Наслідки неповідомлення платника податків про проведення позапланової невиїзної перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки невиконання контролюючим вимог щодо повідомлення платника податків про проведення позапланової невиїзної перевірки до початку її проведення

13 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/46653/24, касаційне провадження № К/990/32140/25 (ЄДРСРУ № 136492614) досліджував питання щодо наслідків невиконання контролюючим вимог щодо повідомлення платника податків про проведення позапланової невиїзної перевірки до початку її проведення, як обов`язкової умови для проведення планової невиїзної документальної перевірки.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковий кодекс України який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Положеннями підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК України визначено, що платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, та за власною ініціативою пояснення з питань, що не запитувалися контролюючим органом, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з підпунктами 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК України посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані: дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій.

Глава 8 розділу II ПК України визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. При цьому приписи Податкового кодексу України в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.

Положення статті 79 ПК України визначають особливості проведення документальної невиїзної перевірки.

Так, згідно з абзацами 1, 3 пункту 79.2 статті 79 ПК України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

(!) Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

Отже, з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків. Оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку. Платник податків вважається також ознайомленим із наміром про проведення перевірки у разі неможливості вручення йому відповідних документів після проставлення поштовим органом відповідної відмітки.

Абзацом 2 пункту 79.2 статті 79 ПК України передбачено, що у разі надіслання (вручення) відповідно до статті 42 цього Кодексу платнику податків (його представнику) копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення позапланової невиїзної перевірки, шляхом надсилання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення документальна позапланова невиїзна перевірка (крім перевірки, визначеної статтею 200 цього Кодексу) розпочинається не раніше 30 календарного дня з дати надсилання такого повідомлення та копії наказу.

Перевірка позивача проводилась з питань дотримання податкового законодавства при декларуванні від`ємного значення з податку на додану вартість, згідно з пунктом 200.11 статті 200 ПК України.

В даному випадку вимоги пункту 79.2 статті 79 ПК України щодо початку проведення документальної позапланової невиїзної перевірки не раніше 30 календарного дня з дати надсилання такого повідомлення та копії наказу не підлягають застосуванню.

Проте, зазначений вище виняток щодо недотримання тридцятиденного строку між датою надсилання наказу про призначення перевірки та її початком, який діє для перевірок, пов`язаних із достовірністю нарахування від`ємного значення з податку на додану вартість, не звільняє податковий орган від загального обов`язку, передбаченого абзацом першим пункту 79.2 статті 79 ПК України. Так, контролюючий орган все одно зобов`язаний вручити платнику податків копію наказу про призначення перевірки перед її початком, але без необхідності очікування 30 днів між надсиланням та початком перевірки.

Для правильного вирішення спору необхідно вирішити питання щодо дотримання контролюючим органом вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України у взаємозв`язку із пунктом 42.2 статті 42 ПК України щодо виконання відповідачем обов`язку (обов`язкової вимоги чинного податкового законодавства) з вручення позивачу відповідної копії наказу та повідомлення про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки до початку її проведення.

ВИСНОВОК: Невиконання контролюючим вимог щодо повідомлення платника податків про проведення позапланової невиїзної перевірки до початку її проведення, як обов`язкової умови для проведення планової невиїзної документальної перевірки, зокрема, задля забезпечення права платника податку щодо належного подання документів для проведення перевірки, призводить не лише до визнання незаконною перевірки, але й відсутності правових наслідків такої (незаконність прийнятих контролюючим органом за наслідками проведення перевірки рішень).

 

Матеріал по темі: «Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про податкову перевірку до її початку»

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративна чи господарська юрисдикція у спорах про несвоєчасне внесення ДПС даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та порушення строків повернення ПДВ

12 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3172/25 (ЄДРСРУ № 136427927) досліджував питання щодо підсудності справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ.

Вимоги платника податку про стягнення з контролюючого органу на його користь шкоди, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Адже вони стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень у сфері адміністрування податків і зборів, і на перший погляд, спір відноситься до адміністративної юрисдикції , але…

Велика Палата Верховного Суду вказувала, що  критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

За змістом частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. (!) Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (!)

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17 (пункти 5.7, 5.8), від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 02.04.2019 у справі № 137/1842/16-а та від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (пункти 18, 19), від 01.03.2023 у справі № 925/556/21 (пункти 8.38, 8.39)).

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій, у межах яких такий суб`єкт може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Ці функції останній має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22).

Підпункт 17.1.7. пункту 17.1. статті 17 ПК України надає платнику податків право оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), у тому числі, надану йому у паперовій або електронній формі індивідуальну податкову консультацію, яка йому надана, а також узагальнюючу податкову консультацію; а підпункт 17.1.11. передбачає право платника податків на повне відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку.

Про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, йдеться у статті 114 ПК України.

Зміст статті 114 ПК України включає положення про: розмір шкоди, що відшкодовується (повністю чи в твердій сумі); склад шкоди, що може підлягати відшкодуванню, порядок відшкодування шкоди (за рішенням суду); винятки щодо застосування положень цієї статті.

Згідно з пунктом 114.2 статті 114 ПК України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується у повному обсязі у порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди. Особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених пунктом 128.2 статті 128 цього Кодексу, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої станом на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними, у порядку, передбаченому законодавством. У такому разі доведенню підлягає лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи.

Частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Регулювання, наявне у статті 1173 цього ж Кодексу, вказує, що відносини з відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, є приватноправовими.

ВИСНОВОК: Якщо заявляючи вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, платник податків не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору, то відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу учасників спору.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18

До того ж у аналогічних правовідносинах Верховний Суд вже висловив свою позицію щодо належності вирішення таких спорів судами господарської юрисдикції (постанови від 01.04.2026 у справі № 922/3178/25, від 08.04.2026 у справі № 922/3180/25 та від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25).

  

Матеріал по темі: «Послідовність прийняття рішення провідповідність платника ПДВ критеріям ризиковості»

 

 

Теги: ндс, пдв, відшкодування шкоди, несвоєчасне внесення до відшкодування пдв, податкові спори, стягнення збитків, позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Способи захисту прав продавця (постачальника)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб захисту прав продавця (постачальника) у випадку невчинення покупцем дій щодо прийняття та оплати погодженого умовами укладеного договору товару

20 березня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/8181/24 (ЄДРСРУ № 135655102) досліджував питання щодо ефективності способу захисту прав постачальника у випадку невчинення покупцем дій щодо прийняття та оплати погодженого умовами укладеного договору товару.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у частині другій статті 16 ЦК України. До них відносяться, зокрема: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Щодо застосування такого способу захисту як примусове виконання обов`язку в натурі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2019 у справі № 910/15651/17 (пункт 87) зазначила про те, що цей спосіб захисту застосовується у зобов`язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов`язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов`язку в натурі передбачає імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо) і не спрямоване на підсилення існуючого зобов`язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як його було унормовано сторонами в договорі.

(!) Саме по собі судове рішення про зобов`язання покупця прийняти товар не породжує у покупця обов`язку здійснити оплату вартості такого товару в межах виконання відповідного рішення суду. Крім того, відсутній механізм виконання такого рішення у примусовому порядку.

Водночас, у випадку невиконання покупцем обов`язку по сплаті вартості товару після його прийняття відповідно до судового рішення, постачальник буде змушений повторно звертатися до суду з новим позовом про стягнення вартості переданого товару.

Крім того, договором передбачена складна та поетапна процедура прийняття товару за кількістю та якістю з переліком низки обов`язкових умов щодо його прийняття та порядку вирішення спорів, які можуть виникати на цій стадії (як домовилися діяти сторони у разі виявлення недоліків, включно з можливістю залучення ними для оцінки якості товарів незалежної експертної організації). І зобов`язання судом відповідача прийняти товар відповідно до умов Договору не виключає застосування цієї процедури, а отже і подальших спорів між сторонами щодо відмови покупця прийняти неякісний, некомплектний товар, без належної документації, чи товар, що не відповідає узгодженому між сторонами асортименту. Зокрема, скаржник звертає увагу, що суди попередніх інстанцій помилково визначили кількість товару, який не збігається з асортиментом та кількістю товару, яка передбачена в Договорі з урахуванням вже поставлених товарних партій.

Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Об`єднана палата вважає наявними підстави для уточнення (конкретизації) висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.12.2020 у справі № 910/1144/19 та від 14.05.2024 у справі № 914/1757/22.

Об`єднана палата висновує, що, зважаючи на положення статей 538, 611, 655, 692 ЦК України, у випадку порушення покупцем умов договору закупівлі (купівлі-продажу) продавець може звернутися до таких способів захисту своїх порушених прав:

- відмова від договору (в частині невиконаних зобов`язань);

- вимога про стягнення вартості товару;

- вимога про відшкодування покупцем збитків, яких продавець зазнав внаслідок невиконання покупцем своїх договірних зобов`язань (може бути заявлена як окремо, так і додатково до інших).

У цьому випадку вимога позивача (продавця) про зобов`язання відповідача (покупця) прийняти товар є неефективним способом захисту прав, оскільки товар не був доставлений покупцю. З огляду на встановлені у цій справі обставини до правовідносин сторін підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 692 ЦК України та визначені цією статтею способи захисту прав продавця: 1) вимога оплатити товар, який підлягав продажу (поставці) відповідно до погоджених сторонами умов Договору або 2) відмова від Договору. Також може бути заявлена вимога 3) про відшкодування збитків, завданих невиконанням покупцем своїх договірних зобов`язань.

Незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладені правові висновки, уточнені (конкретизовані) у цій справі Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду.

ВИСНОВОК: Способи захисту прав продавця (постачальника) у випадку не виконання (неналежного виконання) умов договору:

- відмова від договору (в частині невиконаних зобов`язань);

- вимога про стягнення вартості товару;

- вимога про відшкодування покупцем збитків, яких продавець зазнав внаслідок невиконання покупцем своїх договірних зобов`язань (може бути заявлена як окремо, так і додатково до інших).

 

Матеріал по темі: «Трансформація товарного зобов’язання у грошове за непоставлений товар»

 

 

 

Теги: способи захисту прав продавця, несплата покупцем, відмова від договору, стягнення вартості товару, відшкодування збитків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Отримання інформації про власника банківського рахунку, якому помилково перераховані кошти

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розкриття банком інформації, яка необхідна для ідентифікації власника банківського рахунку з метою звернення до нього із заявою про повернення помилково перерахованих грошових коштів

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/40704/25, провадження № 61-1508св26 (ЄДРСРУ № 136318797) досліджував питання щодо розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи, яка необхідна для ідентифікації власника банківського рахунку з метою звернення до нього із заявою про повернення помилково перерахованих грошових коштів.

За приписами частини першої статті 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта; відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом про банки і банківську діяльність.

Відповідно до статті 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку. Банки зобов`язані на вимогу клієнта надати, зокрема, інформацію та консультації з питань надання банківських послуг.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку, є банківською таємницею.

У статті 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що банки зобов`язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Таким чином, інформація, про особу-власника банківського рахунку, якому емітовано платіжну картку: повне прізвище, ім`я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків, зареєстровану адресу місця проживання власника рахунку, номери засобів зв`язку, законом віднесено до категорії інформації з обмеженим доступом, стосовно якої не забезпечується вільний доступ усіх осіб.

Щодо отримання та розкриття такої інформації в чинному законодавстві встановлені певні процедури доступу та обґрунтовані обмеження в реалізації прав.

Так, відповідно до пункту 1.4 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267 (далі - Правила), банки зобов`язані за погодженням з клієнтом відображати в договорах, що укладаються між банком і клієнтом, застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її незаконне розголошення або використання.

У пункті 3.1 Правил передбачено, що письмовий запит та/або дозвіл клієнта про розкриття інформації, що містить банківську таємницю і власником якої є такий клієнт, складається за довільною формою. Письмовий запит (дозвіл) фізичної особи - клієнта банку має бути підписаний цією особою. Її підпис має бути засвідчений підписом керівника банку чи вповноваженою ним особою та відбитком печатки банку або нотаріально. Письмовий запит (дозвіл) юридичної особи - клієнта банку має бути підписаний керівником або вповноваженою ним особою та скріплений печаткою юридичної особи. Запит та/або дозвіл клієнта може бути включений до договору про надання банківських послуг, що укладається між клієнтом і банком. У договорі також можуть бути визначені підстави та межі розкриття банком інформації, що становить банківську таємницю клієнта. На письмовий запит власника інформації, що становить банківську таємницю, або з його письмового дозволу, банк розкриває таку інформацію в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі.

Згідно з положеннями статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу відповідної юридичної чи фізичної особи, або за рішенням суду.

Вищевказаною нормою також передбачено коло суб`єктів, які мають право вимагати безпосередньо від банку розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, яке може змінюватися виключно на підставі закону. При цьому вказані суб`єкти мають право на отримання лише обмеженої інформації з урахуванням виконуваних ними функцій та з питань, зазначених у відповідному законі стосовно визначених суб`єктів.

У пункті 11 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Порядок розгляду судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, врегульований у Главі 12 ЦПК України.

Пунктами 4 та 5 частини першої статті 348 ЦПК України передбачено, що у заяві до суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи має бути зазначено: обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання.

Згідно з частиною другою статті 350 ЦПК України, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав і повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви.

Вищезазначене у своїй сукупності дає підстави для висновку, що встановлення судом відсутності підстав для розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, та/або повноважень у заявника вимагати її розкриття є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні заяви, а не відмови у відкритті провадження у справі.

Схожі висновки щодо застосування приписів Глави 12 ЦПК України викладені у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 757/53921/23-ц (провадження № 61-7087св24).

(!!!) Якщо заява не містить жодних вимог, порушених, зокрема, до банку, як заінтересованої особи, то Верховний суд вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності спору про право, що унеможливлює вирішення питання про розкриття банківської таємниці у порядку окремого провадження.

Більше того колегія суддів вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо характеру заяви як заяви про забезпечення доказів у справі з огляду на таке.

Відповідно до частини першої, другої статті 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Згідно із статтею 117 ЦПК України у заяві про забезпечення доказів обов`язково зазначається: докази, забезпечення яких є необхідним, а також обставини, для доказування яких вони необхідні; обґрунтування необхідності забезпечення доказів; спосіб, у який заявник просить суд забезпечити докази, у разі необхідності - особу, у якої знаходяться докази.

Відтак комплексний аналіз наведеного дає підстави для висновку, що забезпечення доказів здійснюється лише за наявності ризику їх подальшої втрати.

Звертаючись до суду із заявою про розкриття інформації, що становить банківську таємницю, позивач не порушував перед судом питання про забезпечення доказів, але мав на меті отримати інформацію щодо особи, на ім`я якої відкрито банківський рахунок, за відсутності якої він позбавлений можливості звернутися до суду як із позовом про повернення безпідставно набутих грошових коштів, так і з заявою про вжиття заходів забезпечення доказів, оскільки в силу приписів пункту 3 частини першої статті 117 ЦПК України та пункту 2 частини третьої статті 175 ЦПК України як у змісті заяви про вжиття заходів забезпечення доказів, так і у змісті позовної заяви мають бути зазначені, зокрема повне найменування або ім`я сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження або місце проживання чи перебування, поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету, тобто відомості щодо інших учасників справи.

Отже, характер порушеної перед судом заяви для вирішення питання про розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю повинен розглядатися в порядку окремого провадження у справі.

При  розгляді справи судам необхідно з`ясувати характер інформації, розкриття якої просить заявник, а також дослідити наявність підстав для розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, і повноважень заявника вимагати її розкриття, а також урахувати, що відсутність останніх є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні заяви, а не для відмови у відкритті провадження у справі.

ВИСНОВОК: Аналогічна справа повинна розглядатися в порядку окремого провадження, а суд повинен з’ясувати підстави для розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю і повноваження заявника вимагати її розкриття.

 

Матеріал по темі: «Розкриття банківської таємниці на запитподаткового органу»

 

 

Теги: банківська таємниця, банківська тайна, відкриття інформації прокурору, рахунок в банку, розрахунковий рахунок, кількість грошей, гарантування таємниці, обсяг коштів, стан рахунку, грошові кошти, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виділення майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації при поділі майна подружжя

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 509/4496/23, провадження № 61-1056св26 (ЄДРСРУ № 136318749) досліджував питання щодо ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення із нього грошової компенсації при поділі майна подружжя.

Верховний Суд враховує, що згідно зі статтею 364 ЦК, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Приписи статті 364 ЦК хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

(!) Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Аналіз наведених приписів ЦК дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

У спірних правовідносинах підлягають застосуванню висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23.

Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом.

ВИСНОВОК: Таким чином, встановлення обставин, які стосуються можливості сплатити компенсацію вартості частки та втрати єдиного житла, впливає на правильність вирішення спору, такі аргументи були одним із ключових доводів відповідача.

 

 Матеріал по темі: «Способи поділу майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов