07/11/2026

Обшук наосліп

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: проведення обшуку після досягнення його мети визначеній в ухвалі слідчого судді 

13 жовтня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 710/611/24, провадження № 51-877км26 (ЄДРСРУ № 140746485) досліджував питання щодо проведення обшуку після досягнення його мети визначеній в ухвалі слідчого судді. 

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституції та законами України. 

Відповідно до частин 3, 4 ст. 234 КПК у разі необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається до слідчого судді з відповідним клопотанням, яке розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора. 

Закон чітко визначає, що таке клопотання про обшук повинно містити відомості, перелік яких зазначено у ч. 3 ст. 234 КПК. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання, а також витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. 

За змістом ч. 5 ст. 234 КПК прокурор, слідчий має довести перед слідчим суддею наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи. 

Відповідно до частини 5 статті 236 КПК обшук на підставі ухвали слідчого судді повинен проводитися в обсязі, необхідному для досягнення мети обшуку. 

Якщо мета обшуку досягнута (знайдено відшукуванні об’єкти), то подальші дії працівників поліції виходять за межі ухвали слідчого судді. 

Такі дії слідчого є «обшуком наосліп» («fishing expedition»), суть якого полягає у проведенні широкомасштабного, невизначеного пошуку «навмання» (без наявності чітких, обґрунтованих підозр щодо конкретних фактів чи осіб) з метою виявлення ознак будь-якого порушення. 

За змістом частини 3 статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. 

Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Bersheda et Rybolovlev c. Monako від 6 червня 2024 року (заяви № 36559/19 та № 36570/19) fishing expeditions пошукові заходи, які не мають достатньо конкретних меж і фактично перетворюються на пошук можливих порушень навмання. Посилання на цю практику підкреслює важливий принцип: втручання держави у приватне життя людини має залишатися в межах чітко визначеної законної мети. 

ВИСНОВОК: Такі дії вказують на недопустимість результатів згаданого обшуку, а також інших доказів, отриманих завдяки цим результатам (висновки експертів тощо), виходячи з положень частини 1 статті 87 КПК.

 

 

Матеріал по темі: «ОПККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксаціїсудового процесу»

 

 





Теги: обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов


Окреме відступлення право вимоги інфляційних втрат

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи можливе окреме відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу 

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2486/25 (ЄДРСРУ № 140702021) досліджував питання щодо окремого відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу.

Нараховані на суму боргу інфляційні втрати входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. 

Інфляційні втрати є похідною вимогою від основного грошового зобов`язання, оскільки вони входять до його складу та нараховуються на суму основного боргу у разі прострочення (стаття 625 ЦК України). Вони не є самостійним зобов`язанням, а є лише наслідком прострочення виконання основного грошового боргу та способом компенсації знецінення купівельної спроможності грошей. Без існування основного боргу право на нарахування інфляційних втрат само по собі не виникає. 

Новий кредитор може отримати лише ті права, які реально існують у первісного кредитора в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу права (стаття 514 ЦК України). 

Окреме відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу позбавлене юридичного сенсу, оскільки самі по собі ці нарахування не існують окремо від заборгованості - вони прив`язані до простроченої суми основного зобов`язання. Якщо основний борг залишається за старим кредитором, вимога щодо інфляційних втрат втрачає свій законодавчий фундамент для окремого стягнення.

(!) Тож передача прав за статтею 625 ЦК України можлива лише разом з основним грошовим боргом або як додаток до вже існуючого переходу прав за основним зобов`язанням. Якщо основний борг залишився у первісного кредитора, відступити право вимоги лише інфляційних втрат окремим договором цесії не можна. 

Оскільки інфляційні втрати відповідно до статті 625 ЦК України не є самостійним цивільно-правовим зобов`язанням, а це лише особлива міра відповідальності боржника за прострочення основного грошового зобов`язання, і таке право є похідним (субсидіарним), то воно "існує" і "рухається" лише за основним боргом. Субсидіарні права не можуть передаватися самостійно без передачі основних прав за зобов`язанням. 

З огляду на те, що інфляційні втрати - це відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів, то і збитки від інфляції несе саме та особа, яка недоотримала свій основний борг вчасно і чиї кошти знецінилися. 

Загальним правовим висновком, який Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 11.02.2026 у справі № 754/511/23, є неможливість застосування частини другої статті 625 ЦК України у випадку, коли стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. За протилежним (іншим) підходом, як виснувала Велика Палата Верховного Суду у пункті 119 цієї постанови, буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. 

Відступлення права вимоги акцесорного (додаткового) зобов`язання без одночасного переходу прав на основне зобов`язання суперечить правовій природі статті 625 ЦК України та положенням статей 512, 514 ЦК України, оскільки не можна передати право, якого в такому самостійному та відокремленому від основного боргу вигляді не існує. 

Отже, оскільки природа інфляційних втрат за статтею 625 ЦК України має компенсаційний та охоронний характер - захистити гроші кредитора від знецінення, то за позицією Великої Палати Верховного Суду ця охоронна природа не може трансформуватися чи відриватися від самого об`єкта охорони (основного боргу). 

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо основний борг залишився у первісного кредитора (або вимога його втрачена), відступити право вимоги лише інфляційних втрат окремим договором цесії не можна.

 

 

Матеріал по темі: «Позовна давність при стягнення інфляційних втрат і 3% річних (COVID-19, воєнний стан)»

 

 






Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов


05/11/2026

Окреме оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: можливість скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції 

03 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3579/26 (ЄДРСРУ № 141146501) досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 

Так, 17.01.2025 у справі № 903/497/24 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, зокрема необхідності перевірки належності спору до юрисдикції господарського суду на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Правовий висновок об`єднаної палати ґрунтується на розмежуванні процесуального порядку вирішення питання про належну судову юрисдикцію спору та перевірки наявності підстав для застосування заходів забезпечення позову. 

Таке розмежування зумовлене правовою природою інституту забезпечення позову, який має тимчасовий характер та спрямований на гарантування можливості ефективного захисту порушених прав і виконання майбутнього судового рішення, а не на вирішення спору по суті чи остаточне визначення належної судової юрисдикції. 

Зокрема, у пунктах 6.18, 6.46, 6.47 зазначеної постанови об`єднана палата Касаційного господарського суду, виходячи зі змісту статей 20, 136, 138, 140, 145 Господарського процесуального кодексу України, виснувала, що розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються судом, компетентним розглядати спір по суті, що зумовлює обов`язок суду першої інстанції перевіряти дотримання правил юрисдикції. 

(!) Водночас об`єднана палата виснувала, що ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті, оскільки це фактично означало б оскарження предметної та суб`єктної належності справи на стадії її відкриття, що не передбачено процесуальним законом. 

Проаналізувавши положення процесуального кодексу щодо оскарження ухвал, відкриття провадження у справі та скасування заходів забезпечення позову, об`єднана палата у пунктах 6.46, 6.47 дійшла висновку, що з огляду на підстави, мету та правову природу забезпечення позову, а також визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення судами правил юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

При цьому у пункті 7.8 зазначеної постанови об`єднана палата відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2024 у справі № 916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі № 916/5137/23, щодо необхідності здійснення оцінки предметної та суб`єктної юрисдикції спору на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Крім того, об`єднана палата Касаційного господарського суду звернула увагу на аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2022 у справі № 674/648/21, від 20.07.2020 у справі № 462/6253/16-ц, від 13.04.2020 у справі № 621/1025/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 243/10605/18 та від 15.05.2019 у справі № 658/2197/18. 

За змістом наведених висновків вирішення питання про забезпечення позову не передбачає одночасного вирішення питання щодо дотримання правил судової юрисдикції, оскільки відповідне питання підлягає перевірці судом під час відкриття провадження у справі або її подальшого розгляду. Водночас ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

У пункті 6.49 цієї постанови об`єднана палата також зазначила, що наведений підхід узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 04.02.2019 у справі № 658/2197/18. 

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що з огляду на підстави, мету, правову природу забезпечення позову та визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил юрисдикції окремо від судового рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті. 

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила на обов`язку суду перевіряти належність спору до відповідного виду судочинства під час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що, однак, не означає можливості самостійного оскарження ухвали про забезпечення позову з таких підстав. 

Наведений правовий підхід отримав подальше застосування у практиці Верховного Суду. 

Так, у пунктах 4.34, 4.35 постанови від 11.02.2026 у справі № 911/9/24 Верховний Суд зазначив, що предметом касаційного перегляду є виключно законність та обґрунтованість застосованого заходу забезпечення позову, тоді як позовні вимоги по суті не розглядаються, питання належності обраного способу захисту та підсудності справи не вирішуються. При цьому Суд, посилаючись на висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, наголосив на неможливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції. 

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у пункті 5.42 постанови від 27.05.2026 у справі № 906/1663/25 та пункті 4.29 постанови від 02.09.2026 у справі № 922/1310/26, у яких Суд відхилив доводи скаржників про порушення правил юрисдикції як підставу для скасування судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяв про забезпечення позову. 

Отже, наведені висновки Верховного Суду свідчать про необхідність розмежування обов`язку суду перевіряти дотримання правил предметної юрисдикції та можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення цих правил. 

Питання належної судової юрисдикції основного спору підлягає вирішенню в установленому процесуальним законом порядку. 

ВИСНОВОК: Отже, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил судової юрисдикції.

 

 

Матеріал по темі: «Загальні підстави для забезпечення позову у податковому спорі»

 








Забезпечення учаснику справи участі у режимі відеоконференцзв’язку в підсистемі ЄСІТС

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо особливості забезпечення учаснику судової справи участі у режимі відеоконференцзв’язку (ВКЗ) в підсистемі ЄСІТС 

Знайома ситуація по відеоконференцзв’язку із судом (ВКЗ)? 

-        суд задовольнив клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, однак не ініціював технічного підключення сторін в ЄСІТС;

-        учасник відеоконференції перебував у підсистемі ЄСІТС декілька годин, але так і не дочекався запрошення суду до участі у розгляді справи…, а потім у рішенні зазначено:

…

-        сторони висловили своє бажання брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, але й за технічною несправністю розгляд справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не відбувся;

-        в судове засідання сторони не з`явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи:

-        як підсумок, справа розглянута без участі сторони… 

 

16 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 377/2/25, провадження № 61-14887св25 (ЄДРСРУ № 140021070) досліджував питання щодо забезпечення учаснику судової справи участі у режимі відеоконференцзв’язку в підсистемі ЄСІТС.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦПК України учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

Учасник справи, його представник бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «;Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», у порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Використовувані судом і учасниками судового процесу технічні засоби і технології мають забезпечувати належну якість зображення та звуку, а також інформаційну безпеку. Учасникам судового процесу має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового засідання, ставити запитання і отримувати відповіді, здійснювати інші процесуальні права та обов`язки (частини четверта, восьма статті 212 ЦПК України).

У частині п`ятій статті 212 ЦПК України визначено, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.

Після звернення до ДП «Інформаційні судові системи» встановлено, що конференцій з внесеним відповідальними працівниками суду за номером справи не зафіксовано. При цьому зафіксовано декілька авторизацій сторони у підсистемі ВКЗ.

У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

У пункті 1 статті 6 Конвенції гарантується процесуальна справедливість, тобто змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення ЄСПЛ від 06 липня 2010 року у справі «Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Greece», заява № 54111/07).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Дюлоранс проти Франції», «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

За обставин цієї справи, Верховний Суд вважав передчасним завершення судового перегляду справи, адже підстав для покладення на учасника ризиків технічної неможливості участі в режимі відеоконференції не було.

ВИСНОВОК: Ризики технічної неможливості участі у відеоконференції не покладаються на учасника справи у разі, коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.

 

 

Матеріал по темі: «Допустимість копії електронного доказу всудовій справі»




 

Теги: вкз, єсітс, відеоконференцзвязок, судове засідання онлайн, відеоконференція поза межами приміщення суду, клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


04/11/2026

Примусове виключення учасника з ТОВ за невиконання рішення загальних зборів


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наявність у загальних зборів ТОВ повноважень щодо виключення учасника за невиконання його рішення 

13 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12872/25 (ЄДРСРУ № 140701998) досліджував питання щодо наявності у загальних зборів ТОВ повноважень щодо виключення учасника за невиконання його рішення. 

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 6 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства зобов`язані виконувати рішення загальних зборів учасників товариства. Водночас, наведена норма визначає обов`язок учасника товариства, проте не встановлює такого правового наслідку його невиконання, як виключення учасника з товариства, та не наділяє загальні збори повноваженнями самостійно встановлювати такий наслідок. 

Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передбачає лише дві підстави для виключення учасника з ТОВ/ТДВ: невнесення ним вкладу (частина 2 статті 15), а також смерть учасника, якщо його спадкоємці не звернулися до ТОВ/ТДВ із заявою про вступ (частина 2 статті 23). 

Наявність обов`язку учасника виконувати рішення загальних зборів не надає загальним зборам права застосовувати за його невиконання будь-який не передбачений законом спосіб впливу, зокрема припиняти корпоративні права такого учасника шляхом його виключення з товариства. 

Відповідно до статті 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. 

Отже, положення про самозахист цивільних прав не можуть розглядатися як самостійна правова підстава для виникнення у загальних зборів повноваження на примусове виключення учасника товариства поза випадками, встановленими спеціальним законом. Інше тлумачення фактично допускало б можливість розширення встановлених законом підстав припинення корпоративних прав рішенням самих учасників товариства. 

При цьому відсутність у товариства можливості виключити учасника з підстав, не передбачених законом, не означає відсутності у нього права на захист. У разі заподіяння учасником майнової чи іншої шкоди товариство не позбавлене можливості використовувати передбачені законом способи захисту відповідного порушеного права. 

ВИСНОВОК: Верховний Суд не вбачає підстав для формування висновку про можливість виключення учасника товариства на підставі пункту 2 частини першої статті 6 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у системному зв`язку зі статтями 15, 19, 20, 319 ЦК України, оскільки наведені норми не встановлюють такої підстави для припинення корпоративних прав учасника.

 

 Матеріал по темі: «Права та обов’язки спадкоємця учасника ТОВ»

 

 





Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


29/10/2026

Боржник не може пред’являти позов про зняття арешту з майна

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/29574/24, провадження № 61-2814св26 (ЄДРСРУ № 140951549) досліджував питання щодо способу захисту прав боржника у виконавчому провадженні у разі незгоди з арештом майна. 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. 

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. 

За частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. 

При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. 

55. пори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. 

У статті 447 розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. 

Таким чином, розділом VII ЦПК України встановлено спеціальний порядок, за яким здійснюється судовий контроль за виконанням судових рішень. 

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) викладено висновок, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

У постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №234/18525/19 та від 20 жовтня 2021 року у справі № 236/789/21 вказано, що в разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ця особа не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Таким чином, для боржника у виконавчих провадженнях передбачений інший спосіб судового захисту - оскарження рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, а не в позовному провадженні.

 

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна, де арешт було накладено для забезпечення конфіскації чистягнення майна на користь держави»

 

 

 





Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


Відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої – чи завжди штраф

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Форма та зміст розрахункового документу: відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/30809/25, адміністративне провадження № К/990/28058/26 (ЄДРСРУ № 140977594) щодо відсутності цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої. 

У випадку притягнення суб`єкта господарювання до фінансової відповідальності за невиконання обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР перевірці підлягають як обставини видачі/невидачі розрахункового документа, так і обставини відповідності такого вимогам щодо форми і змісту. 

Розрахунковий документ в розумінні статті 2 Закону № 265/95-ВР це документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, видатковий чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів, отримання (повернення) коштів, торгівлю валютними цінностями в готівковій формі, створений в паперовій та/або електронній формі (електронний розрахунковий документ) у випадках, передбачених цим Законом, зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або програмним реєстратором розрахункових операцій, чи заповнений вручну. 

Відповідно до частини першої статті 8 Закону № 265/95-ВР форма, зміст та порядок ведення розрахункових документів, а також форма та порядок подання звітності, пов`язаної із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій та/або програмних реєстраторів розрахункових операцій при здійсненні операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, за погодженням з Національним банком України. 

Положення про форму та зміст розрахункових документів/електронних розрахункових документів затверджене наказом Міністерства фінансів України №13 від 21 січня 2016 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 лютого 2016 року за № 220/28350. 

Пунктом 2 розділу ІІ «Фіскальний касовий чек на товари (послуги)» Положення визначено обов`язкові реквізити фіскального касового чека на товари (послуги), який повинен містити, в тому числі: цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої (зазначається у випадках, передбачених чинним законодавством) (рядок 9). 

Відповідно до підпункту 14.1.107 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України марка акцизного податку - спеціальний знак для маркування алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в e-сигаретах, віднесений до документів суворого обліку, який підтверджує сплату акцизу, легальність ввезення та реалізації на території України цих виробів.  

Кожна марка акцизного податку на алкогольні напої повинна мати окремий номер, місяць і рік випуску марки та позначення про суму сплаченого акцизного податку за одиницю маркованої продукції, крім суми акцизного податку з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі алкогольних напоїв (пункт 226.7 статті 226 Податкового кодексу України). 

(!) Аналіз податкового законодавства України свідчить про те, що маркування продукції маркою акцизного податку підтверджує сплату акцизу та легальність ввезення та реалізації на території України відповідних виробів. 

Пунктом 3 розділу І Положення передбачено, що установлені в цьому Положенні вимоги до змісту розрахункових документів визначають обов`язкові реквізити розрахункових документів/електронних розрахункових документів. У разі відсутності в документі хоча б одного з обов`язкових реквізитів, а також недотримання сфери його призначення, такий документ не прийматиметься як розрахунковий. 

Отже, розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного Положення. При цьому, цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої є обов`язковим реквізитом фіскального касового чеку, а отже відсутність цього реквізиту у фіскальному чеку має кваліфікуватися як те, що такий документ не є розрахунковим. 

Верховний Суд в постанові від 02.02.2023 р. у справі  № 500/6845/21 сформулював правовий висновок, відповідно до якого за змістом норм Положення №13 слід розрізняти недолік реквізиту у розрахунковому документі від відсутності відповідного реквізиту взагалі. У першому випадку дійсно неможливо стверджувати, що документ втрачає статус розрахункового, натомість, у другому випадку безпосередньо Положення № 13 указує, що такий документ не прийматиметься як розрахунковий. Відсутність такого реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як назва податку, літерне позначення, розмір ставки такого податку, загальна сума такого податку за всіма зазначеними в чеку товарами (послугами) позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР. 

У постановах від 07.08.2025 у справі № 280/6835/23 та від 16.09.2024 у справі № 280/6832/23 Верховний Суд вказав, що відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР.

У постанові від 27.03.2025 у справі №280/6830/23 Верховний Суд виснував, що розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного вище Положення, тому відсутність обов`язкових реквізитів у фіскальних касових чеках на товари (послуги) є свідченням створення суб`єктом господарювання невідповідних розрахункових документів, відповідно, проведення розрахункових операцій через РРО тягне за собою застосування фінансової санкції, передбаченої Законом № 265/95-ВР. 

ВАЖЛИВО: При цьому слід враховувати висновок Верховного Суду від 16.05.2024 у справі № 520/4564/23, зокрема, що у фіскальному касовому чеку такий реквізит, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку, може бути відображений лише при продажу алкогольних напоїв, маркованих акцизними марками нового зразка, які мають штрих-код. Зазначений факт обов`язково необхідно враховувати при притягнені особи до відповідальності за невидачу відповідного розрахункового документа, що підтверджує виконання розрахункової операції. 

Отже обставини маркування реалізованих алкогольних напоїв марками акцизного податку старого чи нового зразка мають істотне значення для спірних правовідносин. 

ВИСНОВОК: Відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, такого як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР.

 

 

Матеріал по темі: «Місце торгівлі та місце зберігання алкогольнихнапоїв та тютюнових виробів»

 

 

 

 




Теги: податкові спори, оскарження податкових рішень, ліцензія на алкоголь, термін дії ліцензії, роздрібна торгівля алкоголем, тютюн, табак, місце зберігання алкоголю, єдиний реєстр, судова практика, Адвокат Морозов