Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадовців контрагента

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадових осіб контрагентів, які заперечують свою участь у створенні та роботі підприємства у податкових спорах.

27 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/809/17, адміністративне провадження № К/9901/1349/17, (ЄДРСРУ № 72983261) під час розгляду податкового спору акцентував увагу на ряді важливих висновків, які допоможуть платникам податку під час подібного роду суперечок.

Суд вказав, що за змістом норм Податкового кодексу України, зокрема ст. 198, право платника податків на включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (робіт, послуг), основних фондів (необоротних активів) (щодо останніх, крім того, будівництво, спорудження, створення), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами, зокрема щодо податкового кредиту - податковою накладною, виписаною постачальником - платником ПДВ, митною декларацією (іншими подібними документами, перелік яких встановлений п. 201.11 ст. 201 Податкового кодексу України) сум витрат на придбання товару (робіт, послуг) та ПДВ, нарахованого (сплаченого) в ціні придбання товару (робіт, послуг).

Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року по справі № 826/15034/14 (ВС від 16.01.2018 р. у справі № 2а-7075/12/2670, ЄДРСРУ № 71630425).

Наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів. (ВС від 17.01.2018 р. у справі №826/1244/13-а, №805/6031/13-а та №804/8943/13-а, ЄДРСРУ № 71692746, № 71692664 та № 71692635 відповідно).

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, реєстрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків та зборів, ведення яких передбачено законодавством (п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України).

Необхідно вказати, що ознаки фіктивності господарської діяльності безпосередньо впливають на встановлення чи спростування факту здійснення господарської операції та формування на її підставі правомірної податкової вигоди. Аналогічна висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.18р. у справі № 9901/436/18 (ЄДРСРУ 71766589).

Таким чином, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

ВАЖЛИВО: Отже, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов'язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами під час вирішення цієї справи.

При цьому, вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Також, норми податкового законодавства не визначають місце знаходження платника податку (контрагента) та його звітування до контролюючих органів як критерій правового статусу платника податків (позивача) щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, (тут і далі у редакції чинній на час вирішення спору), обов'язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб'єктом владних повноважень покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Згідно зі ст.   86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд вказує, що у ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства щодо формування податкового кредиту. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України, є підставою для податкового обліку, встановлено реальне здійснення господарських операцій, встановлено також і подальшу реалізацію виготовленого позивачем товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам.

Вказані документи, містять відомості які у повній мірі відображають суть господарських операцій, що відбулись між позивачем та його контрагентами.

В той же час, колегія суддів зазначає, що контролюючим органом всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагентів трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для виконання умов договорів поставки, укладених з позивачем, як не було надано і доказів про наявність встановлених судами фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо неправомірної поведінки контрагентів та злагодженості дій між ними.

ВАЖЛИВО: Колегія суддів не бере до уваги і посилання відповідача на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно контрагентів позивача по ланцюгах постачання, а також податкову інформацію надану іншими контролюючими органами, оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

20 червня 2017 року в рамках справи № 21-1807а16 судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу, суть якого полягає в наступному: якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку, який здійснює господарські операції/діяльність з опосередкованим контрагентом, який, в свою чергу, має відносини далі по ланцюгу.

Щодо посилання контролюючого органу на інформацію отриману в межах кримінального провадження і згідно якої первинні документи підписані від імені ТОВ директорами, які не мають жодного відношення до фінансово-господарської діяльності зазначених товариств, колегія суддів зазначила, що відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою, проте контролюючим органом, всупереч вимог ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, такого доказу як вирок надано не було.

Оцінка документів, як письмових доказів, здійснюється відповідно до положень процесуального принципу допустимості доказів, закріпленого на час вирішення спору статтею 70 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною четвертою якої визначено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Аналогічна норма закріплена частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону від 03.10.2017).

ВАЖЛИВО: Колегія суддів вказала на те, що сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами. Окрім того, суд також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Аналогічна Постанова ВС від 20 лютого 2018 року у справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження № К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874).

Між тим фіктивність створення Товариства з моменту його державної реєстрації доводить відсутність законодавчо передбаченої мети створення суб'єкта господарювання, внаслідок чого, господарські операції позивача з його контрагентом не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (ВС від 23.01.2018 р. у справі № 2а-1870/5800/12, ЄДРСРУ № 71766569).

Матеріал по темі: «Верховний суд: оцінка вироків, як доказ фіктивності контрагентів»

ВИСНОВКИ:

Загальні: 

- наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів (у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності);

-  у податково-правових відносинах діє презумпція правомірності правочину та правило індивідуальної, в тому числі і податкової відповідальності (платник податку не повинен зазнавати негативних наслідків пов’язаних з діяльністю контрагента);

- обов’язок доказування в такого роду спорах лежить на податковому органі, але право спростування відноситься виключно до компетенції платника податку;

Докази реальності господарської операції це: 

- первинно – бухгалтерські документи на підставі яких встановлено реальне здійснення господарських операцій;

- подальша реалізація виготовленого платником податку товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам;

- в якості доказу, не приймається інформація з інформаційно - аналітичних баз податкових органів відносно контрагентів платника податку, оскільки вона не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, тобто фактично є чернеткою або особистим записом;

- протоколи допитів посадових осіб контрагентів без наявного вироку суду не є належними або допустимими доказами.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Підтвердження статусу платника єдиного податку четвертої групи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Складність підтвердження платником податку статусу «платника єдиного податку четвертої групи» при наявності податкового боргу. 

29 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/2321/17, адміністративне провадження № К/9901/11221/18 (ЄДРСРУ № 73044128) досліджував питання підтвердження платником податку статусу «платника єдиного податку четвертої групи».

Так, фіскальним органом прийнято рішення про відмову у реєстрації платником єдиного податку четвертої групи на 2017 рік фермерське господарство у зв'язку з тим, що підприємством порушено п.п. 291.51.3  п. 291.51  ст. 291 ПК України, а саме: суб'єкт господарювання, станом на 1 січня базового (звітного) року має податковий борг, за винятком безнадійного податкового боргу, який виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Суд досліджуючи вказані обставини, зазначив, що спірні правовідносини регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України) в редакції, що була чинною на момент їх виникнення.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 298.8 ст. 298 ПК України 298.8 порядок обрання або переходу на спрощену систему оподаткування платниками єдиного податку четвертої групи здійснюється відповідно до підпунктів 298.8.1-298.8.4 цієї статті.

Порядок реєстрації та анулювання реєстрації платників єдиного податку врегульований ст. 299 ПК України, відповідно до п. 299.1 якої реєстрація суб'єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.

Згідно з п. 299.2 статті 299 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, веде реєстр платників єдиного податку, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих платниками єдиного податку.

Пунктом 298.1 статті 298 ПК України врегульовано порядок переходу на спрощену систему оподаткування або щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку.

ВАЖЛИВО: З аналізу вищевикладених норм вбачається, що законодавством чітко розмежовано поняття переходу на спрощену систему оподаткування та щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку.

Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що позивач, з огляду на реєстрацію його в 2015 році платником єдиного податку четвертої групи та відсутність відповідного рішення податкового про анулювання такої реєстрації, з 01.01.2017 автоматично набув статусу платника єдиного податку четвертої групи на 2017 рік.

Згідно із пунктом 295.9 Податкового кодексу України (далі за текстом – ПКУ) платники єдиного податку четвертої групи самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцем розташування земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік. Разом з податковою декларацією для переходу на спрощену систему оподаткування або щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку подається розрахунок частки сільськогосподарського товаровиробництва та відомості (довідка) про наявність земельних ділянок, у яких зазначаються дані про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної ділянки.

Відповідно до пункту 299.9 статті 299 ПКУ за бажанням зареєстрований платник єдиного податку може безоплатно та безумовно отримати витяг з реєстру платників єдиного податку. Строк надання витягу не повинен перевищувати одного робочого дня з дня надходження запиту. Витяг діє до внесення змін до реєстру.

Суд касаційної інстанції не прийняв до уваги доводи податкового управління про наявність у підприємства податкового боргу, як підставу для відмови у підтверджені статусу платника єдиного податку з посиланням на норми пп.   291.5-1.3. п.   291.5-1   ст.   291 ПК України, оскільки ці норми встановлюють умови за якими суб'єкти господарювання не можуть набувати статусу платника єдиного податку четвертої групи і ці умови не стосуються підтвердження статусу такого платника.

Крім того, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що способом реалізації владних управлінських функцій за наявності встановлення обставин, за яких платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування (бути платником єдиного податку), є прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, шляхом виключення з реєстру платників цього податку, проте, відповідачем відповідне рішення не приймалося.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2018 р. у справі № 816/543/17 (К/9901/2404/17).

Теги: фермерське господарство, підтвердження статусу, платник єдиного податку, податковий борг, статус платника єдиного податку, анулювання реєстрації, реєстрація суб'єкта господарювання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимоги кредитора до спадкоємця, який не отримав свідоцтво про спадщину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 489/2924/16-ц, провадження № 61-2811св18 (ЄДРСРУ № 72819384) досліджував питання щодо вимог кредитора до спадкоємця, який не отримав свідоцтво про спадщину.

Фабула справи: кредитор звернувся до суду з майновою вимогою до спадкоємців з підстав того, що згідно з відповіддю нотаріальної контори спадкоємці померлого із заявами про прийняття чи відмову від спадщини до нотаріальної контори не звертались, але в разі якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов’язку, передбаченого ст.1297 ЦК, зокрема з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем, визначені у частинах третій, четвертій статті 1268, статті 1269 ЦК України.

Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

ВАЖЛИВО: Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України «Оформлення права на спадщину»).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого ст. 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця.

Так, згідно зі ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

Разом з тим положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм ст. 1281 ЦК України щодо строків пред'явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені ст. 1281 ЦК України строки - це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право.

Відповідна правова позиція міститься і в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 р. у справі N 6-2962цс16.

ВИСНОВОК: Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов'язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

Теги: спадщина, спадок, відмова від спадщини, в межах вартості майна, одерження спадщини, кредитор, майнові вимоги, стягнення на майно, судова практика, Адвокат Морозов

Спадкування не приватизованої квартири: судово-правовий аспект

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підстава для набуття спадкоємцем права власності на квартиру не приватизованого житлового фонду.

У постанові від 11 грудня 2013 року справа №6-121цс13 Верховний Суд України зазначив, що у разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

Згідно зі ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Статтями 1,3,8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно мешкає у квартирі (будинку), відносно якої вирішується питання про передачу у власність.

Відповідно до ч.5 п.13постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» розяснено, що в разі не передання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві.

Спадкоємці наймача квартири вправі вимагати визнання за ними права власності коли наймач звертався з належною заявою про її приватизації однак вона не була розглянута або в її задоволенні було незаконно відмовлено (Постанова Верховного суду від 09.02.2018 р. у справі № 719/179/17 ЄДРСРУ № 72151019 ).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до статей 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно мешкає у квартирі (будинку), відносно якої вирішується питання про передачу у власність.

У разі не передання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві(частина 5 пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Позивач не надав суду доказів на підтвердження факту звернення спадкодавця до органу приватизації із заявою про приватизацію спірної квартири.

Суди першої та апеляційної інстанції, виходячи із вказаних положень закону, встановивши обставини справи, дослідивши надані сторонами докази та надавши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог спадкоємця, оскільки позивачем не доведено факту звернення спадкодавця до відповідних органів у встановленому законом порядку для приватизації квартири.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що спадкодавець мав бажання використати своє законне право щодо здійснення приватизації своєї квартири, а судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що зазначений факт підтверджується видачею спадкодавцю за його проханням дублікату ордера на цю квартиру за рішенням відповідача, довідками про місце фактичного проживання спадкодавця та показаннями свідків, оскільки ці доводи були предметом перегляду судами та їм надана належна оцінка.

ВИСНОВОК: Єдиним можливим винятком, що є підставою для набуття права власності на квартиру не приватизованого житлового фонду є випадок, коли спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, в якій за життя проживав спадкодавець, і лише за умови, що: на час відкриття спадщини квартира була місцем постійного проживання спадкодавця або він зберігав право користування нею; спадкодавець подав у встановленому порядку заяву про її приватизацію, однак квартира безпідставно не була передана йому у власність.

Теги: приватизация, приватизація, державний житловий фонд, право власності на квартиру, успадкування, спадок, ордер на житло, довідка про місце проживання, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

#приватизация, #приватизація, #державнийжитловийфонд, #правовласностінаквартиру, #успадкування, #спадок, #ордернажитло, #довідкапромісцепроживання, #Верховнийсуд, #судовапрактика, #АдвокатМорозов

Припинення права на частку в спільному майні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право особи на частку у спільному майні може бути припинене лише за чотирьох умов, передбачених статтею 365 ЦК України.

  

15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 345/2723/17, провадження № 61-5032св18 (ЄДРСРУ № 72793666) досліджував питання щодо критеріїв припинення права на частку в спільному майні.

Суд вказав, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

(!!!) Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 370 Цивільного кодексу України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 364 Цивільного кодексу України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

ВАЖЛИВО: Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за чотирьох умов, передбачених статтею 365 ЦК України.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

ВИСНОВОК: Окрім цього, право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників і при цьому суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.

Аналогічна позиція викладена  у постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-81цс11, від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс14.

Теги: припинення права на частку, спільне майно, компенсація вартості майна, внесення коштів на депозитний рахунок суду, співвласник, частка в квартирі, поділ будинку, розподіл часток квартири, судова практика, Адвокат Морозов