28/05/2019

Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання споживачу послуг з водопостачання та водовідведення, а також оплати за надані послуги.

23 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3177/18 (ЄДРСРУ 81940517) досліджував питання щодо надання споживачу послуг з водопостачання та водовідведення, а також оплати за надані послуги.

За ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення глави 63 ЦК України можуть застосовуватись до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 ЦК України).

Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з водопостачання та водовідведення між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними Законами України «Про житлово-комунальні послуги» та «;Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення».

Згідно з ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» суб`єктами у сфері житлово-комунальних послуг є виробник та виконавець послуг, балансоутримувач, власник та споживач житлово-комунальних послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Статтею 1 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» встановлено, що питне водопостачання - діяльність, пов`язана з виробництвом, транспортуванням та/або постачанням питної води споживачам питної води, охороною джерел та/або систем питного водопостачання; водовідведення - діяльність із збирання, транспортування та очищення стічних вод за допомогою систем централізованого водовідведення або інших споруд відведення та/або очищення стічних вод.

Суб`єктами відносин у сфері питної води, питного водопостачання та водовідведення є: органи державної влади, до сфери управління яких належать об`єкти питного водопостачання та водовідведення; органи місцевого самоврядування, до сфери управління яких належать об`єкти питного водопостачання та водовідведення; підприємства питного водопостачання та централізованого водовідведення; споживачі питної води та/або послуг з водовідведення (ст. 4 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення»).

Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 279 від 10.08.2012 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з централізованого водопостачання та водовідведення», яка діяла протягом спірного періоду до 18.05.2017, та постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 307 від 22.03.2017 (чинна з 19.05.2017) вид господарської діяльності у сфері централізованого водопостачання та/або водовідведення визначено такою, що підлягає ліцензуванню.

Порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України визначається Правилами користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затвердженими наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України № 190 від 27.06.2008 (Правила № 190). Ці Правила є обов`язковими для всіх юридичних осіб незалежно від форм власності і підпорядкування та фізичних осіб-підприємців, що мають у власності, господарському віданні або оперативному управлінні об`єкти, системи водопостачання та водовідведення, які безпосередньо приєднані до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення і з якими виробником укладено договір на отримання питної води, скидання стічних вод (п. 1.1 Правил).

Згідно з п. 3.7 Правил розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються усіма споживачами щомісячно відповідно до умов договору.

Відповідно до п. 3.13 Правил суб`єкти господарювання, у яких теплові пункти (котельні) перебувають на балансі або яким вони передані в управління, повне господарське відання, користування, концесію, здійснюють розрахунки з виробником на основі укладених договорів за весь обсяг питної води, яка відпущена з систем водопостачання і використана на потреби гарячого водопостачання та інші потреби, а також розраховуються за власний обсяг водовідведення. Обсяг питної води, поданої до теплових пунктів (котелень), фіксується засобами обліку, які встановлені на межі балансової належності.

26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», яким внесено зміни, зокрема, до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», згідно з якими виконавцем послуг з централізованого постачання холодної води та послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) для об`єктів усіх форм власності є суб`єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення. Виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об`єктів усіх форм власності є суб`єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).

Також, вказаним законом були внесені зміни до ст. 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцями цих послуг.

Принцип юридичної визначеності вимагає, щоб у випадку прийняття спеціального закону з певного питання, цей Закон не ставився під сумнів (зокрема, шляхом його невиконання), а сторони, яких він стосується, мають обґрунтовано очікувати, що він буде застосовуватися.

За приписами ст. ст. 509, 607 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають, зокрема, з договорів. Зобов`язання припиняється неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

Неможливість виконання зобов`язання з боку особи, яка не є виконавцем певних послуг полягає у законодавчій забороні укладати з мешканцями, власниками та орендарями (споживачами послуг) договорів на надання послуг з централізованого водопостачання та/або водовідведення, за відсутності відповідної ліцензії.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/973/16, від 16.04.2018 у справі № 910/1541/16, від 12.06.2018 у справі № 910/20226/16, від 20.11.2018 у справі № 910/17959/17, від 23.11.2018 у справі № 910/17776/17.

Більше того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2019 року по справі № 910/20990/16 (ЄДРСРУ № 81266265) міститься висновок про те, що чинне законодавство України не розділяє послугу з постачання споживачам гарячої води (гарячого водопостачання) на окремі частини з постачання окремо теплової енергії та окремо холодної води, а встановлює, що енерговиробник та/або енергопостачальник виробляє та постачає гарячу воду (яку законодавець також називає енергією). Постачання холодної води для приготування гарячої є окремою послугою, що повинна як сировина надаватись підприємству, яке має можливість та безпосередньо виробляє гарячу воду.

Саме гаряча вода є товаром, продуктом енерговиробника та/або енергопостачальника, яку отримує споживач, при цьому саме енерговиробник та/або енергопостачальник споживає холодну воду для вироблення гарячої води.

З огляду на викладене, вартість спожитої води, що іде на підігрів має оплачувати балансоутримувач теплових пунктів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 910/23521/16, від 23.11.2018 у справі № 910/17776/17, від 12.02.2019 у справі № 910/3286/18, від 27.02.2019 року у справі № 910/21894/16.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище, під час судового розгляду, підлягають дослідженню наступні питання, зокрема: 1) хто є балансоутримувачем житлового та нежитлового фонду, теплового пункту; 2) хто є виконавцем послуг з централізованого водопостачання та/або водовідведення та чи наділений на законодавчому рівні повноваженнями здійснювати будь-які нарахування за комунальні послуги; 3) на кого, як на виконавця послуг, покладено обов`язок укладення прямих договорів із безпосередніми споживачами цих послуг (фізичними та юридичними особами) або балансоутримувачами та вчинення інших дій, передбачених законодавством України.


Укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з її засновником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 527/1007/17, провадження № 61-640св18 (ЄДРСРУ № 81437947) досліджував питання: Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлено статтею 203 ЦК України.

Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої вказаної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно із цією статтею правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Таким чином, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 та в постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 909/278/17 суд відзначав, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, зроблено висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

(!!!) Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Поряд з цим, ст. 228 ЦК України, так само як і ст. 207 ГК України, не містять припису щодо обов'язкового встановлення умислу (наміру) сторін (сторони) правочину (господарського договору) "на незаконний результат" виключно під час досудового провадження справи і розгляду її в суді або у момент винесення постанови про адміністративне правопорушення, так само як не містять і положення про те, що доказом вини обов'язково має бути вирок суду у кримінальній справі, і що в іншій спосіб та іншими доказами наявність такого умислу (вини у формі умислу) чи наміру судом встановлюватися не може, у тому числі в розгляді господарської справи.

Питання, чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи, може також доводитися іншими наявними в матеріалах справи доказами в їх сукупності з урахуванням вимог, визначених процесуальним законом.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 13.02.2018 у справі №910/1421/16, від 15.02.2018 у справі № 911/1023/17, від 17.04.2018 у справі № 910/1424/16,  від 31 травня 2018 року по справі № 911/639/17.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду, згідно зі змісту статті 228 ЦК України, не є правочином, який порушує публічний порядок.




теги: відступлення права вимоги, правочин, порушує публічний порядок, фіктивна угода, засновник, юридична особа, угода, укладення правочину, судова практика, Адвокат Морозов


26/05/2019

Відкриття виконавчого провадження під час оскарження постанови поліції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки бездіяльності стягувача (поліції) або затримка суду призводить до незаконного обмеження прав «правопорушника» під час оскарження постанови поліції про притягнення до адміністративної відповідальності.

Так, ч. 2 ст. 258 КУпАП вказує, що протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі, а також порушень правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксованих у режимі фотозйомки (відеозапису).


Між тим, умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016р. № 1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина 1 статті 18 цього Закону).

(!!!) За змістом частини 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення; за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону (частина 5 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження").

ВАЖЛИВО: Отже, обов’язок державного виконавця винести постанову про відкриття виконавчого провадження кореспондує лише з обов’язком отримання виконавчого документа від стягувача, а не перевірки цього документу на предмет оскарження його боржником.

В той же час, ст. 28 Закону №1404 визначено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

З вищевказаної норми Закону вбачається, що боржник  повинен бути належним чином повідомлений  про відкриття виконавчого провадження, в тому числі щодо виконання постанови про стягнення виконавчого збору. Боржник вважається належним чином повідомленим, якщо постанова надіслана йому за адресою, зазначеною у виконавчому документі рекомендованим поштовим відправленням, тобто із повідомленням про вручення.

Крім того, аналіз норм ст. 28 Закону №1404 дає підстави для висновку, що Закон встановлює обов'язок державного виконавця не тільки направити боржнику вказану постанову, а й перевірити факт її  вручення.

Отже, у разі з'ясування факту неодержання боржником копії постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не вправі вчиняти виконавчі дії.

Аналогічна правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду від  07.05.2018 № 916/1605/15-г.

Між тим, згідно з п. 3 ч. 1   ст. 288, ст. 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП), постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови, а щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такої постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Відповідно до статті 299 КУпАП, яка визначає порядок звернення постанови до виконання, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншими законами України.

При оскарженні постанови про накладення адміністративного стягнення постанова підлягає виконанню після залишення скарги без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу, крім постанов про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), підлягає примусовому виконанню після закінчення строку, установленого частиною першою статті 307 цього Кодексу.

В свою чергу, згідно зі статтями 307, 308 КУпАП, штраф має бути сплачений порушником не пізніш як через п`ятнадцять днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, крім випадків, передбачених статтею 300-1 цього Кодексу, а в разі оскарження такої постанови - не пізніш як через п`ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення.

У разі несплати правопорушником штрафу у строк, встановлений частиною першою статті 307 цього Кодексу, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до органу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом. У порядку примусового виконання постанови про стягнення штрафу за вчинення адміністративного правопорушення з правопорушника стягується подвійний розмір штрафу, визначеного у відповідній статті цього Кодексу та зазначеного у постанові про стягнення штрафу.

Отже, системний аналіз наведених правових норм дає підстави стверджувати, що оскарження особою постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу зупиняє її примусове виконання до розгляду відповідної скарги, однак є випадки коли це правило не працює і вони пов’язані фактично з бездіяльністю або стягувача (який не перевірив чи йде процедура судового оскарження спірної постанови) чи навіть суду, який «з величезною завантаженістю»  відкриває провадження заднім числом, але після спливу декількох місяців….

Все вищевикладене призводить до того, що незважаючи на те, що «боржник» фактично виконав всі вимоги діючого законодавства та оскаржує постанову про накладення адміністративного стягнення до суду, однак у зв’язку із бездіяльністю або адміністративного відділу поліції або безвідповідального відношення суду, «правопорушнику» ще необхідно оскаржувати постанову про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання рішення до адміністративного суду та сплачувати судовий збір (який, як правило,  перевищує суму штрафу у декілька разів) або терпіти наслідки відкритого виконавчого провадження, а це заборони та обмеження встановлені Законом.

ВИСНОВОК: «Боржник», «правопорушник» повинен пам’ятати, якщо постанова поліції буде оскаржена в судовому порядку то, як наслідок, перебіг строку для її добровільного виконання буде зупинено в силу вимог статті 307 КУпАП України, а відтак відкриття виконавчого провадження при процедурі оскарження постанови поліції, як і встановлення будь-яких обмежень в силу Закону України «Про виконавче провадження», є неправомірним.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеною в постанові від 27.03.2019 р. у справі № 826/15117/17 провадження № К/9901/52767/18 (ЄДРСРУ № 80805719).

Таким чином, для уникнення вищевказаного рекомендовано:
  • Письмово повідомляти орган поліції про оскарження спірної постанови в судовому порядку;
  • Контролювати процес відкриття судового провадження по справі (писати заяви, скарги, дзвонити секретарю, помічнику і т.і.);
  • Пересвідчитись у виконавчій службі на предмет відкриття виконавчого провадження та/або перевірити себе в реєстрі боржників і … оскаржити постанову про відкриття виконавчого провадження до адміністративного суду.







Теги: оскарження постанови поліції, відкриття виконавчого провадження, стягнення виконавчого збору, протокол, постанова поліції на місці вчинення правопорушення, штраф поліції, судова практика, Адвокат Морозов


25/05/2019

Визнання недійсним рішення загальних зборів – порушення порядку скликання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порушення порядку скликання позачергових загальних зборів, як підстава визнання недійсними рішень загальних зборів.

22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1798/18 (ЄДРСРУ № 81910729) досліджував питання щодо порушення порядку скликання позачергових загальних зборів, як підставу визнання недійсними рішень загальних зборів.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Виходячи зі змісту наведених статей Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством). Відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2018 року по справі №910/21845/16 (ЄДРСРУ № 78325636) вказано, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 Цивільного кодексу України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. У зв'язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути:

- невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства;
- порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів;
- позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах.

При цьому суди мають враховувати, що для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову.

Згідно з частинами 1, 5 статті 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 50 Закону України "Про акціонерні товариства" у разі, якщо рішення загальних зборів або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги цього Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства, акціонер, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким рішенням, може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття. Суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути:
- порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства;
- позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах;
- порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів.

Однак, не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень.

Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв`язку з порушенням прямих вказівок закону є:
- прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення або у разі неможливості встановлення наявності кворуму;
- прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства;
- відсутність протоколу загальних зборів.

Рішення загальних зборів юридичної особи можуть бути визнані недійсними в судовому порядку в разі недотримання процедури їх скликання, встановленої статтею 61 Закону України "Про господарські товариства", статтею 35 Закону України "Про акціонерні товариства".

Права учасника (акціонера, члена) юридичної особи можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання вимог закону про скликання і проведення загальних зборів, якщо він не зміг взяти участь у загальних зборах, належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо.

Так, неповідомлення учасника товариства про проведення загальних зборів в установленому статутом порядку є грубим порушенням його прав, що може бути підставою для визнання рішень загальних зборів господарського товариства   недійсними.   Неповідомлення учасника товариства про скликання й проведення загальних зборів, на яких його виключили з учасників товариства, є безумовним порушенням  прав, передбачених ст. 10  Закону України «Про господарські товариства»  (Постанова ВСУ від 02.09.2014р. у справі № 3-39гс14, ЄДРСРУ № 40423562, Постанова ВСУ від 26.10.2016 р. справа № 3-1179гс16).

Під час вирішення питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час їх скликання та проведення, господарський суд повинен оцінити, як ці порушення вплинули на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Порядок скликання та проведення загальних зборів акціонерів у приватних акціонерних товариствах, а також порядок прийняття рішень акціонерами на загальних зборах регулюється Законом України "Про акціонерні товариства" № 514-VI від 17.09.2008.

Абзацом 5 частини 2 статті 32 Закону України "Про акціонерні товариства" встановлено, що усі інші загальні збори, крім річних, вважаються позачерговими.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 52 Закону України "Про акціонерні товариства", до виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про проведення чергових або позачергових загальних зборів відповідно до статуту товариства та у випадках, встановлених цим Законом.
Порядок повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів передбачено статтею 35 та частиною 5 статті 47 Закону України "Про акціонерні товариства".

Відповідно до вимог частини 1 статті 35 Закону України "Про акціонерні товариства" повідомлення про проведення загальних зборів повинно бути зроблено шляхом:
- надсилання письмового повідомлення кожному акціонеру, зазначеному у переліку акціонерів, складеному в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України на дату, визначену наглядовою радою;
- здійснення товариством публікації в офіційному друкованому органі;
- надсилання повідомлення фондовій біржі, на якій це товариство пройшло процедуру лістингу;
- розміщення на власній веб-сторінці в мережі Інтернет інформації, передбаченої частиною третьою цієї статті.

Зазначені дії повинні бути здійснені не пізніше ніж за 30 днів до дати проведення загальних зборів.

Частиною 5 статті 47 Закону України "Про акціонерні товариства" встановлено, що якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства, наглядова рада має право прийняти рішення про скликання позачергових загальних зборів з письмовим повідомленням акціонерів про проведення позачергових загальних зборів та порядок денний відповідно до цього закону не пізніше ніж за 15 днів до дати їх проведення з позбавленням акціонерів права вносити пропозиції до порядку денного.

Тобто в зазначеному вище випадку Закон України "Про акціонерні товариства" надає право наглядовій раді у інший термін, ніж визначений абзацом 1 частини 1 статті 35 Закону України "Про акціонерні товариства", здійснити повідомлення акціонерів про проведення позачергових загальних зборів (не пізніше ніж за 15 днів до дати їх проведення).

При цьому зміст статті 35 та частини 5 статті 47 Закону України "Про акціонерні товариства" пов`язує здійснення повідомлення про проведення загальних зборів з датою направлення акціонеру повідомлення, а не отримання повідомлення таким акціонером. 

В той же час, як зазначає Верховний суд у разі відсутності належно оформлених телефонограм телефонне повідомлення про дату, час та місце проведення загальних зборів учасників товариства є неналежним доказом такого повідомлення.



P.s. Не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень. Вирішуючи питання про недійсність рішень загальних зборів суд, у тому числі, оцінює, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення, а також встановлює факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника товариства  (Постанова ВСУ від 26.10.2016 р. справа № 902/1413/15, ЄДРСРУ № 62453239 та від 24 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/973/17 (ЄДРСРУ № 77364549).









ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, господарські товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов


Видача дубліката виконавчого документа та поновлення строків для пред'явлення

Адвокат Морозов (судовий захист)


Особливості видачі дублікату виконавчого документа та поновлення строків для пред'явлення наказу до виконання.

23 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5023/1702/12 (ЄДРСРУ № 81910842) досліджував питання щодо особливостей видачі дубліката судового наказу та поновлення процесуальних строків.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до частини 1 статті 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У частині 1 статті 6 Конвенції закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. рішення від 19.03.1997 зі справи "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece); рішення від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України").

Пунктом 19.4 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України встановлено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.

ГПК України не надає права відмовити в задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов`язує стягувача наводити причини втрати наказу. За встановлення факту невиконання судового рішення видача дубліката наказу не порушує прав боржника та не покладає на нього додаткових зобов`язань, оскільки дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити й дату його видачі. Натомість відсутність наказу у стягувача унеможливлює виконання рішення суду та порушує його права.

Водночас, обов`язковою умовою видачі дубліката наказу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред`явлення його до виконання або його поновлення за рішенням суду.

Даної правової позиції дотримується Верховний Суд (постанови від 10.09.2018 у справі №5011-58/9614-2012, від 16.08.2018 р. у справі № 6/275-08, від 15.08.2018 р. у справі № 6/256, від 26.04.2018 р. у справі № 922/6111/15 та від 21.01.2019 у справі №916/215/15-г).

Однак, при аналізі реєстру судових рішень, виключно на думку автора, деякі ухвали судів про видачу дубліката судового наказу грубо суперечать вимогам діючого законодавства, зокрема виходячи з нижчевикладеного.

Так, пунктом 19.4 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України передбачено, шо по-перше:  суд «може», а не «зобов’язаний» видати і по – друге:  якщо стягувач звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Між тим деякі ухвали суду, в резолютивній частині рішення, містять вимогу щодо необґрунтованого поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання зокрема для наказів у яких вже закінчився строк для виконання, а це вже порушує права боржника, оскільки законодавцем чітко встановленні строки для пред’явлення виконавчого документа до виконання.

ВИСНОВОК: Отже, підсумовуючи зазначене вище та виходячи із судової практики вбачається, що у суду фактично існує обов’язок видачі дублікату судового наказу в межах строку його пред’явлення до виконання, однак поновлення процесуального строку це виключна прерогатива суду, який розглядає справу (дискреція суду) і ця обставина повинна всебічно досліджуватися судом, так як вона зачіпає права та інтереси як стягувача так і боржника.


P.s. Саме на підставах та обставинах поновлення процесуального строку судом, щодо пред’явлення виконавчого документу до виконання, повинен робити акцент боржник при оскарженні такого роду судових рішень, адже видача дубліката судового наказу без поновлення строку на пред’явлення не несе ніякої загрози для останнього…звісно якщо строк до виконання вичерпано.





Теги: судовий наказ, виконавчий документ, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

23/05/2019

Обвинувальний вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах


Адвокат Морозов (судовий захист)


Наявність обвинувального вироку суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах.

21 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/19414/14, адміністративне провадження №К/9901/27816/18 (ЄДРСРУ № 81857420) досліджував питання щодо наявності обвинувального вироку суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах.

Спочатку необхідно акцентувати увагу на те, що сам факт порушення кримінального провадження та отримання свідчень посадових осіб господарюючих суб'єктів в рамках такої кримінальної справи не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами.

Відповідний правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладено в постанові Верховного Суду 27 березня 2018 року у справі № 816/809/17, 28 лютого 2019 року у справі №813/3179/16 та ін.

Суть справи: Фіскальний орган звернувся до суду з заявою про перегляд судового рішення (скасування ППР) за нововиявленими обставинами, наявність яких доводить факт фіктивного підприємництва ТОВ, що встановлено обвинувальним вироком суду.

Втім суд відмовився переглядати справу з урахуванням того, що відповідним вироком не досліджувалися взаємовідносини між платником податків та ТОВ, а тому він не має преюдиційного значення для вирішення цієї адміністративної справи, а визнання винним директора контрагента ТОВ не спростовує той факт, що платник податків, мав належний правовий статус та міг займатися законною діяльністю.

Верховний суд вказує, що до нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору. Необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є:

- існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового  рішення, про перегляд якого подається заява;
- на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;
- істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Істотність обставини означає те, що в разі, коли б суд мав можливість урахувати цю обставину при вирішенні справи, то це тією чи іншою мірою вплинуло б на результат її вирішення. Ознаку «не були і не могли бути відомі особі» потрібно розглядати як сукупність двох необхідних умов. Тобто для визнання обставини нововиявленою недостатньо, щоб особа просто не знала про наявність певної істотної обставини, а потрібно, щоб вона і не могла знати про неї. Якщо вона все-таки могла знати про певну обставину за умови добросовісного ставлення до справи, тоді така підстава для перегляду судового акта відсутня.

Згідно з частиною четвертою статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України, яка діє на час касаційного перегляду, не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;
2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

(!!!) Суд зазначає, що не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, (ЄДРСРУ № 72378039).

ВАЖЛИВО: Окрім цього, не можуть бути визнані нововиявленими обставинами такі обставини, які виникли або змінилися після прийняття судового рішення. Нова обставина, що з'явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справ (Позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 2н-821/597/15-а, адміністративне провадження №К/9901/28414/18 (ЄДРСРУ № 74645839)

Відтак, нововиявлені обставини - це юридичні факти (фактичні обставини) справи, які мають істотне значення для вирішення справи по суті, існували в період первинного провадження і ухвалення судового акта, але не були і не могли бути відомі ні сторонам, ні третім особам, їхнім представникам, іншим учасникам адміністративного процесу, ні суду, за умови виконання ними всіх вимог закону для об`єктивного повного і всебічного розгляду справи та ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення.

Більше того, законодавець закріпив положення про те, що у випадку, якщо така заява подана до адміністративного суду після закінчення трирічного строку, адміністративний суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, незалежно від поважності причини пропуску цього строку. У даному випадку не оцінюються причини пропуску строків і для відмови у відкритті провадження у справі достатньо встановити, що пройшло три роки з дня набрання законної сили судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву. Тобто, цей строк є присічним. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 вересня 2018 року по справі № 2а/1270/7521/2012, адміністративне провадження №К/9901/38198/18, ЄДРСРУ № 76380738).


Оцінюючи посилання заявника на вирок, який набрав законної сили і існував на час проведення перевірки, прийняття податкового повідомлення - рішення та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій не підпадає під умову «обставини не були і не могли бути відомі особі».

Суд визнав, що посилання фіскального органу на вирок не підтверджують істотність обставин, які мають значення для справи, не є нововиявленими обставинами, що обумовлює відсутність підстав для перегляду постанови суду за нововиявленими обставинами.

ВИСНОВОК: 1) Для визнання обставини нововиявленою недостатньо, щоб особа просто не знала про наявність певної істотної обставини, а потрібно, щоб вона і не могла знати про неї; 2) Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами; 3) вказана обставина входить до предмета доказування у справі та може вплинути на висновки суду про права та обов'язки учасників справи ((Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 14 лютого 2018 року справа № 147/325/13-ц, провадження № 61-1656св17, ЄДРСРУ № 72348780).

Аналогічне твердження міститься у постанові ВС від 21 лютого 2018 року по справі № 363/2936/15-ц (ЄДРСРУ № 72459719).

…отже, вирок суду, який існував на час проведення податкової перевірки, прийняття податкових повідомлень – рішень та розгляду справи у суді не може вважатися нововиявленою обставиною, тобто не повинен прийматися до уваги за будь яких умов.








Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2024