Підпис працівника пошти, як доказ отримання судового рішення (ухвали суду)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення факту отримання судового рішення (ухвали), яке сторона намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/2585/20 (ЄДРСРУ № 93170950) досліджував питання щодо доведеності факту отримання копії ухвали суду, яку позивач намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції.

Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановлювати відповідні процесуальні строки, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Верховний Суд в частині строків звернення до суду з позовом (апеляційною/касаційною скаргою) неодноразово вказував (зокрема, постанова від 15 квітня 2020 року у справі №  15/2973/18, постанова від 22 квітня 2020 року у справі №  811/1664/18, постанова від 23 липня 2020 року у справі № 620/3811/19, постанова від 07 жовтня 2020 року у справі № 240/6005/18, постанова від 24 січня 2020 року у справі №240/8823/19), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлення строків звернення до суду має на меті дисциплінування учасників судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених процесуальним кодексом, певних процесуальних дій, натомість дана мета не може перешкоджати основній меті здійснення справедливого судочинства.

Поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Питання доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі «Іліан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

На переконання суду в питаннях оцінки поважності причин пропуску строку звернення до суду, необхідно уникати вияву надмірного формалізму, що може розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, правила надання послуг поштового зв`язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.

У пункті 99 Правил зазначено, що рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, … які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об`єкті поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім`ї за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв`язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу.

Оформлення цих поштових операцій визначено у пункті 105 Правил, яким передбачено, що для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред`явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач.

У пункті 106 Правил передбачено, що під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище.

На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище.

Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи.

Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.

ВАЖЛИВО: З наведених норм можна дійти висновку, що загальний порядок фіксації та оформлення вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає встановлення особи одержувача та зазначення на бланку повідомлення про вручення його прізвище. Цей запис вносить працівник поштового зв`язку.

Натомість для вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто" або "Судова повістка" на бланку повідомлення розписується та зазначає прізвище одержувач (а не працівник поштового зв`язку).

Отже, особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками «вручити особисто» та «судова повістка» та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, податкового повідомлення-рішення.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а, 222/1402/16-а, 813/1517/16 та підтриманий Верховним Судом від 20 березня 2019 року у справі №222/1402/16-а (ЄДРСРУ № 80606979) та 18 лютого 2020 року у справі № 520/3945/19, адміністративне провадження №К/9901/23674/19 (ЄДРСРУ № 87683061).

Крім того, у контексті застосування норм Правил надання послуг поштового зв`язку, Верховний Суд у постанові від 13 червня 2018 року по справі №820/6755/16 зробив такі правові висновки:  «... відносини між оператором поштового зв`язку, який доставляє лист, та адресатом (позивачем), перебувають поза контролем відправника (відповідача). Відправник не знає і не може знати хто саме та за яких обставин отримає поштове відправлення і чи отримає взагалі. У зв`язку з цим, відправник не може відповідати за доставку кореспонденції. Водночас, у разі доставки рекомендованого відправлення, на адресу відправника повертається повідомлення про вручення. У разі повернення повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення з відміткою про доставку (вручення) відповідному адресату за належною адресою, презюмується, що воно отримано уповноваженою особою ...».

Таким чином, перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв`язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками «Укрпошти» своїх службових обов`язків у даному випадку презюмується або необхідно надати докази протилежного (наприклад, квитки про виїзд з території міста чи країни або інші докази, які свідчать про відсутність отримувача за адресою, вказаною в повідомленні про вручення поштового повідомлення).

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголосив, що особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками вручити особисто та судова повістка та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, ухвали суду, податкового повідомлення – рішення і т.і.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а (ЄДРСРУ №80481068) , 813/1517/16 (ЄДРСРУ № 80580104).

 

P.s. Між тим, 23 жовтня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 211/5641/18, адміністративне провадження № К/9901/6660/20 (ЄДРСРУ № 92385127)  звернув увагу, що в позовній заяві позивач, крім поштової адреси, зазначив номер засобу зв`язку (мобільний номер телефону, електрону пошту), проте суд першої інстанції, отримавши конверт (поштове відправлення), якій повернувся з зазначенням причини «адресат відсутній», не сповістив позивача за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 КАС України щодо повідомлення скаржника про залишення позовної заяви без руху.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019   року у справі № 1340/5463/18 та від 30 березня 2020 року у справі № 240/2765/19.

А  тому, Верховний суд вважає, що суд нижчої інстанції не дослідивши причини повернення рекомендованого повідомлення про вручення судового рішення, несповістивши позивача за допомогою інших засобів зв`язку про залишення позовної заяви без руху, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви.

Матеріал по темі: «Повістка про виклик до суду апеляційної інстанції»

Витрати пов`язані з прибуттям сторони в судове засідання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компенсація витрат пов`язаних з прибуттям в судове засідання стороні, на користь якої ухвалене судове рішення

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № Н/806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/30046/19 (ЄДРСРУ № 93170947) досліджував питання щодо стягнення витрат пов’язаних з прибуттям сторони в судове засідання.

За логікою судової практики метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі справа №826/841/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 135 КАС України витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.

Розмір витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 826/13271/16.

Положеннями ч. 3 ст. 135 КАС України встановлено, що граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 квітня 2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", додатком до якої встановлено (компенсація в адміністративних справах), що витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження (далі - Постанова №590).

Постановою від 02 лютого 2011 року № 98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" Кабінет Міністрів України затвердив суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1 (далі - Постанова № 98).

Відповідно до п. 1 п. 7 Постанови № 98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються витрати, зокрема, на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті).

Представник позивача на підтвердження понесених витрат, пов`язаних з прибуттям в судове засідання надала: копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, квитанцію про купівлю палива, розрахунок відстані по маршруту , розрахунок витрат на переїзд, який становить:  відстань помножену на кількість літрів пального на 100 км. та помножену на вартість пального (доказ фіскальний чек з бензозаправки).

Посилання скаржника на пп. 170.9.1 Податкового кодексу України, яким передбачено, що розмір добових у межах України визначається в сумі не більше 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день відрядження, є безпідставними, оскільки вказаною нормою передбачено розмір добових в межах України, тоді як добові витрати це витрати на харчування та фінансування інших особистих потреб працівника у відрядженні, а не витрати, пов`язані з переїздом.

Правильність застосування Постанов №590 і №98 під час вирішення питання щодо відшкодування витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників підтверджується також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №1340/3510/18.

 

Зловживання стороною судового процесу процесуальними правами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зловживання стороною судового процесу процесуальними правами та наслідки

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/10093/20 (ЄДРСРУ № 93170971) досліджував питання щодо зловживання стороною процесуальними правами.

Так, за загальними вимогами учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню судочинства, зокрема: подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи.

Слід враховувати, що незгода сторони з конкретними рішеннями колегії суддів під час судового провадження не може свідчити про упередженість та необ`єктивність суддів та бути підставою для їх відводу, тобто заявлення відводу не може бути « висловленням незгоди з процесуальним рішенням суду».

Вказаний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленою в ухвалі від 18.12.2018 року по справі № 910/2968/18.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Подання до суду документів, які містять образливі вислови та формулювання щодо очевидної неповаги особи до суду виходить за межі нормальної, коректної та легітимної критики, що, наприклад, у розумінні Європейського суду з прав людини констатується як зловживання правом на подання заяви. Так, цей Суд, застосовуючи підпункт «а» пункту 3 статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є зловживанням правом на її подання.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами, суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

(!!!) Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ, необґрунтованого перевантаження роботи суду.

Вартий уваги той факт, що механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснення процесуальних дій (бездіяльності) зовні "схожі" на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати.

Між тим, ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу.

Слід враховувати, що наведений у процесуальному Законі перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 826/12191/18 (ЄДРСРУ № 89111257) та від 22 жовтня 2020 року у справі № 320/7/19, адміністративне провадження № К/9901/5099/20 (ЄДРСРУ№  92385069).

Також, приписами процесуального закону передбачено, що присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи,  присутні в залі, заслуховують стоячи. Учасники судового процесу, інші особи, присутні в залі судового засідання, звертаються до суду та один до одного, дають пояснення, показання, висновки, консультації, тощо, стоячи. Відступ від вимог, встановлених частиною першою цієї статті, допускається з дозволу головуючого. 

Отже, вимога дотримання усіма учасниками справи встановлених у суді правил поведінки має на меті підтримання авторитету та поваги до суду. Водночас, для відступу від наведених приписів процесуального закону повинні існувати об`єктивні підстави, що унеможливлюють (утруднюють) їх виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі №855/32/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року (справа № 9901/34/19) зазначено, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах із процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.

Використання учасниками судового процесу та їхніми представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами і застосувати, зокрема, наслідки, передбачені частиною третьою статті 45 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 серпня 2020 року у справі №314/1526/19 (2-адр/214/1/2020, ЄДРСРУ №90985532 ).

 

 

Теги: зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, нецензурна лайка, безпідставний відвід, однакові клопотання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя та строк нарахування відсотків після настання терміну повернення кредиту

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 219/8286/18, провадження № 61-13288св20 (ЄДРСРУ № 93149950 ) досліджував питання щодо строку для пред’явлення вимоги до поручителя.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року справа № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року справа № 310/11534/13  та від 31 жовтня 2018 року справа № 202/4494/16.

Отже, здійснюючи аналіз наведених позицій Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд вважає, що у випадку пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року по справі № 916/4692/15 (ЄДРСРУ № 80308706)).

Таким чином, після звернення з вимогою про дострокове повернення кредиту змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.

Окрім того, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу від дня порушення грошового зобов`язання.

Постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14, провадження № 61-10358сво19 досліджуючи ч. 4 ст. 559 ЦК вказала, що визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Умовами договору поруки сторони погодили, що договір набирає чинності з дати його підписання сторонами (дата договору) і діє до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором.

Тобто, якщо договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а наявний в договорі пункт, якою встановлено, що порука втрачає чинність після повного виконання боргових зобов`язань, то такий пункт не може вважатися строком його дії, оскільки не відповідає змісту статей 251, 252 ЦК України, де визначено, що настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається саме календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

(!!!) Крім того, слід зауважити, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням.

Саме такі висновки містяться у Постанові Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2019р. у справі № 554/1566/17 та у постановах Верховного Суду України, викладеній від 02 вересня 2015 року № 6-1077цс15, від 23 вересня 2015 року № 6-352цс15 та від 14.09.2016р. № 6-1451цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 6-1009цс17.

Вказане вище означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-4009/11, провадження № 61-14844св19 (ЄДРСРУ № 86505352) акцентував увагу на тому факті, що у разі пред`явлення кредитором вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання на підставі положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Верховним Судом в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи № 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах №6-53цс14, №6-3087цс16 та інших аналогічних справах.

Таким чином, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань.

Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі №758/6863/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі №523/3082/14.

 

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»

Не повернення депозитного вкладу – на що може розраховувати споживач?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення вкладника від сплати судового збору при захисті своїх прав в судах

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/46977/18, провадження № 61-10305св20 (ЄДРСРУ № 93149944) досліджував питання щодо стягнення збитків та моральної шкоди з банку який не повернув депозит, а також звільнення від сплати від судового збору споживача при захисті свої прав.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Згідно пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.

У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Отже, стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав.

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Вказаний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її права, має право на їх відшкодування (стаття 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Упущена вигода є одним із різновидів збитків, право на відшкодування яких має особа в результаті порушення цивільного права (статті 22 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.

Ч.5 ст. 653 ЦК України,  передбачено, що у випадку якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Згідно ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19).

За таких обставин висновок суду про відсутність у вкладника передбаченої частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» пільги по сплаті судового збору за подання апеляційної, касаційної скарги є помилковим.

Схожі за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647св20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 61-10585св20).

ВИСНОВОК: В разі несвоєчасного повернення банківського вкладу, вкладник, як споживач фінансових послуг має право розраховувати на відшкодування моральної шкоди та збитків, а також не зобов’язаний сплачувати судовий збір у разі звернення до суду на всіх етапах судового розгляду.

 

Матеріал по темі: «Стягнення банківського вкладу (депозиту) в судовому порядку»

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Місце відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виконавчий округ та територія на  якій приватний виконавець здійснює діяльність

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/949/20 (ЄДРСРУ № 93149492) досліджував питання щодо виконавчого округу та території на  якій приватний виконавець здійснює діяльність.

Закон України "Про виконавче провадження" є законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, при цьому детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 910/5702/19.

Так, згідно з частиною 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Згідно з частиною 1 статті 22 Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" про початок діяльності приватний виконавець повідомляє Міністерство юстиції України. Пунктом 2 частини 2 цієї статті Закону у повідомленні про початок діяльності обов`язково зазначаються виконавчий округ, на території якого приватний виконавець має намір здійснювати діяльність.

Пунктом 4 частини 2 статті 23 Закону у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.

Відповідно до частин 1, 2, 3, 6 статті 25 Закону виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя.

Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.

Інформація про приватних виконавців виконавчого округу та реквізити їхніх офісів розміщуються у всіх судах та в органах державної виконавчої служби, розташованих у межах відповідного виконавчого округу.

(!!!) Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що і Закон України "Про виконавче провадження" і Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначають вимоги (критерії) до місця відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження. При цьому згідно з частиною 3 статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України.

Зі змісту наведеної норми частини 2 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташовано в окрузі, в якому приватний виконавець здійснює діяльність та відповідно на яку розповсюджуються відповідна компетенція цього приватного виконавця, він має право прийняти до виконання відповідні виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/2542/19 (ЄДРСРУ № 90566011).

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічні висновки щодо правомірності прийняття до виконання виконавчих документів за відсутності доказів, які б підтверджували місце проживання, перебування боржника містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 25.06.2019р. у справі № 826/7969/16, від 29.01.2020 по справі №804/476/17,  від 08 квітня 2020 року у справі №804/6996/17  та від 30.04.2020 у справі № 580/3311/19.

Слід також враховувати, що поширення на приватних виконавців дії правила щодо передачі всіх виконавчих проваджень виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, призведе до створення для державних виконавців більш сприятливих умов діяльності, що є неприйнятним з огляду на мету реформи системи примусового виконання рішень - дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців.

Виходячи з наведеного, передача виконавчого документа чи виконавчого провадження від приватного виконавця до іншого приватного чи державного виконавця може здійснюватися лише за заявою чи згодою стягувача.

Такі правові висновки узгоджуються з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду № 12-197гс18 від 05 грудня 2018 року.

І на останок,  якщо сторона вважає, що з боку виконавця порушується Закон, то  на виконання вимог статті 34 Закону № 1403-VIII Мін`юстом України розроблено Порядок здійснення контролю за діяльністю працівників органів державної виконавчої служби, приватних виконавців, затверджений наказом Мінюсту України від 22 жовтня 2018 року № 3284/5, зареєстрований в Мін`юсті України 22 жовтня 2018 року за №  1195/32647 (надалі - Порядок № 3284/5), яким визначено механізм здійснення Міністерством юстиції перевірок діяльності працівників органів державної виконавчої служби (органів ДВС), приватних виконавців, у тому числі стану додержання Конституції України, вимог законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України, доручень Міністра юстиції України, та організації роботи щодо їх виконання, дотримання вчинення державними і приватними виконавцями порядку та строків вчинення виконавчих дій, виконання правил діловодства (23 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/10125/19, адміністративне провадження № К/9901/19311/20 (ЄДРСРУ № 91752632).

ВИСНОВОК: Право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиномуреєстрі приватних виконавців України .

 

Матеріал по темі: «Відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням безготівкових коштів»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оскарження відмови в приватизації державного майна (підсудність)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/4247/18, адміністративне провадження № К/9901/12632/19 (ЄДРСРУ № 93119051) досліджував питання щодо підсудності спору щодо відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності.

Відповідно до вимог частини 1 статті 30 Закону України ''Про приватизацію державного і комунального майна'' від 18.01.2018 №2269-VIII (надалі - Закон №2269-VIII), спори щодо приватизації державного або комунального майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, крім випадків, коли сторони погодили передачу таких спорів на вирішення міжнародному комерційному арбітражу відповідно до частини дванадцятої статті 26 цього Закону.

Тому, за загальним правилом спори щодо приватизації державного майна відносяться до юрисдикції господарських судів. Винятки з цього правила можливі, якщо спори щодо приватизації виникають із публічно-правових відносин і тоді, коли ці спори, як чітко через сполучник ''та'' прописано в Законі, віднесені до компетенції адміністративних судів.

До таких спорів законодавець відніс спори, в яких оскаржуються процедурні питання проведення приватизації (тобто, дії відповідного суб`єкта владних повноважень на виконання делегованих йому владно-управлінських функцій під час проведення приватизації державного або комунального майна), що виникають між об`єктом приватизації і державним органом приватизації. В такому випадку відносини між сторонами не є відносинами рівноправних суб`єктів і мають ознаки публічно-правових.

Пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону №2269-VIII визначено, що приватизація державного або комунального майна (надалі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.

Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 10 Закону №2269-VIII, порядок приватизації державного і комунального майна передбачає формування та затвердження переліків об`єктів, що підлягають приватизації.

Частиною 7 статті 11 Закону №2269-VIII передбачено, що заяви про включення об`єктів права державної власності до відповідного переліку об`єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, подаються потенційними покупцями до державних органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України. Державні органи приватизації протягом трьох днів після надходження заяви звертаються щодо надання згоди на включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації. Уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об`єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.

Таким чином, суб`єкт приватизації, який звернувся до суду з позовом про оскарження рішення відповідача, прийнятого ним як органом уповноваженим управляти державним майном, яке стосується відмови у наданні згоди на приватизацію об`єкта державної власності, що означає те, що переданий позивачем на вирішення суду спір є спором щодо приватизації державного майна, який повинен розглядатись за правилами господарського судочинства.

З огляду на характер спірних правовідносин, участь у цьому спорі суб`єкта владних повноважень не змінює його правової природи та не дозволяє стверджувати, що такий спір є публічно-правовим, оскільки будь-яких владних управлінських функцій у відношенні позивача відповідач 1 не здійснював та приймаючи оскаржуване рішення діяв виключно як орган, що уповноважений управляти державним майном.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №813/2616/18.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року у справі № 21-1506во09, у якій суд вказав, що господарські суди на загальних підставах вирішують, зокрема, спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.

Вказана позиція також підтверджена Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 29 січня 2019 року у справі № 805/2495/17-а, від 25 березня 2020 року у справі № 826/11186/18, в яких Велика Палата скасувала рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі, оскільки спір у правовідносинах, що є подібними до тих, що виникли у справі, яка розглядається, не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція також міститься, зокрема, у постановах Верховного Суд від 20 травня 2019 року у справі № 815/5631/15, від 6 листопада 2019 року у справі № 826/367/16, від 15 листопада 2019 року у справі № 816/460/16, від 16.06.2020 у справі №260/374/19 (ЄДРСРУ № 90349417).

 

Матеріал по темі: «Особливості спадкування не приватизованої квартири»