Придбання нерухомого майна, яке знаходиться під НЕзареєстрованим обтяженням

Адвокат Морозов (судовий захист)

Придбання нерухомого майна, яке знаходиться під обтяженням, але не зареєстроване Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно

Суть проблеми: Придбання добросовісним набувачем нерухомого майна, яке знаходиться під обтяженням (заборона, арешт, іпотека), але не зареєстроване Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Постанова Великої Палати Верховного суду від 05.06.2018 р. у справі № 543/730/14-ц передбачає, що сам по собі факт не внесення відомостей про існування заборони на відчуження спірного нерухомого майна до Державного реєстру обтяжень нерухомого майна не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право розпоряджатися нерухомим майном.

Втім, Велика Палата Верховного Суду  при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку (стаття 19 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до положень статті 50 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» у разі закінчення будівництва, зміни або розірвання іпотечного  договору  банк вносить в установленому законом порядку зміни щодо обтяження нерухомості іпотекою.

Нотаріус за повідомленням банку накладає заборону на відчуження  збудованої  нерухомості, яка є предметом іпотеки, якщо це передбачено іпотечним договором.

Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови ВП ВС від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови ВП ВС від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).

Між тим, 23 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 922/3537/17, провадження № 12-127гс19 (ЄДРСРУ № 85614599) вказала наступне.

Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно в разі задоволення позову. Іпотека або арешт нерухомого майна, що накладається виконавцем у межах виконавчого провадження, мають ту ж саму мету. Тому іпотека або арешт, що зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно раніше, мають вищий пріоритет, ніж заборона відчуження або арешт майна, накладені судом, які зареєстровані пізніше. У цьому разі заборона відчуження або арешт майна, накладені судом, не є перешкодою для реалізації майна, а покупець такого майна набуває право власності на нього вільним від зазначених обтяжень. Якщо ж майно не буде реалізоване, а іпотека буде припинена або буде знятий арешт, накладений виконавцем (зокрема, у випадку повного виконання боржником свого обов`язку), то заборона відчуження або арешт майна, накладені судом, і надалі виконуватимуть функцію забезпечення позову.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Такого ж висновку дійшли Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 487/1398/15 (ЄДРСРУ № 73156847), Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 905/294/17 (ЄДРСРУ № 89578717) та Велика палата Верховного суду від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (ЄДРСРУ № 89252048).

ВИСНОВОК: Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Матеріал по темі: «Зняття арешту з нерухомого майна, що є предметом іпотеки»

Теги: іпотека, іпотека, заборона, запрет, арешт, арест, придбання іпотечного майна, незареєстрованого в реєстрі, реєстр речових прав на нерухоме майно, ухвала про забезпечення позову, відчуження арештованого майна, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову: заборона державному реєстратору вчиняти дії

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборонити державним реєстраторам, визначеним Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" вчиняти/здійснювати/проводити будь-які реєстраційні дії, передбачені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" відносно/щодо Товариства з обмеженою відповідальністю ХХХ, в тому числі, але не виключно, реєстрацію, внесення змін до установчих документів, перереєстрацію, реорганізацію будь-яким шляхом, реєстрацію припинення діяльності, реєстрацію будь-яким чином скасування існуючої редакції статуту, проводити передачу реєстраційної справи товариства, а також вносити інші зміни до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, зокрема, але не виключно, про зміну складу та часток засновників товариства, розміру статутного капіталу, виключення учасників товариства, зміну особи, що уповноважена вчиняти юридичні дії від імені підприємства, зміну органів управління товариства, зміну місцезнаходження Товариства, про перебування юридичної особи у процесі провадження у справі про банкрутство, санації, зокрема відомості про розпорядника майна, санатора.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Тобто забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Аналогічні правові висновки щодо застосування статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.

Виходячи з положень статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, ймовірності ускладнення чи не поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду та наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Обранням належного заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із вимогами позивача, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи.

Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав інших осіб, не залучених до участі у справі. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову слід враховувати, що такими заходами не повинні порушуватися права осіб, що не є учасниками справи, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Оскільки заявник звернувся до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку не мала взагалі застосуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а мала застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18.

Матеріал по темі: «Обґрунтованість заяви і рішення (ухвали) суду про забезпечення позову»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Збитковість господарської операції, як підстава для «фіктивності» правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: збитковість господарської операції, відсутність: мети отримання доходу, розумності економічної причини, ділової мети та інші «аргументи» податкового органу у Актах перевірки

Аксіома в податкових спорах: якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції.

В той же час, відповідно до пп. 14.1.231 п.14.1 ст.14 ПК розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов`язкову спрямованість будь-якої операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту. Поняття економічного ефекту не розкрито в Податковому кодексі України. Однак із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

Слід зазначити, що не є обов`язковим, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому чи з об`єктивних причин не настане взагалі Зокрема, операція може виявитися збитковою, і це є одним із варіантів нормального перебігу подій при здійсненні господарської діяльності. Поряд з цим обов`язково повинен бути намір платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція принаймні теоретично (за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість приросту або збереження активів чи вартості.

Економічна ефективність використання платником капіталу відображає лише ступінь умілості ведення господарської діяльності та є якісним показником.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мают цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) (ч. 2 ст. 3 ГК).

Підприємництво - це самостійна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

Наведені норми права дають підстави вважати, що у зв`язку з веденням господарської діяльності платником податку здійснюються операції, кінцевим результатом яких є отримання прибутку, але здійснюються вони на його власний ризик. Таким чином, при здійсненні платником податку господарської діяльності можливі збиткові операції.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у своїй постанові від 27.02.2018 року в справі № 803/719/17 та від 27.11.2018 у справі № 804/8024/14.

Мета отримання доходу, як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Розглядувана позиція узгоджується із змістом підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефекту результаті господарської діяльності.

В той же час, не обов`язково, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому, а також не виключено, що в результаті об`єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі.

Дана правова позиція сформована Верховним Судом, зокрема, в постанові від 05.11.2019 року в справі № 818/6203/13-а (адміністративне провадження №К/9901/3574/18).

Крім того, в постанові від 05.11.2019 у справі № 802/462/14-а (адміністративне провадження №К/9901/3160/18) Верховний Суд зазначив, що господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не завжди свідчить пре те, що така операція не пов`язана з господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати доход від конкретної операції.

У постанові від 07.03.2019 по справі №818/3838/15 (провадження №К/9901/25075/18) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зокрема вказав, що аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов`язкову спрямованість будь-якої операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту. Поняття економічного ефекту не розкрито в Податковому кодексі України. Однак із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

При цьому не обов`язково, щоб економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому. Також не виключено, що в результаті об`єктивних причин економічний ефект від господарської операції може не настати взагалі. Зокрема, операція може виявитися збитковою, і це є одним із варіантів об`єктивного перебігу подій при здійсненні господарської діяльності.

Вказана правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.04.2019 по справі №803/173/18 (провадження №К/9901/60925/18).

Водночас, прибутковість кожної окремої операції не є обов`язковою ознакою господарської діяльності, яка може включати і окремі збиткові операції, здійснення яких викликано об`єктивними причинами.

Відтак продаж платником податків продукції за ціною, нижчою собівартості, не можна розглядати як операцію поза межами його господарської діяльності.

Адже до факторів ціноутворення, крім рівня витрат, пов`язаних із виробництвом товару, належать:

- рівень попиту на продукцію;

- кон`юнктура ринку;

- платоспроможність покупця;

- обсяги виробництва та складські запаси продавця;

- інші умови, які об`єктивно впливають на формування ціни.

Аналогічний висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.12.2019 №П/811/1512/14 (провадження №К/9901/5833/18)

Окрім цього, у постанові від 05.03.2019 по справі №815/3424/17 (провадження №К/9901/52271/18) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що договірна ціна є звичайною ціною та є ринковою ціною, якщо іншого не доведено передбаченими Податковим кодексом України методами визначення звичайної ціни, і такий обов`язок щодо доведення покладено саме на контролюючий орган.

Отже, у розумінні норм Податкового кодексу України звичайною ціною для здійснення розрахунку бази оподаткування податку на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг є ціна, визначена зацікавленими сторонами у цивільно-правовому договорі, яка у свою чергу повинна відповідати ринковій ціні (ціні, що склалася на ринку товарів/послуг).

Зокрема у постанові Верховного Суду України від 28.02.2011 у справі №21-13а11 зроблений наступний висновок: "Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов`язана з господарською діяльністю товариства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції. Господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності."

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського від 02.08.2018 по справі №918/341/16 зазначено про те, що отримання прибутку не є обов`язковою кваліфікуючою ознакою для визнання діяльності як господарської. Збитковість окремої операції не може свідчити про її негосподарський характер.

Все вищевказане 24 червня 2020 року підтримано Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/553/17, адміністративне провадження №К/9901/31551/18 (ЄДРСРУ № 90029608) де вказано, що збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов`язана з його господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції або отримати дохід у майбутніх періодах, про що обґрунтовано вказали суди попередніх інстанцій.

Матеріал по темі: "Збитковість господарської операції = відсутність ділової мети?"

Текст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Теги: збитковість господарської операції, мета отримання доходу, розумна економічна причина, ділова мета, податкова перевірка, розумні економічні причини, акт перевірки, оскарження податкового повідомлення рішення, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Критерії істотності порушення умов договору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критерії істотності порушення умов договору, як підстави дострокового розірвання договору на вимогу сторони

24 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2216/19 (ЄДРСРУ № 90025250) досліджував питання щодо критеріїв істотності порушення умов договору як підстави дострокового розірвання договору на вимогу сторони

Суть справи: вимога орендодавця про розірвання договору оренди землі з підстав порушення орендарем його умов в силу положень частини 2 статті 651 ЦК України передбачає доведення першим істотності такого порушення.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Зокрема, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

За положеннями статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Загальні критерії істотності порушення умов договору в розумінні частини 2 статті 651 ЦК України, як необхідної передумови розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї сторони, напрацьовані усталеною судовою практикою Верховного Суду України у справі № 6-75цс13 та Верховного Суду, зокрема у судових рішеннях по справах справах №№ 910/22259/17, 910/22454/17, 910/20932/17, 910/21033/17, 910/3568/18, 910/4427/18, 910/5001/19, 926/1557/18, 920/221/19, №   912/1385/17.

Істотним є таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від  17.04.2019 у справі № 910/6381/18, від 14.08.2019 у справі №910/8819/18, від 17.03.2020  у справі № 911/1102/19, тощо.

Оцінка істотного порушення договору здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Наведена правова позиція викладена у постанові у постанові Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 910/5381/18.

Отже, істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 927/877/17).

Із вказаного вбачається, що для встановлення можливості розірвання спірного договору необхідно визначити чи були допущені відповідачем саме істотні порушення умов такого договору, чи наявна шкода і її розмір внаслідок дій (бездіяльності), а також співвіднести очікуваний результат від укладеного договору та фактичні обставини внаслідок неналежного його виконання.

Аналогічна правова позиція застосована в постанові Верховного суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 911/2755/18.

ВИСНОВОК: Відсутність критерію істотності порушення відповідачем договору, як обов`язкової передумови для розірвання договору оренди землі на вимогу сторони за рішенням суду з підстав порушення іншою стороною його умов, є підставою для відмови в позові.

Матеріал по темі: «Істотне порушення умов договору: критерій та аспект недійсності»

Теги: істотні умови договору, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Реконструкція предмету іпотеки, як спосіб уникнення договірних зобов’язань

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмінність технічних характеристик, шляхом реконструкції (добудови, прибудови і т.і.) іпотечного майна, як спосіб уникнення зобов’язань за іпотечною угодою

24 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/9896/17 (ЄДРСРУ № 90025246) досліджував питання щодо реконструкції предмету іпотеки, як спосіб уникнення договірних зобов’язань за іпотечною угодою.

Велика палата Верховного суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц вказала про те, що позивач управі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена в ст.234 ЦК, так і інша, наприклад, передбачена в ст.228 ЦК.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із чч.2 та 3 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Водночас, за висновками Верховного суду, будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Матеріал по темі: «Правочин, що вчинено боржником на шкоду кредиторам підлягає визнанню недійсним»

Наприклад, відповідно до діючого законодавства України та судової практики Верховного Суду, іпотека поширюється на частину предмету іпотеки, яке в подальшому було виділене новому власнику (зокрема спадкоємцю) в окреме майно (постанови Верховного суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16 та Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 910/4650/17). У зв`язку з цим, спадкоємець отримуватиме у спадок майно, що було передано в іпотеку без його відома, хоча на момент відкриття спадщини, воно було вільне від будь-яких обтяжень.

Так, відповідно до частини 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.

При цьому згідно з частинами 1, 2 статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відтак іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов`язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності на майно. У такому випадку у разі невиконання позичальником своїх кредитних зобов`язань іпотекодержатель в силу частини 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку"  має право задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна шляхом заявлення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки до особи, яка є власником іпотечного майна на момент заявлення таких вимог.

Правові висновки про те, що у разі відчуження іпотечного майна вимога іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки має бути заявлена до особи, яка є власником такого майна на момент подання позову, є усталеними у судовій практиці Верховного Суду (постанови від 07.05.2019 у справі №926/3371/17, від 23.01.2020 у справі №916/2558/18, від 18.04.2019 у справі №15/5009/1800/11, від 05.05.2020 у справі № 161/6253/15-ц).

Окрім цього, ліквідація боржника за основним зобов`язанням не призводить до припинення зобов`язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання, якщо іпотекодержателем було реалізовано своє право на звернення стягнення на іпотечне майно.

Сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави (іпотеки), укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, якщо до цього заставодержателем (іпотекодержателем) було реалізовано його право на звернення стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно відповідно до положень ст. 590 ЦК України, статті 33 Закону України «Про іпотеку» (Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/8698/17).

Необхідно вказати, що збільшення площі об’єкту нерухомості, в результаті самочинної реконструкції, не робить його  новоствореним об`єктом нерухомого майна, який може бути виділений в натурі, а є лише частиною об`єкта нерухомого майна, на яку (частину) поширюється іпотека (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2018 по справі №921/79/17-г/4, від 06 лютого 2020 року у справі № 916/2828/18).

Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За змістом викладених норм укладення угод з відчуження майна (частини майна), переданого в іпотеку, без згоди іпотекодержателя зумовлює їх нікчемність та не створює інших юридичних наслідків, крім пов`язаних з їх нікчемністю.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в пункті 7.21 постанови від 23.05.2018 у справі № 910/73/17 (провадження № 12-67гс18).

При цьому новоствореним об`єктом нерухомості може вважатись виключно такий, що був створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об`єкт нерухомого майна, що являє собою вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 по справі №6-1213цс16 та постанові Верховного Суду від 18.04.2018 по справі №910/4650/17).

ВИСНОВОК: Незалежно від того, чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв`язку перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки, чи ні, у разі якщо об’єкт нерухомості не виділений в натурі, іпотека поширюється й на таку реконструкцію.

Аналогічні правові позиції  Верховного Суду викладені в постановах від 18.04.2018 у справі № 910/4650/17, від 04.09.2019 у справі №301/660/16-ц з посиланням на правову позицію в ухвалі Верховного Суду України від 20.04.2011 у справі № 6-61027св10 в постанові 10 грудня 2019 року у справі № 910/15584/16.

Матеріал по темі: «Припинення іпотечних зобов’язань шляхом реконструкції предмету іпотеки»

Теги: перебудування, добудування, реконструкція предмету іпотеки, припинення іпотеки, знищення об’єкту іпотеки, ипотека, застава, забезпечення зобов’язань, кредитний договір, іпотека, визнання право власності, реєстрація, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Невиконання суб’єктом владних повноважень - відповідачем рішення суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості судового контролю: визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду

25 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0240/2226/18-а, адміністративне провадження № К/9901/32201/19 (ЄДРСРУ № 90029778) досліджував питання щодо особливостей визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судові рішення виконуються безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, КАС України.

Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС (ст. 382 КАС України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена і в постанові ВС від 03.04.2019 року у справі №820/4261/18.

В той же час, відповідно до частини 1 статті 383 КАС України, особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Так, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18) звертав увагу, що зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення.

Частиною 2 статті 383 КАС України встановлено вимоги до поданої заяви. Зокрема, зазначено, що у такій заяві зазначаються: 1) найменування адміністративного суду, до якого подається заява; 2) ім`я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 3) ім`я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 4) ім`я (найменування) третіх осіб, які брали участь у розгляді справи, поштова адреса, номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 5) номер адміністративної справи; 6) відомості про набрання рішенням законної сили та про наявність відкритого касаційного провадження; 7) інформація про день пред`явлення виконавчого листа до виконання; 8) інформація про хід виконавчого провадження; 9) документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати за подання відповідної заяви; 10) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

Згідно з частинами 4 та 5 статті 383 КАС України, заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.

У разі відповідності заяви вимогам, зазначеним у цій статті, вона підлягає розгляду та вирішенню в порядку письмового провадження або в судовому засіданні на розсуд суду протягом десяти днів з дня її отримання.

У разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам вона ухвалою суду, прийнятою в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Така ухвала суду може бути оскаржена.

(!!!) Таким чином, вказана процесуальна норма спрямована на захист прав особи-позивача щодо належного виконання рішення суду, яке набрало законної сили. Тобто, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання судового рішення порушуються його права, свободи чи інтереси, то він має право звернутись до суду в порядку ст. 383 КАС України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності.

Слід зазначити, що відповідно до положень пунктів 7, 8 частини 2 статті 383 КАС України заява про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача щодо невиконання рішення суду має містити інформацію про день пред`явлення виконавчого листа до виконання та інформацію про хід виконавчого провадження.

Отже, виходячи з наведених вище норм, звернення до суду із заявою відповідно до статті 383 КАС України можливе за умови перебування виконавчого документа на примусовому виконані в органах державної виконавчої служби.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.03.2019 у справі №805/1458/17-а, та від 27.06.2019 у справі №807/220/18.

Таким чином, звернення рішення суду до примусового виконання є обов`язковою передумовою для подання заяви у порядку статті 383 КАС України, оскільки повноваження щодо вчинення дій щодо примусового виконання рішення суду, в тому числі і щодо перевірки його виконання, належать передусім до виконавців, а звернення до суду в порядку статті 383 КАС України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду.

Крім того, аналіз частини 1 статті 383 КАС України дозволяє дійти висновку, що позивач може звернутися із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем саме на виконання такого рішення суду.

У свою чергу, як визначено в ст. 1 Закону України «Про судовий збір», судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Відповідно до вимог статті 2 вказаного Закону, платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про судовий збір» врегульовано, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

При цьому, подана у даній справі в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України заява до передбаченого частиною 2 статті 3 Закону «Про судовий збір» вичерпного переліку заяв за подання яких судовий збір не справляється, не відноситься.

З системного аналізу викладених положень, вбачається, що на позивача покладено обов`язок сплати судового збору за подання відповідної заяви до суду як процесуальним законодавством так і Законом України «Про судовий збір».

Аналогічні висновки щодо необхідності сплати судового збору за подання заяви в порядку статті 383 КАС України відображені також у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 807/220/18 (ЄДРСРУ № 82707151) та від 11 грудня 2019 у справі №821/471/18 (ЄДРСРУ № 86305575).

ВИСНОВОК: Звернення до суду в порядку статті 383 КАС України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду  і така заява обкладається судовим збором.

Матеріал по темі: «Зобов’язати казначейську службу виконати рішення суду по стягненню коштів»

Теги: судовий контроль, невиконання рішення суду, суб’єкт владних повноважень, зобов’язати виконати рішення суду, примусове виконання, судовий збір, окремий позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Взыскание алиментов не ниже гарантируемого минимума на 2020 год