Оскарження акту перевірки (ревізії) суб’єкта владних повноважень

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільності оскарження акту перевірки, ревізії, дій службових осіб суб’єкта владних повноважень вчинених у процесі чи за результатами перевірок

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11655/18 (ЄДРСРУ № 88277649) досліджував питання щодо доцільності оскарження акту перевірки суб’єкта владних повноважень та можливість визнання його недійсним.

Положеннями статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання.

Згідно з пунктом 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Окрім того, пунктом 10 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України      передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Тобто, за змістом вказаних норм, господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих органами, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов`язків характер для учасників правовідносин, що виникають чи припиняються з прийняттям такого акту.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов`язки тільки у того суб`єкта (чи визначеного ними певного кола суб`єктів), якому вони адресовані.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

ВАЖЛИВО: При цьому, у господарському суді не можуть оспорюватись акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо, оскільки ці акти не мають обов`язкового характеру.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від  16.10.2018 у справі №904/10545/17, від 07.03.2018 у справі №916/611/17.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Спірний акт не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов`язків у сторін, а лише засвідчує певні обставини, фіксує наявність/відсутність певних порушень.

Відповідно, до цього акту не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину.

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження акту перевірки (ревізії)»

Згідно з  статтею 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

Отже, вимога про визнання недійсним акту перевірки, ревізії, тощо за своєю правовою природою є вимогою про встановлення певних обставин та надання їм правової оцінки на предмет правомірності висновків.

Такий спосіб не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки, розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників відносин.

ВИСНОВОК: Акт перевірки, ревізії, тощо суб’єкта владних повноважень не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов`язків для сторін договору, а лише посвідчує факт певної події, у зв`язку з чим не може бути визнаний недійсним.

Крім того, вимога про визнання відповідного акту недійсним є такою, що не відповідає способам захисту його прав та не направлена на реальний і ефективний захист порушеного права.

Матеріал по темі: «Акт податкової перевірки не оскаржується в судовому порядку»

Теги: акт ревізії, акт перевірки, оскарження акту, внесення змін, інформаційні бази, доказ, проведення перевірок, доказова інформація, ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Фактори визначення ринкової ціни у податкових спорах: судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

ДФС: укладання між сторонами договорів за цінами, що є нижчими від реальних цін, що склались при реалізації аналогічного товару на ринках. 

Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов'язаних із продавцем осіб для виконання зобов'язань продавця (Ухвала ВАСУ 06 квітня 2017 р. у справі № К/800/12802/16, ЄДРСРУ № 66046994).

Водночас, Цивільним кодексом України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 627 Цивільного кодексу України вказує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Тобто, визначення ціни за договором є істотною умовою договору купівлі-продажу і ці умови визначаються сторонами угоди.

Разом з тим, відповідно до підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

В свою чергу, згідно підпункту 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах .

ВАЖЛИВО: Із вищенаведеного слідує, що встановлювати ціни, які не підтягають державному регулюванню, на продукцію або товари, належить виключно самим суб'єктам підприємницької діяльності, тобто учасникам договірних відносин.

При дослідженні фактору «формування ціни»  податковий орган повинен співставити такі умови договору як момент його підписання, кількість товару, строки поставки, строки оплати товару, розподіл обов'язків сторін контракту та інших умов, які безпосередньо впливають на формування ціни контракту.

Однак зазвичай податковий орган, при визначенні звичайної ціни, не враховує  звичайні ціни під час укладення договорів між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни, зокрема знижки, зумовлені сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низько ліквідних товарів. (Ухвала ВАСУ 13 червня 2017 р. у справі № К/800/19334/17, ЄДРСРУ № 67155500).

Між тим, для визначення ринкової ціни недостатньо порівнювати ціни на аналогічні товари, такі ціни мають скластись за аналогічних умов поставки (період укладення контракту, місце укладення контакту, базисні умови поставки, обсяг товару, умови оплати, у тому числі щодо необхідності встановлення передоплати, гарантії, застосування акредитиву тощо).

ВАЖЛИВО: Окремо необхідно вказати, що правомірність прийняття оскаржуваних  платником податків рішень покладається на контролюючий орган у адміністративному процесі і виходячи із принципу презумпції невинуватості обов’язок доведення невідповідності бази оподаткування звичайній ціні покладається саме на контролюючий орган (Ухвала ВАСУ від 16 лютого 2016 р. у справі № К/800/25376/15, ЄДРСРУ № 55870151).

Більше того, інформація щодо ринкових цін відповідно до пункту 71.1 статті 71 Податкового кодексу України та статті 16 Закону України «Про інформацію» є податковою інформацією. Джерела податкової інформації визначено у пункті 72.1 статті 72 Податкового кодексу України, у тому числі у підпункті 72.1.6 цього пункту, який передбачає використання іншої оприлюдненої або одержаної за запитом інформації.

Право на використання податкової інформації щодо ринкових цін та результатів її опрацювання (порівняння із ціною постачання, застосованою платником податків), у тому числі у висновках за результатами перевірок, закріплено у пункті 71.1 статті 71, пункті 74.2 статті 74 та підпункті  83.1.2 пункту 83.1 статті 83 Податкового кодексу України.

Таким чином, під час проведення перевірки платника податку орган державної податкової служби має право надіслати запит, а платник податку зобов’язаний обґрунтувати рівень застосованої ціни або навпаки, контролюючий орган, використовуючи свої бази, має зробити самостійний аналіз з урахуванням факторів викладених вище.

Теги: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, інформація щодо ринкових цін, податковий запит, проведення перевірок, ДФС, ГНІ, налогоые проверки, налоговые споры, податкові перевірки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Строки давності при проведенні документальних перевірок органами ДФС

Адвокат Морозов (судебная защита)

Граничні строки давності для проведення перевірок органами державної фіскальної служби. Позиція Верховного суду України. 

При плануванні, організації та проведенні документальних перевірок слід враховувати, що з 1 січня 2017 року строки давності (відповідно до п. 102.1 ст. 102 Кодексу, контролюючий орган, крім випадків, визначених п. 102.2 ст. 102 Кодексу, має право провести перевірку  та самостійно визначити суму грошових зобов’язань платника податків у випадках, визначених Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до ст. 39 Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної  п. 133.4 ст. 133 Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше – за днем її фактичного подання) поширюються також на період, який може бути охоплений перевіркою (лист ДФС України від 05.05.2017 р. №11356/7/99-99-14-03-03-17).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 09.02.2016 р. справа № 826/3285/15, ЄДРСРУ № 56280397: «податковий кодекс не містить граничних строків проведення перевірок …у свою чергу, таке обмеження випливає з положень статті 102 ПК зі строком у 1095 днів.»

ВАЖЛИВО: Отже, якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов’язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов’язання (у т.ч. від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Також необхідно наголосити, що у відповідності до листа ДФС від 17.01.2017 р. № 1005/7/99-99-14-03-03-17 «Про організацію перевірок у 2017 році» пунктом 8 розділу І Закону N 1797 доповнено Кодекс статтею 193 та викладено в новій редакції пп. 191.1.1 п. 191.1 ст. 191, якими визначено перелік функцій державних податкових інспекцій, а функцію контрольно-перевірочної роботи закріплено виключно за контролюючими органами обласного та центрального рівнів.

Отже, з 01.01.2017 р. організацію та проведення документальних і фактичних перевірок може бути здійснено (в т.ч. видано наказ про проведення, оформлено направлення (посвідчення), складено акт (довідку) та податкові повідомлення-рішення, вимоги (рішення) зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ), за їх результатами) лише зазначеними вище органами.

Водночас уточнено, що документи з питань проведення перевірок (запити, накази, акти, повідомлення про місце і час проведення розгляду заперечень, податкові повідомлення-рішення) надсилаються платникам податків у порядку, встановленому п. 42.2 ст. 42 Кодексу.

ВАЖЛИВО: З 01.01.2017 р. змінено порядок подання та розгляду заперечень до актів (довідок) перевірок. Так, платники податків у разі незгоди з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, мають право подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному п. 44.7 ст. 44 Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків (раніше зауваження подавались до контролюючого органу за основним місцем обліку).

Матеріал по темі: «Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку». 

Теги: ДФС, проведення перевірок, граничні строки проведення перевірок, строки давності, 1095 днів, судова практика, Верховний суд України, сума грошового зобов’язання, оскарження, контролюючий орган, Адвокат Морозов