Визнання недійсним договору відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості визнання недійсним договорів відступлення права вимоги за кредитним та іпотечними договорами

27 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 731/498/20, провадження № 61-8328св23 (ЄДРСРУ № 116046301) досліджував питання щодо визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним та іпотечними договорами.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 516 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено висновок, що правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

(!!!) Слід враховувати, що право недійсної вимоги (неіснуючого боргу) є предметом доказування та встановлення у справі за позовом нового кредитора до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не у справі про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 липня  2021 року справа № 761/33403/17, від 19 жовтня 2022 року у справі  № 202/6230/20.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору властиві як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (пункт 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (пункт 57 постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі  № 906/1174/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) не вбачала підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження  № 12-1гс21).

У постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження  № 12-97гс18, пункт 106). При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги».

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду у п. 48 вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (ч. 2 ст. 1083 ЦК України), тобто наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (ст. 1079 ЦК України) (10 листопада 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 638/22396/14-ц (ЄДРСРУ № 93217995). 

Договір факторингу, який спрямований на передання права вимоги за кредитним договором, передбачає таке передання від однієї фінансової установи (кредитодавця) до іншої фінансової установи. Зважаючи на те, що відчуження зобов’язального права вимоги, що випливає з кредитного договору, відноситься до фінансових послуг, то відчуження такого права банком (іншою фінансовою установою) здійснюється тільки банку, іншій фінансовій установі виключно на підставі договору факторингу.

У випадку, якщо між сторонами укладено договір, який кваліфікується як договір факторингу, незалежно від того, як його пойменовано сторонами, але його суб’єктний склад не відповідає встановленим вимогам, зокрема фактор (набувач права грошової вимоги) не має на момент укладання договору відповідної ліцензії і не включений до Державного реєстру фінансових установ України, то такий договір кваліфікується як оспорюваний, тобто такий, що визнається недійсним судом. Оскільки оспорюваний правочин суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб’єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України. (Науково-правовий висновок доцента кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидата юридичних наук Печеного Олега Петровича «Щодо правової природи договору факторингу та його співвідношення з іншими видами правочинів з відступлення права вимоги»).

 

 

Матеріал по темі: «Вимога про визнання недійсним договору відступлення права вимоги»

 

 

 

 

Теги: відступлення права вимоги, продаж боргу, новий кредитор, факторинг, цесія, електроні торги, ліквідація банку, кредитний договір, уступка по договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ефективний спосіб захисту при оскарженні відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення з позовом про визнання недійсними договорів  про відступлення права вимоги: Ефективний та НЕефективний спосіб захисту

29 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  910/745/20 (ЄДРСРУ № 107585926) та у справах від 10 листопада 2022 року у справі №  915/1306/18 (ЄДРСРУ № 107461095) та №  910/11282/20 (ЄДРСРУ № 107475990) досліджував питання щодо ефективного способу захисту при оскарженні відступлення права вимоги.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 щодо наявності у позивача права як заінтересованої особи на оскарження правочину, то у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду викладено такі висновки:

«142. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позов про визнання правочину недійсним є способом захисту прав позивача, а не способом захисту інтересу у правовій визначеності, на який вказує позивач. Натомість відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду інтерес позивача у правовій визначеності може захищатися, зокрема, позовом про визнання права або позовом про визнання відсутності права.

143.               Так, у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 (пункти 58, 59) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приписами, зокрема, статті 16 ЦК України, не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідносин, може відбуватися шляхом розірвання договору. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вказала, що позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав. Водночас згідно з абзацом другим частини другої статті 20 ГПК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.

144.               Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання права, що визначений у пункті 1 частини другої статті 16 ЦК України, означає як наявність права, так і його відсутність. Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Така правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.12) та від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункти 54-56).

145.               У пункті 57 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:

• кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

• особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

146.               Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц).

147.               Отже, за наявності вказаних обставин власник майна не позбавлений права звернутися з вимогою, зокрема, про визнання права іпотеки відсутнім і саме такий спосіб захисту може бути належним та ефективним у спірних правовідносинах. Однак вказане не означає, що позивач зобов`язаний використати цей спосіб захисту. Як Велика Палата Верховного Суду зазначила вище (пункти 115-118 цієї постанови), позивач є юридично захищеним.

148.               Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)».

Крім того, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду  підтримала висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від 28.07.2021 у справі №  761/33403/17, щодо відсутності правових підстав для оспорювання правочинів з реалізації майна заінтересованою особою, яка не є їх стороною .

У пунктах 152, 153 цієї постанови зазначено: «Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням, чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме в такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

З огляду на мотиви, викладені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для відступлення від наведеного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду».

ВИСНОВОК: Отже, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, звернення з позовом про визнання недійсними договорів  про відступлення права вимоги є неналежним та неефективним способом захисту прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Отже, інтерес позивача (не вважає себе боржником) у правовій визначеності може захищатися, зокрема, позовом про визнання права або позовом про визнання відсутності права.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості оскарження електронних торгів та договору про відступлення права вимоги»

 

 

Теги: відступлення права вимоги, уступка, переуступка боргу, захист прав боржника, оскарження уступки, банк, кредитор, фактор, факторингова компанія, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи

09 лютого 2022 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/70/17, провадження № 61-8965св21 (ЄДРСРУ № 103132719) досліджував питання щодо відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.

Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

При цьому відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 910/1755/19, у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

(!!!) Передати можливо лише дійсне право вимоги, тобто таке, що виникає із зобов`язання, яке не припинилось на момент передачі прав новому кредитору, та умов правочину, які не є нікчемними та не визнані судом недійними.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 37, 38)).

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 48)).

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 51)).

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації (пункт 62).

Оскільки від іншої частини правового висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), Велика Палата Верховного Суду не відступила, вона, ухваливши постанову від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, фактично визначилася, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

ВИСНОВОК: У судовій практиці релевантною залишається позиція, що якщо попередній кредитор (банк) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступку права вимоги за кредитним договором.

Таким чином, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Аналогічна правова позиція висловлена 26 січня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/41749/19, провадження № 61-11761св21 (ЄДРСРУ № 102999481).

 

Матеріал по темі: «Вимога про визнання недійсним договору відступлення права вимоги»

 

 

Теги: відступлення права вимоги, продаж боргу, новий кредитор, факторинг, цесія, електроні торги, ліквідація банку, кредитний договір, уступка по договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимога про визнання недійсним договору відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт укладення договору факторингу не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у цьому договорі під час його виконання

10 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 278/2083/18, провадження № 61-5470св19 (ЄДРСРУ № 95439430) досліджував питання щодо визнання недійсним договору відступлення права вимоги.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 516 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Частиною першою статті 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права слідує, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі послуги надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

За загальним правилом відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Вказаний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

В той же час, положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та прийняті на його виконання нормативно-правові акти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не містять заборони щодо придбання фізичними особами майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Тобто, якщо фізична особа – новий кредитор уклав договір відступлення прав вимоги за кредитним договором у процедурі примусової ліквідації банку, то він не набуває права здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникає лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор.

Вказаний висновок узгоджується із висновками, висловленими у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 та від 22 грудня 2020 року у справі № 761/20317/18 (ЄДРСРУ №  93793554).

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 р. у справі №161/5127/17 -ц наведено правову позицію, відповідно до якої договори про відступлення прав вимоги, які укладені внаслідок електронних торгів, проведених на підставі ст.51 Закону України «Про  систему гарантування вкладів фізичних осіб», не є договорами факторингу, а отже учасником електронних торгів із продажу права вимоги може бути фізична особа або юридична особа, а не лише банк або інша фінансова установа.

Разом з цим, у постановах Верховного Суду від  24.04.2019 у справі №     926/1172/18, від 28.01 2020  у справі  №   924/1208/18 вказано, що виходячи зі змісту  статей 4 ГПК України та 15, 16 ЦК України, підставою для захисту господарським судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогами ст. ст.  215,  216 Цивільного кодексу України  вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести  в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує  його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

ВИСНОВОК: Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Аналогічних за своїм змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, у постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17.

 

Матеріал по темі: «Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги: цесія та факторинг»

 

Теги: відступлення права вимоги, продаж боргу, новий кредитор, факторинг, цесія, електроні торги, ліквідація банку, кредитний договір, уступка по договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з її засновником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 527/1007/17, провадження № 61-640св18 (ЄДРСРУ № 81437947) досліджував питання: Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлено статтею 203 ЦК України.

Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої вказаної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно із цією статтею правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Таким чином, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 та в постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 909/278/17 суд відзначав, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, зроблено висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

(!!!) Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Поряд з цим, ст. 228 ЦК України, так само як і ст. 207 ГК України, не містять припису щодо обов'язкового встановлення умислу (наміру) сторін (сторони) правочину (господарського договору) "на незаконний результат" виключно під час досудового провадження справи і розгляду її в суді або у момент винесення постанови про адміністративне правопорушення, так само як не містять і положення про те, що доказом вини обов'язково має бути вирок суду у кримінальній справі, і що в іншій спосіб та іншими доказами наявність такого умислу (вини у формі умислу) чи наміру судом встановлюватися не може, у тому числі в розгляді господарської справи.

Питання, чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи, може також доводитися іншими наявними в матеріалах справи доказами в їх сукупності з урахуванням вимог, визначених процесуальним законом.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 13.02.2018 у справі №910/1421/16, від 15.02.2018 у справі № 911/1023/17, від 17.04.2018 у справі № 910/1424/16,  від 31 травня 2018 року по справі № 911/639/17.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду, згідно зі змісту статті 228 ЦК України, не є правочином, який порушує публічний порядок.

теги: відступлення права вимоги, правочин, порушує публічний порядок, фіктивна угода, засновник, юридична особа, угода, укладення правочину, судова практика, Адвокат Морозов

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи та заміна сторони її правонаступником.

16 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/151/17 (ЄДРСРУ № 77112569) досліджував питання відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи та заміну сторони її правонаступником.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 ГПК України суд, у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

Згідно з ч. 1 ст. 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб.

Відповідно до ст. 514 ЦК України  до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За положенням ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених ст. 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст. 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за змістом ст. 512 ЦК України, ст. 442 ЦПК України та ч. 5 ст. 15 ЗУ «Про виконавче провадження» у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником.

Виходячи із системного аналізу цих норм, зокрема пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.

Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.

По своїй суті заміна кредитора в зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв'язку з заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник).

ВАЖЛИВО: Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу.

Таких висновків при застосуванні наведених норм права дійшов Верховний Суд України у постанові від 20 листопада 2013 року, прийнятій у справі № 6-122цс13, та Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року, прийнятій у справі № 2-н-148/09.

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Верховний Суд констатує, що для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав попередника.

При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є  банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, який не є юридичною особою та фінансовою установою, а тому не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Такої позиції також дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.09.2018р. у справі № 909/968/16.

ВИСНОВОК: Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512, ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, з погодження Національного Банку України.

Окремо необхідно враховувати судову позицію, що Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не передбачений порядок правонаступництва на стадії ліквідації банку.

Теги: відступлення права вимоги, кредитний договір, на користь фізичної особи, банк, фінансова установа, правонаступництво, банк, уступка право вимоги, факторинг, судова практика, Адвокат Морозов