Відсутність у контрагента потужностей та матеріально-трудових ресурсів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика щодо відсутності контрагента за місцем реєстрації (юрадресом), а також відсутність у останнього потужностей та матеріально-трудових ресурсів при провадженні статутно – господарської діяльності.

30 серпня 2017 року колегія суддів Вищого адміністративного суду України в контексті справи № К/800/14680/17 (ЄДРСРУ № 68587493) в черговий раз підтвердила що  посилання контролюючого органу на відсутність контрагентів позивача за місцем реєстрації не може бути взято до уваги, оскільки цей факт не може свідчити про невиконання цими суб`єктами договірних зобов`язань, як не може свідчити про вказане і відсутність достатніх (на думку контролюючого органу) матеріальних та трудових ресурсів, зокрема виробничих баз, складських приміщень, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин контрагенти позивача не були позбавлені права укладати з іншими суб`єктами господарювання договорів з метою виконання своїх зобов'язань перед позивачем. Крім того, виходячи зі змісту договорів оренди, які полягають в передаванні в оренду певного майна, для їх виконання не обов'язково мати значну кількість працівників, наявність основних фондів та складських приміщень.

На   теперішній час повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи-підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, можна підтвердити письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо (абз.3 п.2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.1995 р. № 88).

Зазвичай саме довіреність той документ, що фіксує рішення керівника (уповноваженої особи) підприємства про повноваження конкретної фізичної особи одержати для юридичної особи певну кількість цінностей, зазначених згідно з переліком.

При цьому навіть відсутність довіреності за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати таку господарську операцію, про що слушно зазначено Верховним Судом України в постанові від 29.04.2015 у справі № 3-77гс153.

ВАЖЛИВО: Крім того, платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни. У разі якщо контрагентами були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Вказане цілком узгоджується з правовою позицією висловленій у постановах Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10, від 31.10.2014 року у справі № 21-318а14, а саме, законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Окрім цього, 20 червня 2017 року  в рамках справи № 21-1807а16  судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу,  а саме: «Якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку за ланцюгом».

Матеріал по темі:«Фіктивність контрагента по ланцюгу правочинів: зміна акцентів»  

Необхідно підкреслити, що за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, платник не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 27.01.2016 р. № 21-5333а15).

Також неприпустимість притягнення до відповідальності одного суб'єкта господарювання за неправомірні дії іншого підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейський суд з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Така ж позиція висловлена і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 року у справі "Інтерсплав проти України", згідно якої, у разі наявності у державних органів інформації про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку.

Аналогічної позиції дотримується Вищий адміністративний суд України в рішенні від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078) та від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16 (ЄДРСРУ № 66905044).

ВИСНОВОК: посилання контролюючого органу на відсутність контрагентів позивача за місцем реєстрації не може бути взято судом до уваги, оскільки цей факт не може свідчити про невиконання цими суб`єктами договірних зобов`язань, як не може свідчити про вказане і відсутність достатніх (саме на думку контролюючого органу) матеріальних та трудових ресурсів, зокрема виробничих баз, складських приміщень.

Таким чином, під час судових баталій, необхідно акцентувати увагу суду на доказову базу та судову практику, яка вигідна стороні і яка доводить правомірність обраної правової позиції, адже один з принципів судового процесу є змагальність.

Теги: налоговые споры, податкові спори, відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів, потужностей,  найманих працівників, відсутність контрагентів  за місцем реєстрації, виробничі бази, складські приміщення,  ДФС, ДПІ, ГНІ, налоговая, податкова, судова практика, Адвокат Морозов

Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам до 18 років

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може бути підставою «відсутність у продавця сумніву щодо віку покупця» для  звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності за продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, яким не виповнилось 18 років? 

30 серпня 2017 року Вищий адміністративний суд України в контексті розгляду справи № К/800/64/17 (ЄДРСРУ № 68587623)  висловився щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій за порушення вимог Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», а саме за продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, яким не виповнилось 18 років.

Суд вказав, що ч. 1 ст. 15-3 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» визначено, що забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів особам, які не досягли 18 років.

ВАЖЛИВО: Відповідно до ч. 4 ст. 15-3 вказаного Закону продавець пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових або тютюнових виробів зобов'язаний отримати у покупця, який купує пиво (крім безалкогольного), алкогольні напої, слабоалкогольні напої, вина столові або тютюнові вироби, паспорт або інші документи, які підтверджують вік такого покупця, якщо у продавця виникли сумніви щодо досягнення покупцем 18-річного віку.

Абзацом 9 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» передбачена відповідальність за порушення вимог ст. 15 - 3 цього Закону, а саме фінансові санкції у вигляді штрафу в сумі 6 800,00 грн.

Частиною 4 ст. 17 вказаного Закону визначено, що рішення про стягнення штрафів, передбачених частиною другою цієї статті, приймаються органами доходів і зборів та/або органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами, та іншими органами виконавчої влади у межах їх компетенції, визначеної законами України.

Згідно п. 5 Порядку застосування фінансових санкцій, передбачених ст. 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.06.2003 року № 790, підставою для прийняття рішення про застосування фінансових санкцій є, зокрема, матеріали правоохоронних, податкових та інших органів виконавчої влади щодо недотримання суб'єктами господарювання вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів.

Окремо суд зауважує  що посилання позивача на те, що продавчиня не перебувала з нею у трудових відносинах та відповідати за її дії вона не повинна, суди попередніх інстанцій цілком правомірно не взяли до уваги, оскільки продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, які не досягли 18 років, відбулось в магазині, який належить Підприємцю, а громадянка – «продавчиня» фактично була допущена до здійснення торгівлі у місці здійснення підприємницької діяльності позивачем.

(!!!) Підсумовуючи зазначене суд також вказав, що факт відсутності трудового договору з продавцем магазину свідчить також і про порушення позивачем норм трудового законодавства…, а штрафи за порушення трудового законодавства  у 2017 р.:  за неоформлення найманих працівників, оформлення на неповний робочий час при фактичному виконанні роботи повний робочий час, виплату зарплат «у конвертах», становитимуть 96000 гривень (30 МЗП), а за недопущення до проведення перевірки з цих питань роботодавця оштрафують аж на 320000 гривень! (100 МЗП).

Між тим необхідно вказати, що Вищий адміністративний суд України виходив з того, що в зазначеній нормі Закону не міститься вимога про те, щоб продавець при продажу алкогольних напоїв обов'язково витребовував у покупця документи, що засвідчують особу останнього, для встановлення віку.

Зазначену вимогу продавець має виконувати лише у випадку виникнення сумніву щодо віку покупця, а якщо сумніву не виникло???

На це, в рамках справи № 21-48а13 (ЄДРСРУ № 30900173) від 26.03.2013 р., надав відповідь Верховний суд України який вказав, що системний аналіз зазначених вище правових норм дає колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України підстави для висновку щодо запровадження в імперативній формі заборони на продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів особам, які не досягли 18-ти років.

Частиною четвертою статті 15-3 зазначеного Закону продавця наділено правом отримати у покупця, який купує пиво (крім безалкогольного), алкогольні, слабоалкогольні напої, вина столові або тютюнові вироби, документи, які підтверджують вік такого покупця, а отже, ця вимога має спонукати суб'єкта господарювання дотримуватися відповідного рівня обачності, який би унеможливлював порушення чітко визначеної заборони продавати неповнолітній особі зазначену продукцію.

ВИСНОВОК: Відсутність у продавця сумніву щодо віку покупця та продаж у зв'язку з цим забороненого товару неповнолітній особі не може бути підставою звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності.

Теги: продаж тютюну, продаж алкоголю неповнолітнім, до 18 років, продаж пива, штрафи, відповідальність, оскарження податкового повідомлення-рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення провадження у справі за наявністю третейського застереження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Що робити коли між сторонами у договорі передбачене третейське застереження, але одна із сторін заперечує проти нього або навпаки - наполягає? 

Вищий господарський суд України від 20.10. 2015 р. у справі  № 904/3608/15 вказав, що Закон України "Про третейські суди" передбачає виключно право, а не обов'язок сторін на звернення до цього суду. Окрім того, необхідна наявність волі обох сторін для виникнення у третейського суду підстав для розгляду господарського спору по суті. За умов відсутності у позивача волевиявлення на звернення до третейського суду чинне законодавство України жодним чином не позбавляє його конституційного права на звернення до господарського суду, чим позивач правомірно скористався.

Крім того, відповідно до імперативних приписів ч.1 ст.8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Вищенаведеної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, пов'язаних із застосуванням третейського застереження при виникненні господарського спору (постанови ВГСУ від 11.02.2014 у справі №914/1576/13 та від 02.08.2010 у справі №2/235-09(18/181-09)).

Стосовно припинення провадження у справі  на підставі п.5. ч.1. ст 80 Господарського процесуального кодексу України у звязку з наявністю третейського застереження, необхідно вказати наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії,  юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України "Про третейські суди" спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

В рішенні Конституційного Суду України від 10.01.2008 року № 1-рп/2008 у справі № 1-3/2008 (справа про завдання третейського суду) зазначено, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 12 ГПК України), ст. 6 Закону України "Про третейські суди"). Гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).

ВАЖЛИВО: Таким чином, Конституцією України гарантовано право на судовий захист зі сторони держави.

В ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус судів" передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

При цьому, Закон України "Про третейські суди" передбачає виключно право, а не обов’язок сторін на звернення до цього суду. Окрім того, необхідна наявність волі обох сторін для виникнення у третейського суду підстав для розгляду спору по суті. При відсутності волі, в даному випадку, позивача, на звернення до третейського суду, чинне законодавство України жодним чином не позбавляє його права на звернення до господарського суду.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України  юридичним особам та суб’єктам підприємницької діяльності гарантовано право звернення до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відтак, звернення за вирішенням спору до третейського суду є правом особи, яка самостійно на свій розсуд обирає способи захисту порушених або оспорюваних інтересів.

ВАЖЛИВО: Третейське застереження є обов'язковою і головною умовою звернення особи з позовом до третейського суду, проте її наявність не свідчить про обов'язок особи у разі виникнення спору звертатись за його вирішенням лише до третейського суду, не тягне за собою позбавлення права особи на звернення за захистом своїх прав та інтересів з позовом до суду загальної юрисдикції.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 10.02.2016р. у справі № 910/16939/15.

Між тим, існує і протилежна точка судового зору, так арбітражне застереження про передання спору на розгляд міжнародного комерційного арбітражу не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.

Уклавши арбітражне застереження, кредитор  реалізував своє волевиявлення на звернення до міжнародного комерційного арбітражу, а тому посилання на те, що за  наявності третейської угоди у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок  звертатися до третейського суду, є помилковими.

Доводи про те, що відсутність взаємної згоди саме сторін спору на вирішення спору комерційним судом (арбітражем), незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом, також є помилковими, оскільки зобов'язання, що випливають з третейської угоди мають обов'язковий характер для сторін і за її наявності відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж". Саме відсутність заперечень іншої сторони щодо розгляду справи судом є умовою розгляду відповідного спору, зокрема, господарським судом (Вищий господарський суд України від 30.08.2017 р. по справі  № 910/21409/16, ЄДРСРУ № 68564111).

ВИСНОВОК: право на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене Конституцією України, не може бути заперечене, а розгляд спору в третейському суді все ж таки є правом сторін та реалізується шляхом взаємного погодження вказаного питання між сторонами, однак у разі, коли між сторонами у договорі передбачене третейське застереження, але одна із сторін заперечує проти нього, то прерогатива має бути віддана відстоюванню права на захист своїх інтересів в судовому порядку відповідним господарським судом.

Теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов

Податковий борг або стягнення узгоджених податкових зобов'язань

Адвокат Морозов (судебная защита)

Податковий борг або стягнення узгоджених та несплачених податкових зобов'язань. 

Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Кодексу податковий борг – сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

В силу пп. 14.1.137 п. 14.1 статті 14 ПК України, орган стягнення - державний орган, уповноважений здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах повноважень, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до підпункту 14.1.39 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, «грошове зобов'язання платника податків» - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов'язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Згідно з п. 41.2 статті 41 ПК України, органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень.

Контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини (пп. 20.1.34 п. 20.1. статті 20 ПК України).

Пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 статті 59 Податкового кодексу України у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення. У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

Відповідно до п. 95.1 статті 95 ПК України, контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини (п. 95.3 статті 95 ПК України).

ВАЖЛИВО: Необхідно пам’ятати, що пункт 95.5 статті 95 ПКУ було доповнено абзацами другим - шостим такого змісту: «У разі якщо податковий борг виник у результаті несплати грошового зобов'язання та/або пені, визначених платником податків у податковій декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу в установлені цим Кодексом строки, стягнення коштів за рахунок готівки, що належить такому платнику податків, та/або коштів з рахунків такого платника у банках здійснюється за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу без звернення до суду, за умови якщо такий податковий борг перевищує 5 мільйонів гривень та не сплачується протягом 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку його сплати, та відсутні зобов'язання держави щодо повернення такому платнику податків помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов'язань.

У таких випадках:

– рішення про стягнення коштів з рахунків такого платника податків у банках є вимогою стягувача до боржника, що підлягає негайному та обов'язковому виконанню шляхом ініціювання переказу у платіжній системі за правилами відповідної платіжної системи;

– рішення про стягнення готівкових коштів вручається такому платнику податків і є підставою для стягнення.

Стягнення готівкових коштів здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

(!!!) Отже, починаючи з 01.01.2017 року повноваження контролюючих органів у частині стягнення податкового боргу збільшилися.

Більше того, у відповідності до наказу Мінфіну України від 16.06.2017 р. № 585 «Про затвердження Порядку використання дебіторської заборгованості та/або майна юридичної особи як джерел погашення податкового боргу платника податків та/або відокремленого підрозділу юридичної особи», у разі якщо у платника недостатньо коштів для погашення податкового боргу, контролюючий орган визначає дебіторську заборгованість платника податків, строк погашення якої настав, джерелом погашення податкового боргу такого платника податків.

У разі відмови платника податків, що має податковий борг, від укладання з контролюючим органом договору щодо переведення права вимоги дебіторської заборгованості такий контролюючий орган звертається до суду щодо зобов'язання платника податків укласти зазначений договір.

На контролюючий орган як орган стягнення можуть переводитися всі види дебіторської заборгованості, а саме: а) дебіторська заборгованість за товари (роботи, послуги); б) дебіторська заборгованість, пов'язана із підзвітними особами; в) дебіторська заборгованість працівників, акціонерів перед підприємством; г) дебіторська заборгованість за претензіями; д) інші види дебіторської заборгованості.

І на останок… пунктом 100.11 ст. 100 Податкового кодексу України  визначено: якщо сума грошового зобов’язання чи податкового боргу, заявлена до розстрочення, відстрочення, становить 1 млн гривень і більше, розстрочення, відстрочення надається лише за умови передачі та перебування у податковій заставі майна платника податків, балансова вартість якого дорівнює або перевищує заявлену до розстрочення, відстрочення суму грошового зобов’язання.

Між тим,  в світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Матеріал по темі: «Строк давності при стягнені коштів за податковим боргом» 

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, податковий борг, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, стягнення узгоджених податкових зобов'язань, судебная защита, Адвокат Морозов

ВАСУ про судовий збір: звільнення від сплати та його повернення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищий адміністративний суд висловився щодо звільнення, відстрочення та розстрочення суб'єкта владних повноважень від сплати судового збору, а також вказав на підстави коли судовий збір не повертається скаржнику.

Верховний Суд України в ухвалі від 25 квітня 2016 року (справа № 686/19687/14-а) зазначив, що оскільки скасовано встановлені раніше для державних органів пільги щодо сплати судового збору, Кабінет Міністрів України було зобов'язано забезпечити відповідне фінансування державних органів.

(!!!) Щодо обов'язку контролюючого органу сплачувати судовий збір на умовах, визначених Законом України «Про судовий збір» в чинній редакції, така позиція висловлена Верховним Судом України в ухвалі від 24 грудня 2015 року у справі № 477/2598/14-а, в ухвалі від 9 листопада 2015 року у справі № 810/2302/15, в ухвалі від 23 січня 2017 року у справі № 826/9725/15, в ухвалі від 25 січня 2017 року у справі  № 722/1112/16-а, в ухвалі від 30 січня 2017 року у справі № 826/25559/15.

Отже, звільнення, відстрочення та розстрочення суб'єкту владних повноважень сплати судового збору буде суперечити завданню та меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» в частині надходження до спеціального фонду Державного бюджету України коштів від сплати судового збору, а такожможе розцінюватись, як надання державним органам певних процесуальних переваг перед іншими учасниками судового процесу - юридичними та фізичними особами, які зобов'язані сплачувати відповідний судовий збір (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 22 серпня 2017 р. у справі № К/800/28910/17,  ЄДРСРУ № 68473356; № К/800/28765/17 , ЄДРСРУ № 68473280).

Окремо необхідно вказати на обставини щодо відмови від повернення судового збору…

Так, з ухвал Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2017 року по справі № К/800/17090/17, (ЄДРСРУ № 68451432), № К/800/9744/17 (ЄДРСРУ № 68451421),  № К/800/6536/17  (ЄДРСРУ № 68451416),  № К/800/11183/17 (ЄДРСРУ № 68451443),  № К/800/11740/17 (ЄДРСРУ № 68451430) вбачається, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі.

Однак, згідно з п. 5 ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України в даній справі податковому органу відмовлено у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з тим, що касаційну скаргу визнано необґрунтованою, а викладені в ній доводи такими, що не викликають необхідності перевірки їх матеріалами справи.

За змістом п. 5 ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суддя повинен дати оцінку доводам касаційної скарги, порівняти їх із висновками судів, викладеними в судових рішеннях, та вирішити питання, чи є необхідність перевірити висновки судів на підставі матеріалів справи.

Суд вказує, що такі дії судді не є суто процесуальними діями, перелік яких міститься у інших пунктах ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України і потребують оцінки обґрунтованості доводів касаційної скарги порівняно з висновками судів у судових рішеннях.

Тобто, вимоги п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» не можуть бути застосовані у разі відмови у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналогічна правова позиція викладена у рішеннях Верховного Суду України у постанові від 16 червня 2015 року (справа № 21-619а14) та від 29 березня 2016 року (справа № 21-3893а15) та узгоджується з правовою позицією викладеною у Постанові №2 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 05 лютого 2016 року.

Матеріал по темі:«Обов’язковість сплати судового збору фіскальним органом» 

Теги: судовий збір, налоговые споры, податкові спори,фіскальний орган, клопотання про звільнення від сплати судового збору, звільнення, відстрочення, розстрочення, суб'єкт владних повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання договорів забезпечення - відмова банку від власних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: Законність розірвання договорів забезпечення з огляду на відмову банку від власних майнових вимог до заставодавця вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації.

 У постановах Верховного Суду України від 17 травня 2017 року у справі  № 910/22664/15 (№ 3-1295гс16) та у справі №910/22662/15 (№ 3-1487гс16) викладено правовий висновок про те, що іпотекодержатель набуває права майнової вимоги на підставі іпотечного договору з моменту його нотаріального посвідчення/державної реєстрації. Реалізація цього права іпотекодержателем (задоволення забезпеченої іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання відбувається шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини другої, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що за спірними договорами про внесення змін до договору іпотеки, укладеними між кредитором і боржником, кредитор відмовився від нерухомого майна, переданого в іпотеку на забезпечення зобов’язання за кредитним договором, тобто відмовився від власних майнових вимог. Така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку. Аналіз наведених норм матеріального права та обставини, встановлені судом у справі, яка розглядається, свідчать про помилковість висновку судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що положення частини другої, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин та не є підставою для визнання спірних договорів недійсними.

Забезпечуючи єдність судової практики 09.08.2017 р. Верховний Суд України в контексті справи № 3-597гс17 вказав наступне. 

У справі, яка розглядається, предметом позову є вимога ПАТ «Імексбанк» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Імексбанк» про визнання недійсними договорів про розірвання договорів застави та уступки права вимоги, укладених на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, із тих підстав, що банк, укладаючи оспорювані договори протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, при непогашеній кредитній заборгованості, безоплатно відмовився від власних майнових вимог до заставодавця, а також від свого права звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості боржника.

Отже, за змістом статей 572, 589, 590 ЦК, статей 1, 3, 4, 16 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту тощо. Предметом застави можуть бути майно та майнові права. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню – з моменту нотаріального посвідчення цього договору. При заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.

ВАЖЛИВО: З аналізу наведених норм вбачається, що застава є спеціальним заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання; заставодержатель (кредитор) набуває права майнової вимоги на підставі, зокрема, договору, що встановлює зобов’язальні відносини між особою, яка забезпечує виконання основного зобов’язання боржника, та кредитором боржника, з моменту укладення/нотаріального посвідчення цього договору. Реалізація кредитором (заставодержателем) права майнової вимоги у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання відбувається, зокрема, шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого  права.

Таким чином, висновок суду про відсутність у кредитора майнових вимог до поручителя на час вчинення оспорюваних договорів є помилковим.

Згідно з положеннями статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.   

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Отже, нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини).

Відповідно до частини другої, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Імексбанк») протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тих підстав, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

Уповноважена особа Фонду протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів (частина четверта статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Кредитний договір, виконання зобов’язань за яким забезпечувалося договорами застави майнових прав та уступки права вимоги до договору застави майнових прав, укладався на умовах, зокрема, забезпеченості. За цими договорами заставодавець (майновий поручитель) зобов’язався виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права до повного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. За оспорюваними договорами про розірвання договорів застави та уступки права вимоги, укладеними між сторонами, банк (кредитор) відмовився від майнових прав, переданих у заставу на забезпечення виконання зобов’язання боржника за кредитним договором, тобто відмовився від власних майнових вимог. Така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Імексбанк».

ВАЖЛИВО: Отже, недійсність правочинів неплатоспроможного банку, згідно з якими банк відмовився від власних майнових вимог, установлено законом, такі правочини є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою Фонду, за умови якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

При цьому відповідно до частини четвертої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів як під час дії тимчасової адміністрації, так і протягом ліквідації, у тому числі звертається до суду з відповідним позовом. Отже, висновки судів про те, що позивачем порушено процедуру прийняття рішення про визнання правочинів нікчемними, є помилковими.

Висновки суду про те, що банк реалізував право майнової вимоги шляхом звернення до суду з позовом про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, що підтверджується відповідним рішенням суду також          не можна визнати обґрунтованими, оскільки зазначені обставини, навпаки, підтверджують факт нікчемності правочинів про розірвання договорів забезпечення з огляду на відмову банку від власних майнових вимог до заставодавця, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості боржника, наявність якої установлено зазначеним судовим рішенням. Адже наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що  випливає із заставленого права.

Аналогічне твердження викладено у постанові від 09.08.2017 р. Верховним Судом України в контексті справи № 3-598гс17.

ВИСНОВОК: За договорами про розірвання договорів застави (іпотеки), уступки права вимог та ін. укладеними між сторонами, де банк (кредитор) відмовляється від майнових прав, переданих у заставу на забезпечення виконання зобов’язання боржника за кредитним договором, банк фактично відмовляться від власних майнових вимог, а враховуючи той факт, що відмова останнього була вчинена банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, такі договори є недійсними.

Матеріал по темі: «ВСУ: можливості превалювання інтересів вкладника над інтересами банку» 

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення з банку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов