Ухвала суду про забезпечення позову: дія у часі та просторі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт того, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень.

24.05.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-640цс17 фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часі та просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16 (№ в ЄДРСРУ 57933051) та від 18.01.2017 р. у  справі № 6-2552цс16.

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

ВАЖЛИВО: Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). 

У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Ст. 1 Протоколу № 1 до  Європейської Конвенції з прав людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України"зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду Українивід 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішеннявід 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

ВИСНОВОК: Отже, той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Визнання недійсним договору укладеного юридичною особою

Адвокат Морозов (судовий захист)

СУД: особливості визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи. 

12.04.2017 р. Верховним судом України при розгляді справи № 6-72цс17 досліджувалось питання щодо неоднакового застосування статей 92, 241 ЦК України в поєднанні зі статтями 203, 215 ЦК України.

Суд вказав, що юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

ВАЖЛИВО: На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Раніше, а саме 09 та 16.11.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2063цс16 та № 6-1443цс16 робив правовий аналіз щодо вчинення правочину представником юридичної особи, вказав на аспекти недійсності такої угоди, а також підкреслив ознаки для «схвалення в майбутньому» такого виду правочинів.

Крім того, згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За правилами статей 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення.

Разом з тим, згідно із частинами першою та другою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

З огляду на вищенаведене різну правову природу мають та не можуть ототожнюватися довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі статтею 136 ГК України.

(!!!) Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, закріпленого за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності попередньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою довіреності представнику на вчинення відповідного правочину протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник. Згідно з частиною першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.  

При цьому, закон зобов’язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Частиною третьою статті 249 ЦК України передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася. (Правова позиція у справі №6-2363цс16 від 30.11.2016 р.)

Між тим необхідно пам’ятати про Постанову Верховного суду України  від 25.05.2016 року по справі № 6-2612цс15 (№ в ЄДРСРУ 58636060)  правовий висновок якої зводиться до того, що коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, то така особа не могла перевищити повноваження, оскільки вони де-факто відсутні.

В той же час, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 (№ в ЄДРСРУ 57169342) постановою від 06 квітня 2016 року  чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

ВИСНОВОК: З огляду на приписи статей 92, 237–239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Теги: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, обмеження повноважень, визнання недійсним договору, превышение полномочий, уполномоченное лицо, одобрение сделки, недійсність правочину, представник за довіреністю, обсяг повноважень, Адвокат Морозов

Фіктивність контрагента: суд змінює акцент або надія платника податку

Адвокат Морозов (судовий захист) 

Обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, а так само щодо невиконання ними своїх податкових обов'язків підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами.

«…статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку» (ВСУ від 19.04.2016 у справі № 21-4985а15).

Також відомо, що 14.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 21-2239а16 в черговий раз прийшов до висновку, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця – права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв’язку з цим юридично дефектних первинних документів.

Аналогічний висновок Верховного суду України міститься у постанові від 22 листопада 2016 року у справі № 826/11397/14 (ЄДРСРУ № 63283712).

Практично аксіома: «Якщо первинні документи, виписані від імені особи, що заперечує свою причетність до діяльності суб'єкта господарювання вони не мають юридичної сили».

Однак 05.04.2017 року колегія суддів Вищого адміністративного суду України розглядаючи справу №  К/9991/79840/12 (ЄДРСРУ № 66829087) змінює акцент та вказує, що незважаючи на «фіктивність» контрагента (заперечення директором своє участі у створенні та діяльності підприємства) все одно необхідно проводити сукупний аналіз всіх наявних доказів та документів для встановлення правомірність формування платником податку даних свого податкового обліку, так як згідно зі ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

При цьому, також необхідно враховувати, що статтею 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що рішення Європейського суду з прав людини (надалі - також «ЄСПЛ») є обов'язковими для виконання Україною. У статті 16 вказаного Закону прямо закріплюється, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі також - «Конвенція») та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника.

Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 7, частин 4 та 5 ст. 11 КАС України (Ухвала ВАСУ від 16.05.2017 р. у справі № К/800/16138/16, ЄДРСРУ № 66707342).

Якщо господарська операція фактично не відбулася, первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та не можуть бути підставою для збільшення в податковому обліку сум валових витрат та (чи) податкового кредиту.

ВАЖЛИВО: При цьому вищенаведені норми так само, як і інші норми податкового законодавства, не ставлять у залежність право платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентом, якщо цей платник мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Одне тільки порушення постачальником товару (робіт, послуг) вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення іншим платником податків - покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту та валових витрат (витрат) за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність останнього щодо протиправної поведінки контрагента та про злагодженість дій між ними.

У контексті п. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України за умови подання платником податків усіх належним чином оформлених документів, передбачених податковим законодавством, дані податкового обліку вважаються сформованими платником податків правомірно (обґрунтовано).

Водночас контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам за умови доведення факту, що відомості, які містяться в таких документах, є недостовірними.

Як зазначено в п. 38 Рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2007 року у справі "Інтерсплав проти України", коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань.

Таким чином, виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на податковий кредит (валові витрати), можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи (принцип індивідуальної відповідальності).

На думку Європейського суду з прав людини, відмова у підтвердженні права на бюджетне відшкодування ПДВ може ґрунтуватися на встановленні зловживань з боку саме того платника податку, який формував суми бюджетного відшкодування. Вказане також стосується оцінки наявності або відсутності підстав для податкового обліку та подальшого декларування податкових показників з податку на прибуток підприємства.

Необхідність дотримання згаданої правової позиції підтверджена постановою ВСУ №13/11 від 31.01.2011 року у справі № 21-42а10 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «ВІК» до Державної податкової інспекції у м. Херсоні про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

При цьому, визначальним критерієм для підтвердження права платника податку на податковий кредит та/або віднесення відповідних сум до валових витрат є реальність вчинюваної господарської операції, тобто, встановлення факту зміни руху активів чи зміни стану зобов'язань платника податку внаслідок придбання ним товарів (послуг), що використовуються таким платником у своїй господарській діяльності (Ухвала ВАСУ від  16.05.2017 р. у справі № К/800/16138/16, ЄДРСРУ № 66790548).

(!!!) Невиконання обов'язку щодо належного підписання первинного документа, складеного однією особою і переданого іншій особі може позбавляти цей документ статусу первинного або в разі обізнаності контрагента з відсутністю повноважень щодо складання такого документа, або в разі фактичної відсутності господарської операції.

При цьому відсутність об'єктивної змоги переконатися у недостовірності первинного документа чи окремих його реквізитів (зокрема підпису, прізвища особи, що здійснює операцію, тощо) під час його отримання чи протягом найближчого часу виключає притягнення до відповідальності особи, яка використала такий документ у податковому обліку.

В цьому випадку дані податкового обліку можуть бути визнані необґрунтованими, якщо платник податків діяв без належного рівня обачності та обережності та знав або повинен і міг знати про порушення, допущені контрагентом, та був залучений до таких порушень, або знав про дефекти у правовому статусі таких контрагентів (відсутність реєстрації їх як платник ПДВ, відсутність у відповідних посадових осіб чи інших представників контрагента повноважень на складання первинних, розрахункових документів, податкових накладних тощо).

Між тим 24.05.2017 р. Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/34150/16, ЄДРСРУ № 66904999 вказав наступне: «обставина здійснення контрагентом в особі його директора  господарських операцій з позивачем фактично мала вирішальне значення для вирішення питання щодо законності здійснених позивачем відрахувань у податковому обліку, суд апеляційної інстанції, в силу вимог частини 4 статті 72 КАС України, мав надати оцінку фактам, наведеним у вироку в кримінальній справі, в контексті співставлення з відомостями, що зазначені у письмових поясненнях.

В разі якщо факти, наведені у вироку, не суперечать відомостям, що містять письмові пояснення, однак існують сумніви щодо достовірності таких пояснень свідка, з метою дотримання конвенційних вимог щодо справедливого судового розгляду суд має використати свої повноваження щодо безпосереднього допиту особи (свідка), що надала письмові пояснення.   

На думку колегії, той факт, що суд апеляційної інстанції, зазначаючи про те, що ТОВ не здійснювало поставку товарів (робіт, послуг), без належного співставлення обставин, що встановлені у вироку та наведені у письмових поясненнях, без заслуховування свідка, на якого посилався позивач, є достатньо істотним для того, щоб поставити під сумнів зроблені  апеляційним судом висновки щодо операцій позивача та ТОВ».

ВИСНОВОК:  обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, а так само щодо невиконання ними своїх податкових обов'язків підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, що свідчать про нереальність господарської операції або відсутність її економічного змісту.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2011 року № 40/11, у якій суд акцентував увагу на тому, що підписання податкової накладної невстановленою особою може бути підставою неврахування податкового кредиту не само по собі, а лише за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність господарської операції.

Таким чином, платник податків жодним чином не повинен опускати руки та залишати боротьбу за свої права…необхідно розуміти, що від якості захисту залежить доля підприємства та його співробітників, а тому доцільно використовувати всі процесуальні методи та важелі для захисту своїх порушених або оспорюваних прав.

Матеріал по темі: «Контрагент з ознаками фіктивності…що робити платнику податків???

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Повернення грошових коштів за невикористану ігрову ліцензію

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення надмірно сплачених коштів внаслідок скасування ігрової ліцензії на підставі Закону № 1334-VІ. 

25.04.2017 р. Верховним судом України розглянута справа № 21-1769а16 щодо повернення надмірно сплачених коштів внаслідок скасування ігрової ліцензії.

Підґрунтям, фактичними підставами, які зумовили оспорене правозастосування, стали нижчевикладені обставини.

Підприємство здійснило оплату за користування ліцензією у повному обсязі за весь період її дії з жовтня 2008 року по  жовтень 2013 року, однак 15 травня 2009 року був прийнятий Закон № 1334-VІ.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 цього Закону він набирає чинності та вводиться в дію з дня його опублікування та діє до прийняття спеціального законодавства, що передбачає право здійснення грального бізнесу у спеціально створених гральних зонах.

ВАЖЛИВО: З дня набрання чинності цим Законом видача ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор в Україні припиняється, а ліцензії, видані суб’єктам підприємницької діяльності до набрання чинності цим Законом, скасовуються. Цей Закон набрав чинності 25 червня 2009 року.

З 26 червня 2009 року ліцензія Підприємства була скасована.

Відповідно до абзаців шостого, сьомого і десятого статті 1 Закону № 1775-ІІІ ліцензією є документ державного зразка, якій засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов; ліцензійні умови –  це установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; плата за ліцензію – разовий платіж, що вноситься суб’єктом господарювання за одержання ліцензії.

За статтею 15 цього Закону видача ліцензії передбачає справляння плати, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії. За ліцензію на провадження діяльності з організації і проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотерей) установлено розмір плати вартістю 30 000 євро за кожний рік користування такою ліцензією: на кожну особу, що провадить діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах; <…>; на кожний гральний зал – при провадженні діяльності з організації та проведення азартних ігор у казино та інших азартних ігор. Ліцензія на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотереї) видається строком на п’ять років.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону № 1775-ІІІ до приведення законодавства у відповідність із ним закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з пунктом 3.2 Ліцензійних умов провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, затверджених наказом Комітету, Міністерства фінансів України від 18 квітня 2006 року № 40/374 (далі – Ліцензійні умови), ліцензія на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор є підставою для діяльності з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах. Плата за ліцензію на провадження діяльності з організації і проведення азартних ігор вартістю 30 000 євро за кожний рік користування такою ліцензією сплачується заявником згідно з вимогами статей 1, 14 та 15 Закону № 1775-ІІІ і постанови Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 року № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» (далі – постанова № 1755) у термін, передбачений для внесення плати за видачу ліцензії, одноразово за весь строк, на який видається ліцензія.

Відповідно до пунктів 4¹ та 5 постанови № 1775 плата за ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор <…> справляється після прийняття рішення про видачу ліцензії. Плата вноситься у розмірі, встановленому законом, у національній валюті (за офіційним курсом, установленим Національним банком України на день внесення платежу).

Плата, яка вноситься суб’єктом господарювання за видачу <…> ліцензії, зараховується до Державного бюджету України і вноситься на рахунки територіального органу ДКУ № 3510 в установах Національного банку України та № 2510 в установах комерційних банків.

Ліцензія на організацію діяльності з проведення азартних ігор видається заявнику або уповноваженій особі заявника працівником органу ліцензування після надання заявником копій платіжних документів щодо внесення плати за видачу ліцензії і плати за ліцензію.

Окремо необхідно вказати, що згідно практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 року у справі «Тре Тракторер проти Швеції» (Tre Traktцrer Aktiebolag v. Sweden) Європейський Суд визнав, що ліцензія є майном в сенсі статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки має економічну цінність від якої залежить робота суб'єкта підприємництва та рівень його прибутку.

Між тим суд вказав, що згідно з частиною другою статті 45 Бюджетного кодексу України (далі –БК) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справлення надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету. Повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету віднесено до видатків бюджету (пункт 13 частини першої статті 2 БК).

У частині сьомій цієї статті встановлено, що перелік податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету згідно з бюджетною класифікацією в розрізі органів, що контролюють справлення надходжень бюджету, а також загальні вимоги щодо обліку доходів бюджету визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 2 Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів здійснюються за процедурами, визначеними цим Порядком. Поверненню підлягають податки, збори (обов’язкові платежі) та інші доходи бюджету, кошти від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансова допомога, надана на поворотній основі, та кредити, у тому числі залучені державою або під державні гарантії.

Сутнісний нормативний зміст наведених положень законодавства у їх взаємозв’язку дає підстави вважати, що суб’єкт господарювання, який обрав такий вид ліцензованої діяльності, як організація та проведення азартних ігор на гральних автоматах, повинен внести плату за одержання ліцензії. Плата за ліцензію є разовим платежем; її призначення, розмір, критерії розрахунку величини вартості платежу, якими є вартість платежу за кожний рік користування ліцензією (30 000 євро) і строк дії ліцензії, упродовж якого ліцензіат вправі займатися ліцензованою діяльністю (п’ять років), вид цього платежу та порядок зарахування його до Державного бюджету України врегульовані законодавством.

Зазначені норми права не містять підстав, умов та порядку перерахунку, зміни чи зменшення величини розміру плати, елементами (складовими) яких були би одиниці виміру часу (день, тиждень, місяць, квартал, рік тощо) і з використанням яких можна би було змінити розмір плати за ліцензію із розрахунку на певну одиницю часу.

Якщо плата за ліцензію виплачена одноразово, у розмірі й у порядку, встановленому законодавством, вона не може вважатися помилково чи надмірно сплаченою.

Після зарахування до Державного бюджету України кошти, справлені за одержання ліцензії, можуть бути повернуті суб’єкту господарювання у разі, коли вони були сплачені надмірно чи помилково.

ВАЖЛИВО: Хоча законодавство України у сфері зайняття ліцензованими видами господарської діяльності та у відносинах, що виникають у процесі виконання бюджетів, урегульовує питання повернення надмірно або помилково зарахованих коштів до Державного бюджету України, воно не дає визначення і не розкриває понять «помилково перераховані кошти» та «надмірно перераховані кошти». Виняток становить підпункт 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, в якому дається визначення поняття «надміру сплачені грошові зобов’язання». Як такі розуміють суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.

Отже, якщо орієнтуватись на зазначене законодавче визначення поняття «надміру сплачені грошові зобов’язання», то можна дійти висновку, що надміру перераховані (сплачені) до бюджету грошові кошти є сумою, що становить позитивну різницю між сумою фактично сплачених суб’єктом права до Державного бюджету України чи місцевого бюджету коштів у певному, конкретному вимірі, як-от обов’язковий платіж, інші доходи бюджету, та сумою коштів, яку за законом та\або за рішенням суду повинен був сплатити до бюджету такий суб’єкт права для повного виконання покладеного на нього грошового обов’язку або оплати для отримання послуги.

У справі, що розглядається, було встановлено, що у листопаді 2008 року Підприємство повністю сплатило кошти за отримання ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор, еквівалентні сумі плати за таку ліцензію, розрахованої відповідно до частини третьої статті 15 Закону № 1775-ІІІ та з урахуванням п’ятирічного строку її дії.

(!!!) За розміром і порядком сплати цей платіж не підпадає під ознаки поняття «помилково або надмірно сплачені грошові зобов’язання».

У контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними нормативного регулювання колегія суддів дійшла висновку, що сума коштів, яку суб’єкт господарювання повністю сплатив за отримання ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор у розмірі, що дорівнює сумі плати за таку ліцензію, розрахованої відповідно до закону, не може вважатися такою, що сплачена помилково чи надмірно.

ВИСНОВОК: Дострокове скасування ліцензії на підставі Закону № 1334-VІ механічно не перетворює на надмірно сплачені кошти частину платежу, повністю сплаченого за користування ліцензією, але не погашеного можливістю здійснювати ліцензовану діяльність упродовж оплаченого ним строку.

  

Матеріал по темі: «Зобов’язати Мінфін видати ліцензію на проведення лотерей: позиція ВАСУ» 

Теги: ігрова ліцензія, лотерея, ігрові автомати, власність, майно, надмірно сплачені кошти, матеріальні блага, податки, протиправні рішення, закон, інструкція, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов