Шановні друзі, колеги, підписники❗️
⚠️Вітаю Вас з Новим 2026 роком❗
Бажаю всім наснаги💪, Віри в Бога та Людей,🙏 всім хто судиться – бажаю бути почутим в судді👨🎓👩🎓, бажаю якщо буде змінюватися судова практика 🏛Верховного суду, то виключно на Вашу користь👀👌
Всім МИРУ та Добра!🥂🍾👍
Верховний суд
щодо удаваності договору дарування на користь договору купівлі-продажу
25 грудня 2025
року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи №
639/7066/23, провадження № 61-14302св25 (ЄДРСРУ № 132893517) досліджував
питання щодо удаваності договору дарування з метою приховання договору
купівлі-продажу.
Сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового
обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК
України).
Згідно з
частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови,
визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими
відповідно до актів цивільного законодавства.
У частині
першій статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Статтею 655 ЦК
України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець)
передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні
(покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і
сплатити за нього певну грошову суму.
За договором
дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в
майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у
власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь
дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором
дарування (стаття 717 ЦК України).
Відповідно до
частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи,
спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Загальні
вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею
203 ЦК України, зокрема відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має
бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до
частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною
умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність
внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним
юридичним фактом, який суд повинен установити, чи є дійсна спрямованість волі
сторін під час укладення договору, а також з`ясувати питання про те, чи не
укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Відповідно до
статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для
приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде
встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого
правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами
щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Верховний Суд
неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один
правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Удаваний
правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Подібний висновок Верховний
Суд виклав у постановах від 07 лютого 2023 року у справі № 918/86/22, від 28 вересня
2022 року у справі №
906/494/20.
З`ясовуючи
зміст правовідносин сторін договору, суди мають виходити з умов договору, його
буквального та логічного змісту, з намірів сторін саме того договору, з приводу
якого виник спір, а також із того, що сторони правовідносин мають діяти
добросовісно. Близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом,
зокрема, у постановах від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 19.06.2019
у справі №923/496/18,
від 12.08.2021 у справі №910/7914/20,
від 21.10.2021 у справі №908/3027/20,
від 05.02.2025 у справі №
920/451/23.
Верховний суд в
постанові від 04 грудня 2025 року у справі № 910/5946/25 (ЄДРСРУ № 132475699) зазначає, що
правова природа договору визначається з огляду на його зміст. Тому, оцінюючи
відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд
повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для
визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. Такі ж
висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 927/784/23, від
21.05.2024 у справі №
914/4127/21, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22.
Установивши під
час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд
на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили
сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення,
в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані
висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019
року у справі №
522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
За загальним
правилом тягар доказування удаваності
правочину покладається на позивача.
Заявляючи
вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання
правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в
удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті,
які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж
приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків,
ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки
щодо застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного
Суду України від 14 листопада 2012 року у справі №
6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у
постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження
№ 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від
30 березня 2020 року у справі №
524/3188/17 (провадження № 61-822св20).
Таким чином,
правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на
зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору
фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам,
правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і
певних правових наслідків
ВИСНОВОК: Пред`являючи позов про визнання договору дарування
удаваним з тих підстав, що насправді сторонами було укладено договір
купівлі-продажу, позивач має довести, що обидві сторони договору мали на меті
досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних
саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт сплати покупцем та
отримання продавцем коштів за відчужуване майно.
Теги: удаваний правочин, приховання іншого правочину, недійсний правочин,
нікчемний, визнання правочину удаваним, судова практика, Адвокат Морозов
Верховний суд
щодо закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті
255 ЦПК України (наявність тотожного спору)
26 грудня 2025
року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 363/4289/23, провадження № 61-3018св25 (ЄДРСРУ № 132932147)
досліджував питання щодо закриття провадження у справі на підставі пункту 3
частини першої статті 255 ЦПК України
Процесуальний
порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими
законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації
процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин
та їх гарантій.
Згідно з
пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває
провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала
суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу
спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав,
або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
У постанові
Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження
№ 14-58цс18) зазначено: «За змістом наведеної норми позови вважаються
тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору.
Нетотожність хоча б одного з елементів
не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням
спору».
У постанові
Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження
№ 12-161гс19) вказано: «Предмет позову
- це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої
позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним
способом захисту прав або інтересів. У матеріальному розумінні предмет позову
це річ, щодо якої виник спір. Предмет позову опосередковується відповідним
способом захисту прав або інтересів.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги
щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати
Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Визначаючи
підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі
чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист
свого права.
Для
застосування вказаної підстави закриття провадження у справі необхідна одночасна наявність трьох складових:
тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову,
тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу,
матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до
суду. Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на
усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже
розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду
законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх
правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих
самих підстав. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення
суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії
законної сили судового рішення. Закриття провадження у справі у цьому разі
можливе лише за умови, що позов, з приводу якого ухвалено рішення, яке набрало
законної сили, є тотожним з позовом, який розглядається (постанови Верховного
Суду від 30 травня 2024 року у справі № 757/130/22-ц (провадження № 61-15800св23), від 09 травня 2024
року в справі № 753/876/23 (провадження
№ 61-16231св23), від 17 квітня 2024 року в справі № 669/417/22 (провадження № 61-12939св23)).
У постанові
Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження
№ 12-15гс19) зазначено: «Не вважаються зміною підстав позову доповнення його
новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання
на норми матеріального чи процесуального права».
Таким чином,
стадія підготовчого провадження з огляду на її мету є не формальною, а реальною
запорукою здійснення ефективного правосуддя на стадії розгляду справи по суті,
тож належне та добросовісне ставлення до стадії підготовчого провадження як з
боку суду, так і з боку всіх учасників справи, є таким, що у повній мірі
відповідає засадам справедливого правосуддя та завданням цивільного
судочинства. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи
упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру
(пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
ВИСНОВОК: Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в
позовах одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли
позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу,
матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення
до суду. Нетотожність хоча б одного з цих чинників не перешкоджає повторному
зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Тобто
неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало
законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з
тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду
законної сили.
Матеріал по темі: «Закриття апеляційного провадження, як помилково відкритого»
Теги: предмет позову, підстави позову, одночасна зміна предмета і підстав, закриття провадження, сторони спору, зміна предмету, зміна підстав позову, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Верховний суд: встановлення граничних строків
розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів встановлених
Національним банком України – пеня або форс-мажор
24 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/27873/23,
адміністративне провадження № К/990/14846/25 (ЄДРСРУ № 132884257) досліджував
питання щодо встановлення граничних строків розрахунків за операціями з
експорту та імпорту товарів встановлених Національним банком України.
Згідно з частинами 1, 3, 5, 8 статті 13 Закону
№2473-VIII Національний банк України має право встановлювати граничні строки
розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів.
У разі встановлення Національним банком України
граничного строку розрахунків за операціями резидентів з імпорту товарів їх
поставка має здійснюватися у строки, зазначені в договорах, але не пізніше
встановленого Національним банком України граничного строку розрахунків з
дня здійснення авансового платежу (попередньої оплати).
З огляду на введення в Україні воєнного стану НБУ
змінив граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту.
Відповідно до указаних змін у період з 05 квітня 2022 року по 07 червня 2022
року такі строки становили 90 календарних днів, з 07 червня 2022 року по 07
липня 2022 року - 120 календарних днів, з
07 липня 2022 року - 180 календарних днів. При цьому змінені Постановою
№18 строки застосовуються лише до операцій, що здійснені з 05 квітня 2022 року.
29. Порушення резидентами строку розрахунків, встановленого
згідно із цією статтею, тягне за собою нарахування пені за кожний день
прострочення в розмірі 0,3 відсотка суми неодержаних грошових коштів за
договором (вартості недопоставленого товару) у національній валюті (ч. 5 ст. 13
Закону №2473-VIII).
Одночасно ч. 6 ст. 13 Закону №2473-VIII передбачає, що
у разі якщо виконання договору, передбаченого частинами другою або третьою цієї
статті, зупиняється у зв`язку з виникненням форс-мажорних обставин, перебіг
строку розрахунків, установленого згідно з частиною першою цієї статті, та
нарахування пені відповідно до частини п`ятої цієї статті зупиняється на весь
період дії форс-мажорних обставин та поновлюється з дня, наступного за днем
закінчення дії таких обставин. Підтвердженням виникнення та закінчення дії
форс-мажорних обставин є відповідна довідка уповноваженої організації (органу)
країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або
третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту).
У свою чергу положеннями ст. 14-1 Закону України «Про
торгово-промислові палати в Україні» передбачено, що торгово-промислова палата
України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують
форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі
обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності
за собівартістю.
(!!!) Аналіз наведених норм права Закону дає підстави для висновку, що у разі
зупинення виконання господарської операції, яке зумовлене виникненням форс-мажорних
обставин, зупиняється як перебіг строку розрахунків за операціями з експорту та
імпорту товарів, так і нарахування пені на весь період дії форс-мажорних
обставин.
Тобто, законодавцем передбачено випадок не
застосування фінансової відповідальності у вигляді нарахування пені (зупинення
строку нарахування пені) лише у разі виникнення форс-мажорних обставин, які
унеможливлюють виконання контрагентом договору.
Верховний Суд звертає увагу на те, що питання
зупинення нарахування пені за порушення термінів розрахунків у сфері
зовнішньоекономічної діяльності у зв`язку з виникненням форс-мажорних обставин
врегульовано спеціальним Законом №2473-VIII, відповідно на ці правовідносини
(валютні) не розповсюджуються положення підпункту 112.8.9 пункту 112 статті
112 ПК України, про що зазначено у постановах Верховного Суду у складі
судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових
платежів Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року (справа №240/25642/22), від 27
лютого 2025 року (справа №520/2941/24),
від 17 квітня 2025 року (справа №380/4914/24).
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного
Суду від 18 листопада 2025 року у справі № 260/5336/23 та постановах Верховного Суду у складі судової
палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів
Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року у справі №240/25642/22, від 27
лютого 2025 року у справі №520/2941/24.
Також слід зазначити, що Судова палата з розгляду
справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного
адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновків, викладених
у постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі №420/1538/23, від 28.03.2024 у справі №380/17879/22, від
13.05.2024 у справі №
420/11208/23 та сформулювала правовий висновок, відповідно до якого
пеня, що передбачена частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про валюту і
валютні операції», за порушення строків розрахунків за операціями з експорту та
імпорту товарів, у період дії карантину, встановленого КМУ на всій території
України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної
хвороби (COVID- 19), застосовується на загальних підставах і на таку не
поширюються положення абзацу 11 пункту 52-1 підрозділу «Перехідні положення»
Податкового кодексу України.
Суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від
16 січня 2025 року у справі №580/4079/23
міститься такий висновок, що сертифікати
торгово-промислової палати не належать до первинних документів, які
підтверджують показники податкової звітності, та безпосередньо не пов`язані із
визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, а тому
положення пункту 44.6 статті 44 ПК України у спірних правовідносинах не
застосовуються.
Згідно ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України та ст.
14-1 Закону України від 02.12.1997 №671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в
Україні» форс-мажорними обставинами
(обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що
об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору
(контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими
нормативними актами. Надзвичайними є
ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу
справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких
добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити
при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Невідворотними є обставини,
настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти
наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості
та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те,
що непереборна сила робить неможливим виконання зобов`язання в принципі,
незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла
понести, а не лише таким, що викликає складнощі, або є економічно невигідним.
Судова палата Верховного Суду сформувала узагальнюючі
правові висновки про те, що саме по собі існування форс-мажорної обставини
(обставини непереборної сили) ще не є свідченням того, що безпосередньо вона
вплинула на неможливість виконання особою певного зобов`язання за договором чи
обов`язку, передбаченого законодавчими та іншими нормативними актами. Такий
зв`язок має встановлюватись як шляхом надання сертифіката (довідки)
Торгово-промислової палати України чи уповноваженої нею регіональної ТПП, так і
оцінкою інших належних доказів, що можуть це підтвердити.
При цьому сертифікат торгово-промислової палати, який
підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним
доказом неможливості виконання зобов`язання, а повинен критично оцінюватися
судом з урахуванням встановлених обставин справи та характеру зобов`язання.
Ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між
форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання
конкретною особою (учасником) в межах укладеного міжнародного договору. Форс-мажор, або ж обставини непереборної сили, - це надзвичайні та
невідворотні обставини, настання яких призвело до об`єктивної неможливості
виконати зобов`язання. Водночас сама по собі, зокрема, збройна агресія проти
України, девальвація гривні, воєнний стан, не може автоматично означати
звільнення від виконання будь-ким будь-яких зобов`язань, незалежно від того,
існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставини
непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме
внаслідок пов`язаних із нею обставин компанія/фізична особа не змогла виконати
ті чи інші зобов`язання.
Так, в розумінні норм ч. 6 ст. 13 Закону №2473-VIII
передбачається можливість зупинення перебігу строків розрахунків та нарахування
пені за їх порушення лише у разі зупинення виконання договору, яке відбувається
у зв`язку із виникненням форс-мажорних обставин. Іншими словами, неможливість
виконання договору, а відповідно, і звільнення від нарахування пені, має місце
у разі впливу форс-мажорних обставин на таку можливість.
Для звільнення від відповідальності за порушення
зобов`язання згідно зі ст. 617 ЦК України, особа яка порушила зобов`язання,
повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний
характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний
зв`язок між цими обставинами і понесеними збитками.
Такі ж висновки викладено у постановах Верховного Суду
від 16 липня 2019 року у справі №917/1053/18,
від 25 січня 2022 року у справі №904/3886/21,
від 18 січня 2024 року у справі №914/2994/22,
від 05 жовтня 2023 року у справі №520/14773/21, від 19 серпня 2022 року у справі №818/2429/18, від 17 червня
2020 року у справі №812/677/17,
від 03 вересня 2019 року у справі №805/1087/16.
Слід також враховувати, що у постанові Верховного Суду
від 17 вересня 2025 року у справі №160/6138/24 колегія суддів дійшов таких висновків:
«Строки поставки товару, визначені сторонами у
договорі та додаткових угодах до нього, підлягають урахуванню при визначенні
моменту належного виконання зобов`язань контрагентом. Водночас відповідно до
вимог чинного законодавства такі строки не можуть виходити за межі граничних
строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, встановлених
Національним банком України.
Отже, умови договору щодо строків поставки мають
юридичну силу лише в тій частині, яка узгоджується із зазначеними імперативними
приписами. Домовленості сторін не
можуть змінювати чи продовжувати строки, встановлені Національним банком
України, оскільки останні є обов`язковими до застосування незалежно від
волевиявлення учасників правовідносин.
Таким чином, у будь-якому випадку граничний строк розрахунків у спірних правовідносинах не міг
перевищувати 180 днів з дня здійснення авансового платежу.».
ВИСНОВОК: Граничних строк
розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів встановлених
Національним банком України не може перевищувати 180 днів з дня здійснення
авансового платежу, а єдиним дієвим механізмом щодо не застосування фінансової
відповідальності у вигляді нарахування пені (зупинення строку нарахування пені)
є виникнення форс-мажорних обставин, які не тільки повинні бути підтвердженні
сертифікатом ТПП, а й доведено в суді причино-наслідковий зв'язок між
неможливістю виконувати контракт та подією форс-мажору.
Теги: нарахування пені, податкові спори, стягнення з
нерезидента заборгованості, експортний, імпортний контракт, акт перевірки,
оскарження ппр, нур, судова практика, Адвокат Морозов
Верховний суд: наслідки відчуження корпоративних прав
ТОВ, які є предметом поруки у іншому зобов’язанні
23 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/2244/23, провадження
№ 61-11043св25 (ЄДРСРУ № 132870911)
досліджував питання щодо відчуження предмета поруки – корпоративних прав ТОВ.
Необхідно зважати на судову практику, яка свідчить про
те, що наявність зобов`язань станом на день укладення договорів поруки
корпоративних прав не означає безумовну
заборону на ведення господарської діяльності та договірної роботи.
Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням
зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених
змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 611 ЦК України визначено, що у
разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором
або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови
від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання
договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та
моральної шкоди.
Відповідно до положень статті 638 ЦК України договір є
укладеним, якщо сторони в належній формі досягни згоди з усіх істотних умов
договору.
Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або
розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не
встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за
рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору
другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди
друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні
договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або
частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір
є відповідно розірваним або зміненим.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється
судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття
істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого
оціночного поняття - «значної міри»
позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Істотність порушення визначається виключно за
обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому
випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення
договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для
виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті
651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон
визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні
отримати очікуване при укладенні договору. Водночас йдеться не лише про
грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла
сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для
застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що
могла очікувати від виконання договору сторона (постанова Верховного Суду від
18 лютого 2020 року у справі №
902/364/19).
У кожному конкретному випадку питання про істотність
порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають
значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення
договору, але й сукупності інших умов: наявність шкоди, завданої цим порушенням
другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або)
упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати
очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною
різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і
тим, що в дійсності вона змогла отримати (постанова Великої Палати Верховного
Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)).
(!) Якщо відсутнє істотне порушення відповідачем умов договору, то і відсутні правові підстави для його розірвання
відповідно до вимоги статті 651 ЦК України.
Частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України
встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику
(грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у
такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були
передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1052 ЦК України у
разі невиконання позичальником обов`язків, встановлених договором позики, щодо
забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання
зобов`язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе
відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового
повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048
цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Оскільки строк повернення коштів за договором
позики не настав, судом не встановлено факту завдання будь-якої шкоди позивачу,
а відтак і істотного порушення умов договору, з якими закон пов`язує можливість
розірвання договору.
Разом з цим, системний аналіз положень статей 553-559
ЦК України свідчить, що за своє правовою природою порука є угодою з
відкладальною обставиною. Укладення договору поруки є актом розпорядження
майном на майбутнє. Поручитель, укладаючи договір поруки, розуміє, що у випадку
невиконання боржником зобов`язання, саме йому доведеться виконувати
зобов`язання в повному обсязі за рахунок свого майна (шляхом передачі чи
відчуження кредитору). Тим самим поручитель визначає долю належного йому майна
на майбутнє.
Отже, укладення третьою стороною та кредитором
договору поруки для забезпечення виконання зобов`язань боржника перед
кредитором не зумовлює виникнення у поручителя майнових зобов`язань з моменту
укладання такого договору та до моменту порушення боржником основного
зобов`язання і не вимагає вчинення боржником на користь третьої особи майнових
дій з моменту укладення договору поруки.
Наведений висновок є цілком очевидним, адже як
свідчать приписи статтей 212, 553-559 ЦК України, метою укладення договору поруки є отримання кредитором додаткових
гарантій виконання основного зобов`язання забезпеченого цим договором, у
разі невиконання якого боржником таке зобов`язання підлягає виконанню, зокрема,
й поручителем. Тобто порука є способом забезпечення зобов`язань, а також має
зобов`язальний, договірний характер.
Аналогічної судової практики у подібних
правовідносинах дотримується Верховний Суд, зокрема, в постанові Верховного
Суду в складі Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року у справі №922/2960/17.
Вступаючи у договірні відносини щодо поруки по боргах
третіх осіб, сторони такого договору поруки, з урахуванням категорії
"підприємницького ризику" та фраудаторності, у розрізі регулювання
відносин неплатоспроможності повинні розкрити суду ті реальні мотиви, з яких
вони виходили при укладенні спірного правочину, які б підтверджували реальні
ринкові наміри сторін цього правочину щодо отримання прибутку при здійсненні
звичайної ринкової діяльності (див. постанови Верховного Суду від 02.03.2023 № 910/15232/20 (910/18130/21),
від 23.03.2023 №
910/15232/20 (910/18169/21), від 18.05.2023 № 908/3468/13, від 04.10.2023 № 910/15232/20 (910/18162/21)).
Судова палата для розгляду справ про банкрутство
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від
24.11.2021 у справі №905/2030/19
(905/2445/19) дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який
правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який
укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний
недійсним в порядку позовного провадження.
Разом з тим, позивачем повинно бути доведено перед
судом належними та допустимими доказами умисел обох сторін договорів поруки на
приховування яких-небудь інших намірів таких правочинів в момент його вчинення,
ніж ті, що визначені умовами договорів поруки.
У свою чергу відсутність наміру виконувати
зобов`язання за спірними договорами має бути також доведена позивачем
відповідними доказами.
(!!!) Виконання поручителем зобов`язань за договором напряму залежить від
виконання або невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором у
майбутньому.
При належному виконанні позичальником умов кредитного
договору, грошове зобов`язання у поручителя за договором поруки взагалі не
виникає, що є особливістю забезпечувальних (акцесорних) зобов`язань.
На думку автора, відчуження предмета поруки (в даному
випадку корпоративних прав), коли майно передається або продається без згоди
кредитора чи поручителя (залежно від договору), порушує права заставодержателя
(кредитора), і може бути оскаржене в суді, оскільки це є порушенням умов
договору поруки чи застави, але Верховний суд вважає по іншому…
ВИСНОВОК: Відчуження власником (поручителем) самої частки в статутному капіталі
ніяким чином не впливає на обсяг відповідальності позичальника, а відтак і не
свідчить про порушення умов договору позики.
Теги: порука, поручительство, забезпечення
зобов’язань, припинення поруки, збільшення відповідальності поручителя, зміни
до кредитного договору, кредитор, боржник, судова практика, Верховний суд,
Адвокат Морозов
Велика Палата Верховного Суду щодо питання
оцінки/визначення платоспроможності фізичної особи в судовому спорі
10 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в
рамках справи № 466/2128/23,
провадження № 14-96цс25 (ЄДРСРУ № 132746737) досліджувала питання щодо оцінки
платоспроможності фізичної особи в судовому спорі.
За аналогією, можна зазначити, що платоспроможність –
це здатність фізичної особи забезпечити своєчасне виконання своїх грошових
зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, оцінюючи
категорію платоспроможності в широкому її розумінні потрібно враховувати, що це
не лише про економічну складову, а й про врахування конкретної життєвої
ситуації, в якій виник спір, саме тому питання платоспроможності, яке суд має
дослідити, виходить за межі звичайних математичних розрахунків.
(!) Платоспроможність особи формується не лише за розміром доходу, а й
обставинами та способом життя, які сприяють або обмежують її фінансову свободу.
У жодному разі
платоспроможність не зводиться до відомостей, отриманих із банківських рахунків
чи довідки про доходи з місця роботи.
ВИСНОВОК: Платоспроможність потрібно оцінювати комплексно - з урахуванням наявності
майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров`я,
витрат на базові потреби тощо.
Теги: платоспроможність,
компенсація, джерела доходу, соціальний статус, наявність майна, судова
практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
