Право прокурора звернутися до суду у випадку бездіяльності міської ради

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право прокурора звернутися до суду в інтересах держави у зв`язку з розміщенням тимчасової споруди на землях комунальної власності

23 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/29476/24, адміністративне провадження № К/990/10606/25 (ЄДРСРУ № 128332265) досліджував питання щодо права прокурора звернутися до суду в інтересах держави у випадку бездіяльності міської ради.

Конституція України визначає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках (пункт третій частини першої статті 131-1).

Конституційний Суд України у Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 роз`яснив, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Частина третя статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) визначає виключні випадки представництва прокурором інтересів держави в суді:

-    у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

-    у разі відсутності такого органу.

Тобто прокурор може представляти інтереси держави в адміністративній справі, якщо компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів, а також у разі відсутності такого органу.

Таке звернення прокурора до суду узгоджується з принципами верховенства права, викладеними у Рекомендації CM/Rec (2012) 11 Ради Європи «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції» (The role of public prosecutors outside the criminal justice system Recommendation CM/Rec(2012)11 adopted by the Committee of Ministers of the Council of Europe on 19 September 2012 and explanatory memorandum), які допускають участь прокурора у судових провадженнях поза межами кримінального процесу, якщо це необхідно для захисту суспільних інтересів і не порушує права сторін.

«Інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі   № 826/2793/18 та від 06 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17 сформульовано визнання «інтересу держави» («публічного інтересу») як важливої для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є ні чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

(!) Органи місцевого самоврядування, будучи суб`єктами владних повноважень, є автономними і не мають вищого підпорядкування. З огляду на вказане, прокурор може подавати позови до цих органів у випадках, коли відсутній інший компетентний орган, який міг би захистити інтереси, та має доводити, що рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування завдають шкоди державним інтересам та інтересам жителів громади, зокрема в питаннях благоустрою та ефективного використання комунальних земель.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 810/3894/17, від 28 січня 2021 року у справі № 380/3398/20, від 20 липня 2021 року у справі № 480/3093/20, від 05 жовтня 2021 року у справі № 380/2266/21, від 18 грудня 2021 року у справі № 804/3740/18, від 02 грудня 2021 року у справі № 320/10736/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 0440/6596/18 та від 05 травня 2022 року у справі № 320/6514/18.

При цьому бездіяльність міської ради щодо контролю за використанням та охороною земель і невжиття заходів для усунення порушень земельного законодавства свідчать про незахищеність інтересів громади та є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

До аналогічного висновку дійшли Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18 та Верховний Суд у постановах від 01 червня 2022 року у справі № 260/1815/21, від 01 вересня 2022 року у справі № 440/7210/21 та від 27 лютого 2024 року у справі № 620/6905/22.

а умови підтвердження використання земельної ділянки без належних правовстановлюючих документів таке порушення може зачіпати суспільні та економічні інтереси територіальної громади у сфері благоустрою міста, а Міська рада повинна була знати про таке порушення і мала повноваження для його усунення.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 140 постанови від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 дійшла висновку, що прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Тобто у цій категорії спорів Прокурор має лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави.

ВИСНОВОК:  Прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави з вимогами визнати протиправною бездіяльність міської ради та зобов`язати її вжити заходів щодо демонтажу тимчасової споруди, діє відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII.

 

 

Матеріал по темі: «Виявлення та демонтаж самочинних тимчасових споруд»
 
«Повноваження прокурора звертатися до суду в інтересах держави в особі ДСНС»
 
«Підсудність справ за позовом прокурора в інтересах Інспекції державногоархітектурно-будівельного контролю»

 

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Виявлення та демонтаж самочинних тимчасових споруд

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повноваження органу місцевого самоврядування виявляти самочинні тимчасові споруди та проводити їх демонтаж

23 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/29476/24, адміністративне провадження № К/990/10606/25 (ЄДРСРУ № 128332265) досліджував питання щодо повноважень органу місцевого самоврядування виявляти самочинні тимчасові споруди та проводити їх демонтаж.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення питань регулювання земельних відносин (пункт 34), здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності (пункт 34-1).

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, відповідно до підпункту 7 пункту "а" частини першої статті 30 Закону № 280/97-ВР, належить організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Стаття 10 Закону України від 06 вересня 2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» покладає на виконавчі органи місцевого самоврядування обов`язок здійснювати самоврядний контроль за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів (пункт 4 частини другої).

Пункт 1.3 розділу І Порядку розміщення тимчасових споруд, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244 (далі - Порядок № 244), передбачає, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Такі споруди можуть розміщуватися лише за наявності паспорта прив`язки (пункт 2.1 розділу ІІ Порядок № 244), при цьому  у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив`язки ТС, самовільного встановлення тимчасової споруди така споруда підлягає демонтажу (пункт 2.29 розділу ІІ Порядок № 244).

Розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється (пункт 2.30 розділу ІІ Порядок № 244).

Самовільне встановлення ТС означає її розміщення без необхідних документів - паспорту прив`язки або іншої документації на розміщення ТС, виданої до набрання чинності Порядком.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 607/4698/15-а та постанові від 20 серпня 2024 року у справі № 580/8225/21.

Таким чином, виконавчі органи місцевого самоврядування забезпечують дотримання містобудівного законодавства, здійснюють самоврядний контроль за станом благоустрою та використанням земель комунальної власності, що включає моніторинг території для виявлення тимчасових споруд, які розміщені без відповідного паспорта прив`язки або з порушенням умов його дії, та вжиття заходів для усунення порушень.

Демонтаж самовільно встановленої тимчасової споруди є обов`язком органу місцевого самоврядування у разі відсутності паспорта прив`язки або порушення умов його дії відповідно до пункту 2.29 Порядку № 244.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що демонтаж самовільно розміщених ТС є крайнім заходом, якому має передувати вжиття уповноваженим суб`єктом інших заходів реагування, націлених на достеменне встановлення порушення в галузі благоустрою населених пунктів, його припинення та ліквідацію наслідків, якщо такі є.

Демонтажу підлягають лише самочинно зведені ТС у тому випадку, якщо власник такої споруди самостійно не демонтував споруду у встановлений у приписі строк або якщо власник невідомий.

Демонтаж споруд без дотримання чіткої правової процедури встановлення їх незаконного розміщення не узгоджується з конституційним принципом захисту права власності і мирного володіння майном, яке презюмується.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 липня 2023 року у справі N 522/10463/17.

Отже, слід наголосити, що не заперечуючи право органу місцевого самоврядування визначати правила розміщення тимчасових споруд та обов’язку забезпечувати дотримання благоустрою, Верховний Суд зазначив, що такий орган зобов’язаний також дотримуватися встановленої ним процедури проведення демонтажу, надавши особі можливості самостійно звільнити тимчасові споруди від матеріальних цінностей і перенести ці споруди в інше місце (Постанова Верховного Суду від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19, адміністративне провадження № К/9901/18291/21, ЄДРСРУ № 98187544).

ВИСНОВОК: Міська рада є єдиним суб`єктом, відповідальним за контроль за благоустроєм та використанням земель комунальної власності територіальної громади, який відповідно до статей 26, 30 Закону № 280/97-ВР, статті 10 Закону № 2807-IV та Порядку № 244 має повноваження виявляти самовільні тимчасові споруди та організовувати їх демонтаж.

 

 

 

Матеріал по темі: «Додаткові погодження при продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами»
 
«Тимчасова споруда або об`єкт нерухомого майна: особливості демонтажу»
 

 

 

#орган_місцевого_самоврядування, #скасування_акту, #рішення_виконавчого_органу, #місцева_рада, #робочий_орган, #Верховний_суд, #судовий_захист, #Адвокат_ Морозов

Особливості визначення частки боржника у спільному майні та порядок звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання наявності/відсутності спору про право між співвласниками майна при визначенні частки боржника у спільному майні та порядок/спосіб звернення до суду

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1663/23 (ЄДРСРУ № 128275713) досліджував питання щодо питання наявності спору про право між співвласниками майна при застосуванні статті 335 Господарського процесуального кодексу України. Чи є сама по собі відсутність судового спору між співвласниками достатньою підставою для висновку про відсутність спору про право?

Відповідно до положень частин першої та другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України, питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Звідси приписи статті 60 Сімейного кодексу України містять презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України  у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За положеннями частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до вимог частини другої статті 370 Цивільного кодексу України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №  367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Таким чином, для спільної сумісної власності характерною є неконкретизованість часток співвласників. Так, відповідно до припису норми стаття 372 Цивільного кодексу України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом, або рішенням суду. Достатніми підставами для зміни розміру часток можуть послугувати міра фінансової, трудової чи іншої участі кожного із співвласників в придбанні, утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, вчинення співвласником дій, що порушують права інших співвласників тощо. Обставини, які можуть послугувати для збільшення або зменшення частки співвласників мають мати істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2  24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 Цивільного процесуального кодексу України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Поряд з цим Суд звертає увагу, що питання належної процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця для вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільному майні та необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в контексті статті 335 Господарського процесуального кодексу України проаналізовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

За наслідками прийняття відповідної постанови було уточнено висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2-  24/494-  2009, яке полягає у тому, що у разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - (пункт 73 постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - пункти 74 - 75 постанови).

Наголошуючи на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами Велика Палата Верховного Суду, зауважила, що якщо спір виник щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності.

Одночасно Велика Палата Верховного Суду наголосила, що: "у такому випадку відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод."(пункт 69).

Зазначені висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  585/1695/20, від 16.07.2023 у справі №  367/5663/21, від 06.03.2024 у справі №  2-3185/2010.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2- 591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України, визначальне значення має встановлення (з`ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.

На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з`ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  766/19976/18, а також підтверджена в ухвалах від 19.02.2024 у справі №  760/20457/17, від 11.03.2024 у справі №  347/528/22 та від 11.09.2024 у справі №  608/1630/22.

Водночас Суд звертає увагу, що приписи Закону України "Про виконавче провадження" та положення Господарського процесуального кодексу України не покладають на державного чи приватного виконавця обов`язку самостійного з`ясування правої позиції іншого співвласника майна боржника щодо визначення частки останнього у спільному майні у разі звернення з поданням на підставі статті 335 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в частині другій статті 335 Господарського процесуального кодексу України законодавець прямо вказує на необхідність повідомлення не лише сторін спору, а й заінтересованих осіб.

Водночас за своїм змістом поняття "заінтересованої особи" є відмінним від поняття "учасників справи" в сенсі, застосованому у частині першій статті 41 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Ураховуючи відмінність у цих поняттях, Суд вважає, що законодавець, застосовуючи саме поняття "заінтересованої особи", а не "інші учасники справи", в контексті ролі та значення процедури, передбаченої статтею 335 Господарського процесуального кодексу України (щодо визначення частки боржника у спільному майні), передбачив залучення таких осіб, зокрема, з метою з`ясування питання про наявність/відсутність спору щодо майна, з`ясування інших обставин, які мають значення для належного розгляду подання.

Іншими словами, законодавець фактично надав можливість заінтересованій особі, яка могла і не бути учасником справи, скористатися своїм правом та надати відповідні пояснення, докази тощо.

У такий спосіб, якщо заінтересована особа, за умови забезпечення її можливості участі при розгляді питання щодо визначення частки боржника у спільному майні, не скористалася своїми правами, то зазначене надає суду можливість прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та з урахуванням наявних у справі матеріалів, у т.ч. даних, які містяться у відкритих державних реєстрах (зокрема, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному державному реєстрі судових рішень тощо).

З огляду на це, саме суд у межах розгляду відповідного подання виконавця має надати належну правову оцінку позиції іншого співвласника (за умови, якщо він скористається своїми процесуальними права), з урахуванням її змісту, обґрунтованості та доказового підтвердження. Така оцінка здійснюється саме в межах судового провадження, ініційованого поданням виконавця, і передбачає забезпечення можливості щодо процесуальної участі відповідної особи шляхом її повідомлення, та, відповідно, надання їй можливості висловити свою позицію шляхом реалізації права на участь у судовому засіданні.

При цьому, виходячи з обставин справи, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11, поняття дослідження наявності/відсутності згоди іншого співвласника на визначення частки майна боржника у спільному майні, передбачає встановлення не формального заперечення іншим співвласником визначення частки майна боржника, а наявності позиції, підтвердженою певною доказовою базою та/або нормативним обґрунтування незгоди щодо визначення такої частки.

У межах провадження, ініційованого виконавцем відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України, оцінка наявності спору про право між співвласниками не може ґрунтуватися виключно на факті формального або декларативного заперечення іншим співвласником визначення частки боржника у спільному майні.

Тобто, таке з`ясування повинно ґрунтуватися на оцінці наданих співвласником доказів або нормативному обґрунтуванні його незгоди, які мають свідчити про те, що відповідна особа вбачає у запропонованому визначенні частки порушення своїх суб`єктивних майнових прав або законних інтересів, та реалізує цю позицію у спосіб, визначений процесуальним законом.

Зазначене пояснюється тим, що відмінний підхід, згідно з яким будь-яке формальне заперечення іншого співвласника фактично унеможливлює застосування статті 335 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає ані змісту цієї норми, ані меті виконавчого провадження як завершальної стадії господарського процесу. Такий підхід створює ризик недобросовісного перешкоджання реалізації механізму звернення стягнення на частку боржника у спільному майні лише шляхом формального волевиявлення іншого співвласника, позбавленого належного доказового чи правового підґрунтя.

З огляду на викладене, Суд зазначає, що у межах застосування положень статті 335 Господарського процесуального кодексу України сама по собі формальна незгода іншого співвласника майна, яка не підтверджена належними доказами або не містить правової аргументації, не може розцінюватися як наявність спору про право в розумінні процесуального закону.

Спір про право в контексті цієї норми виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб`єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.

У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.

Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.

ВИСНОВОК: Отже, висновок про відсутність спору про право між співвласниками нерухомого майна, зроблений виключно на підставі того, що між ними відсутній судовий спір, не ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 335 ГПК та 443 ЦПК України та не враховує висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Виконавчі дії приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1270/20 (ЄДРСРУ № 128275714) досліджував питання щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Умови й порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначається приписами Закону України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Так, виконавець відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" є одним з учасників виконавчого провадження. Державний виконавець є суб`єктом виконавчих процесуальних правовідносин, статус якого характеризується владними повноваженнями.

Повноваження виконавця щодо вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання (підпункти 1, 3 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").

(!) Інститут приватної виконавчої діяльності запроваджений із введенням з 05.10.2016 в дію Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Приватний виконавець - це суб`єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, встановленому законом.

Як зазначено у статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалено постанову у справі №  903/421/24 від 16.05.2025, відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №  903/62/23, з огляду на положення статей 1, 5 та 18 Закону України "Про виконавче провадження", які не містять обмежень щодо примусового виконання рішення у разі тимчасового управління активами без зміни форми власності, та ураховуючи, що управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, дійшла висновку, що саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

ВИСНОВОК: Перебування частки у статутному капіталі боржника в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

 

  

P.s. В той же час, якщо до дати відкриття виконавчого провадження частка держави в особі Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів у статутному капіталі боржника перевищує 25 відсотків, то приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішення суду (20 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/62/23 (ЄДРСРУ № 125291900).

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов