Відмова платника податку від отримання наказу про податкову перевірку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки повернення поштового відправлення – наказу та направлення на податкову перевірку у зв’язку із «відмовою від отримання, за закінченням терміну зберігання»

Для визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення у зв`язку з допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Отже, нормами ПК України з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів встановлені умови та порядок проведення перевірок. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від  27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа №1570/7146/12), від 20 грудня 2018 року (справа № 815/1851/15).

Достеменно відомо, що у випадку протиправності дій щодо проведення податкової перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 02.05.2018 р. у справі № 804/3006/17; від 05.05.2018 р. № 810/3188/17; від 18.04.2018 р. № 804/2230/15.

Отже, з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року в рамках справи № П/811/3206/15, адміністративне провадження №К/9901/32823/18 (ЄДРСРУ № 87902324)).

Окрім цього в випадку відмови особи від отримання наказу під розписку, податковий орган зобов'язаний надіслати наказ платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року у справі № 815/6063/14, адміністративне провадження №К/9901/27560/18 (ЄДРСРУ № 81046777)).

17 березня 2020 року у справі № 280/5101/18, адміністративне провадження №К/9901/2504/20 (ЄДРСРУ № 88245859) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду досліджував питання щодо повернення поштового відправлення контролюючому органу, оскільки воно не вручене платнику податків з підстав: «відмова від отримання, за закінченням терміну зберігання».

Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому особисто чи його уповноваженому представнику копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова, проте брати участь у проведенні такої перевірки є правом платника податків, а відтак з наказом про перевірку та письмовим повідомленням про дату початку та місце проведення такої перевірки платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до початку її проведення.

Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про перевірку до початку її проведення призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Верховний Суд вважає, що імперативними приписами абзацу другого пункту 78.4 статті 78 Податкового кодексу України передбачено, що право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Пункт 79.2 статті 79 Податкового кодексу України також встановлює умову, за наявності якої проводиться документальна позапланова невиїзна перевірка, а саме, вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Так, пункт 42.2. статті 42 Податкового кодексу України передбачає, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Відповідно до абзацу 6 пункту 42.4. цієї статті кодексу, у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Серед іншого потрібно враховувати, що оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень платник податків може посилатись на порушення порядку проведення такої перевірки (наказу), яким судами, поряд із встановленими в ході перевірки порушеннями податкового та/або іншого законодавства, має бути надана правова оцінка в першу чергу (21 лютого 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/17123/18, адміністративне провадження №К/9901/25669/19 (ЄДРСРУ № 87929522)).

ВИСНОВОК: Отже, підставою для задоволення позовних вимог платника податку було те, що суди попередніх інстанцій не співставили дані щодо відправлення (отримання) поштового відправлення (наказу та направлення на перевірку податкового органу) з початком самої перевірки з метою встановлення права відповідача на проведення документальної позапланової перевірки, а так як перевірка почалась до моменту отримання платником вказаних вище документів, то наслідки у такої перевірки відсутні.

Матеріал по темі: «Скасування наказу про проведення податкової перевірки з підстав його необґрунтованості»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Процесуальні наслідки неявки позивача в судове засідання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні наслідки неявки позивача в підготовче судове засідання. Залишення позову без розгляду.

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/4719/19, провадження №К/9901/27113/19 (ЄДРСРУ № 88187295) досліджував питання щодо процесуальних наслідків неявки позивача в судове засідання та залишення позову без розгляду.

Процесуальні наслідки неявки позивача в підготовче засідання визначаються ст. 181 КАС України, в якій зазначено, що підготовче засідання проводиться за правилами, встановленими главою 6 розділу II цього Кодексу («Розгляд справи по суті») з урахуванням особливостей підготовчого засідання, встановлених цією главою.

Відповідно до ч. 5 ст. 205 КАС України у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо неявка перешкоджає розгляду справи. Якщо відповідач наполягає на розгляді справи по суті, справа розглядається на підставі наявних у ній доказів.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 240 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позивач не прибув (повторно не прибув, якщо він не є суб`єктом владних повноважень) у підготовче засідання чи у судове засідання без поважних причин або не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшло заяви або клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Наведеними нормами окреслено характер процесуальної поведінки, яка зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їхню реалізацію так, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без значних затримок та невиправданих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема, щодо явки у судове засідання.

(!!!) З конструкції п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України слідує, що правило про залишення позову без розгляду у випадку повторної неявки має застосовуватися до позивачів, які не є суб`єктами владних повноважень.

Граматичне тлумачення вказаної норми дає підстави для висновку про те, що для залишення без розгляду позову суб`єкта владних повноважень достатньо першої неявки у судове засідання без поважних причин або не повідомлення про причини неявки, якщо від такого суб`єкта владних повноважень не надійшло заяви або клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Суд на підставі аналізу матеріалів справи та думки інших учасників справи повинен, серед іншого, дослідити питання можливості розгляду справи по суті за відсутності позивача, відсутності заяви позивача про розгляд справи за його відсутності, а також з`ясувати інші обставини справи.

Вищевикладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/1394/18, адміністративне провадження №К/9901/17639/19 (ЄДРСРУ № 84494048).

Верховний Суд наголошує, що суб`єкти владних повноважень, маючи однаковий обсяг процесуальних прав та обов`язків разом з іншими учасниками справи, мають діяти вчасно та в належний спосіб, дотримуватися своїх власних внутрішніх правил та процедур, встановлених також і нормами процесуального закону, і не можуть та не повинні отримувати вигоду від їхнього порушення, уникати або через допущення зайвих затримок та невиправданих зволікань відтерміновувати виконання своїх процесуальних обов`язків.

Згідно до правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду у справі № 310/12817/13 від 22.05.2019 року, викладено правову позицію, згідно до якої зазначено, що процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

ВИСНОВОК: Для залишення позову суб`єкта владних повноважень без розгляду достатньо першої неявки без поважних причин або неповідомлення про відповідні причини, а для фізичних та юридичних осіб повторної неявки.

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки позивача»

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини? Обов’язок нотаріуса повідомити спадкоємців.

13 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 314/2550/17, провадження № 61-41480св18 (ЄДРСРУ № 88232349) досліджував питання щодо необізнаності спадкоємця про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини, а також обов’язку нотаріуса повідомити спадкоємців.

За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17, а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19).

При цьому, вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини кожної справи.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Разом з тим Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснив, що, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

04 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 133/1880/18, провадження № 61-12000св19 (ЄДРСРУ № 88232181) вказав, що у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 06 вересня 2017 року у справі  № 6-496цс17, і відтворено у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 629/1886/18 (провадження № 61-11600св19), від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц (провадження № 61-49121св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 209/1795/18 (провадження № 61-14842св19), від 21 листопада 2019 року у справі № 626/2055/18 (провадження № 61-17906св19).

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту  (при умові не заведення спадкової справи після смерті спадкодавця та не здійснені повідомлення та виклику спадкоємця за заповітом нотаріусом) тощо.

(!!!) При цьому, необізнаність про смерть спадкодавця до поважних причин пропуску строку не відноситься

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 26.06.2019 року у справі №565/1145/17.

ВИСНОВОК № 1: Позов про визначення додаткового строку на прийняття спадщини  підлягає задоволенню у разі пропуску такого строку та доведення поважності причин пропуску строку, а необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Стосовно повідомлення та виклику нотаріусом спадкоємців

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відомо. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення.

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та повідомляє про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.

Правовий висновок зроблений у Постанові Верховного суду від 28.10.2019 по справі № 761/42165/17-ц (ЄДРСРУ № 85354233) вказує, що необхідність нотаріусом вчинити дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, здійснити виклик спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі відповідає правовому висновку Верховного Суду України викладеному у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.

Справа № 6-496цс17 від 06.09.2017р. ВСУ (визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини), колегія зробила висновок про поважність причин пропуску строку на прийняття спадщини у зв`язку із тим, що спадкоємцю (не по закону) не було відомо про наявність заповіту та не повідомленням про наявність заповіту нотаріусом є поважною причиною пропуску строку на прийняття спадщини.

ВИСНОВОК № 2: Закон пов`язує виникнення у нотаріуса або особи, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій, обов`язку здійснювати дії щодо сповіщення спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме, з моментом заведення спадкової справи, чому передує звернення спадкоємця із заявою про прийняття спадщини.

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду»

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Наслідки незалучення зацікавленої особи в судовому спорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення складу учасників судового провадження або правові підстави для оскарження судового рішення не залученою особою

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/4130/19, адміністративне провадження №К/9901/36116/19 (ЄДРСРУ № 88187298) досліджував питання щодо наслідків незалучення зацікавленої особи в судовому спорі.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № № 552/91/18, 554/9144/17).

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 20 лютого 2019 року у справі №817/689/16, від 15 січня 2020 року у справі №916/24/17, від 22 січня 2020 року у справі №542/166/18 норми статей процесуальних кодексів щодо права на апеляційне оскарження судових рішень (стаття 254 ГПК України, стаття 352 ЦПК України, стаття 293 КАС України) визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Верховним Судом наголошено, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи прийнято оскаржуване судове рішення про права, інтереси та/або обов`язки скаржника, про які саме, в якій саме частині судового рішення прямо вказано про таке, та після встановлення цих обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права, інтереси та/або обов`язки заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права та/або обов`язки, та/або інтереси стосовно сторін у справі судом не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Відповідний правовий висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного суду у постановах від 10.05.2018р. у справі №910/22354/15, від 19.06.2018р. у справі №910/18705/17, від 11.07.2018р. у справі №911/2635/17, від 04.10.2018р. у справі №5017/461/2012, від 29.11.2018р. у справі №918/115/16, від 04.12.2018 у справі №906/1764/15, від 06.12.2018р. у справі №910/22354/15, від 11.12.2018 у справі №916/2878/14, від 15.01.2019р у справі №7/74.

Проте, встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе тільки після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 14.08.2019 у справі №62/112, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13.09.2019 у справі № 916/914/19. 

ВИСНОВОК: Таким чином потрібно враховувати, що порушення норм процесуального права (суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі) є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду (п.4 ч. 3 ст. 317 КАС України).

Матеріал по темі: «Не залучення заінтересованих осіб: правові наслідки судового рішення»

Теги: третя особа, залучення третіх осіб, зацікавлена особа, заінтересована особа, сторона у справі, наслідки незалучення, ухвала суду, клопотання про залучення, судова практика, Адвокат Морозов

Строк на оскарження нормативно-правових актів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальний строк на оскарження нормативно-правового акту, який зачіпляє права та інтереси позивача

13 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/27282/15, адміністративне провадження №К/9901/12430/18 (ЄДРСРУ № 88187372) досліджував питання щодо процесуального строку на оскарження нормативно-правових актів.

  У статті 4 КАС України визначено поняття "нормативно-правовий акт" та "індивідуальний акт":

-  нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування;

- індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки:

- приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу на референдумі, так і уповноваженим на це органом за встановленою законом процедурою;

- містить загальнообов`язкові правила поведінки;

- розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування.

(!!!) Звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб`єктивних прав, свобод, інтересу.

Дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб`єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту.

Факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб`єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту.

Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту; дійсність факту перебування суб`єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом; дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача); чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду; коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула.

За умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

Питання застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах уже вирішувалось Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі №712/8985/17.

При цьому У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року по справі № 1-7/99 визначено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

ВИСНОВОК: За умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 лютого 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 235/2931/16-а, касаційне провадження №К/9901/39519/18 (ЄДРСРУ № 87963116), від 27 лютого 2020 року у справі № 208/2865/17(2-а/208/197/17), адміністративне провадження №К/9901/67190/18 (ЄДРСРУ № 87869346) та від 30 січня 2020 року по справі № 727/4813/16-а, адміністративне провадження №К/9901/32305/18 (ЄДРСРУ № 87267308).

Матеріал по темі: «Присічний строк на оскарження нормативно-правового акту»

Теги: строк оскарження нормативно-правового акту, присічний строк, рішення ради, рішення суб’єкта владних повноважень, оскарження НПА, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язкові елементи податкового запиту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обставини за яких платник податків  звільняється від обов'язку надати відповідь на запит податкового органу

10 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/1378/19-а, адміністративне провадження №К/9901/509/20 (ЄДРСРУ № 88124637) досліджував питання щодо обов’язковості елементів запиту контролюючого (податкового) органу.

Виявлені контролюючим органом факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку надіслання на адресу платника (вручення платнику) обов`язкового письмового запиту з пропозицією надати пояснення та їх документальні підтвердження для усунення сумнівів контролюючого органу, в якому зазначаються можливі порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства. Обов`язковою передумовою здійснення документальної позапланової виїзної перевірки є направлення платнику податків запиту про надання пояснень та їх документального підтвердження.

Аналогічна позиція міститься у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 815/2596/17, від 05.06.2018 у справі № 820/5076/17.

В той же час, отримання податкової інформації та направлення запитів контролюючими органами регламентовано статтею 73 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Порядком періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245  (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими визначено перелік підстав для направлення суб'єкту господарювання запиту про подання інформації, а також вимоги до його оформлення.

Згідно з абзацами 1, 2, пунктом 1 абзацу 3, абзацами 4, 5  пункту 73.3 статті 73 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Такий запит підписується керівником (заступником керівника) контролюючого органу і повинен містити перелік інформації, яка запитується, та документів, що її підтверджують, а також підстави для надіслання запиту. Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб'єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема: за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Запит вважається врученим, якщо його надіслано поштою листом з повідомленням про вручення за податковою адресою або надано під розписку платнику податків або іншому суб'єкту інформаційних відносин або його посадовій особі. Платники податків та інші суб'єкти інформаційних відносин зобов'язані подавати інформацію, визначену у запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження протягом одного місяця з дня, що настає за днем надходження запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому цього пункту, платник податків звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит.

Пунктом 10 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), встановлено, що запит щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин оформляється на бланку органу державної податкової  служби та підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації, що запитується,  та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

Аналіз пунктів 44.1, 44.6, 44.7 статті 44, положень статті 73 Податкового кодексу України, пункту 10 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 (далі - Порядок № 1245), свідчить, що встановлені вимоги до змісту запиту, є нормативно визначеними і розширеному тлумаченню не підлягають. Відтак Товариство звільнялося від обов`язку надати відповідь на такий запит, оскільки в останньому відсутні обов`язкові елементи запиту, а саме перелік документів, які пропонується надати, як це передбачено пунктом 73.3 статті 73 Податкового кодексу України та пунктом 10 Порядку № 1245.

Аналогічна правова позиція висловлена 09 квітня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №804/5722/16, адміністративне провадження №К/9901/40956/18 (ЄДРСРУ № 81047319).

ВИСНОВОК: Відмова платника податків від надання відомостей на неправомірний запит контролюючого органу не може слугувати підставою для проведення перевірки, а отже встановлення правомірності (законності, обґрунтованості) запиту контролюючого (фіскального) органу є дуже важливим завданням для платника податку, адже на кону стоїть документальна позапланова перевірка та її наслідки…

Детальніше в матеріалі : «Вимоги до запиту податкового органу»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, запит на інформацію, податковий запит, запит фіскального органу, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди внаслідок ДТП застрахованою особою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди застрахованою особою спричиненою внаслідок ДТП: межі відповідальності

10 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/2941/17, провадження № 61-8483св19 (ЄДРСРУ № 88137906) досліджував питання щодо відшкодування шкоди внаслідок ДТП застрахованою особою.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно із частинами другою, п`ятою статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв`язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Відповідно до частини третьої статті 988 ЦК України страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором.

Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Відповідно до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);  2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено правило, згідно з яким, при настанні страхового випадку, страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Згідно з вимогами статті 12 цього Закону страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи.

Статтями 28, 29 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що шкода, заподіяна в результаті ДТП майну потерпілого, - це шкода, пов`язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті ДТП; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров`я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця ДТП.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження  № 14-316цс18).

ВИСНОВОК: Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності, а отже страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, зобов`язаний сплатити потерпілій розмір завданої шкоди.

А власник транспортного засобу якого (або водія якого для юридичних осіб) визнано винним у дорожньо-транспортній пригоді, в силу положень статей 1187, 1194 ЦК України, зобов`язаний відшкодувати потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, яка підлягає також зменшенню на суму франшизи.

Аналогічна правова позиція підтримана Верховним судом у справі № 183/3948/16 (ЄДРСРУ № 87144414), №  916/2554/17 (ЄДРСРУ № 86999788).

P.s. При цьому у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок ДТП, з евакуацією транспортного засобу з місця ДТП до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент ДТП, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов