Додаткові погодження при продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: погодження (дозволи) від інших органів при продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами

16 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15159/24, адміністративне провадження № К/990/45297/24 (ЄДРСРУ № 126667492) досліджував питання щодо погоджень(дозволів) від інших органів при продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами.

Верховний Суд зазначає, що Типові правила № 2067 у пункті 16 покладають обов`язок отримання погоджень виключно на робочий орган, а не на заявника, і лише при первинній видачі дозволу.

Тобто, Типові правила № 2067 не встановлюють обов`язку повторного отримання погоджень для продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами, якщо такі погодження вже були отримані під час первинної видачі дозволу.

Пунктом 6 Типових правил № 2067 передбачено, що до повноважень робочого органу, зокрема, належить, розгляд заяв розповсюджувачів зовнішньої реклами на надання дозволу, внесення змін у дозвіл, переоформлення дозволу та продовження строку його дії; підготовка проєкту рішення виконавчого органу ради щодо надання дозволу чи про відмову у його наданні.

Крім того, саме робочий орган наділений повноваженнями розглядати заяви та приймати рішення щодо продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами. Процедура не передбачає обов`язкового залучення виконавчого комітету чи винесення окремого рішення останнім, якщо йдеться про продовження дії дозволу. 

Подібного висновку щодо повноважень робочого органу стосовно розміщення зовнішньої реклами дійшов Верховний Суд у пункті 19 постанови від 14 серпня 2024 року у справі № 160/26954/23.

З огляду на частину п`яту статті 4-1 Закону № 2806-IV перелік підстав для відмови у видачі чи переоформленні (продовженні строку дії) документа дозвільного характеру визначає цим Законом та може визначатися іншими Законами.

(!!!) Відсутність погоджень (дозволів) від інших органів не може бути підставою для відмови у продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, оскільки частина п`ята статті 4-1 Закону № 2806-IV чи інший закон такої підстави для відмови не визначають.

Верховний Суд також наголошує на визначенні, наведеному у  пункті 7 частини першої статті 2 Закону  України від 17 лютого 2022 року № 2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі - Закон № 2073-IX), терміну «дискреційне повноваження» - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону № 2073-IX здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:

- дискреційне повноваження передбачено законом;

-    дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені  Конституцією України  та законом;

- правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним  цим Законом;

-   вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.

З урахуванням таких положень, робочий орган, відмовляючи ТОВ у продовженні строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами на підставі відсутності погоджень,  вийшло за межі своїх повноважень, визначених Законом № 2806-IV.

Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № 806/965/17 дійшов висновку, що, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на ухвалення певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд має право зобов`язати суб`єкта владних повноважень ухвалити певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при ухваленні такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

У пункті 38 постанови від 14 серпня 2024 року у справі № 160/26954/23 Верховний Суд зазначив, що безпідставне та протиправне відтермінування суб`єктом владних повноважень прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, особливо, у випадку, за якого такий документ уже виданий, але завершує свою дію (рішення суб`єкта владних повноважень стосується виключно продовження терміну дії дозволу) є прихованою формою відмови у видачі такого документа та прямо суперечить принципу правової визначеності, на забезпечення якого законом саме і встановлені темпоральні обмеження у прийнятті рішень державою в особі її уповноважених органів.

Зобов`язання суб`єкта владних повноважень продовжити дію дозволів суб`єкту господарювання не є протиправним втручанням у дискреційні повноваження та є найбільш ефективним способом захисту порушеного права (постанови Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 та від 27 вересня 2021 року у справі № 380/8727/20).

(!!!) Закон не передбачає необхідності подання погоджень для продовження строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, а перелік підстав для відмови є вичерпним і не включає відсутність таких погоджень.

ВИСНОВКИ:

- вичерпність переліку підстав для відмови у видачі документа дозвільного характеру, закріпленого в статті 4-1 Закону № 2806-IV;

- те, що відсутність погоджень, передбачених частинами першою, третьою та четвертою статті 16 Закону № 270/96-ВР, не є правовою підставою для прийняття дозвільним органом відмови у продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами;

- дозвільний (робочий) орган вирішує питання продовження строку дії дозволу на розміщення реклами шляхом прийняття відповідного рішення;

- процедура продовження строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами не передбачає обов`язкового залучення виконавчого комітету відповідної ради чи винесення окремого рішення останнім;

- суд може зобов`язати дозвільний (робочий) орган продовжити строк дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами, якщо такий орган використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Зовнішня реклама під час воєнного стану: продовження дозволів»

 

 

Теги: зовнішня реклама, продовження дії дозволів, зупинення строку, ковід, воєнний стан, упущена вигода,  дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування НБУ шкоди вкладникам неплатоспроможного банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перекладення відповідальності – відшкодування шкоди вкладникам неплатоспроможного банку на НБУ 

14 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/34241/23-ц, провадження № 61-14465св24 (ЄДРСРУ № 126569612) досліджував питання щодо перекладення відповідальності – відшкодування шкоди вкладникам неплатоспроможного банку на НБУ. 

Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2022 року в справі № 910/6175/19 (провадження № 12-53гс20) зазначено, що за статтею 99 Конституції України забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - НБУ; за змістом пункту 3.1 Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2009 від 26 лютого 2009 року, Конституція України визначила правовий статус НБУ як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України (стаття 99 Конституція України). 

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. 

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є економічно самостійним органом і не відповідає за зобов`язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов`язаннями НБУ. 

У спірних відносинах шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті завдана шкода відшкодовується в повному обсязі (йдеться про реальну шкоду). 

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода, що спричинила порушення цивільного права, стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. 

(!!!) Таким чином, необхідною підставою для притягнення НБУ до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. 

Для стягнення з НБУ шкоди, позивач має довести наявність вказаних елементів складу цивільного правопорушення. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. 

Верховний Суд зауважує, що причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки. 

Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов`язковою умовою настання відповідальності. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. 

Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами. 

НБУ, приймаючи відповідні рішення щодо Банку, виконував функції, покладені на нього чинним законодавством, а розміщені позивачем на рахунку Банку» як банківський вклад кошти (у загальному розмірі неповернутих вкладів) не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України, а тому відсутні підстави для стягнення зазначеної суми у порядку, встановленому статтею 1173 ЦК України, із відповідача. 

У частині першій статті 26 Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000,00 гривень. 

У частині четвертій статті 52 Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. 

Залишок невиплаченої суми підлягає поверненню в порядку черговості, встановленої статтею 52 Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Зокрема вимоги вкладників-фізичних осіб у частині, що перевищує суму, визначену Фондом, погашаються в четверту чергу. 

Отже, дотримання прав вкладників банків передусім проявляється в законодавчих гарантіях повернення всієї суми вкладу та процентів на неї або доходів у іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором банківського вкладу (частина перша статті 1058 ЦК України). У разі визнання банку неплатоспроможним гарантією забезпечення прав вкладників є поетапне відшкодування в порядку, передбаченому законом, суми за вкладом: 1) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку; 2) у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, в порядку загальних правил відшкодування за процедурами ліквідації. 

ВИСНОВОК: Ураховуючи, що між споживачем і Банком виникли договірні відносини й на момент звернення до суду з позовом у банку була розпочата процедура ліквідації, зазначене унеможливлює стягнення коштів понад гарантовану суму, виплачену Фондом, у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 

Аналогічний висновок щодо застосування положень Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» викладено у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року № 6-1123цс16.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Особливості відшкодування шкоди вкладникам неплатоспроможного банку»

 

 

 

 

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості відшкодування шкоди вкладникам неплатоспроможного банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відшкодування шкоди, завданої вкладникам банку у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку

14 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/34241/23-ц, провадження № 61-14465св24 (ЄДРСРУ № 126569612) досліджував питання щодо особливостей відшкодування шкоди, завданої вкладникам банку у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів НБУ, Фонду, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно із статтею 79 Закону України Про банки і банківську діяльність» в оновленій редакції особливості оскарження рішень (індивідуальних актів) НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку встановлюються Кодексом адміністративного судочинства України.

(!) Визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта Національного банку України, зазначеного в частині другій цієї статті, або окремих його положень: не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи відновлення правового статусу цього банку, та не відновлює становища/прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта/рішення; не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку; не породжує будь-яких прав у осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування завданої шкоди.

Застосування положень цієї статті та/або відшкодування шкоди, завданої учаснику (учасникам) банку внаслідок протиправного (незаконного) віднесення банку до категорії неплатоспроможних, відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідації банку, відповідно до статті 79-1 цього Закону не звільняє такого учасника (учасників) від цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності за свої дії.

Відповідно до статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі визнання протиправним (незаконним) та скасування рішення (індивідуального акта) НБУ, зазначеного у частині другій статті 79 цього Закону, особа, яка була учасником банку на момент прийняття такого рішення (індивідуального акта), має право на відшкодування шкоди, заподіяної таким рішенням (індивідуальним актом), у порядку, встановленому законом, з урахуванням особливостей, встановлених цією статтею.

Обов`язок доказування завданої шкоди та її розміру покладається на учасника банку.

Відшкодування упущеної вигоди здійснюється у розмірі доходів, які учасник банку міг би реально одержати, але прийняте рішення (індивідуальний акт) НБУ стало єдиною і достатньою причиною, яка позбавила цього учасника можливості їх отримати. Упущена вигода відшкодовується лише у разі, якщо така вигода не була врахована під час оцінки реальних збитків (вартості акцій). Реальні збитки визначаються у розмірі вартості акцій банку на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних/відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Згідно із статтею 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення їх законності.

Особливості оскарження рішень (індивідуальних актів) Фонду про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших рішень (індивідуальних актів), прийнятих на його виконання, а також рішень (індивідуальних актів) щодо призначення уповноважених осіб Фонду, делегування їм повноважень, рішень (індивідуальних актів) НБУ про затвердження пропозиції НБУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку та рішень (індивідуальних актів) Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання таких рішень Кабінету Міністрів України, а також рішень (індивідуальних актів) Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку, встановлюються Кодексом адміністративного судочинства України.

(!) Розпочата процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку не може бути зупинена/припинена, у тому числі у разі визнання протиправними (незаконними) та скасування індивідуальних актів НБУ та/або Фонду, що були підставою для її початку.

Визнання протиправними (незаконними) та скасування рішень (індивідуальних актів), визначених частиною третьою цієї статті, не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи відновлення правового статусу цього банку та відновлення прав акціонерів на момент прийняття такого акта/рішення; не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення банку з ринку та ліквідації; не породжує будь-яких прав у осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування завданої шкоди.

У разі визнання протиправним (незаконним) та скасування рішення (індивідуального акта), зазначеного у частині третій цієї статті, особа має право вимагати відшкодування шкоди, завданої таким рішенням (індивідуальним актом), у порядку, передбаченому законом. У разі прийняття НБУ рішення (індивідуального акта) про віднесення банку до категорії неплатоспроможних / відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку або Фондом - рішення, що розпочинає процедуру виведення банку з ринку або ліквідацію банку, а також індивідуальних актів Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо виконання заходів плану врегулювання, що припинили право власності на акції, право учасників банку або осіб, які були учасниками банку на дату прийняття такого рішення (індивідуального акта) на відшкодування шкоди, завданої таким рішенням (індивідуальним актом), повинно застосовуватися з урахуванням особливостей, встановлених статтею 79-1 Закону України «про банки та банківську діяльність».

Згідно із статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» учасниками банку є засновники банку, акціонери банку і пайовики кооперативного банку.

ВИСНОВОК: Отже, в порядку статей 79, 79-1 Закону України «Про банки та банківську діяльність», статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування шкоди, завданої внаслідок протиправного (незаконного) віднесення банку до категорії неплатоспроможних, відкликання в банку банківської ліцензії та ліквідації банку, здійснюється на користь учасників банку (засновників, акціонерів, пайовиків), до яких вкладники за депозитами не входять.

Однак вкладники не позбавлені можливості заявляти про відшкодування шкоди, завданої державним органом, на загальних підставах.

 

 

 
Матеріал по темі: «Стягнення шкоди з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб»

 

 

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Примусове стягнення коштів з боржника - державного підприємства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з боржника - державного підприємства

14 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 927/966/23 (ЄДРСРУ № 126569307) досліджував питання щодо виконання судового рішення в якому боржником є державне підприємство.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

 Умови й порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначається приписами Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Положеннями частин 1, 2 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

З 01.01.2013 набрав чинності Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», нормами якого встановлені гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

За змістом частини 1 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державне підприємство, установа, організація (далі за термінологією цього Закону «державне підприємство»), юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства .

У статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» зазначено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Приписами статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи.

(!!!) Так, частиною другою статті 4 цього Закону встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. У разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

Згідно з пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:

- у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

- стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

- стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

- законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2021 у справі № 905/2999/17 зроблено висновок, що обставини, передбачені частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», є окремими та самостійними підставами для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ВАЖЛИВО: Відтак, лише по факту спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, тобто після закінчення цього строку, рішення суду повинно виконуватися згідно з частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Навіть за умов розповсюдження мораторію, передбаченого пунктом 51 розділу 3 «Перехідні та прикінцеві положення» Закону від 23.02.2012  № 4442-VI на зобов`язання, що були предметом спору у даній справі, вказане не звільняє державного виконавця від необхідності вчинення дій (застосування механізмів), передбачених статтею 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 200/7261/13-ц викладено такі висновки: « 35. Порядок виконання рішень визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

36. За правилами пункту 3 Порядку виконання рішень рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

37. За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень, безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган ДКС України надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган ДКС України може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.

38. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду».

ВИСНОВОК: Проаналізувавши вищезазначені положення законодавства можна зробити висновок, що виконання судового рішення, в якому боржником є державне підприємство (установа, організація) або юридична особа, здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей встановлених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»
 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відшкодування витрат на навчання курсанта, який достроково звільнився зі служби

 

Адвокат Млорозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення з колишнього курсанта, який достроково звільнився зі служби, витрат на його навчання та утримання

11 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/7009/23, адміністративне провадження № К/990/9355/24 (ЄДРСРУ №126550807) досліджував питання щодо стягнення з колишнього курсанта, який достроково звільнився зі служби за власним бажанням витрат, пов`язаних з його утриманням у цьому навчальному закладі.

Виключно у питанні необхідності включення грошового забезпечення у розмір цих витрат, які належить відповідачеві відшкодувати на користь Академії, полягає відмінність висновків судів у межах цієї справи, та відповідно сум грошових коштів, присуджених до відшкодування Академії.

Відмовляючи у включенні до розміру витрат, пов`язаних з її утриманням в Академії, грошового забезпечення, суд виходив з того, що грошове забезпечення відповідача здійснювалось на підставі «Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року №925/5, пунктом 4 якого розділу І якого передбачено, що грошове забезпечення виплачується особам рядового і начальницького складу, які навчаються у навчальних закладах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Тож, суд констатував, що оскільки навчання курсанта є державною службою особливого характеру і не виключає виконання під час навчання завдань служби, грошове забезпечення особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не відноситься до витрат, пов`язаних із утриманням курсанта у навчальному закладі, а є видатками у сфері соціального забезпечення особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, виплаченими за період служби.

Отже, на переконання апеляційного суду, підстави для стягнення з колишнього курсанта витрат на виплату грошового забезпечення відсутні, оскільки суми грошового забезпечення не визначені законодавством такими, що включаються у витрати, пов`язані із утриманням у вищому навчальному закладі.

Насамкінець апеляційний суд покликався на пункт 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, наполягаючи, що не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Одночасно, у постановах Верховного Суду щодо неврахування яких апеляційним судом зауважує скаржник, позивачами були особи, грошове забезпечення яких регулювалось приписами «Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 року №260, відповідно до якого, грошове забезпечення виплачується поліцейським, які призначені на штатні посади в Національній поліції, та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання.

Вказаний підзаконний акт містить аналогічні положення як і Порядок №925/5 щодо підстав виплати грошового забезпечення курсанту, а саме: наказ ВНЗ про зарахування на навчання.

Аналізуючи положення однорідного підзаконного акта в аспекті компенсації витрат на навчання курсанта, який достроково звільнився зі служби, Верховний Суд констатував, що оскільки саме в кошторисі вищого навчального закладу передбачаються кошти на виплату грошового забезпечення таких курсантів, то вказане грошове забезпечення належить до категорії витрат на навчання таких курсантів.

Тож, Верховний Суд у вказаних справах констатував, що грошове забезпечення курсантів вищих навчальних закладів належить до категорії витрат на їх навчання і за наявності на те підстав підлягають компенсації.

(!!!) У вказаних постановах Верховний Суд також зауважив, що на спірні правовідносини не поширюється дія положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України.

Отже, Верховний Суд вважає, що хоча питання грошового забезпечення курсантів, які проходять навчання у Академії Державної пенітенціарної служби, яка є ВНЗ Міністерства юстиції України, регулюється Порядком №925/5, на відміну від ВНЗ Міністерства внутрішніх справ, стосовно яких вирішувалась Верховним Судом питання включення до витарт, пов`язаних із навчанням сум грошового забезпечення, указані правовідносии є однорідними, адже підстави їх виникнення, порядок укладення відповідних контрактів, а також умови проходження служби курсантів, є аналогічними.

Щодо обв`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором кількість років Європейський суд з прав людини (далі - «ЄСПЛ») висловлювався у низці справ.

Так, у справі «Chitos проти Греції» (рішення від 4 червня 2015 року, заява № 51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ уважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі «Lazaridis проти Греції» (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду.

ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання.

Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності.

В аналогічній справі «Charalambos Pierrakos проти Греції» (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу «Chitos проти Греції», п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в цьому випадку.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Тож ураховуючи норми національного законодавства та усталену практику ЄСПЛ у розгляді подібних спорів можна дійти висновку, що обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. У протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

За такого правового підходу ЄСПЛ, який кореспондує усталеній та послідовній практиці Верховного Суду у справах аналогічної категорії, підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються у вищих навчальних закладах із спеціальними умовами, за рахунок державного бюджету, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов договору (контракту) має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 13 січня 2023 року у справі №440/2692/20, від 15 червня 2023 року у справі №520/6532/2020.

ВИСНОВОК:  Грошове забезпечення курсантів, входить до витрат, пов’язаних із навчанням у ВНЗ і має бути відшкодовано особою, яка достроково розірвала контракт, звільнившись зі служби за власним бажанням.

 

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція спорів щодо стягнення витрат на навчання курсантів МВС України»
 

 

Теги: освіта, студенти, курсанти, відшкодування витрат на навчання, державне замовлення, стягнення витрат, курсанти МВС, обов’язкове відпрацювання, стягнення вартості навчання, контракт, судова практика, судовий захист, Адвокат Морозов