Визначення розміру судового збору у справах про коригування митної вартості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення розміру судового збору у справах про визнання протиправними та скасування рішень контролюючого органу про коригування митної вартості

20 березня 2020 року Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 160/1484/19, адміністративне провадження №К/9901/26442/19 (ЄДРСРУ № 88337296) досліджувала питання щодо правильності визначення ціни позову, виходячи з якої має бути сплачено судовий збір за позовними вимогами майнового характеру про оскарження рішень про коригування митної вартості.

Вирішуючи вказане питання Верховний суд спирався на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду 16 березня 2020 року в рамках справи № 1.380.2019.001962, адміністративне провадження №К/9901/30593/19 (ЄДРСРУ № 88305171) в якій вказане наступне.

Верховний Суд вже розглядав справи з подібними правовідносинами. Так, в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16) була висловлена правова позиція, що оскільки предметом позову є рішення про коригування митної вартості товарів, то розрахунок судового збору має здійснюватися виходячи з розміру різниці між митною вартістю, що була розрахована позивачем, та митною вартістю, що була відкоригована оскаржуваними рішеннями.

У той же час, Верховним Судом в постановах від 12 червня 2018 року (справа №810/88/16), від 14 травня 2019 року (справа №826/8432/18) висловлено іншу правову позицію, згідно з якою розмір мита, який необхідно доплатити для випуску товарів у вільний обіг, є загальною сумою майнових вимог, тобто ціною позову, при оскарженні рішення про коригування митної вартості. Такий висновок у зазначених рішеннях Верховного Суду ґрунтується на тому, що різниця між митною вартістю, визначеною декларантом, та митною вартістю, визначеною контролюючим органом внаслідок коригування, згідно з приписами статті 279 МК України становить базу оподаткування митом товарів, і не вважається загальною сумою майнових вимог позивача.

Наведене свідчить, що висновки Верховного Суду, висловлені в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16) щодо визначення ціни позову з метою обрахунку належного до сплати розміру судового збору при оскарженні рішень про коригування митної вартості суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 12 червня 2018 року (справа №810/88/16), від 14 травня 2019 року (справа №826/8432/18).

Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у подібних правовідносинах, вважає, що наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16).

Окремі рішення, прийняті суб`єктом владних повноважень, можуть породжувати підстави для зміни майнового стану фізичної чи юридичної особи. Зокрема, реалізація таких рішень може призводити до зменшення або збільшення майна особи. Відповідно і вимоги до суду щодо оскарження такого рішення спрямовані на захист порушеного права в публічно-правових відносинах саме з метою збереження належного особі майна.

Оскільки безпосереднім наслідком винесення рішення про коригування митної вартості є зміна складу майна позивача, вимоги про скасування такого рішення суб`єкта владних повноважень, є майновими.

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року (справа №804/1760/16), від 26 березня 2019 року (справа №820/3356/16).

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України від 8 липня 2011 року №3674-VI «Про судовий збір»

Виходячи з наведеного, для правильного визначення судового збору, що підлягає сплаті під час звернення до суду з вимогами майнового характеру, важливе значення має встановлення розміру ціни позову. Неправильне визначення ціни позову може призвести до необґрунтованого відкриття провадження у справі або, навпаки, до необґрунтованого повернення поданої заяви/скарги.

Звертаючись до положень Митного кодексу України при визначенні ціни позову у справах щодо оскарження рішень про коригування митної вартості товарів, слід враховувати наступне.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари (стаття 49 МК України).

Стаття 50 МК України визначає цілі використання відомостей про митну вартість товарів, а саме для: 1) нарахування митних платежів; 2) застосування інших заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України; 3) ведення митної статистики; 4) розрахунку податкового зобов`язання, визначеного за результатами документальної перевірки.

Відповідно до частини першої статті 55 МК України рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Одним із обов`язків декларанта у випадках, визначених цим Кодексом та Податковим кодексом України, є сплата митних платежів або забезпечення їх сплати відповідно до розділу X цього Кодексу (підпункт 4 частини першої статті 266 МК України).

Пунктом 1 частини першої статті 279 МК України встановлено, що базою оподаткування митом товарів, що переміщуються через митний кордон України, є, зокрема для товарів, на які законом встановлено адвалорні ставки мита, - митна вартість товарів.

Відповідно до підпункту «в» пункту 185.1 статті 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з ввезення товарів на митну територію України.

Базою оподаткування для товарів, що ввозяться на митну територію України, є договірна (контрактна) вартість, але не нижче митної вартості цих товарів, визначеної відповідно до розділу ІІІ Митного кодексу України, з урахуванням мита та акцизного податку, що підлягають сплаті і включаються до ціни товарів (частина перша пункту 190.1 статті 190 МК України).

З аналізу наведених правових норм слідує, що митна вартість товару для декларанта є базою оподаткування податком на додану вартість та митними платежами. При цьому на митні органи, з метою виконання та досягнення митних цілей, покладено функціональні обов`язки з контролю за правильністю визначення платником митної вартості товарів. Якщо за наслідками такого контролю встановлено, що митна вартість визначена не правильно, орган доходів і зборів приймає рішення про коригування митної вартості, внаслідок прийняття якого пропорційно змінюється і розмір належних до сплати митних платежів та податку на додану вартість.

Таким чином, сама по собі визначена у рішенні контролюючого органу митна вартість товару безпосередньо не впливає на майновий стан декларанта. Майновий інтерес для нього складає той розмір митних платежів та інших податків, який він має доплатити порівняно з розміром таких платежів, визначених на підставі заявленої ним митної вартості товарів при декларуванні. Обсяг грошового (вартісного) виразу зміни складу майна позивача у цих спорах співпадає з сумою різниці митних платежів та інших податків, яку він має доплатити.

(!!!) Отже, Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, що при оскарженні рішення про коригування митної вартості товарів ціною позову у розумінні підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI є різниця митних платежів, що підлягали сплаті із врахуванням митної вартості, розрахованої декларантом, та митної вартості, розрахованої митним органом в оскаржуваному рішенні.

У зв`язку з наведеним, Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступає від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,  викладених в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16), а саме, що розрахунок належного до сплати судового збору при оскарженні рішень про коригування митної вартості товарів має здійснюватися виходячи з розміру різниці між митною вартістю, що була розрахована позивачем, та митною вартістю, що була визначена оскаржуваними рішеннями.

Відступаючи у цій справі від висновків Верховного Суду, які викладено у вказаних постановах, колегія суддів судової палати зазначає, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на наведене, Верховний Суд, відступаючи від правової позиції, викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, може не вказувати усі такі рішення, оскільки Верховний Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.

ВИСНОВКИ:

•    Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень про коригування митної вартості, є майновою;
•    Ціною позову, при оскарженні рішення про коригування митної вартості товарів, є різниця митних платежів, що підлягали сплаті із врахуванням митної вартості, розрахованої декларантом, та митної вартості, розрахованої митним органом в оскаржуваному рішенні;

P.s. Окрема думка, ЄДРСРУ № 88277506  (висловлена Суддею Верховного Суду Шипуліною Т. М.): «…визначати ціну позову необхідно з різниці між митною вартістю, що була розрахована декларантом, та митною вартістю, що була відкоригована оскаржуваним рішенням».

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: судовий збір, судебный сбор, коригування митної вартості товарів, ціна позову, різниця митних платежів, декларант, митна декларація, митниця, таможня, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання шлюбу між громадянами різних держав та заходи примирення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заходи та строки, які застосовуються судом для примирення подружжя за позовом про розірвання шлюбу. Закон, який підлягає застосуванню при розірванні шлюбу між громадянами різних держав.

20 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/5047/18, провадження № 61-9468св19 (ЄДРСРУ № 88339452) досліджував питання щодо заходів та строків, які застосовуються судом для примирення подружжя за позовом про розірвання шлюбу, а також визначення Закону, який підлягає застосуванню при розірванні шлюбу між громадянами різних держав.

Відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

У частинах третій та четвертій статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

В оцінці доводів сторін доцільним буде дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 347/1988/18 (ЄДРСРУ № 81908511) , в якому зазначено наступне.

Аналіз положень Сімейного кодексу України дає підстави стверджувати, що в переважній своїй більшості його норми мають явно виражене ґендерне наповнення, тобто він є ґендерно-чутливим за змістом.

При цьому, в основному, такі норми є ґендерно-збалансованими, тобто такими, що не містять підстав для дискримінації жінок і чоловіків, у всіх сферах правовідносин, що охоплюються Сімейним кодексом України та відповідають елементам ґендерної рівності.

Вказана тенденція прослідковується, починаючи із статті 1 Сімейного кодексу, якою передбачено побудову сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, а також взаємодопомоги і підтримки.

Рівність прав і обов`язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї закріплена статтею 7 цього Кодексу, а також статтею 24 СК України, відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

При цьому, добровільність як засада шлюбу спостерігається, починаючи із закріплення права осіб на укладення шлюбу, перебування у ньому і закінчуючи правом на його вільне розірвання та припинення шлюбних відносин за бажанням будь-кого із подружжя.

Частина перша статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя, що у контексті даної справи означає надання можливості подружжю на вільний вибір способу побудови своїх відносин у зареєстрованому шлюбі або іншим шляхом. І хто не може бути примушений до шлюбу або до особистих стосунків поза його волею. При цьому бувше подружжя не позбавляється можливості налагодити свої стосунки й після розлучення шляхом укладення нового шлюбу або іншим шляхом.

Відповідно до частини першої статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (стаття 111 СК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок по застосуванню статті 111 СК України та вказано, що «примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком».

Аналогічний висновок зроблено упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 206/3459/16-ц (провадження № 61-21621св17).

Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Аналогічна правова позиція висловлена судом 21 листопада 2019 року по справі № 264/3830/18, провадження № 61-47411св18 (ЄДРСРУ № 85836716).

Додатковим аргументом дослідження у цій справі був особистий закон подружжя, який повинен застосовуватися під час розгляду справи про розірвання шлюбу між громадянами різних держав.

Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв`язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю (частина перша та друга статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У частині першій статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону України «Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Статтею 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умовами додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року в справі № 553/703/18 (провадження №61-7956св19, ЄДРСРУ № 85836221) зроблено висновок по застосуванню статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» та вказано, що «якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України.

Матеріал по темі: «Спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу»

Податкові спори: не допуск перевіряючих…чи завжди стратегія вірна?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Не зазначення мети в наказі на податкову перевірку, як підстава для не допуску перевіряючих?

Здається все просто, відповідно до п. 81.1 статті 81 Податкового кодексу України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:

•    направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, що скріплений печаткою контролюючого органу;
•      копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу;
•     службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

В той же час, непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред`явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

05 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/1110/17, адміністративне провадження №К/9901/29035/18 (ЄДРСРУ № 88027959) погодився з вищевказаною позицією, але додав: «Невідповідність прийнятого керівником контролюючого органу наказу про проведення перевірки приписам абзацу третьому пункту 81.1 статті 81 Податкового кодексу України може бути підставою для недопущення платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки, однак не може бути підставою для скасування самого наказу»

Більше того, ще додав: «…не зазначення в наказі на проведення перевірки мети такої перевірки відповідно до пункту 81.1 статті 81 Податкового кодексу України є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної перевірки…однак не зазначення в наказі мети проведення перевірки не є підставою для визнання протиправним такого наказу. Протиправним може бути визнано наказ у разі якщо такий прийнято без належних підстав для проведення відповідної перевірки».

Матеріал по темі: «Не допуск фіскалів для проведення перевірки: наслідки та належні докази»

Таким чином дії платника податків наступні: ознайомлення з пред’явленими (надісланими) документами від контролюючого органу та прийняття рішення про недопуск перевіряючих, якщо документи оформлені з порушенням (наприклад відсутня мета перевірки)…дії контролюючого органу – складання відповідного Акту (пункт 81.2 статті 81 ПКУ: У разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки посадовими (службовими) особами контролюючого органу за місцем проведення перевірки, невідкладно складається у двох примірниках акт, що засвідчує факт відмови, із зазначенням заявлених причин відмови, один примірник якого вручається під підпис, відразу після його складання, платнику податків та/або уповноваженій особі платника податків).

НАСЛІДКИ: Так, у зв'язку із не допуском посадових осіб фіскального органу до проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки Товариства, складено акт не допуску, а отже для прикладу можна навести справу №813/483/17 (ЄДРСРУ № 80168871), де Верховний Суд в своїй  постанові від 28.02.2019 р. вказав, що підставою для адміністративного арешту коштів на рахунку платника податків або майна, серед іншого, може бути факт не допуску ревізорів до проведення виїзної документальної перевірки такого платника.

Примітка: Обидва види арешту (коштів та/або майно), за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

Таким чином, за таких обставин, наступний крок податкового органу це звернення до суду з вимогою про застосування адміністративного арешту коштів на рахунках платника податків у зв'язку із відмовою платника податків від проведення перевірки відповідно до п.п.94.6 ст. 94 ПК України.

Відповідно до положень пункту 94.6 статті 94 ПК України арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

З системного аналізу вказаних положень ПК України слідує, що підставою арешту коштів на рахунку платника податків, серед іншого, може бути факт не допуску ревізорів до проведення виїзної документальної перевірки такого платника. Натомість факт недопуску до проведення перевірки може бути законним або незаконним. Платник податків має право не допустити до проведення до перевірки у разі порушення процедури або порядку проведення перевірки, або незаконності наказу на її проведення.

Треба відмітити, якщо платник податків не допускаючи контролюючий орган до перевірки, оскаржив наказ на перевірку, а судом визнано неправомірним та скасовано наказ про проведення перевірки, то відсутні підстави для задоволення позову фіскального органу про арешт коштів платника у зв’язку із не допуском перевіряючих.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.08.2019 по справі №813/906/18, від 12.02.2019 по справі № 813/3859/17 (ЄДРСРУ № 80036920).

Підсумовуючи зазначене вище можна змоделювати ситуацію (гіпотетично): 1) контролюючий орган неправильно склав документи (наприклад, не зазначив в наказі мети перевірки); 2) цим скористався платник і не допустив контролюючий орган на проведення перевірки; 3) податківці склали Акт та арештували майно, а суд арештував кошти платника; 4) платник  пішов в суд оскаржувати наказ на перевірку і програв всі три інстанції, але є героєм він не допустив фіскальний орган до перевірки!!! Робота підприємства паралізовано… розпочалась процедура банкрутства…

ВИСНОВОК: Для того щоб підтвердити правомірність дій платника податків щодо не допуску податківців до перевірки, платник податків повинен оскаржити в судовому порядку наказ (та виграти справу)… у противному випадку контролюючий орган застосовує своє право на адміністративний арешт майна або коштів підприємства (через суд).

Таким чином, не завжди 100% вірною стратегією платника податків є не допуск перевіряючих до перевірки, тим більш, відповідно до новітньої судової практики Верховного суду, право оскаржити наказ на податкову перевірку у платника податків з’явилося й після безперешкодного допуску останніх!!!

Матеріал по темі: «Оскарження наказу на податкову перевірку після допуску перевіряючих»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Оскарження акту перевірки (ревізії) суб’єкта владних повноважень

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільності оскарження акту перевірки, ревізії, дій службових осіб суб’єкта владних повноважень вчинених у процесі чи за результатами перевірок

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11655/18 (ЄДРСРУ № 88277649) досліджував питання щодо доцільності оскарження акту перевірки суб’єкта владних повноважень та можливість визнання його недійсним.

Положеннями статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання.

Згідно з пунктом 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Окрім того, пунктом 10 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України      передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Тобто, за змістом вказаних норм, господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих органами, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов`язків характер для учасників правовідносин, що виникають чи припиняються з прийняттям такого акту.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов`язки тільки у того суб`єкта (чи визначеного ними певного кола суб`єктів), якому вони адресовані.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

ВАЖЛИВО: При цьому, у господарському суді не можуть оспорюватись акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо, оскільки ці акти не мають обов`язкового характеру.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від  16.10.2018 у справі №904/10545/17, від 07.03.2018 у справі №916/611/17.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Спірний акт не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов`язків у сторін, а лише засвідчує певні обставини, фіксує наявність/відсутність певних порушень.

Відповідно, до цього акту не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину.

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження акту перевірки (ревізії)»

Згідно з  статтею 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

Отже, вимога про визнання недійсним акту перевірки, ревізії, тощо за своєю правовою природою є вимогою про встановлення певних обставин та надання їм правової оцінки на предмет правомірності висновків.

Такий спосіб не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки, розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників відносин.

ВИСНОВОК: Акт перевірки, ревізії, тощо суб’єкта владних повноважень не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов`язків для сторін договору, а лише посвідчує факт певної події, у зв`язку з чим не може бути визнаний недійсним.

Крім того, вимога про визнання відповідного акту недійсним є такою, що не відповідає способам захисту його прав та не направлена на реальний і ефективний захист порушеного права.

Матеріал по темі: «Акт податкової перевірки не оскаржується в судовому порядку»

Теги: акт ревізії, акт перевірки, оскарження акту, внесення змін, інформаційні бази, доказ, проведення перевірок, доказова інформація, ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Примусове проникнення до житла чи депозитної скриньки (сейфу) боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови для надання судом дозволу на примусове проникнення виконавцю до житла чи депозитної скриньки (сейфу) боржника

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/41727/19-ц, провадження № 61-19942св19 (ЄДРСРУ № 88264958) досліджував питання щодо підстав та умов для надання судом дозволу на примусове проникнення виконавцю до житла чи депозитної скриньки (сейфу) боржника.

Предмет спору: Вимога виконавця надати (забезпечити) доступ до речей, що перебувають у володінні Банку в індивідуальних банківських сейфах (індивідуальних скриньках, індивідуальних сейфах в депозитному сховищі) орендованих боржником з можливістю їх відкриття, у тому числі примусового (із застосуванням технічних засобів та пошкодження замкових пристроїв) та вилучення їх вмісту.

Згідно з положенням статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частиною восьмою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело прав.

Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, так як виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Як зазначено у статті 30 Конституції України, статті 311 ЦК України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов`язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов`язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року,  статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства.

Отже, за змістом наведених норм національного та міжнародного законодавства, проникнення у житло чи іншого володіння боржника, як обмеження конституційного права особи на недоторканність житла, має виступати виключним засобом забезпечення примусового виконання судового рішення та бути виправданим.

Частиною першою статті 439 ЦПК України передбачено, що питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Між тим, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18) дійшла висновку, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи.

Рішення суду про проникнення в житло боржника має бути вмотивоване. Це свідчить про те, що суду мають бути надані переконливі докази, які б свідчили про те, що державний виконавець (приватний виконавець) вичерпав всі можливості виконати рішення без примусового проникнення до житла чи іншого володіння боржника, проте це не дало результатів.

Юридично важливою обставиною при розгляді подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника є не лише факт невиконання рішення та неможливість виконавця потрапити до приміщення боржника для проведення опису й арешту його майна, а саме перешкоджання виконавцю у вчиненні таких дій.

(!!!) Підставою для відмови виконавцю було те, що матеріали справи не містять доказів про те, що боржник був обізнаний про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту його майна, яке перебуває у банківській скриньки, оскільки відповідні процесуальні документи виконавчого провадження не були вручені останньому.

З урахуванням викладеного, Верховний суд вказав, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги виконавця про невиконання боржником  рішення суду та його обізнаність про наявність відкритого виконавчого провадження, за яким він є боржником.

Наприклад , 01 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/10431/17, адміністративне провадження №К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) обґрунтовуючи правомірність дій виконавця вказав, що останнім вчинено ряд дій по виявленню коштів боржника однак кількість грошових коштів, на які накладено стягнення є недостатньою для виконання виконавчих документів, транспортні засоби у боржника відсутні,  квартира боржника перебуває в іпотеці за іншим зобов`язанням за договором  позики і матеріалами справи підтверджено, що боржником не було надано дозволу державному виконавцю на проведення опису та арешту майна боржника у квартирі, а тому дозвіл виконавцю на примусове проникнення до квартири боржника для проведення виконавчих дій судом надано правомірно.

ВИСНОВОК: Підсумком вказаного є те, що для надання судом дозволу виконавцю про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти (в тому числі сейф, скриня у банківський установі) виконавець повинен зробити наступні дії: 1) повідомити боржника про намір вчинити виконавчі дії з опису та арешту його майна; 2) отримати відмову боржника від добровільного виконання; в разі невиконання вищевказаного суд (за підсудністю) має право відмовити виконавцю.

Матеріал по темі: «Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення у помешкання боржника»

Теги: примусове проникнення, банківська скринька, сейф, депозитне сховище, доступ до речей, вилучення грошей, виконавець, виконавче провадження, відкриття виконавчого провадження, постанова виконавця, подання на проникнення, володіння боржника, судова практика, Адвокат Морозов

Охорона праці: зупинення роботи підприємства це крайня необхідність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зупинення роботи підприємства контролюючим органом це крайня необхідність

19 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2323/19, адміністративне провадження №К/9901/3439/20 (ЄДРСРУ № 88305332) досліджував питання щодо санкції контролюючого органу на зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт.

Згідно з ст.1 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст.38 Закону України "Про охорону праці" державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.

Згідно з п.1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року № 96, Держпраці є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Відповідно до п.7 Положення Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. На утворені територіальні органи Держпраці може покладати виконання завдань за міжрегіональним принципом.

Статтею 4 Закону України "Про охорону праці" визначено, що державна політика в галузі охорони праці базується, у тому числі, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці.

Відповідно до абз.5 ч.1 ст.39 Закону України "Про охорону праці" посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, мають право забороняти, зупиняти, припиняти, обмежувати експлуатацію підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць, будівель, споруд, приміщень, випуск та експлуатацію машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів праці, виконання певних робіт, застосування нових небезпечних речовин, реалізацію продукції, а також скасовувати або припиняти дію виданих ними дозволів і ліцензій до усунення порушень, які створюють загрозу життю працюючих.

Відповідно до ч.5 ст.4 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" виробництво (виготовлення) або реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг суб`єктами господарювання можуть бути зупинені повністю або частково виключно за рішенням суду. Відновлення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг суб`єктами господарювання після призупинення можливе з моменту отримання органом державного нагляду (контролю), який ініціював призупинення, повідомлення суб`єкта господарювання про усунення ним усіх встановлених судом порушень.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" на підставі акта, складеного за результатами здійснення заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, орган державного нагляду (контролю) за наявності підстав для повного або часткового зупинення виробництва (виготовлення), реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг звертається у порядку та строки, встановлені законом, з відповідним позовом до адміністративного суду.

Повне або часткове зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг суб`єктами господарювання можливе лише за рішенням суду. При цьому передумовою прийняття такого рішення є встановлення факту (фактів) виконання робіт (надання послуг) суб`єктами господарювання та порушень вимог законодавства під час їх виконання.

Аналогічний правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 26.06.2019 року у справі №819/348/17.

Якщо правовідносини між суб`єктом господарювання та органом державного нагляду у сфері техногенної та пожежної безпеки стали спірними та перейшли у площину судового спору, то акт перевірки органу державного нагляду у сфері техногенної та пожежної безпеки, складений за результатами контрольного заходу, є лише одним із доказів, що оцінюється судом при вирішення спору, поряд з іншими доказами.

Застосування заходу реагування після з`ясування того факту, що зазначені в акті перевірки порушення усунуті, втрачає той сенс, який законодавством покладений як основа і правова підстава його застосування.

З цього питання Верховний Суд неодноразово формував правовий висновок про наявність реальної загрози саме на момент ухвалення рішення судом, адже зупинення роботи підприємства - це крайня необхідність під час існування загрози а не постфактум, адже такий захід не є покаранням, а є превентивним заходом. (Постанова Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі №819/1850/17).

Відповідний захід застосовується до усунення виявлених порушень та існування реальної загрози життю та/або здоров`ю людей (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», у зв`язку з чим його застосування після усунення виявлених порушень втрачає той сенс, який законодавством покладений як основа і правова підстава його застосуванням.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №820/2667/16 та від 18 вересня 2018 р. у справі №826/12258/14.

Отже, посилання контролюючого органу про те, що належним доказом усунення порушення є тільки акт перевірки, який би зафіксував відсутність порушень правил та норм пожежної і техногенної безпеки, є безпідставними. Подібна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 19 вересня 2019 року (справа № 826/19328/16).

Колегія суддів касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на пункт 168 рішення Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (Заява № 19336/04) у якому зазначено, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonn rothv. Sweden), пп. 69 і 73, SeriesA № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішеннявід 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Othersv. The United Kingdom), п. 50, SeriesA № 98).

ВИСНОВОК: Під час прийняття судового рішення мають бути враховані не лише обставини і підстави, які спонукали суб`єкта владних повноважень звернутися до суду з позовом про застосування заходів, але які існують на час ухвалення судового рішення.

В протилежному випадку застосування заходів реагування, як виключного заходу, в судовому порядку поширюватиметься на всіх суб`єктів господарювання, відносно яких проведено перевірку і встановлено порушення, які за оцінкою спеціально уповноваженого органу, створюють реальну загрозу життю та/або здоров`ю людей.

Матеріал по темі: «Неналежно оформлена угода з виконавцем – привід для штрафу від Держпраці»

Теги: Держпраця, охорона праці, державний нагляд, контроль, заборона, зупинення, припинення, обмеження виробництва, робота підприємства, судова практика, Адвокат Морозов