17/08/2019

Забезпечення позову де відповідачем є неплатоспроможній банк або ФГВФО


Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову де відповідачем є неплатоспроможній банк або ФГВФО

14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2406/16 (ЄДРСРУ № 83619864) досліджував питання щодо законності вжиття заходів забезпечення позову де відповідачем є неплатоспроможній банк або ФГВФО.

Згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

За змістом цієї норми обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

Отже, з урахуванням загальних вимог, передбачених статтями 73, 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співрозмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

(!!!) Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Відповідно до частини 7 статті 137 ГПК України не допускається забезпечення позову у справах, відповідачем у яких є неплатоспроможний банк або Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, шляхом: накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу; заборони відповідачу, його посадовим особам вчиняти певні дії.

У відповідності до статті 4 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

До повноважень виконавчої дирекції Фонду у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку входить визначення порядку та способів реалізації майна банку, що ліквідується (пункт 14 частина 5 статті 12 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 48 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку.

Так, згідно із пунктом 7 частини 2 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури ліквідації втрачають чинність публічні обтяження чи обмеження на розпорядження (у тому числі арешти) будь-яким майном (коштами) банку. Накладення нових обтяжень чи обмежень на майно банку не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
Частиною 2 статті 50 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" до ліквідаційної маси банку включаються будь-яке нерухоме та рухоме майно, кошти, майнові права та інші активи банку.

ВАЖЛИВО: Оскільки приписами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлена заборона накладення обмежень на майно банку, який ліквідується, то заборона проводити відкриті торги щодо продажу права вимоги за своєю суттю є накладенням обмеженням щодо такого майна, яка позбавляє можливості Фонду гарантування вкладів фізичних осіб проводити процедуру ліквідації відповідного банку.

Суд відзначає, що відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно із частиною 2 статті 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є верховенство права та пропорційність (пункти 1, 6 частини 3 статті 2 ГПК України).

Згідно зі статтею 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Вжиття заходів забезпечення позову має вирішуватись із урахуванням наведених засад (принципів) господарського судочинства.

Звертаючись із заявою про забезпечення позову учасник справи будучи наділеним широким вибором переліком видів забезпечення позову вправі обрати захід забезпечення позову, за винятком обмежень щодо заходів визначених статтею 137 ГПК України, який відповідає змісту порушеного права, а також наведеним вище засадам, в тому числі критеріям адекватності, збалансованості інтересів сторін та інших учасників процесу.

Метою забезпечення позову виходячи зі змісту статті 136 ГПК України є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій зі сторони відповідача з тим, щоб як наслідок, у випадку прийняття рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, забезпечити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких останній звернувся до суду.

Таким чином, обраний позивачем захід забезпечення позову вказаним вимогам не відповідає, оскільки вжиття такого заходу враховуючи визначений ним предмет заявлених вимог про визнання протиправним та скасування рішення, визнання зобов`язань за кредитним і іпотечним договорами припиненими не забезпечує дотримання балансу інтересів третіх осіб (кредитора) та може мати наслідком безперешкодне відчуження майна переданого в іпотеку.









Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

16/08/2019

Роз`єднання позовних вимог за ініціативою адміністративного суду


Адвокат Морозов (судовий захист)


Суд вправі з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження.

14 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/430/19, провадження № 11-815ав19 (ЄДРСРУ № 83642878) досліджувала процесуальне питання: роз`єднання позовних вимог, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

У пункті 3 частини першої статті 4 КАС міститься визначення поняття «адміністративний суд», згідно з яким - це суд, до компетенції якого зазначеним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.

Згідно з частиною третьою статті 27 КАС, норми якої регулюють правила виключної підсудності, підсудність окремих категорій адміністративних справ визначається цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 172 КАС в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам (частина п`ята статті 172 КАС).

Пунктом 6 частини четвертої статті 169 КАС передбачено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

За частиною шостою статті 172 КАС суд вправі за клопотанням учасника або з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.

Отже, визначальною умовою для роз`єднання позовних вимог є та обставина, що таке роз`єднання сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.

Зазначений припис спрямований на те, щоб суб`єкт правовідносин міг з дотриманням принципів адміністративного судочинства і конкретних обставин скористатися правом на судовий захист.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).

ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що суд вправі з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження для забезпечення виконання завдань адміністративного судочинства, тобто, зокрема, для своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Проте таке роз`єднання може мати місце лише у тому випадку, якщо кожна з виділених вимог може бути предметом розгляду у тому суді, який роз`єднав позовні вимоги.

Указаному кореспондує припис абзацу другого частини шостої статті 172 КАС, згідно з яким розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.


Правочин, що вчинено боржником на шкоду кредиторам підлягає визнанню недійсним


Адвокат Морозов (судовий захист)

Відчуження нерухомого майна з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника - фраудаторний правочин (правочини, що вчинено боржником на шкоду кредиторам).

31 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №712/15231/17, провадження № 61-42614св18 (ЄДРСРУ № 83553352) досліджував питання фраудаторних правочинів (правочини, що вчинено боржником на шкоду кредиторам).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

(!!!) Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Аналогічні правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від  09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не вбачає підстав.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Окремо слід зазначити, що 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 405/1820/17, провадження № 61-2761св19 (ЄДРСРУ № 83387308) вказував, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Тобто, на переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

ВАЖЛИВО: Отже, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.

Серед іншого Верховний суд вказує, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Вказані висновки ґрунтуються на постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19 (ЄДРСРУ № 83482786) суть якої зводиться до того, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18, ЄДРСРУ № 80178251 ).

Основними ознаками фіктивного правочину є:

1.    введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;
2.    свідомий намір невиконання зобов’язань договору;
3.    приховування справжніх намірів учасників правочину.

Більше того, ознака вчинення фіктивного правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. (Вказане відповідає правовій позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду викладеній у постанові від 27.03.19 у справі № 607/15555/17-ц (ЄДРСРУ № 80888806).






Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, фраудаторний правочин, судебная защита, Адвокат Морозов


Висновки Великої плати Верховного Суду стосовно спорів ФГВФО

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої плати Верховного Суду стосовно спорів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

1) Спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 тис. грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний із виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, № 813/6392/15, № 818/377/16, № 804/15159/15, № 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 27 березня 2019 року у справі № 820/11253/15 та інших).
Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду в рамках постанови від 05 червня 2019 року по справі № 638/17125/17, провадження № 14-255цс19 (ЄДРСРУ № 82308659) погоджується, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та інших.
2) Уповноважена особа Фонду не заміняє Фонд у спірних правовідносинах і не має самостійної процесуальної дієздатності у цивільному процесі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц).
3) Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № № 552/91/18, 554/9144/17).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду  від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, провадження № 14-121цс19 (ЄДРСРУ № 82188556)
Судовий збір
15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  817/777/16 (К/9901/6605/18), Провадження № 11-11апп19 (ЄДРСРУ № 81877667) вказала, що відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, за змістом ст. 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов`язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.
Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку.
Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв’язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.
Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону № 4452-VI).

Теги: ФГВФО, фонд гарантування, велика палата верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов

15/08/2019

ФГВФО: здійснення переказу коштів в післяопераційний час – нікчемний правочин?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обставини здійснення переказу коштів на рахунок платника в післяопераційний час не можуть бути доказом нікчемності укладених договорів.

13 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/6021/15, адміністративне провадження №К/9901/14585/18 (ЄДРСРУ № 83601962) досліджував питання щодо нікчемності правочину у зв’язку з переказом коштів в післяопераційний час.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема, Законом № 4452-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною 1 ст. 3 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом  банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону № 4452-VI вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону № 4452-VI вкладник - фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Як встановлено судами на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку між банком і позивачем діяв договір банківського рахунку, на який надійшли кошти для позивача в сумі 200000 грн.

Відтак, позивач належить до числа осіб, на яких поширюються гарантії відшкодування вкладів.

Відповідно до положень ст. 27 Закону № 4452-VI Уповноважена особа складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.

Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства.

Протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення  виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур`єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що держава гарантує фізичним особам, які на момент прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, мали у такому банку вклад (від 10 грн.), відшкодування суми коштів, розміщених на цьому вкладі, включаючи нараховані відсотки, за рахунок коштів ФГВФО у межах суми, встановленої адміністративною радою Фонду, яка не може бути меншою 200000 грн. Фактична виплата гарантованої суми відшкодування здійснюється ФГВФО відповідно до затверджених виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, сформованих на підставі переліку вкладників з визначенням суми відшкодування для кожного з них, що складаються уповноваженою особою Фонду.

Суд касаційної інстанції зауважує, що підставою для поширення на особу гарантій, передбачених Законом №4452-VI щодо відшкодування вкладу, є наявність у такої особи залишку коштів на банківському рахунку, що відкритий на її ім`я, тобто наявність вкладу та статусу вкладника у особи. При цьому положення чинного законодавства не пов`язують визначення статусу вкладника банку та виникнення у нього права на отримання гарантованої суми відшкодування вкладу із походженням на відповідному вкладному (депозитному, поточному) рахунку коштів.

Верховний суд не погодився з доводами судів про обґрунтованість тверджень Уповноваженої особи щодо того, що спірні операції були здійснені в післяопераційний час, що також свідчить про їх нікчемність, позаяк такі обставини не можуть бути самостійною підставою для сумніву в добросовісності позивача як вкладника при виконанні умов договору банківського вкладу (рахунку). Доводи про наявність у працівників банку та позивача спільного умислу на неправомірні дії не підтверджуються жодними доказами, а факт знаходження коштів на рахунку позивача не заперечується відповідачем.

(!!!) Так, квитанції формуються не позивачами, а працівниками банку, тому відсутність на них часу виконання операцій не може слугувати безумовною підставою для визнання правочинів (договорів) нікчемними, тому такі доводи судів є безпідставними та необґрунтованими.

При цьому, відповідно до положень статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», операційний час - частина операційного дня банку або іншої установи - учасника платіжної системи, протягом якої приймаються документи на переказ і документи на відкликання, що мають бути оброблені, передані та виконані цим банком протягом цього ж робочого дня. Тривалість операційного часу встановлюється банком або іншою установою - учасником платіжної системи самостійно та закріплюється в їх внутрішніх нормативних актах.

Згідно зі статтею 8 цього банк зобов`язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов`язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

ВИСНОВОК: Таким чином, обставини здійснення переказу коштів на рахунок платника в післяопераційний час не можуть бути доказом нікчемності укладених договорів, оскільки вкладник не несе відповідальності за фактичне здійснення переказу працівниками банку в післяопераційний час.








Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Виконавчий напис нотаріуса: безспірність заборгованості та строк звернення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Безспірність заборгованості та  загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису.

18 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №295/9295/16-ц, провадження № 61-28525св18 (ЄДРСРУ № 83142667) досліджував питання безспірності заборгованості та  строку для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.

Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).

За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

(!!!) Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87,  88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».

При цьому стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

ВИСНОВОК: Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів.

Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 84цс19).

Окремо необхідно вказати, що строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін, тому  загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки, незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, провадження № 12-278гс18 (ЄДРСРУ № 83589983) .






Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024