Сплата штрафу не є визнання факту вчинення адмінправопорушення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: факт сплати штрафу не може бути підтвердженням вчинення адміністративного правопорушення

У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 травня 2018 року по справі №337/3389/16-а передбачено, що постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб`єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов`язки для особи, щодо якої він винесений. Таке рішення суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значимі наслідки для суб`єктів приватного права, що знаходяться в нерівному положенні по відношенні до суб`єкта владних повноважень. В контексті наведеного слід відмітити, що дотримання передбаченої законом процедури та порядку винесення такого рішення має виключно важливу роль для встановлення об`єктивної істини органом, на який законом покладено повноваження, зокрема, щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення. Порушення норм процесуального права суб`єктом владних повноважень  при прийнятті та складанні постанови про притягнення до адміністративної відповідальності зводить нанівець саму суть та завдання, покладені в основу поняття адміністративної відповідальності, оскільки ускладнює, а подекуди й унеможливлює встановлення судом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, об`єктивної сторони вчинюваного порушення та вини особи в його вчиненні.

(!!!) Наявності підпису у протоколі про притягнення до адміністративної відповідальності не може бути беззаперечним доказом вини. Вказане підтверджується практикою Верховного суду у справі № 757/2757/16-а (ЄДРСРУ № 83196852) від 22.07.2019 року.

Окрім того, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 537/2088/17: «Сам факт визнання особою вини у порушенні не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб`єкта владних повноважень за відсутності інших належних доказів і не звільняє відповідача від доведення правомірності свого рішення щодо притягнення до адміністративної відповідальності».

Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі № 357/10134/17 звертає увагу судів на приписи от 251 КУпАП, в якій обумовлено, що орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи на підставі доказів, тобто будь-яких фактичних даних, які встановлюються, зокрема, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також іншими документами. Звертає увагу, що відповідно до вимог статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Висновок про наявність чи відсутність в діях особи складу адміністративного правопорушення повинен бути обґрунтований, тобто зроблений на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження всіх обставин та доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

В силу принципу презумпції невинуватості, чинної в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь.

Враховуючи, що законодавство України про адміністративні правопорушення має каральну направленість (більш кримінальна), а тому з урахуванням принципів і загальних засад КУпАП, практики Європейського Суду по правах людини, передбачається принцип презумпції невинності особи, поки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку.

Усі сумніви щодо доведеності вини суд трактує на користь особи, що притягується до адміністративної відповідальності.

Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості!!!

 

 

  

Матеріал по темі: «Повернення скасованого, однак сплаченого штрафу Укртрансбезпеки»

 

 

 

 

Теги: протокол, постанова, штраф, сплата штрафу, визнання вини, адмінправопорушення, виконавче провадження, повернення коштів, оскарження штрафів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Моніторинг податкових накладних: аспект реальності господарської операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дослідження господарської операції платника податку на предмет її реальності у межах процедури вирішення питання про реєстрацію податкової накладної

16 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/11727/23, адміністративне провадження № К/990/10494/24  (ЄДРСРУ № 119077313) досліджував питання щодо аспекту реальності господарської операції при моніторингу податкових накладних.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 520 прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено, здійснюють комісії з питань зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі головних управлінь Державної податкової служби України в областях, м. Києві та Офісу великих платників податків ДПС.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 520 комісія регіонального рівня протягом п`яти робочих днів, що настають за днем отримання пояснень та копій документів, поданих відповідно до пункту 4 цього Порядку, приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної /розрахунку коригування в Реєстрі та надсилає його платнику податку в порядку, встановленому статтею 42 Кодексу.

У відповідності до пункту 4 Порядку № 520 у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 520 перелік документів, необхідних для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі, може включати: договори, зокрема зовнішньоекономічні контракти, з додатками до них; договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлено повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для здійснення операції; первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи (інвентаризаційні описи), у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг)з урахуванням наявності певних типових форм і галузевої специфіки, накладні; розрахункові документи та/або банківські виписки з особових рахунків;- документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачено договором та/або законодавством.

Згідно з пунктом 11 Порядку № 520 комісія регіонального рівня приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі в разі: ненадання платником податку письмових пояснень стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній/розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі;- та/або ненадання платником податку копій документів відповідно до пункту 5 цього Порядку; та/або надання платником податку копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

Відповідно до пункту 44 Порядку комісія контролюючого органу перевіряє подані платником податку копії документів щодо їх достовірності шляхом звірки даних, які містяться в таких копіях документів, з даними, що надходять або можуть бути отримані з інших джерел інформації (реєстри, що ведуться державними органами, документи, зокрема електронні).

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 12 листопада 2019 року у справі №816/2183/18, від 18 лютого 2020 року у справі №360/1776/19, від 27 квітня 2020 року у справі №360/1050/19, від 18 червня 2020 року у справі №824/245/19-а наголошував на тому, що здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу. Приймаючи рішення про реєстрацію податкової накладної, контролюючий орган не повинен здійснювати повний аналіз господарської операцій позивача на предмет їх реальності. Змістовна оцінка господарської операції може бути проведена лише за результатом здійснення податкової перевірки, підстави та порядок проведення якої визначено нормами Податкового кодексу України. У свою чергу, при реєстрації податкової накладної фактично проводиться моніторинг операції чи платника податків лише за зовнішніми (формальними) критеріями.

У постанові  Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі №240/12029/21, зазначено, що у разі якщо первинні документи, подані платником податків після зупинення реєстрації податкової накладної, суперечать змісту спірної господарської операції, такі обставини є підставою для відмови у реєстрації податкової накладної. На думку судів у зазначеній справі, виявлені помилки і неточності у поданих документах, що свідчать про те, що платник податку не має право реєструвати податкову накладну за фактом виконання робіт, які взагалі не зазначені у первинних документах.

З урахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що контролюючий орган, виконуючи повноваження щодо моніторингу податкових накладних, має аналізувати первинні документи у взаємозв`язку з відомостями податкової накладної та іншими джерелами (державними реєстрами, електронними документами) лише за зовнішніми (формальними, очевидними) критеріями.

При цьому Верховний Суд не відходить від усталеної позиції, що податковий орган під час вирішення питання про реєстрацію податкової накладної чи відмову у її реєстрації не має права здійснювати аналіз господарської операцій платника податків на предмет її реальності (нереальності) та не повинен надавати оцінку, серед іншого, наявності основних засобів, складських приміщень, трудових ресурсів тощо у платника податків.

(!!!) Така оцінка може надаватись контролюючим органом виключно у межах проведення відповідної документальної перевірки платника податків.

Відсутність певного документа чи ненадання його контролюючому органу не може бути підставою для відмови в реєстрації податкових накладних чи розрахунку коригування без наведення відповідного обґрунтування, а також за умови, якщо інші надані документи підтверджують проведення господарської операції. Приймаючи рішення про реєстрацію податкової накладної, контролюючий орган не повинен здійснювати повний аналіз господарських операцій позивача на предмет їх реальності. Змістовна оцінка господарських операцій може бути проведена лише за результатом здійснення податкової перевірки платника податків, підстави та порядок проведення якої визначено нормами ПК України.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що контролюючий орган, надаючи оцінку 1) неможливості здійснення платником податку певних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг; 2) нездійснення певним суб`єктом підприємницької діяльності; 3) відсутності у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних засобів, складських приміщень, виробничих активів, транспортних засобів, фактично досліджує зміст господарських правовідносин на предмет їх нереальності та відсутності фактичного характеру, що є неприпустимим у цьому випадку, оскільки такі повноваження відсутні у контролюючого органу під час моніторингу податкових накладних.

При цьому, відповідно до усталеної практики така оцінка може надаватись контролюючим органом виключно у межах проведення відповідної документальної перевірки платника податків.

ВИСНОВОК: Таким чином, досліджуючи господарську операцію платника на предмет її реальності, контролюючий орган вийшов за межі власних повноважень, які йому надані саме у межах процедури вирішення питання про реєстрацію податкової накладної, оскільки податковий орган має перевірити відомості податкової накладної та первинних документів на правильність та відсутність суперечностей лише за зовнішніми (формальними, очевидними) критеріями.

Аналогічна правова позиція викладена 11 квітня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/4244/22, адміністративне провадження № К/990/29006/23  (ЄДРСРУ № 118305683).

 

 

Матеріал по темі: «Доведення вини контрагента у не реєстрації податкової накладної в ЄРПН»

 

 

 

Теги: податкова накладна, несвоєчасна реєстрація податкової накладної, звільнення від відповідальності, граничний строк реєстрації, налоговая накладная, регистрация налоговых накладных, судебная практика, Адвокат Морозов

 

Порядок розгляду заяви про відмову від позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: процесуальний порядок розгляду заяви про відмову від позову, а також наслідки її задоволення судом

22 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/19893/22, адміністративне провадження № К/990/41810/23  (ЄДРСРУ № 118531454) досліджував питання щодо порядку розгляду заяви про відмову від позову.

Процесуальний порядок вирішення питання щодо наявності підстав для прийняття відмови від позовної заяви передбачений, зокрема, статтями 47 та 189 КАС України.

За змістом частини першої статті 47 КАС України позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову.

Відповідно до частини шостої статті 47 КАС України суд не приймає відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

Аналогічні, водночас, більш уточнені положення містяться у статті 189 КАС України.

Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої статті 189 КАС України позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

Про прийняття відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог.

(!!!) Суд не приймає відмови від позову, визнання позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.

Аналізуючи положення статті 189 КАС України Верховний Суд у постанові від 17 листопада 2022 року у справі № 640/26219/20 вказав, що відмова від позову - це спеціальне процесуальне право позивача. Водночас, відмова від позову має не лише процесуальні, але й матеріально-правові наслідки у вигляді неможливості звернутися до суду з тотожним позовом вдруге. Суд під час розгляду заяви про відмову від позову повинен з`ясувати дійсні обставини, які спонукали позивача до такого кроку.

У постанові від 20 червня 2019 року у справі № 826/14042/16 Верховний Суд також зауважив, що положення статті 189 КАС України зобов`язують суд, при розгляді заяви про відмову від позову, перевірити можливість впливу закриття провадження на правове становище інших осіб, які можуть зазнати порушення прав, свобод та законних інтересів у результаті закриття провадження в адміністративній справі на підставі прийнятої судом заяви про відмову від позову.

Таким чином, враховуючи вищевикладені положення, Верховний суд зазначає, що наведеними нормами КАС України передбачено право позивача, як учасника справи, з урахуванням приписів цього Кодексу та керуючись наявною у нього метою, вільно обирати вид власної процесуальної поведінки, в тому числі шляхом відмови від позову на будь-якій стадії судового процесу. Водночас, із огляду на вагомість процесуальних та матеріально-правових наслідків відмови від позову у вигляді неможливості звернутися до суду з тотожним позовом вдруге, складністю однозначно ідентифікувати при власноручному підписі особу-підписанта, а також    з метою запобігання вчинення іншими особами умисних дискредитуючих дій, обов`язковою передумовою прийняття такої відмови судом є роз`яснення сторонам наслідків відповідних процесуальних дій, а також ретельної/якісної перевірки дійсної відсутності в діях позивача порушень закону чи чиїх-небудь прав, свобод або інтересів, зокрема учасників справи, що можливо здійснити, за умови наявності раціональних сумнівів та проявляючи розумну обачність (due diligence), зокрема, у судовому засіданні з викликом учасників справи.

Подібний підхід стосовно необхідності розгляду заяви про відмову від позову у судовому засіданні з викликом сторін висловлений Верховним Судом, зокрема у постановах від 15 лютого 2022 року у справі № 640/8497/21 та від 18 серпня 2023 року у справі № 300/5465/22, де Суд вказав, що вирішення заяви про відмову позивача від позову, зокрема з метою роз`яснення сторонам наслідків відповідних процесуальних дій, потребує виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Під час апеляційного провадження право позивача відмовитись від позову регламентовано положеннями статті 314 КАС України, згідно із якою позивач може відмовитися від позову, а сторони можуть примиритися у будь-який час до закінчення апеляційного провадження. У разі відмови від позову або примирення сторін суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу відповідно до вимог статей 189, 190 цього Кодексу, якою одночасно визнає нечинним судове рішення суду першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі.

Таким чином, суд апеляційної інстанції також наділений процесуальними повноваженнями прийняти відмову позивача від позову під час апеляційного перегляду судового рішення, яким закінчено розгляд справи. Водночас при прийнятті такої відмови суд апеляційної інстанції повинен дотримуватися вимог статей 47 та 189 КАС України, а саме:

• перевірити відсутність в діях особи, що подала заяву про відмову від позову порушень закону;
• перевірити відсутність в діях позивача порушень чиїх-небудь прав, свобод або інтересів, зокрема учасників справи;
• роз`яснити сторонам наслідки відмови від позову.

ВИСНОВОК: Відмова від позову - це спеціальне процесуальне право позивача, однак відмова від позову має не лише процесуальні, але й матеріально-правові наслідки у вигляді неможливості звернутися до суду з тотожним позовом вдруге, а отже за умови наявності раціональних сумнівів та проявляючи розумну обачність (due diligence), суд може розглянути заяву про відмову від позову у судовому засіданні з викликом сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Ухвала про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову підлягає апеляційномуоскарженню»

 

 

 

 

Теги: відмова від позову, отказ от иска, наслідки відмови, ухвала суду, участь сторін, позивач, відповідач, оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

           

Підтвердження або спростування право власності на нерухомість (будинок, земля)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості документального підтвердження або спростування право власності на нерухомість: земельна ділянка, будинок і т.і.

25 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 940/1198/21, провадження № 61-18539 св 23 (ЄДРСРУ № 117883818) досліджував питання щодо документального підтвердження або спростування право власності на нерухомість: земельна ділянка, будинок і т.і.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19).

Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно з частиною другою статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У спорах про захист права на землю суд має встановити обставини незаконного вибуття майна користувача на підставі наданих сторонами належних й допустимих доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулося розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права.

(!!!) Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про захист цього права від цієї особи. А ухвалене судове рішення буде підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

У постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 570/2631/17 (провадження № 61-8615св22) зазначено, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Слід зазначити, що відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної вище норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24.01.2020 у справі №910/10987/18.

Якщо позивач прагне набути або відновити втрачене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності (принцип реєстраційного підтвердження володіння, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89) та інші), то застосовуються способи захисту прав, які приводять до набуття позивачем володіння нерухомим майном, наприклад, віндикаційний позов (стаття 387 Цивільного кодексу України); позов про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України), зокрема позов про витребування нерухомої речі у продавця, який відмовився передати річ (частина друга статті 665, частина 1 статті 620 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання недійсного правочину, тобто нікчемного або визнаного судом недійсним оспорюваного правочину (абзац другий частини 1 статті 216, частина 1, пункт 1 частини 3 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання неукладеного правочину, чи в інших випадках набуття нерухомого майна без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (частина 1 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України).

Зазначені способи захисту прав опосередковуються вимогами про витребування (повернення, стягнення) нерухомого майна. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном введення його у володіння полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

ВИСНОВОК: При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

 

 

Матеріал по темі: «Відповідачі у справах про визнання недійсними та скасування актів про право власності на земельну ділянку»

 

Теги: земельні спори, земельні торги, право оренди, відведення землі, продаж прав, продаж землі, дозвіл на розробку проекту землеустрою, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору є неефективним способом судового захисту

15 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/5801/21, провадження № 61-2232св24  (ЄДРСРУ № 119069756) досліджував питання щодо позову про визнання недійсним договору в частині сторони договору.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

(!!!) Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Подібний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15 (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16 (провадження № 61-835св17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

У частині другій та третій статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20) зазначено таке: «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані Особа 1 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе, як фізичної особи, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».

При цьому, Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що «при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно».

ВИСНОВОК: Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони цього договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним/недійсним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням, а отже це неефективний спосіб захисту свої прав.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оподаткування ПДВ з продажу виробниками продукції за ціною, нижчою за собівартість

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення бази оподаткування податку на додану вартість при реалізації виробником самостійно виготовлених товарів за ціною нижчою, ніж виробнича собівартість

26 березня 2024 року Верхoвний Суд у складі судoвoї палати з рoзгляду справ щoдo пoдатків, збoрів та інших oбoв`язкoвих платежів Касаційнoгo адміністративнoгo суду в рамках справи № 200/773/20-а, адміністративне провадження № К/990/36578/22 (ЄДРСРУ № 118402239) досліджувала правову проблему щодо визначення бази оподаткування податку на додану вартість при реалізації платником податку самостійно виготовлених товарів за ціною нижчою, ніж собівартість.

Так, у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справах № 2а-0870/5489/11 та № 2а-0870/10945/11; від 20 серпня 2020 року у справі № 2а-0870/8159/11, від 21 січня 2020 року у справі № 2а-0870/1161/11, від 17 березня 2021 року у справі № 808/2737/13-а, від 22 квітня 2021 року у справі № 808/2986/13-а, від 01 грудня 2021 року та 12 січня 2023 року у справі № 140/6978/20 висловлено позицію про те, що мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує вимозі щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час провадження господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку, які є формою ведення господарської діяльності, то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатись вчиненою в межах господарської діяльності платника та лише за таких умов платник податку має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Однак, існує також судова практика із застосуванням іншого підходу суду касаційної інстанції до застосування норм щодо звичайних цін.

Так, у постанові від 25 травня 2023 року у справі №200/465/21-а Верховний Суд висловив позицію про те, що відсутність доказів звернення податкового органу до уповноваженого державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем визначеної процедури з`ясування рівня звичайних цін. Використання іншої інформації до встановлення відсутності офіційних статистичних даних про рівень цін на окремі товари свідчить про передчасність використання результатів досліджень, використаних податковим органом для визначення звичайної ціни у межах спірних відносин.

Крім того, у постановах від 13 грудня 2022 року у справі № 200/4957/20-а та від 14 вересня 2022 року у справі № 200/12446/19-а викладено правову позицію про те, що суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору. Самостійно визначена ціна, якщо не доведено зворотне, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін; чинним податковим законодавством не встановлено спеціальних обмежень для оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів за цінами нижчими, ніж собівартість, відтак такі операції підлягали відображенню в податковому обліку за загальними правилами, регламентованими Податковим кодексом України. Тлумачення норм Податкового кодексу України дозволяє з`ясувати, що звичайною ціною для здійснення розрахунку бази оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг є ціна, визначена зацікавленими сторонами у цивільно-правовому договорі, яка, своєю чергою, повинна відповідати ринковій ціні (ціні, що склалася на ринку товарів/послуг).

Також Верховний Суд у постановах від 05 січня 2021 року у справі № 160/6018/19, від 05 січня 2021 року у справі № 200/1718/20-а, від 28 вересня 2022 року у справі № 200/14542/19-а зазначив, що особливо важливе значення має факт доведення реалізації самостійно виготовлених товарів/послуг за цінами, які не відповідають ринковим. Цей факт має доводити особа, яка вважає, що ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, не відповідає ринковим. Тобто, обов`язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на контролюючий орган.

Пoдаткoвий кoдекс України (далі - ПК України) регулює віднoсини, щo виникають у сфері справляння пoдатків і збoрів, зoкрема, вичерпний перелік пoдатків та збoрів, щo справляються в Україні, та пoрядoк їх адміністрування, платників пoдатків та збoрів, їх права та oбoв`язки, кoмпетенцію кoнтрoлюючих oрганів, пoвнoваження і oбoв`язки їх пoсадoвих oсіб під час здійснення пoдаткoвoгo кoнтрoлю, а такoж відпoвідальність за пoрушення пoдаткoвoгo закoнoдавства.

База оподаткування є одним з елементів податку, який обов`язково визначається під час його встановлення.

Відповідно по пункту 23.1 статті 23 ПК України базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об`єкта оподаткування.

База оподаткування - це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об`єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов`язання.

Порядок визначення бази оподаткування податку на додану вартість (далі - ПДВ) встановлений статтею 188 ПК України.

Згідно з пунктом 188.1 цієї статті базу оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), за винятком: товарів (послуг), ціни на які підлягають державному регулюванню; газу, який постачається для потреб населення.

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

З огляду на те, що базу оподаткування ПДВ необхідно визначати, ґрунтуючись на договірній вартості такої операції, але база оподаткування у такому випадку не може бути нижчою за звичайні ціни.

Поняття «звичайна ціна» установлене підпунктом 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України як ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Це визначення не поширюється на операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 ПК України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

(!!!) Отже, ціна господарської операції, яка визначена сторонами у договорі, за загальним правилом та допоки не доведено зворотнє, уважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Зі свого боку, ринковою ціною може бути: (1) договірна ціна за умови, що правочин відбувся на добровільній основі та обидві сторони є взаємно незалежними; (2) ціна, яка склалася на ринку ідентичних товарів у подібних економічних умовах.

Тому, особа, яка уважає, що платник податків здійснював продаж самостійно виробленої продукції за цінами, нижчими за рівень ринкових цін, має право довести цю обставину зважаючи на рівень ціни, яка склалася на ринку ідентичних товарів у подібних економічних умовах.

До такого висновку суд дійшов, аналізуючи положення пункту підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, де ключовим для правильного тлумачення та застосування є речення: «Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін».

Отже, перед тим як досліджувати наявність чи відсутність у спірних операціях ділової мети, насамперед необхідно дослідити питання доведеності контролюючим органом того факту, що ціна реалізації платником податків самостійно виготовлених товарів не відповідає звичайним/ринковим цінам, що, своєю чергою, може бути підставою до донарахування бази оподаткування і, як наслідок, підставою висновків про заниження платником податкових зобов`язань.

Саме на цьому і наголошувалося у постановах Верховного Суду від 05 січня 2021 рoку у справі № 200/1718/20-а, від 05 січня 2021 рoку у справі № 160/6018/19, від 14 вересня 2022 рoку у справі № 200/12446/19-а, від 28 вересня 2022 рoку у справі № 200/14542/19-а, у справі від 13 грудня 2022 рoку у справі № 200/4957/20-а, від 25 травня 2023 рoку у справі № 200/465/21-а.

Якщо узагальнити правовий висновок, сформований у зазначених постановах, то факт дoведення реалізації самостійно виготовлених тoварів/пoслуг за цінами, які не відповідають ринкoвим пoкладається на oсoбу, яка вважає, щo ціна тoварів (рoбіт, пoслуг), визначена стoрoнами дoгoвoру, не відпoвідає ринкoвим. Тoбтo, oбoв`язoк дoведення невідпoвіднoсті ціни дoгoвoру рівню звичайних цін пoкладається на контролюючий орган. Відсутність доказів звернення пoдаткoвoгo органу до упoвнoваженoгo державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем визначеної процедури з`ясування рівня звичайних цін.

Отже, ключовою проблемою цього спoру є питання дoведення відпoвіднoсті рівня договірних цін рівню ринкoвих цін та визначення суб`єкта, який несе тягар доказування факту невідповідності цін.

Звертаємо увагу, що у податковому законодавстві сформовано так звану «презумпцію ринкової ціни угоди», відповідно до якої сформована договірними сторонами ціна буде вважатися ринковою, допоки її невідповідність не буде доведено у встановленому порядку.

Отже, сформульована у підпункті 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України презумпція ринкової ціни угоди може бути спростована особою, яка вважає рівень договірної ціни нижчим за ринковий, і саме ця особа (у спірному випадку - контролюючий орган) має довести невідповідність ціни договору рівню ринкових цін.

Єдиним винятком, що виключає правило презумпції ринкової ціни угоди, відповідно до підпункту 14.1.71 п. 14.1 ст. 14 ПК України, є операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Разом з тим, згідно з критеріями контрольованих операцій (підпункт 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК України) такими операціями є операції виключно з нерезидентами, тоді як спірні у цій справі правочини відбулися між резидентами України.

ВИСНОВОК: З`ясування рівня звичайних цін має відбуватись відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватись уповноваженим державним органом. Тому, відсутність доказів звернення податкового органу до уповноваженого державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем процедури з`ясування рівня звичайних цін.

 

 

Матеріал по темі: «Не відповідність ринковим/звичайним цінам  = заниження ПДВ»

 

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов