Рахунок в банку, як підстава для визначення місця виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність рахунку боржника в банківській установі (НЕ) Є  достатньою підставою для відкриття виконавчого провадження за місцем знаходження банку 

04 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 913/262/22 (ЄДРСРУ № 118164470) досліджував питання щодо достатності наявного рахунку боржника в банківській установі для відкриття виконавчого провадження.

Згідно з частинами першою та другою статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.

Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Згідно із частиною другою статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя (частина перша статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").

Відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність, містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України (пункт 4 частини другої статті 23 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України "Про виконавче провадження".

Аналіз наведених норм матеріального права свідчить, що прийняття державним чи приватним виконавцем виконавчих документів до виконання здійснюється за територіальним принципом, суть якого полягає у тому, що державний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться на території, на яку поширюються його функції, а приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність, та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України. При цьому місце виконання виконавчого документа визначається за критеріями, зазначеними у частині другій статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", до яких законодавець відносить: (1) місце проживання, перебування боржника - фізичної особи, (2) місцезнаходження боржника - юридичної особи, (3) місцезнаходження майна боржника.

Отже, зі змісту частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" вбачається, що приватний виконавець має право прийняти до виконання подані йому виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання у разі, якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи або місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташоване у межах виконавчого округу, в якому приватний виконавець здійснює свою діяльність та, відповідно, на яку поширюється компетенція цього приватного виконавця (така правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 21.05.2021 у справі № 905/64/15 та у постанові Верховного Суду від 12.07.2021 у справі № 905/2419/18).

Заява про примусове виконання рішення подається до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця у письмовій формі разом із оригіналом (дублікатом) виконавчого документа (пункт 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).

Відповідно до абзацу 12 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції у разі пред`явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення додається документ / копія документа, який підтверджує, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.

Передбачена цією нормою необхідність стягувача додати до заяви докази місцезнаходження майна боржника обумовлена необхідністю обґрунтування та доведення стягувачем виконавцю такого критерію, як місцезнаходження майна боржника та лише в ракурсі того, що майно боржника знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця. Зазначена норма передбачає надання стягувачем лише доказів місцезнаходження майна боржника на цій території, а не доказів фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.

Зазначена норма Інструкції (у разі якщо стягувач в якості майна боржника зазначає грошові кошти) не може тлумачитися як така, що передбачає обов`язок стягувача додавати до заяви про примусове виконання рішення докази фактичної наявності грошових коштів на банківських рахунках боржника, оскільки у разі такого її тлумачення (застосування) ця норма суперечила б  статті 60 та пункту 1 частини першої статті 61 Закону України "Про банки і банківську діяльність", за змістом яких відомості про банківські рахунки клієнтів, фінансово-економічний стан клієнтів є банківською таємницею, забезпечення збереження якої є обов`язком банку, зокрема шляхом обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю. Аналіз наведених норм Закону України "Про банки і банківську діяльність" свідчить про те, що стягувач, який не входить до кола осіб, які мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю, та не є особою, якій відповідно до частини першої статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк може розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, обмежений у можливостях надати органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю відомості про стан рахунків боржника у банках. Таке тлумачення цієї норми Інструкції також суперечить частині перші статті 19 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

(!) З огляду на викладене стягувач, звертаючись до виконавця із заявою про примусове виконання рішення, має довести саме обставини знаходження майна боржника в межах виконавчого округу приватного виконавця, надати (додати до заяви) докази місцезнаходження майна боржника на цій території, а не докази фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.

Наприклад, у разі посилання стягувача на наявність у боржника грошових коштів на рахунках у банківських установах, стягувач, який обмежений в отриманні інформації, що є банківською таємницею, має надати наявні у нього докази існування таких рахунків боржника, докази, з яких йому стало відомо про такі існуючі рахунки боржника (ділова переписка, правочини, первинні, розрахункові документи тощо).

Крім того, відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За змістом пункту 21 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець саме під час здійснення виконавчого провадження (тобто після його відкриття) має право отримувати від банківських та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника.

Згідно з частиною другою статті 36 Закону України "Про виконавче провадження" розшук боржника - юридичної особи, майна боржника організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням.

З аналізу норм статей 13, 18, 26, 36, 48 Закону України "Про виконавче провадження" вбачається, що виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документа до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.

Чинне спеціальне законодавство, що визначає порядок пред`явлення виконавчих документів до виконання, порядок примусового виконання рішень, не містить прямої норми, яка б передбачала повноваження виконавця вчиняти на стадії вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження дії, направлені на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна.

З огляду на викладене до прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження виконавець не має права вчиняти дій, направлених на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника. На етапі вирішення питання про відкриття виконавчого провадження або повернення виконавчого документа у виконавця відсутній будь-який механізм, передбачений чинним законодавством, спрямований на перевірку відомостей щодо стану банківських рахунків боржника.

Отже, відповідно до частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження за таким критерієм, як місцезнаходження майна боржника виконавець має дослідити цей критерій не в ракурсі фактичного знаходження майна у його (зазначеному стягувачем) місцезнаходженні, а саме для встановлення обставини наявності майна боржника в межах виконавчого округу приватного виконавця, за формальними ознаками - доданими стягувачем до заяви про примусове виконання рішення доказами місцезнаходження майна боржника на такій території. Встановлення обставин фактичної наявності майна боржника у його місцезнаходженні (зазначеному стягувачем) (у тому числі й грошових коштів) відноситься до дій виконавця з розшуку майна боржника, які вчиняються у процесі здійснення виконавчого провадження після прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження.

Отже за наявності документального підтвердження відомостей про наявність такого майна в межах виконавчого округу приватного виконавця, зокрема відомостей про відкриті на ім`я боржника рахунки в банках або інших фінансових установах, виконавець має підстави для відкриття виконавчого провадження за таким критерієм, як місцезнаходження майна боржника.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.07.2021 у справі № 905/2419/18.

Разом з цим, існує зовсім інша позиція Верховного суду, суть якої зводиться до того, що майном боржника, на яке може бути звернено стягнення є, зокрема, власні кошти, а не рахунки в банку, а отже щоб виконавче провадження було відкрито за місцем знаходження майна боржника (власні грошові кошти на рахунку в банку) стягувач повинен разом із заявою про примусове виконання рішення надати відповідні докази, а виконавець їх перевірити + наявність рахунку у банку, місцезнаходження якого зареєстровано у м. Києві не є тотожнім місцезнаходженню майна боржника.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі №420/10502/20 та підтверджена в постановах Верховного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 320/14048/20, адміністративне провадження № К/9901/17030/21 (ЄДРСРУ № 99459216) та № 160/13052/20, адміністративне провадження № К/9901/17116/21 (ЄДРСРУ № 99459213).

ВИСНОВОК: На погляд автора, відкриття виконавчого провадження відносно боржника «за місцем наявності рахунку у банку» суперечить вимогам діючого законодавства, оскільки майном боржника, на яке може бути звернено стягнення є, зокрема, власні кошти, а не рахунки в банку…, а отже вказане питання, для узгодження судової практики, необхідно передати на вирішення до Великої палати Верховного суду.

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, місце відкриття, банківські рахунки, наявність коштів, відділення банку, філія банку, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Неперсоналізоване судове рішення про знесення самочинного будівництва не підлягає виконанню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника 

04 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/17588/23, адміністративне провадження № К/990/44237/23 (ЄДРСРУ № 118145410) досліджував питання щодо неконкретизованість (неперсоналізованість)  судового рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника. 

Обставини справи: резолютивною частиною рішення суду та постановою про відкриття виконавчого провадження боржника не зобов`язано особисто знести самочинне будівництво, а лише указано про знесення самочинного будівництва за його рахунок, отже є необхідність у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон України «Про виконавче провадження») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Засади виконавчого провадження визначені частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень. 

За визначеннями, наведеними у частині другій статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ, а боржником - визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. 

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Процедура виконання рішень немайнового характеру визначена Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». 

За правилами частини першої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення  строку, визначеного  частиною шостою  статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. 

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (частина друга статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За умовами частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. 

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. 

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. 

Статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження» установлено відповідальність за невиконання рішення, що зобов`язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. 

Зокрема, частиною першою указаної норми передбачено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем  строк  рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий  строк  виконання. 

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що гарантії щодо обов`язковості виконання судових рішень, встановлені Конституцією України, реалізуються як у добровільному порядку так і через механізм застосування примусу, який забезпечують органи виконавчої служби. Норми Закону України «Про виконавче провадження» спрямовані саме на забезпечення безумовного виконання судового рішення і винятки з цього правила також регламентовані цим законом. Це означає, що у кожному конкретному випадку суди мають надати оцінку діям державного виконавця щодо застосування до боржника заходів впливу, виходячи із оцінки наявності або відсутності обставин, які об`єктивно перешкоджали або унеможливлювали виконання ним судового рішення. 

Зміст наведених норм указує, що правовий підхід щодо застосування положень частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження» у правовідносинах, що стосуються застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу необхідно формувати через призму оцінки змісту зобов`язальної частини виконавчого документа, яка повинна відповідати резолютивній частині судового рішення, та аналізу причин, з якими боржник пов`язує неможливість виконати судове рішення. 

Це означає, що у разі, якщо резолютивна частина судового рішення є нечіткою за змістом, тобто коли вона є незрозумілою як для осіб, стосовно яких його ухвалено, так і для тих, хто здійснює його виконання, через що рішення суду неможливо виконати примусово або є імовірність неправильного його виконання, рішення державного виконавця про застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу (у зв`язку з невиконанням ним цього рішення) у таких випадках є передчасним. 

(!!!) Водночас норми процесуального закону надають учасникам виконавчого провадження право звернутися до суду із заявою про роз`яснення такого рішення. 

Відповідаючи на поставлене в касаційній скарзі питання Верховний Суд висновує, що боржником у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення зобов`язального характеру є особа, визначена у такому судовому рішенні, на яку покладено обов`язок особисто вчинити таку дію чи утриматися від її виконання. 

ВИСНОВОК: Виходячи з зворотного вбачається, що неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника у виконавчому проваджені.

 

 

Матеріал по темі: «Способи захисту прав власника від самочинногобудівництва на земельній ділянці»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Представництво по довіреності: повноваження та обов'язки повіреного

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: представництво по довіреності повноваження довірителя та права і обов'язки повіреного

25 березня 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 458/229/18, провадження № 61-5932сво22 (ЄДРСРУ № 118109072) досліджував питання щодо представництва по довіреності, а також повноваження довірителя та права і обов'язки повіреного.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (частина перша статті 1000 ЦК України).

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).

Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006ЦК України).

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007ЦК України).

Аналіз вищевказаних норм матеріального права дає підстави для наступних висновків:

- традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦК України);

- довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (стаття 1003 ЦК України), при чому це робиться обов`язково (частина перша статті 1007 ЦК України). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;

- глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються в статті 1003 ЦК України і сутність правовідносин представництва, вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість в статті 1007 ЦК України міститься вимога видати довіреність повіреному і це означає, що вона є обов`язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;

- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;

- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.

Отже, положення ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва.Видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, тому на такі правовідносини поширюються положення статей 1000-1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно.

При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права (Глави 17 та 66 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19, та від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20.

ВИСНОВКИ про застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України) Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловлює такі висновки про застосування норм права:

- «Глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі;

- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;

- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».

 

Матеріал по темі: «Виникнення повноважень представника: довіреність або договір доручення»

 

 

Теги: довіреність, доручення, договір доручення, повірений, нотаріус, генеральна довіреність, передача майна, отримання коштів, повноваження представника, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оголошення фізичної особи померлою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості та правові наслідки оголошення фізичної особи померлою

04 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 697/645/23, провадження № 61-1891св24 (ЄДРСРУ № 118136950) досліджував питання щодо особливості та правові наслідки оголошення фізичної особи померлою.

Смерть - це повне і незворотне припинення життєдіяльності організму. Зі смертю припиняється цивільна правоздатність фізичної особи.

Відповідно до частини першої статті 46 Цивільного кодексу України фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців.

Статтею 47 ЦК України визначено, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

(!!!) Оголошення громадянина померлим має своїм призначенням усунення невизначеності, яка склалася у правовідносинах за участю особи, яка тривалий час є відсутньою за місцем свого постійного проживання і місце перебування якої невідоме.

Рішення про оголошення фізичної особи померлою може бути прийняте судом за наявності таких підстав: 1) відсутність особи в місці її постійного проживання; 2) відсутність відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона зникла безвісті за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців; 3) неможливість одержання відомостей про місце перебування особи, незважаючи на вжиті заходи.

Особливістю цієї категорії справ є те, що висновок суду про оголошення особи померлою ґрунтується на юридичному, достатньо обґрунтованому припущенні смерті особи.

У відповідності до пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» громадянин може бути оголошений в судовому порядку померлим у разі встановлення обставин, на підставі яких суд робить вірогідне припущення про смерть громадянина.

На цьому також наголошено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 177/11/20.

Згідно з частиною першою статті 306 ЦПК України у заяві про оголошення особи померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Системний аналіз вказаних норм дозволяє дійти висновку, що сама по собі відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи протягом трьох років у місці її постійного проживання не може бути достатньою підставою для оголошення цієї фізичної особи померлою. Суд повинен мати достатні докази для встановлення обставин, на підставі яких можливо зробити вірогідне припущення про смерть громадянина. Відсутність безумовних доказів або суперечність у доказах на підтвердження обставин, що надаються заявником та/або заінтересованими особами, унеможливлює оголошення особи померлою.

Подібний висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 390/1443/19, від 27 листопада 2019 року у справі № 461/424/15-ц, від 30 березня 2022 року у справі № 295/4293/21, від 08 лютого 2024 року у справі № 148/1207/22.

На наявність у суду саме права, а не обов`язку оголосити фізичну особу померлою за умови відсутності у місці її постійного проживання відомостей про місце її перебування протягом трьох років прямо вказує частина перша статті 46 ЦК України.

При розгляді справ цієї категорії судам слід, крім іншого, з`ясовувати, чи може бути відсутність особи умисною, тобто чи не переховується вона від правоохоронних органів з метою уникнення юридичної відповідальності. Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 226/3053/18 (провадження № 61-11048св19).

Відсутність безумовних доказів або суперечність у доказах на підтвердження обставин, що надаються заявником та/або заінтересованими особами, унеможливлює оголошення особи померлою (08 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 148/1207/22, провадження № 61-14338св23 (ЄДРСРУ № 116862534).

ВИСНОВОК: Сама по собі відсутність відомостей про місце перебування особи протягом трьох років за місцем проживання не може бути підставою для оголошення її померлою.

 

 

Матеріал по темі: «Оголошення громадянина померлим в судовому порядку»

Роз'яснення Міноборони щодо статусу "обмежено придатний" до військової служби

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийнятий Верховною Радою Закон України 3621-IX підписано Президентом України, а отже набирає чинності 04 травня 2024 р.

Громадяни, які визнані «обмежено придатними», повинні повторно пройти ВЛК протягом 9 місяців з дня набрання чинності Законом, тобто до 4 лютого 2025 року.

Після повторного огляду військові, які визнані непридатними, — будуть звільнені з військової служби, а визнані придатними — продовжать службу.

Військовозобов’язані, визнані непридатними, виключатимуться з військового обліку, а визнані придатними — можуть проходити службу.

Матеріал по темі: "Обмежено придатний до військової служби призовник"

Теги: військово-лікарська комісія, ВЛК, військомат, призов, мобілізація, обмежено придатний до військової служби, непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час, Адвокат Морозов

Документальне підтвердження господарських операцій у податкових спорах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік первинних документів, складенням яких мають підтверджуватися господарські операції в податкових спорах

02 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/771/17, адміністративне провадження № К/9901/54078/18 (ЄДРСРУ № 118083873) досліджував питання щодо документального підтвердження господарської операції у податкових спорах.

Згідно з пунктом 44.1 статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

За змістом підпункту  14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту «а» пункту 198.1 статті 198 ПК України до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.3 статті 198 ПК України встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних  матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті.

Нарахування податкового кредиту здійснюється незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.2 статті 198 ПК України датою віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг.

Згідно з пунктом 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними / розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

(!) У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

За визначенням статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року №996-XIV (далі - Закон №996-XIV) первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону №996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Як встановлено підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України, господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

У відповідності до статті 1 Закону №996-XIV господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Зміст наведених положень у їх системному зв`язку свідчить про те, що визначальною ознакою господарської операції, яка зумовлює наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування податкових вигод, зокрема, податкового кредиту, є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника та бути відображеною у належним чином оформлених первинних документах, які зазвичай супроводжують операцію певного виду. Для підтвердження даних податкового обліку можуть враховуватися лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

05 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15514/20, адміністративне провадження № К/9901/38688/21  (ЄДРСРУ № 110678480) вказав, що для підтвердження реальності господарської операції вже недостатньо надання контролюючому органу первинно-бухгалтерських документів та застосування принципу «індивідуальної відповідальності платника податків», необхідно також враховувати виробничі, матеріальні, трудові ресурсні потужності у своїх контрагентів (або можливість залучення цих ресурсів контрагентами).

Окрім цього, ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавчо не встановлена, а  наявність на момент податкової перевірки порушеного кримінального провадження не є беззаперечним доказом безтоварності/фіктивності господарської операції (15 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/12379/19, адміністративне провадження №К/9901/34666/20 (ЄДРСРУ № 96281476).

ВИСНОВОК: Законодавством не встановлено конкретного переліку первинних документів, складенням яких мають опосередковуватись господарські операції. Однак критерієм можливості відображення операцій у податковому обліку є забезпечення засвідчення дійсного руху активів на підставі наявних доказів. З цією метою первинні документи мають містити достатній обсяг інформації щодо змісту та суті спірних операцій, розкривати їх господарську доцільність.

 

Матеріал по темі: «Реальність вчинення господарської операції у податкових спорах»

 

 

 

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова НЕможливість звільнення працівника у зв`язку із завершенням дії контракту в період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці

27 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/8729/21, провадження № 61-12234св23 (ЄДРСРУ № 117974704) досліджував питання щодо звільнення працівника у зв`язку із завершенням дії контракту в період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядав як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Згідно з частиною другою статті 2 КЗпП України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Відповідно до частин першої, третьої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

(!!!) Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути:

1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк. А саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв`язку з закінченням строку.

Відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений строк, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу.

Однак, якщо сторони при переукладенні контракту серед підстав його розірвання вказали закінчення строку, враховуючи, що працівник належним чином інформований про умови укладеного договору, контракт розглядається як встановлене законом виключення з правила частини другої статті 39-1 КЗпП України.

(!!!) Звільнення у зв`язку із завершенням дії контракту, по суті, не є розірванням трудового контракту, а є припиненням контракту у зв`язку із закінченням строку його дії.

Термін строкового трудового договору встановлюється за погодженням сторін. Вносити пропозиції щодо терміну трудового договору має право кожна із сторін.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає окремої заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив у заяві про прийняття на роботу за строковим трудовим договором та шляхом підписання самого строкового трудового договору (контракту).

Закінчення строку дії трудового договору і видання у зв`язку із цим наказу про звільнення не є ініціативою щодо розірвання трудового договору, а лише доводить відсутність ініціативи та наміру роботодавця переукласти або продовжити трудовий договір, трудові відносини.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2021 року у справі № 266/3163/16-ц, від 13 листопада 2019 року  у справі № 522/7888/16-ц, від 07 квітня 2022 року у справі № 727/4112/18, від 27 березня 2023 року у справі № 428/2992/20, від 02 лютого 2024 року у справі № 757/21376/22-ц.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Трудове законодавство встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період перебування у відпустці.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, абоз порушенням установленого законом порядку свідчить про порушення зазначених гарантій, застосовуваних під час реалізації процедури звільнення працівника та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

У рішенні Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року у справі № 6-р(ІІ)/2019, Другий сенат Конституційного Суду України визнав положення частини третьої статті 40 КЗпП України такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).

Рішення Конституційного Суду України мотивовано тим, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.

Нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно інших категорій.

Отже, положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини.

ВИСНОВОК: Звільнення працівника у зв`язку із завершенням дії контракту в період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці є незаконним та грубо порушує права працівника.

 

P.s. Трудове законодавство України ґрунтується зокрема і на балансі прав та обов`язків працівника і роботодавця, які мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, але у трудових спорах саме роботодавець має довести законність звільнення працівника з роботи.

 

 

 

Матеріал по темі: «Припинення дії трудового договору у зв`язку з відсутністю працівника понад чотири місяці»

 

 

Теги: звільнення, прогул, грубе порушення, увольнение, поновлення на роботі, середній заробіток, товарні цінності, матеріально відповідальна особа, посадова інструкція, КЗпП, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов