Познай контрагента или как избежать налоговых проверок!

Адвокат Морозов (судебная защита)

Зачастую основаниями для налоговых проверок, обысков и иных «процессуальных» действий является незаконная (фиктивная)  деятельность Вашего контрагента.

Фискальные органы очень любят в актах проверки употреблять следующие словосочетания: возбуждённое уголовное производство по контрагенту, отсутствие материально – технической базы или отсутствие наемных работников, недействительность сделки, заключение сделки не уполномоченным лицом, отсутствие предприятия по юридическому адресу, проведение «бестоварных операций», "налоговые ямы", фиктивные контрагенты по цепи и.т.д.

Во избежание указанного выше перед заключением сделок необходимо изучить деятельность вашего контрагента, проверить его по налоговым  и иным базам, изучить его материально - имущественное состояние, узнать количество наемных и штатных работников, юридический адрес, бюджетные обязательства, «предпринимательскую историю» и не лишним будет также изучить реестр судебных решений в которых принимает или принимал участие ваш контрагент.

«Осведомлен – значит вооружен!». 

Зная особенность функционирования предприятия – контрагента Вы будете точно уверены с кем имеете дело и откуда и по каким вопросам можно ожидать неприятностей.

Таким образом, можно заранее подготовиться к возможным проверкам, «подтянуть хвосты» и дать должный юридический отпор контролирующим органам.

Теперь позвольте немного статистики с сайта Генеральной прокуратуры Украины:

- Преступления в сфере хозяйственной деятельности -  ст. 212 Уголовно кодекса Украины «Уклонение от уплаты налогов, сборов (обязательных) платежей - 1665 уголовных производств за 2015 г.

А вот цитата с официального сайта Верховного совета Украины – «Комитет по вопросам налоговой и таможенной политике»  от 04.04.2016 г.:

«… По официальной статистике в 2015 году зарегистрировано 2415 уголовных производств по ст. 212 Уголовного кодекса, из них 85% уголовных производств закрыто за отсутствием события и / или состава уголовного преступления, что свидетельствует о возможных признаки злоупотребления налоговой милицией в этой сфере и безосновательное давление на налогоплательщиков. Из указанного количества зарегистрированных уголовных производств в суд с обвинительным актом было направлено лишь 180. Судом в 2015 году был осужден человек в 52 уголовных процессах по ст. 212 УК Украины, оправдано человек в 25 процессах. При этом, 30 обвинительных приговоров вынесены по ч. 1 ст. 212 УК Украины.»

Исходя и из изложенного выше, мы видим, что в процессе возбужденных уголовных производств из которых, опять же повторюсь 85% закрываться, происходят проверки контрагентов и последние исключительно в судебном порядке должны доказывать свою правоту теряя на это драгоценное время и средства.

Во избежание этого рекомендую, перед заключением сделки получить ЮРИДИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ РИСКОВ которые возможны при сотрудничестве с тем или иным контрагентом.

Однако стоит учесть, что для полноценной проверки контрагента лучше обратиться к профессионалу – ЮРИСТУ ИЛИ АДВОКАТУ, который имеет достаточный опыт взаимодействия с контролирующими органами, обладает позитивной юридической практикой, знает где и что искать, на что обратить внимание и что учесть при заключении, того или иного рода сделок, а также что совсем не маловажно, знает, как в рамках действующего законодательство «подчистить хвосты» да так, чтоб и «комар носа не подточил».

P.s. Народная мудрость гласит: «Лучшее решение проблемы, упреждение (недопущение) ее возникновения».

Теги: налоговые проверки, налоговые споры, контрагент, уголовное производство, отсутствие материально – технической базы, отсутствие наемных работников, недействительность сделки, заключение сделки не уполномоченным лицом, отсутствие предприятия по юридическому адресу, проведение бестоварных операций, налоговые ямы, фиктивные контрагенты по цепи, Адвокат Морозов, суд, защита, иски.

Боротьба юрисдикцій: оскарження рішення державного виконавця (виконавчий збір) – підсудність спору?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пропоную Вашій увазі правову дилему: чим керуватися при оскарженні постанови державного виконавця «Про стягнення з боржника виконавчого збору»: Постановою Пленуму Вищого Адміністративного суду України або відповідною практикою Верховного суду України?

Яка підсудність даної категорії справ в рамках господарського провадження? В який суд звертатися: в Адміністративний чи Господарський?

Обґрунтування підсудності.

Відповідно до ч. 2 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» Боржник   має   право оскаржувати   рішення,   дії   або бездіяльність  державного  виконавця  та  інших   посадових  осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку.

Згідно п. 2 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 13.12.2010 р. за № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» (надалі – «Постанова пленуму») учасники  виконавчого  провадження  (крім  державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають  право  звернутися  до  адміністративного  суду  з  позовною заявою,   якщо  вважають,  що  рішенням,  дією  або  бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби  порушено  їхні  права,  свободи чи інтереси,  а також якщо законом не встановлено інший порядок судового  оскарження  рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, суди при визначенні юрисдикції повинні виходити з того, що  до  юрисдикції  адміністративних  судів  належать  спори  щодо оскарження  рішень,  дій  чи  бездіяльності  державної  виконавчої служби при  виконанні  всіх  виконавчих  документів,  передбачених частиною   другою   статті   17   Закону  України  "Про  виконавче провадження"  (  606-14  ),  крім  тих,  відносно   яких   законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження.

В свою чергу, п. 7 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що  відповідно  до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи зокрема: постанови  державного  виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Ч. 3 п.  6 Постанови пленуму чітко вказує, що за змістом пункту 7 частини другої статті 17  Закону  України "Про  виконавче  провадження"  постанови  державного виконавця про стягнення виконавчого збору,  витрат  на  проведення виконавчих  дій  та  накладення  штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено,  а виконавчий збір,  витрати на  проведення  виконавчих  дій або штраф не стягнуто,  відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню  в загальному порядку.

Тому слід  ураховувати,  що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з  приводу  оскарження  постанов  державного виконавця  про стягнення виконавчого збору,  витрат,  пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і  накладенням  штрафу, прийнятих  у  виконавчих  провадженнях  щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від  того,  яким  органом,  у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Також до юрисдикції адміністративних судів належать справи про оскарження рішень,  дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених)  під  час  примусового  виконання  постанов  державного виконавця  про стягнення виконавчого збору,  витрат,  пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і  накладенням  штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Окремо необхідно наголосити, що п. 10 Постанови пленуму передбачає, що судам необхідно мати на  увазі,  що  всі  адміністративні справи  з приводу оскарження рішень,  дій чи бездіяльності органів державної  виконавчої  служби,   вчинених   під   час   проведення виконавчих   дій,  розглядаються  з  особливостями,  установленими статтею 181 КАС України.

Стаття 181 КАС України встановлює, що  учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

 Позовну заяву може бути подано до суду: у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Проте, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-3077цс15 від 24 лютого 2016 року висловив зовсім протилежну правову позицію.

Суд зазначив: «Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.

За приписами статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про закриття провадження у справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства)».

Надалі, стаття 121-2 Господарсько – процесуального кодексу України «Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби» передбачає наступне:

1. Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

2. Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

Більше того, стаття 111-28 ГПК України передбачає обов'язковість судових рішень Верховного Суду України для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Разом з тим, при визначені підсудності необхідно звернутися до п. 6 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 13.12.2010 р. за № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», яка роз’яснює , що  Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру,  що  накладається  на боржника за невиконання рішення у строк,  встановлений  для   його   самостійного   виконання.   Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову,  яка, у  разі  її  невиконання  самостійно,  виконується   примусово   в  установленому Законом    України   "Про   виконавче   провадження".

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на   боржника,   не   виконана  самостійно,  є  підставою  для  її примусового виконання.

 За змістом пункту 7 частини другої статті 17  Закону  України "Про  виконавче  провадження"  (  606-14  )  постанови  державного виконавця про стягнення виконавчого збору,  витрат  на  проведення виконавчих  дій  та  накладення  штрафу є виконавчими документами.

Якщо виконавче провадження закінчено,  а виконавчий збір,  витрати на  проведення  виконавчих  дій або штраф не стягнуто,  відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню  в загальному порядку.

Висновок: враховуючи той факт, що стаття 121-2 Господарсько – процесуального кодексу України «Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби» передбачає порядок оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби конкретно «щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів», а постанова державного виконавця щодо стягнення з боржника виконавчого збору – це санкція відповідальності майнового характеру (п. 6 Постанови пленуму ВАСУ), яка якщо не виконана самостійно Боржником є окремим виконавчим документом (п. 7 ст. 17 ЗУ «Про виконавче провадження») і при закритті виконавчого провадження з підстав передбачених Законом, виділяється в окреме провадження, а також є підставою для її примусового виконання,  то і оскарження її повинно відбуватися виключно в рамках юрисдикції адміністративних судів, тобто відповідним Адміністративним судом в рамках предметної та територіальної підсудності.

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір,  виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов, защита, суд, позов, иск.

Страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищевказаний висновок зробив Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.

Суд зазначив, що у частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору –  страхову суму.

Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ними договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов’язанням.

Висновок: Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.

Верховний суд: правило розрахунку неустойки (пені) по аліментам за рішенням суду.

Адвокат Морозов Евгений (судебная защита)

Законом передбачено право стягнення пені за не виплату аліментів призначених за рішенням суду, але як правильно розрахувати неустойку (пеню) - висловився Верховний суд України.

01.06.2016 р. Верховний суд, розглядаючи справу № 6-535цс16 зайняв правову позицію висловлену ще минулого року, а саме в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року в справі № 6-94цс15.

Зокрема судом зазначено, що статтею 180 СК України встановлено обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно із частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

За правовою природою аліментні зобов’язання – це періодичні платежі, які боржник зобов’язаний сплачувати щомісячно. Несвоєчасна сплата аліментів передбачає настання негативних наслідків матеріального характеру у вигляді стягнення неустойки (пені).

Важливо: Оскільки неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов’язань, які виникають у боржника щомісяця, то й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов’язання окремо.

Отже, ураховуючи правову природу пені як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з розуміння аліментів як періодичних платежів, які виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, у якому не проводилось стягнення аліментів.

При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення.

Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, то строк виконання цього обов’язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення зі сплати аліментів за кожен місяць також буде різнитись.

Правило (!!!) неустойка (пеня) за один місяць обчислюється так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць).

Шлюбний договір: всі «за» чи «проти». (зразок договору).

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи потрібно укладати шлюбний договір? Чи  можна укласти шлюбний договір вже під час шлюбу? Які права та обов’язки чоловіка та дружини? Правовий стан рухомого та нерухомого майна, а також ...зразок шлюбного договору!

Згідно зі ст. 94 Сімейного кодексу України шлюбний договір укладається у письмовій формі й обов’язково нотаріально посвідчується.

Стаття 92 Сімейного кодексу України встановлює, що сторонами шлюбного договору можуть бути зокрема: - особи, які подали до відділу державної реєстрації актів цивільного стану заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); -  особи, які вже зареєстрували шлюб (подружжя).

Окремим аспектом необхідно виділити, що шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України (ч. 4 ст. 93 СК України).

Сімейний кодекс України передбачає, що сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити, зокрема: а) правовий ре­жим майна (ст. 97 СК України); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України); в) право на утримання (ст. 99 СК України).

У цьому матеріалі хочу детально зупинитися на ст. 97 СК України, яка визначає правовий режим майна.

Перш за все необхідно звернути увагу на судову практику, яка існує в нашій державі з приводу цих правовідносин, а саме відносно шлюбного договору Верховний суд України у своїй Постанові від 28 січня 2015 року по  справі № 6-230цс 14 вказав на наступне:

«Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином  сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

1)         існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

2)         заборона випливає із змісту акта законодавства;

3)         така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог:

1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 

2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Перевіряючи доводи заяви щодо правомірності визнання сторонами у шлюбному договорі факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поширення на майно, набуте ними у цей період, режиму спільної сумісної власності майна  необхідно зазначити наступне.

Норми СК України у статтях 57, 60, 61, на підставі частини першої статті 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, СК України містить винятки із загального правила, зокрема, у статті 62 цього Кодексу.

На  майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім'єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави  8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення  права власності.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов’язки.

У частинах четвертій, п’ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору:

по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством;

по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України».

Примітка: "надзвичайно невигідне матеріальне становище" одного з подружжя визначне у шлюбному договорі, підлягає доведенню у суді в рамках судового провадження  на підставі наявних та допустимих доказів.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним.

Сформована правова позиція Верховного суду України  (у справі № 6-230 цс14):

«Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 74, 93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».

Висновок: З урахуванням викладеного правова спільнота вважає, що укладання «шлюбного договору» між майбутнім та або діючим подружжям є більш ніж доцільним…

Для тих хто сумнівається та вважає, що саме їх подружжя ніколи не буди робити поділ «чашок та ложок», можу дати настанову або параду…а саме див. ст. 92 СК України, яка встановлює, що шлюбний договір може бути укладений вже чоловіком та жінкою, які вже уклали шлюб та є однією ланкою суспільства, а отже після декількох років шлюбу питання або сумніви щодо укладання шлюбного договору зводяться на нівець … але все одно,  вирішувати питання про доцільність та актуальність укладання «шлюбного договору» між подружжям, належить  виключно ВАМ!!!

Зразок договору на моему сайті 

Стягнення курсової різниці у зв’язку із коливанням курсу долару США

Адвокат Морозов (судовий захист, сайт)

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національний банк України» офіційний валютний курс - курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави.

Згідно Наказу Міністерства фінансів від 10.08.2000 року № 193 «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку «Вплив змін валютних курсів», валютний курс - це встановлений Національним банком України курс грошової одиниці України до грошової одиниці іншої країни. Пунктом 4 цього Наказу встановлено, що курсова різниця - це різниця між оцінками однакової кількості одиниць іноземної валюти при різних валютних курсах.

Ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна  валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Необхідно зауважити, що ч. 2 ст. 533 ЦК України встановлює, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Інфляція – це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (п. 2 Методологічних положень щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на споживчі товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджених наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).

В свою чергу відповідно до абз. 5 п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 27.03.1992 р. за № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»  у тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджене, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів.

Разом з тим Верховний суд України також вказав, що за змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Важливо: індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Більше того, Верховний суд України акцентував увагу на те, що при ухваленні судом рішення потрібно перерахувати суму боргу з іноземної валюти на національну, урахувати офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення.

Відповідно до п.17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», передбачено, що зобов'язання припиняється із підстав, передбачених договором або законом. Такі підстави, зокрема, зазначені у статтях 599-601, 604-609 ЦК України.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до ст. 526, 599 ЦК України.

Судова практика.

З аналізу судової практики вбачається неоднорідність судових рішень, щодо можливості стягнення курсової різниці після рішення суду.

Позиція Верховного суду України

(http://reyestr.court.gov.ua/Review/39689407).

Розділом 3 Постанови ВСУ від 02.07.2014 р. передбачено наступне.

«III. Перевіряючи доводи заявника в частині застосування статті 533 ЦК України щодо валюти виконання зобов'язання, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.» .

Позиція апеляційних та касаційних інстанцій

Зокрема, Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12.06.13 р. змінено рішення суду першої інстанції та стягнута різниця курсових коливань у зв’язку з ухиленням боржника від виконання рішення щодо стягнення заборгованості.

Мотивування: «Задовольняючи частково позовні вимоги, та відмовляючи в стягнені курсової різниці, суд першої інстанції, посилаючись на ст.ст.509, 628 ЦК України, зазначив, що такі вимоги є безпідставними.

Проте, не можна погодитися з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в стягнені курсової різниці.

Відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов’язковим для виконання сторонами.

 Із положень ст.1049 ЦК України, позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором».

Посилання:     http://reyestr.court.gov.ua/Review/31842355; http://reyestr.court.gov.ua/Review/39913702; http://reyestr.court.gov.ua/Review/34304692.

Дана правова позиція знайшла своє відображення  і в Узагальненнях підготовлених суддею Верховного Суду України Сеніним Ю.Л., науковим консультантом відділу вивчення судової практики управління вивчення та аналізу судової практики Мельник З.П, к.ю.н. та науковим консультантом відділу вивчення судової практики управління вивчення та аналізу судової практики Коноваловою Н.О., к.ю.н., який у свої роботі зазначає:

«…Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зміст зазначеної статті та беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини, суди у разі пред’явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті повинні зазначити в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню у цій іноземній валюті з вказівкою на конвертацію цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу».

Навпаки, рішенням Апеляційного суду Волинської області від 04.06.14 р. по справі               № 161/3589/14-ц, яке утрималось в касаційному перегляді встановлено наступне:

«Згідно з ч. 1 ст. 36 цього Закону Національний банк   встановлює   офіційний   курс  гривні  до іноземних валют та оприлюднює його.

Отже офіційний курс гривні до іноземних валют в різні періоди часу може змінюватися (зростати або падати), однак дана обставина не дає підстав стороні у зобов'язанні, спір щодо якого вже вирішений судом, пред'являти після цього до іншої сторони додаткові вимоги про стягнення курсової різниці.

Таким чином, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Разом з тим, враховуючи, що з часу ухвалення вищезгаданого рішення грошові зобов'язання позичальника перед позикодавцем виражені у грошовій одиниці України - гривні, то несвоєчасне виконання цих зобов'язань може бути підставою для відповідальності боржника, встановленої частиною другою ст. 625 ЦК України, у вигляді сплати ним встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми».

Посилання:http://reyestr.court.gov.ua/Review/39067801, http://reyestr.court.gov.ua/Review/39783030)

Висновком викладеного є те, що можна йти наступними шляхами:

Ø  шляхом звернення із позовною заявою про стягнення інфляційних витрат та 3 % річних (ст. 625 ЦК України, Ухвала ВСУ від 25.05.11 р.) виходячи з вже прийнятого судового рішення;

Ø  шляхом зверненням із позовною заявою про стягнення збитків пов’язаних із знеціненням валюти на день платежу (ст. 533 ЦК України, абз. 5 п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 27.03.1992 р. за № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Визнання та виконання рішення іноземного суду: участь у провадженні.

Адвокат Морозов Євген (сайт)

Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1151цс16 узагальнив судову практику щодо визнання та виконання рішення іноземного суду з підстав не(та/або)належного повідомлення сторін процесу про участь у провадженні.

Предметом дослідження було наступне питання: «Якщо сторона провадження повідомлена лише про процес, а не про дату та місце розгляду справи, то чи буде це підставою для відмови в виконанні рішення іноземного суду в Україні»?

Фабула справи: ТОВ звернулося до українського суду із клопотанням про визнання та виконання ухвали Арбітражного суду м. Москви.

В обґрунтування клопотання заявник посилався на те, що вказане рішення ухвалено відповідно до вимог законодавства Російської Федерації, набрало чинності, раніше не виконувалося, видано виконавчий лист, й на даний час боржником добровільно не виконується.

Відмовляючи у задоволенні клопотання суд першої інстанції виходив із того, що Боржник не був повідомлений про розгляд вищевказаної справи в арбітражному апеляційному суді.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення клопотання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ухвала Арбітражного суду м. Москви Російської Федерації оскаржувалася у Дев’ятому арбітражному апеляційному суді за апеляційною скаргою Боржника, що свідчить про обізнаність останнього про процес розгляду справи.

Наразі справа перебувала у Верховному суді України, де останній однозначно вирішив наступне.

За змістом частини другої статті 10 ЦК України та статті 3 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»  у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Згідно зі статтею 9 Угоди у виконанні рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де виклопочується виконання рішення, докази того, що вона не була повідомлена про процес.

Стаття 6 Європейської конвенції про захист прав людини (далі -Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд. Вона закріплює принцип верховенства закону, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини невід’ємними частинами «права на суд» слід розглядати, зокрема, наступні вимоги : вимога «змагальності» процесу відповідно до статті 6 Конвенції передбачає наявність можливості бути поінформованим і коментувати зауваження або докази, представлені протилежною стороною, в ході розгляду; право на «публічне слухання», що передбачає право на усне слухання і особисту присутність сторони в цивільному судовому процесі перед судом (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden, 26 травня 1988 р., номер заяви 10563/83, пп. 24-  33); право на ефективну участь (T. та V. проти Сполученого Королівства,16 грудня 1999 р., номер заяв 24724/94; 24888/94, пп. 83-89).

Стаття 6 Конвенції головним чином служить для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію і оскаржити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінювати правильність або неправильність рішення, прийнятого національними судами (Каралевічус проти Литви (Karalevičius v. Lithuania), 6 червня 2002 р., номер заяви 53254/99).

Враховуючи вищезазначене у поєднанні зі статтею 9 Угоди, під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом Сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення Сторін «правом на суд».

Таким чином, з огляду на зазначене вище вбачається, що обізнаність  сторони процесу про провадження, яке їй же ініційоване (в апеляційному порядку) не є достатньою підставою для легалізації та виконання рішення іноземного суду в Україні, оскільки її не було повідомлено про час та місце слухання (розгляду) справи.

Разом з тим, необхідно відмітити той факт, що у Російській Федерації діє система «Мій арбітр» та «Електронний вартовий» (аналогія «Судова влада в Україні») за допомогою якої будь-яка особа, яка має доступ до інтернету, має можливість відслідковувати та спостерігати хід розгляду судової справи, більше того, оперативно отримувати копії всіх судових актів та відслідковувати процесуальні документи, що подані до канцелярії відповідного суду.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до діючого законодавства Російської Федерації апеляційна скарга не буде прийнята до провадження до поки арбітражний суд не отримає докази того, що її копія направлена всім учасникам провадження (п. 3 ч. 4 ст. 260 Арбитражного – процесуального кодексу РФ) , а після відкриття провадження у справі,  в ухвалі про відкриття провадження, чітко зазначається електрона адреса за допомогою якої, сторони контролюють хід судового провадження (яка скоріше за все отримана Боржником).

Підсумовуючи зазначене вище вбачається дуже сумнівним факт того, що Боржник не знав про час та місце слухання справи… однак той факт, що Заявник не зміг це довести належними та допустимими доказами… то це вже – ЗМАГАЛЬНІСТЬ СТОРІН!!!