сплаті судового збору за подання апеляційної, касаційної скарги є помилковим.

Схожі за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647св20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 61-10585св20).

ВИСНОВОК: В разі несвоєчасного повернення банківського вкладу, вкладник, як споживач фінансових послуг має право розраховувати на відшкодування моральної шкоди та збитків, а також не зобов’язаний сплачувати судовий збір у разі звернення до суду на всіх етапах судового розгляду.

 

Матеріал по темі: «Стягнення банківського вкладу (депозиту) в судовому порядку»

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Місце відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виконавчий округ та територія на  якій приватний виконавець здійснює діяльність

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/949/20 (ЄДРСРУ № 93149492) досліджував питання щодо виконавчого округу та території на  якій приватний виконавець здійснює діяльність.

Закон України "Про виконавче провадження" є законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, при цьому детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 910/5702/19.

Так, згідно з частиною 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Згідно з частиною 1 статті 22 Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" про початок діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України. Пунктом 2 частини 2 цієї статті Закону у повідомленні про початок діяльності обов`язково зазначаються виконавчий округ, на території якого приватний виконавець має намір здійснювати діяльність.

Пунктом 4 частини 2 статті 23 Закону у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.

Відповідно до частин 1, 2, 3, 6 статті 25 Закону виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.

Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Інформація про приватних виконавців виконавчого округу та реквізити їхніх офісів розміщуються у всіх судах та в органах державної виконавчої служби, розташованих у межах відповідного виконавчого округу.

(!!!) Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що і Закон України "Про виконавче провадження" і Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначають вимоги (критерії) до місця відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження. При цьому згідно з частиною 3 статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України.

Зі змісту наведеної норми частини 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташовано в окрузі, в якому приватний виконавець здійснює діяльність та відповідно на яку розповсюджуються відповідна компетенція цього приватного виконавця, він має право прийняти до виконання відповідні виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/2542/19 (ЄДРСРУ № 90566011).

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічні висновки щодо правомірності прийняття до виконання виконавчих документів за відсутності доказів, які б підтверджували місце проживання, перебування боржника містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 25.06.2019р. у справі № 826/7969/16, від 29.01.2020 по справі №804/476/17,  від 08 квітня 2020 року у справі №804/6996/17  та від 30.04.2020 у справі № 580/3311/19.

Слід також враховувати, що поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень - дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців.

Виходячи з наведеного, передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися лише за заявою чи згодою стягувача.

Такі правові висновки узгоджуються з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду № 12-197гс18 від 05 грудня 2018 року.

І на останок,  якщо сторона вважає, що з боку виконавця порушується Закон, то  на виконання вимог статті 34 Закону № 1403-VIII Мін`юстом України розроблено Порядок здійснення контролю за діяльністю працівників органів державної виконавчої служби, приватних виконавців, затверджений наказом Мінюсту України від 22 жовтня 2018 року № 3284/5, зареєстрований в Мін`юсті України 22 жовтня 2018 року за №  1195/32647 (надалі - Порядок № 3284/5), яким визначено механізм здійснення Міністерством юстиції перевірок діяльності працівників органів державної виконавчої служби (органів ДВС), приватних виконавців, у тому числі стану додержання Конституції України, вимог законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України, доручень Міністра юстиції України, та організації роботи щодо їх виконання, дотримання вчинення державними і приватними виконавцями порядку та строків вчинення виконавчих дій, виконання правил діловодства (23 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/10125/19, адміністративне провадження № К/9901/19311/20 (ЄДРСРУ № 91752632).

ВИСНОВОК: Право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиномуреєстрі приватних виконавців України .

 

Матеріал по темі: «Відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оскарження відмови в приватизації державного майна (підсудність)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/4247/18, адміністративне провадження № К/9901/12632/19 (ЄДРСРУ № 93119051) досліджував питання щодо підсудності спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності.

Відповідно до вимог частини 1 статті 30 Закону України ''Про приватизацію державного і комунального майна'' від 18.01.2018 №2269-VIII (надалі - Закон №2269-VIII), спори щодо приватизації державного або комунального майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, крім випадків, коли сторони погодили передачу таких спорів на вирішення міжнародному комерційному арбітражу відповідно до частини дванадцятої статті 26 цього Закону.

Тому, за загальним правилом спори щодо приватизації державного майна відносяться до юрисдикції господарських судів. Винятки з цього правила можливі, якщо спори щодо приватизації виникають із публічно-правових відносин і тоді, коли ці спори, як чітко через сполучник ''та'' прописано в Законі, віднесені до компетенції адміністративних судів.

До таких спорів законодавець відніс спори, в яких оскаржуються процедурні питання проведення приватизації (тобто, дії відповідного суб`єкта владних повноважень на виконання делегованих йому владно-управлінських функцій під час проведення приватизації державного або комунального майна), що виникають між об`єктом приватизації і державним органом приватизації. В такому випадку відносини між сторонами не є відносинами рівноправних суб`єктів і мають ознаки публічно-правових.

Пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону №2269-VIII визначено, що приватизація державного або комунального майна (надалі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.

Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 10 Закону №2269-VIII, порядок приватизації державного і комунального майна передбачає формування та затвердження переліків об`єктів, що підлягають приватизації.

Частиною 7 статті 11 Закону №2269-VIII передбачено, що заяви про включення об`єктів права державної власності до відповідного переліку об`єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, подаються потенційними покупцями до державних органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України. Державні органи приватизації протягом трьох днів після надходження заяви звертаються щодо надання згоди на включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації. Уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об`єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.

Таким чином, суб`єкт приватизації, який звернувся до суду з позовом про оскарження рішення відповідача, прийнятого ним як органом уповноваженим управляти державним майном, яке стосується відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності, що означає те, що переданий позивачем на вирішення суду спір є спором щодо приватизації державного майна, який повинен розглядатись за правилами господарського судочинства.

З огляду на характер спірних правовідносин, участь у цьому спорі суб`єкта владних повноважень не змінює його правової природи та не дозволяє стверджувати, що такий спір є публічно-правовим, оскільки будь-яких владних управлінських функцій у відношенні позивача відповідач 1 не здійснював та приймаючи оскаржуване рішення діяв виключно як орган, що уповноважений управляти державним майном.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №813/2616/18.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року у справі № 21-1506во09, у якій суд вказав, що господарські суди на загальних підставах вирішують, зокрема, спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.

Вказана позиція також підтверджена Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 29 січня 2019 року у справі № 805/2495/17-а, від 25 березня 2020 року у справі № 826/11186/18, в яких Велика Палата скасувала рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі, оскільки спір у правовідносинах, що є подібними до тих, що виникли у справі, яка розглядається, не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція також міститься, зокрема, у постановах Верховного Суд від 20 травня 2019 року у справі № 815/5631/15, від 6 листопада 2019 року у справі № 826/367/16, від 15 листопада 2019 року у справі № 816/460/16, від 16.06.2020 у справі №260/374/19 (ЄДРСРУ № 90349417).

 

Матеріал по темі: «Особливості спадкування не приватизованої квартири»

 

Обов’язок по встановленню споживачам лічильників газу

Адвокат Морозов (судовий захист)

За чий рахунок проводиться фінансування робіт з оснащення споживачів  лічильниками газу?

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 212/3482/18, провадження № 61-22896св19 (ЄДРСРУ № 93053668) в черговий раз досліджував питання щодо встановлення споживачам лічильників газу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18) зроблено висновок, що «зі змісту статті 6 Закону № 3533-VI вбачається обов`язок встановлення відповідними суб`єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов`язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу. Стаття 6 Закону № 3533-VI визначає обов`язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку. Оскільки позивачі сплачували за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, то відповідач зобов`язаний надавати послуги, які оплачені позивачами, та відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3533-VI зобов`язаний забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, у яких газ використовується тільки для приготування їжі, - до 01 січня 2018 року, так як розгляд справи по суті завершився до внесення змін щодо строку встановлення лічильників таким споживачам. Законним, обґрунтованим та справедливим є висновок суду першої інстанції про задоволення позову, а саме: визнання за позивачами права на забезпечення індивідуальними безкоштовними газовими лічильниками за рахунок газопостачальної організації».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 524/7637/16-ц (провадження № 14-470цс19) вказано, що «відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб`єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством. Питання щодо визнання права на забезпечення та встановлення споживачам індивідуальних газових лічильників суб`єктами господарювання, що здійснюють розподіл природного газу, було предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18). За результатом розгляду вказаної справи було прийнято постанову від 07 листопада 2018 року та викладено такі правові висновки. Зі змісту статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» № 3533-VI вбачається обов`язок встановлення відповідними суб`єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов`язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу. Стаття 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» № 3533-VI визначає обов`язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку. Таким чином, позивач правомірно просив встановити йому індивідуальний газовий лічильники, а не загальнобудинковий, як на те наполягав відповідач, тому у газопостачальної організації не було законних підстав для нарахування йому об`ємів природного газу в розмірі граничної місячної норми споживання на одну особу, визначеному в Додатку № 10 до Кодексу газорозподільних систем».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2020 року в справі № 212/7490/17-ц (провадження № 61-1511св19) вказано, що «вирішуючи питання про те, за чий рахунок повинно проводитись фінансування робіт з оснащення позивачів лічильниками газу, апеляційний суд правильно вважав, що, саме, на відповідача покладено обов`язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов`язку на споживачів є неправомірним. При цьому, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що до спірних правовідносин необхідно застосувати положення статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» в редакції на час розгляду справи, а не на час виникнення спірних правовідносин, де зазначався строк встановлення газових лічильників для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування  жі - до 01 січня 2018 року, а так як відповідачем було відмовлено у встановленні таких лічильників, - позовні вимоги позивачів підлягають задоволенню в повному обсязі, як законні та обґрунтовані. Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17. Враховуючи те, що за час розгляду справи в Закон України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» були внесені зміни, зокрема і в статтю 6 цього Закону, якою передбачається строк встановлення газових лічильників для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування їжі - до 01 січня 2021 року, апеляційним судом правильно застосовано указаний Закон оскільки спірні правовідносини є триваючими».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2020 року в справі № 210/5132/19 (провадження № 61-4893св20) зазначено, що «стаття 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» визначає обов`язок газорозподільної організації встановити лічильники газу для населення, що проживає у квартирах, в яких газ використовується тільки для приготування їжі, до 01 січня 2021 року. Аналіз положень вказаного Закону свідчить про те, що Оператор ГРМ звільняється від обов`язку встановити лічильник газу для населення лише у випадку відмови побутового споживача від встановлення Оператором ГРМ лічильника газу чи самостійного встановлення побутовим споживачем лічильника газу із подальшою компенсацією таких витрат за рахунок коштів, які ними сплачуються за тарифом на розподіл природного газу. Із урахування наведеного відмова встановити індивідуальні лічильники позивачам суперечить вимогам законодавства, порушує права позивачів».

Аналогічна правова позиція застосована у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 213/1958/17, провадження № 61-5710св19 (ЄДРСРУ № 92335023).

Також необхідно вказати, що саме на оператор газорозподільної системи покладений обов`язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов`язку на споживачів є неправомірним.

Вказаний правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у справі № 755/18006/15-ц від 04 липня 2018 року.

Окрім цього, сам факт пред`явлення подібного позову свідчить про наявність спору між сторонами, вирішення якого не може ставитися у залежність від відсутності досудового звернення позивачів до відповідача та отримання відповідної відмови. У такому випадку суди повинні дати правову оцінку діям відповідача.

Аналогічна позиція висловлена у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду: від 20 липня 2020 року у справі № 212/1796/18 (провадження № 61-23124св19), від 08 липня 2020 року у справі № 210/5132/19 (провадження № 61-4893св20), від 04 березня 2020 року у справі № 211/2131/18 (провадження № 61-22726св19).

ВИСНОВОК: Відмова оператора газорозподільної системи встановити індивідуальні лічильники споживачам суперечить вимогам частини першої статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу».

 

P.s. Згідно статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Системне тлумачення статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Аналогічний висновок зроблений і в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц.

 

Матеріал по темі: «Відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води»