Правочин, вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правочин може бути визнаний судом недійсним, зокрема, якщо він вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин.

03 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12959/18 (ЄДРСРУ № 84697272) досліджував підстави за яких правочин може бути визнаний судом недійсним, зокрема, якщо правочин вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору слід ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення та має істотне значення.

У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 911/1171/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9070/18.

Вимоги про визнання правочинів недійсними, заявлені на підставі статті 230 ЦК України, можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.

При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях іншої особи та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Основними ознаками фіктивного правочину, з огляду на приписи статей 203, 215, 234 ЦП України, є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

Верховний Суд зазначає, що факт невиконання сторонами умов правочину або його часткове невиконання також не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

Слід відмітити, що особа , яка звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинна довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 та підтверджена 27 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/15555/17-ц, провадження № 61-2594 св 19 (ЄДРСРУ № 80888806).

Матеріал по темі: «Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності»

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Правова можливість оскарження листів Антимонопольного комітету України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відмова АМК в розгляді справи, оформлена листом є актом індивідуальної дії, що може бути оскаржений в судовому порядку. Дискреційні повноваження.

30 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/23375/17 (ЄДРСРУ № 84665462) досліджував питання дискреційних повноважень Антимонопольного комітету України та правову можливість оскарження листів останнього про відмову в порушені справи.

Суть справи: Відмовляючи в задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що статтею 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено право на оскарження саме рішень Комітету по суті, проте не передбачено можливості оскарження до господарського суду окремих листів, тому оскарження Товариством відмови АМК, викладеної в листі, не може вважатися належним способом захисту порушеного права, рішення за якою здатне було б відновити такі права Товариства.

Проте, Верховний Суд вважає висновки господарських судів попередніх інстанцій, викладені у рішенні та постанові передчасними, з таких підстав.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Комітет є державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Статті 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" закріплюють, що Комітет має повноваження, зокрема, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції рішення за заявами і справами. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи.

Відповідно до пункту 20 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року № 5, у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений відмовляє у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 39 Законом України  "Про захист економічної конкуренції" заявником є особа, яка подала заяву, подання про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Товариство звернулося до АМК із заявою про порушення, тобто є заявником у розумінні приписів статті 39 Закону "Про захист економічної конкуренції"  .

Між тим позивачу листом за підписом державного уповноваженого надано відповідь про відмову в розгляді справи.

Виходячи із системного аналізу положень статей 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", статті 36 Закону України  "Про захист економічної конкуренції" та пункту 20 Правил розгляду справ, відмова Комітету в розгляді справи, оформлена листом (а не розпорядженням), по свій суті є рішенням Комітету, тобто актом індивідуальної дії, що може бути оскаржений в судовому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду   від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17 (ЄДРСРУ № 82998256).

Ступінь доступу до внутрішніх засобів правового захисту повинен бути достатнім, що забезпечити особі "право на суд", з урахуванням принципу верховенства права в демократичному суспільстві. 

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права і охоронювані законом інтереси.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"  основними завданнями Комітету є, зокрема: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, сприяння розвитку добросовісної конкуренції, здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України  "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Комітет має повноваження, зокрема:

- розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами;

- приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

- розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість.

За приписами частини першої статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції"  підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Комітету є: неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 60 наведеного Закону заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Правилами розгляду справ встановлено, що вони визначають окремі особливості порядку розгляду заяв, справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у тому числі про захист від недобросовісної конкуренції органами Комітету відповідно до законів України "Про захист економічної конкуренції" «Про захист від недобросовісної конкуренції", «Про Антимонопольний комітет України"  та встановлюють порядок перевірки та перегляду рішень органів Комітету в цих справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства.

Пунктом 20 Правил розгляду справ передбачено, що в разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений, голова відділення відмовляють у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.

(!!!) Оскільки чинним законодавством майже не врегульовано процедури та критеріїв, за якими АМК ухвалює рішення про відкриття чи відмову в розгляді заяви, рішення АМК про відмову має бути максимально вичерпним, ґрунтовним, повинне розкривати заявникові мотиви його ухвалення.

Водночас дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу.

Касаційний господарський суд  виходить із важливості дотримання принципу належного врядування та унеможливлення свавільного використання дискреційних повноважень, що Комітет має враховувати при ухваленні рішень, у тому числі на стадії вирішення питання щодо початку розгляду справи або відмови в її розгляді.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

Водночас у цій справі заявлено вимогу не про спонукання Комітету до відкриття справи за заявою Товариства, а про визнання викладеної в листі АМК 6 відмови в розгляді справи за заявою Товариства про порушення законодавства про захист економічної конкуренції незаконною та про зобов`язання АМК за наслідками розгляду заяви Товариства про порушення законодавства про захист економічної конкуренції прийняти процесуальне рішення згідно вимог чинного законодавства України про захист економічної конкуренції.

Тобто, друга вимога є похідною і залежить від результату розгляду першої вимоги. Такий спосіб захисту означатиме, що Комітет, у випадку задоволення позову, має повторно розглянути відповідну заяву Товариства й ухвалити мотивоване рішення про початок розгляду справи або відмову в її розгляді.

ВИСНОВОК: Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові з посиланням, зокрема, на дискреційні повноваження АМК, у даному випадку, є помилковим.

Матеріал по темі: «Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

Теги: антимонопольний комітет, оскарження листів АМК, відмова в розгляді справи, дискреційні повноваження АМК, судова практика, уповноважений АМКУ, Адвокат Морозов

Визнання недійсним договору застави майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності у директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності ухваленого рішення загальними зборами Товариства. 

30 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання відносно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності у директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи: Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності у директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна товариства (передачу його в заставу) вартість яких становила 50 і більше відсотків майна товариства не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

(!!!) Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

ВАЖЛИВО: Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576-578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України "Про заставу" дає підстави для висновку, що суть застави полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Тобто право застави - це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава - це один зі способів забезпечення виконання зобов`язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю.

Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов`язання та укладається виключно в забезпечення виконання зобов`язання за основним зобов`язанням, в даному випадку в забезпечення зобов`язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 р. № 910/18506/16.

Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі-продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто у його власності і виключно у разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов`язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як в даному випадку мова йде про передачу майна у заставу, а не його відчуження, тому що мета застави - не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов`язків за основним договором.

Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов`язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов`язання за основним зобов`язанням, в даному випадку в забезпечення зобов`язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2-1383/2010).

ВИСНОВОК: Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором Товариства не є обов`язковим у даному випадку.

Матеріал по темі: «Дійсність договору укладеного з перевищенням повноважень: схвалення правочину»

теги: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, уповноважена особа, схвалення правочину, недійсність правочину, представник за довіреністю, юридична особа, обсяг повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення надмірно сплаченого податку або взаємозарахування по іншим платежам

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення надмірно сплаченого податку або зарахування переплати в рахунок майбутніх платежів та/або погашення податкової заборгованості з іншого податку.

01 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18424/18, адміністративне провадження №К/9901/23682/19 (ЄДРСРУ № 84634597) досліджував питання щодо повернення надмірно сплаченого податку на прибуток на рахунок платника або зарахування в рахунок майбутніх платежів по податкам та зборам.

В рамках вищевказаної справи суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що оскільки платник податків звернувся із заявами про повернення переплати з податку на прибуток після спливу строку, встановленого статті 102 Податкового кодексу України, то у задоволенні позову слід відмовити, висновуючись при цьому на системному аналізі положень підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, за приписами якого надміру сплачені грошові зобов`язання це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов`язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату та приписів підпункту 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 цього Кодексу, за якими платнику податків надано право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Суди попередніх інстанцій також покликалися на положення пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, відповідно до яких джерелами самостійної сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів та положень пунктів 43.1, 43.2 статті 43 цього кодексу за якими помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов`язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. У разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов`язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Аналіз наведених норм зумовив висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідності до пунктів 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України встановлено, що обов`язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов`язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов`язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку.

В силу вимог пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п`яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43 Податкового кодексу України).

Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань, затвердженого спільним наказом Міністерства доходів і зборів України та Міністерства фінансів України від 30 грудня 2013 року №882/1188 (далі по тексту - Порядок), що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань у випадках, передбачених законодавством, здійснюється виключно на підставі заяви платника податку (за винятком повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку на доходи фізичних осіб, які розраховуються органом Міндоходів на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку), яка може бути подана протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Заява подається платником податку до органу державної податкової служби за місцем перебування на податковому обліку в довільній формі.

За змістом пунктів 9, 10 Порядку надані податковим органом висновки про повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань реєструються територіальними органами Державного казначейства в Журналі обліку висновків, який ведеться в електронному вигляді. На підставі отриманих висновків органи Державного казначейства України здійснюють повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань у визначеному законодавством порядку, а саме згідно з Порядком повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787.

(!!!) Відтак, платник податків у наданий законодавством строк (1095 днів) має право звернутися до контролюючого органу із заявою про повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів.

Родзинкою в цій справі є те, що  Верховний суд наголосив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, обмежившись виключно наявністю факту спливу строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 Податкового кодексу України для повернення шляхом стягнення надміру сплачених грошових зобов`язань на розрахунковий рахунок позивача. Залишивши при цьому поза увагою дослідження бездіяльності податкового органу стосовно розгляду заяв позивача та можливості використання суми переплати податку на прибуток (авансових внесків) на погашення податкової заборгованості з цього та іншого податків, тобто можливості використання позивачем активу як джерела сплати його заборгованості.

Матеріал по темі: «Ефективний механізм здійснення бюджетного відшкодування ПДВ»

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов

Джерело погашення податкового боргу з ПДВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Джерелом погашення податкового боргу з ПДВ можуть бути кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Згідно з пп. 14.1.152 п. 14.1 ст. 14 ПК України погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.

У відповідності до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до п. 31.1 ст. 31 ПК України строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку, і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

У відповідності до пункту 87.9 ст. 87 ПК, у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

Отже обов'язок податкового органу зарахувати кошти, що сплачує платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків, який встановлений пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України.

Так, відповідно до п.87.9 статті 87 ПК України, у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов`язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

Між тим друге речення пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України фактично є окремою нормою і стосується випадків, коли погашення боргу здійснюється за рішенням суду відповідно до статті 95 цього Кодексу.

З аналізу наведеної норми вбачається, що контролюючий орган наділений повноваженнями самостійно зараховувати в рахунок погашення податкового боргу кошти платника з черговістю його виникнення (тобто без рішення суду), що в свою чергу не виключає відповідальність платника у вигляді застосування до нього санкцій в разі, якщо кошти до бюджету не перераховувались ним самостійно.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду від 22 жовтня 2018 року по справі № 821/1431/17, адміністративне провадження №К/9901/51946/18 (ЄДРСРУ № 77310688).

Крім того, згідно абзацу сьомого пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, не можуть бути джерелом погашення податкового боргу, крім погашення податкового боргу з податку на додану вартість, кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Аналіз цієї норми свідчить про те, що джерелом погашення податкового боргу з податку на додану вартість можуть бути кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі № 805/4337/16-а (К/9901/337/17) та підтверджена постановою від 01 квітня 2019 року у справі № 813/1417/16, адміністративне провадження №К/9901/26039/18 (ЄДРСРУ № 80868126), від 11 червня 2019 року у справі № 0340/1321/18, адміністративне провадження №К/9901/11148/19 (ЄДРСРУ № 82315489).

Матеріал по темі: «Бюджетне відшкодування ПДВ: зміна способу виконання судового рішення»

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов

Зупинення провадження у справі на стадії виконання рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості зупинення розгляду заяв поданих на стадії виконання судового рішення.

01 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  911/2179/15 (ЄДРСРУ № 84634256) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку, зокрема, об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження,адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Метою зупинення провадження в справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження в справі господарський суд, у кожному випадку, повинен з`ясувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

В той же час необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/5425/18.

Більше того, сама по собі взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду відповідної справи до прийняття рішення у іншій справі, якщо незалежно від результату розгляду іншої справи суд має достатньо правових підстав для розгляду та вирішення по суті цієї справи. 

Аналогічна правова позиція у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 червня 2019 року у справі № 910/12694/18 (ЄДРСРУ № 82498809).

Оскільки зупинення провадження в справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення, то за обставин застосування вказаної норми, суди мають належним чином обґрунтувати висновки, яких дійшов суд при постановленні ухвали.

З наведених у зазначеній нормі підстав вбачається, що провадження у справі може бути зупинено лише до закінчення її розгляду по суті (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 906/806/15).

Верховний Суд зазначає, що пункт 5 частини першої статті 227 ГПК України передбачає можливість зупинення розгляду справи судом на стадії вирішення спору та не передбачає можливості зупинення розгляду заяв, в тому числі поданих на стадії виконання рішення (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №  906/806/15 (ЄДРСРУ № 80036371).

Теги: зупинення провадження, виконавче провадження, не можливість розгляду справи по суті, заява про зупинення провадження, ухвала суду, судова практика, Адвокат Морозов

Строки звернення до МТСБУ для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП є присічними і поновленню не підлягають.

30 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/44196/17, провадження № 61-13726св19 (ЄДРСРУ № 84583182) досліджував питання щодо строків звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про страхування", страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

Відповідно до пункту 37.1.4 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння ДТП.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

Визначаючи обов`язок страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (в окремих випадках Моторного (транспортного) страхового бюро України) виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом року з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування.

Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

Відтак, право отримати відшкодування завданої шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування  цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (Моторного (транспортного) страхового бюро України), узятих на себе зобов`язань виникає виключно за умови подання потерпілим у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування) та пов`язаного з цим ризику, який полягає у можливості реалізації страховиком наданого йому положеннями підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» права на відмову у виплаті страхового відшкодування в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків.

При цьому, закріплюючи в положеннях указаної норми відповідні правові наслідки, законодавець не ставив їх настання в залежність від суб`єкта звернення із заявою до страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів про здійснення страхового відшкодування, а навпаки, презюмував те, що з відповідною заявою має звернутися потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування, що закріплено в положеннях статті 35 Закону  України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

З огляду на викладене вбачається, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відмовити у здійсненні страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб`єкта звернення з відповідною заявою.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 910/7449/17.

Крім того, пунктом 33.3 ст. 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що водії та власники транспортних засобів, причетних до дорожньо-транспортної пригоди, власники пошкодженого майна зобов`язані зберігати пошкоджене майно (транспортні засоби) у такому стані, в якому воно знаходилося після дорожньо-транспортної пригоди, до тих пір, поки його не огляне призначений страховиком (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України) представник (працівник, аварійний комісар або експерт), а також забезпечити йому можливість провести огляд пошкодженого майна (транспортних засобів). Особи, зазначені в цьому пункті, звільняються від обов`язку збереження пошкодженого майна (транспортних засобів) у такому стані, в якому воно знаходилося після дорожньо-транспортної пригоди, у разі якщо не з їхньої вини протягом десяти робочих днів після одержання страховиком (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторним (транспортним) страховим бюро України) повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду його уповноважений представник не прибув до місцезнаходження такого пошкодженого майна.

За підпунктом 37.1.3 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є невиконання потерпілим або іншою особою, яка має право на отримання відшкодування, своїх обов`язків, визначених цим Законом, якщо це призвело до неможливості страховика (Моторного (транспортного) страхового бюро України) встановити факт дорожньо-транспортної пригоди, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди.

ВИСНОВОК:  Власник пошкодженого автомобіля, у випадках передбачених законом має право на звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України у визначений законом строк з відповідною заявою, однак строк (один рік), зазначений у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», є присічним і поновленню не підлягає.

P.s. Та обставина, що винну у ДТП особу було встановлено судовим рішенням пізніше ніж дата скоєння ДТП, не дає підстав для висновку, що позивач отримав статус потерпілої особи з моменту визнання судом винною особою водія іншого автомобіля.

P.s.s. У той же час, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) зробила висновок, що для розгляду в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до МТСБУ про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.

Матеріал по темі: «Верховний суд: різниця між поняттям  "регрес" та "суброгація"»

Теги: страхування, страховий випадок, регрес, суброгація, договір страхування, ДТП, пошкодження автомобіля, КАСКО, поліс страхування, страховик, строк позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов