Висновки Великої плати Верховного Суду стосовно спорів
Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
1) Спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за
вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 тис. грн (якщо
адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону
не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є
публічно-правовим і пов`язаний із виконанням Фондом владної управлінської
функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має
розглядатися за
правилами адміністративного судочинства (аналогічні
висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня
2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі №
820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, № 813/6392/15, №
818/377/16, № 804/15159/15, № 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі №
127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 30 січня
2019 року у справі № 552/6381/17, від 27 березня 2019 року у справі №
820/11253/15 та інших).
Зважаючи на викладене, Велика Палата
Верховного Суду в рамках постанови від 05 червня 2019 року по справі №
638/17125/17, провадження № 14-255цс19 (ЄДРСРУ № 82308659) погоджується,
що спір стосовно
формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою
відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру
вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до
юрисдикції адміністративних судів з урахуванням
установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру
відшкодування за вкладами. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах
Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15,
від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі №
761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та інших.
2) Уповноважена особа Фонду не
заміняє Фонд у спірних правовідносинах і не має самостійної процесуальної
дієздатності у цивільному процесі (постанова Великої Палати Верховного Суду від
22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц).
3) Визначення відповідачів, предмета
та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності
відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під
час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати
Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня
2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі №
127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня
2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № №
552/91/18, 554/9144/17).
Пред`явлення позову до неналежного
відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження
у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного
відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача
вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у
справі № 523/9076/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду
від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, провадження №
14-121цс19 (ЄДРСРУ № 82188556)
Судовий збір
15 травня 2019 року Велика Палата
Верховного Суду в рамках справи № 817/777/16 (К/9901/6605/18), Провадження
№ 11-11апп19 (ЄДРСРУ № 81877667) вказала, що відповідно до ст. 2 Закону України
від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад
(депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України
або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку
на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого
строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та
умов договору.
Преамбула Закону України від 12
липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання
ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) визначає метою цього Закону
створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг,
правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку
фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у
фінансовому секторі України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону
№ 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що
здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб,
а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших
осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної
вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу
(депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або
для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати
вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в
порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, за змістом ст. 1
Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє,
використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб,
безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням
обов`язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар),
робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення
суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі)
споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального
блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення
його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який
виконує роботи або надає послуги (п. 3).
З аналізу наведених законодавчих
норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових
послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання
цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов`язаний з
порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати
судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.
Подібна за змістом правова позиція
викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі
№ 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від
такого висновку.
Крім того, у постанові від 21
березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду
встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової
відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач
фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону №
1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях
цивільного процесу.
Таким чином, вкладник (споживач
фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця
фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв’язку з
неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати
судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.
Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає
увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII не поширюється на спори, які
виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних
управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме
організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону
№ 4452-VI).
Теги: ФГВФО, фонд
гарантування, велика палата верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар