Спосіб повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору та необхідність повернення об`єкту лізингу

11 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/12136/22, провадження № 61-6237св25 (ЄДРСРУ № 134961057) досліджував питання щодо способів повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору.

Відповідно до статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - вид правових відносин, за якими лізингодавець зобов`язується відповідно до договору фінансового лізингу на строк та за плату, визначені таким договором, передати лізингоодержувачу у володіння та користування як об`єкт фінансового лізингу майно, що належить лізингодавцю на праві власності та набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем, або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, та які передбачають наявність хоча б однієї з ознак фінансового лізингу, встановлених цим Законом.

За умовами пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право у випадках, передбачених законом та/або договором фінансового лізингу, відмовитися від договору фінансового лізингу, стягнути з лізингоодержувача несплачені лізингові платежі, термін сплати яких настав на дату такої відмови, вимагати повернення об`єкта фінансового лізингу та у разі невиконання лізингоодержувачем обов`язку щодо повернення об`єкта фінансового лізингу - сплати неустойки у розмірі, встановленому цим Законом, за володіння та користування об`єктом фінансового лізингу за час прострочення повернення об`єкта фінансового лізингу, якщо інший розмір неустойки не визначений договором фінансового лізингу.

У контексті наведених норм заява лізингодавця про відмову від договору лізингу у разі повної або часткової несплати лізингоодержувачем лізингових платежів є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення лізингодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з лізингоодержувачем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

(!) Повідомлення лізингодавцем лізингоодержувача про відмову від договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України (відповідно до якого односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами).

Договір лізингу має свій порядок розрахунків, набуття права власності на об`єкт лізингу та інші умови, які притаманні саме цьому виду договору. А тому сторони підписуючи договір погоджуючись з усіма його умовами, мають усвідомлювати всі ризики виконання чи невиконання укладеного договору, їх вплив на підприємницьку діяльність, до того ж особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від) таких дій (25 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  909/260/23).

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, що чинне законодавство не містить спеціальних вказівок щодо того, коли лізингоодержувач вважається повідомленим чи способів такого повідомлення.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки розірвання договору про фінансовий лізинг»

 

 

 

 

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Обмін посвідки на постійне проживання в Україні у разі набрання законної сили рішенням суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обмін посвідки на постійне проживання в Україні у разі набрання законної сили рішенням суду, яким визнано протиправним та скасовано рішення ДМС про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання

П.п. 6 п. 7 Загальної частини Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 321 вказує, що обмін посвідки здійснюється у разі набрання законної сили рішенням суду, яким визнано протиправним та скасовано рішення ДМС про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, на підставі якого дозвіл на імміграцію вважається чинним.

Оформлення посвідки її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС (п. 9 Порядку).

Документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб’єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства (п. 16 розділу «Подання документів для оформлення, обміну посвідки», Порядку).

Відповідно до п. 40 «Подання документів для оформлення у зв’язку із втратою або викраденням, обміну посвідки та їх розгляд» для оформлення у зв’язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи:

1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення);

2) дійсний паспортний документ іноземця (або паспортні документи - у разі, коли іноземець має одночасно громадянство (підданство) кількох держав (множинне громадянство) або документ, що посвідчує особу без громадянства.

3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку;

4) документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку), документи, видані компетентними органами іноземних держав, мають бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разі подання документів законним представником;

6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати;

7) документ, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків (у разі наявності);

8) витяг з реєстру територіальної громади (у разі наявності).

Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноваженою ним особою за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні чи видачі не пізніше ніж протягом десятого робочого дня з дати прийняття документів шляхом внесення до Реєстру інформації про строк, на який оформлено посвідку, з використанням кваліфікованого електронного підпису.

 

P.s Окрім цього, до заяви необхідно додати докази сплати адміністративного збору (https://dmsu.gov.ua/news/dms/19633.html)

 

 

 

Матеріал по темі: «Скасуванням дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання»

 

 

 

Теги: іммігрант, скасування дозволу на імміграцію в Україну,  посвідка на постійне проживання, загроза національній безпеці України, громадський порядок, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Договір позики в USDТ (криптовалюті)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість укладання договору позики в USDТ (криптовалюті)

05 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 721/747/24, провадження № 61-2200св26 (ЄДРСРУ № 138787729) досліджував питання щодо правовідносин сторін, які випливають із договору позики в криптовалюті.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У спірному договорі визначено предмет позики в USDТ (криптовалюта), дол. США, із зазначенням його гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. За частинами першою, третьою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, установлених законом. 

Отже, цивільне законодавство не забороняє визначати грошове зобов`язання в іноземній валюті та, у передбачених законом випадках, присуджувати до стягнення борг у валюті (02 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 568/525/15, провадження № 61-7937св26 (ЄДРСРУ № 139404329).

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статті 524 ЦК України). Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19).

Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у, гривнях, визначається державним/приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу під час виконання судового рішення (постанова ВП ВС від 11 вересня 2024 року у справі №500/5194/16 (провадження №14- 81цс24), ЄДРСРУ № 122118320).

ВИСНОВОК: Діюче законодавство передбачає, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті, а суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

   

 

Матеріал по темі: «Стягнення суми позики вираженої в іноземній валюті у гривневому еквіваленті»

 

 

Теги: долар США, USDТ, криптовалюта, виконавче провадження, исполнительное производство, госисполнитель, державний виконавець, оскарження постанови, ВДВС, ОГИС, іноземна валюта, гривна, примусовий порядок, судовий захист, Адвокат Морозов

 

 

Право учасника отримувати інформацію про господарську діяльність ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право учасника отримувати інформацію про господарську діяльність ТОВ без обмеження переліку та видів відповідних документів

24 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 907/1038/25 (ЄДРСРУ № 137764259) досліджував питання щодо права учасника товариства отримувати інформацію про господарську діяльність товариства.

Згідно з частинами першою та другою статті 96-1 Цивільного кодексу України права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.

Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.

Пунктами 1, 5 частини третьої статті 96-1 Цивільного кодексу України передбачено, що учасники (засновники, акціонери, пайовики) юридичної особи мають право у порядку, встановленому установчим документом та законом:

- брати участь в управлінні юридичною особою у порядку, визначеному установчим документом, крім випадків, встановлених законом;

- одержувати інформацію про діяльність юридичної особи у порядку, встановленому установчим документом.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства мають право отримувати інформацію про господарську діяльність товариства.

Частина перша статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначає, що товариство зобов`язано зберігати такі документи: 1) протокол зборів засновників товариства (рішення одноосібного засновника); 2) статут товариства та зміни до статуту; 3) протоколи загальних зборів учасників; 4) документи товариства, що регулюють діяльність органів товариства, та зміни до них; 5) положення про філії (представництва) товариства у разі їх створення (відкриття); 6) протоколи засідань наглядової ради товариства та колегіального виконавчого органу товариства, накази і розпорядження виконавчого органу товариства; 7) аудиторські висновки та результати надання інших аудиторських послуг; 8) річну фінансову звітність; 9) документи звітності, що подаються відповідним державним органам; 10) документи, пов`язані з випуском емісійних цінних паперів; 11) інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства, рішеннями загальних зборів учасників, наглядової ради та виконавчого органу товариства; 12) документи, що підтверджують права товариства на майно; 13) документи бухгалтерського обліку.

Згідно з частиною четвертою статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" товариство забезпечує кожному учаснику (його представнику) доступ до документів, визначених частиною першою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" протягом 10 днів з дня надходження письмової вимоги учасника товариства виконавчий орган товариства зобов`язаний надати такому учаснику копії відповідних документів, визначених частиною першою цієї статті. За підготовку копій документів товариство може встановлювати плату, розмір якої не може перевищувати розмір витрат на виготовлення копій документів та витрат, пов`язаних з пересиланням документів поштою.

(!) Одержання учасником господарського товариства інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, є необхідним для реалізації таким учасником своїх корпоративних прав, зокрема правомочностей на участь в управлінні господарською організацію.

Відтак внаслідок невиконання господарським товариством свого обов`язку з надання учаснику господарського товариства на його вимогу інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права.

Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.01.2020 у справі №906/157/19, від 03.12.2020 у справі №910/13808/19, від 24.12.2020 у справі №911/73/20, від 29.08.2024 у справі №922/169/24, від 21.05.2025 у справі №922/3416/24, від 09.07.2025 у справі №927/400/24 та у справі №927/401/24.

Зокрема, у постанові від 21.05.2025 у справі №922/3416/24 Верховний Суд зауважив, що зі змісту норм статей 5, 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у сукупності із положеннями статей 96-1, 116 Цивільного кодексу України вбачається, що закон встановлює для юридичної особи імперативний обов`язок щодо надання її учаснику (засновнику) будь-якої інформації щодо діяльності (у тому числі і господарської) товариства. При чому перелік документів, що містять таку інформацію, не є вичерпним.

В контексті наведеного Верховний суд ураховує, що частина перша статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" містить перелік документів, з якого неможливо однозначно та вичерпно встановити усі конкретно визначені документи (назви таких), до яких товариство зобов`язано надати доступ його учаснику/учасникам (засновнику/засновникам), адже деякі з пунктів є загальною назвою пакета документів (зокрема, але не виключно, документи звітності; документи, пов`язані з випуском емісійних цінних паперів; документи бухгалтерського обліку), а деякі з них взагалі є відсилочними нормами (зокрема, "інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства, рішеннями загальних зборів учасників, наглядової ради та виконавчого органу товариства").

Верховний Суд у постанові від 09.07.2025 у справі №927/401/24 виснував, що положення статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не містять вичерпного переліку документів, які стосуються його діяльності, і, відповідно, право на ознайомлення з якими має його учасник, адже у вказаній нормі наведені як конкретні документи, що мають бути надані учаснику, наприклад статут товариства, протоколи загальних зборів учасників, так і групи документів, що можуть формуватися у зв`язку зі здійснюваною товариством діяльністю у певній сфері (документи бухгалтерського обліку, правовстановлюючі документи, інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства тощо), однак чіткий перелік яких недоцільно унормовувати через те, що назва, вид, форма, відповідних документів, встановлюються іншими нормативними актами, а господарська діяльність товариства потребує гнучкого регулювання.

З огляду на викладене, для з`ясування питання чи має учасник товариства право на ознайомлення з певним запитуваним ним документом, який прямо не визначений в статуті товариства та в Законі України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", вирішальне значення має з`ясування обставин того, чи підпадає запитуваний документ під певну категорію, що наведені у частині першій статті 43 указаного Закону. У випадку якщо певний документ підпадає під загальну категорію документів, учасник товариства має право на доступ до нього.

(!!!) Основним критерієм такої інформації (документів як носіїв інформації), яка не може бути утаємниченою від учасника товариства, та має бути надана учаснику на його запит - чи стосується така інформація діяльності товариства та чи не віднесена вона до комерційної таємниці та/або конфіденційної інформації.

Верховний Суд у постанові від 09.07.2025 у справі №927/401/24 висловив правову позицію, що з огляду на зміст правового регулювання пункту 5 частини першої статті 116 Цивільного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 5, статті 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", яке закріплює право учасника товариства отримувати інформацію про господарську діяльність товариства, суди мають надавати перевагу розширеному тлумаченню такого права учасника, зміст якого полягає в можливості ознайомлення учасником з будь-якими документами, які містять інформацію про діяльність товариства, без обмеження переліку та видів відповідних документів.

Сам по собі факт наявності у документах персональних даних не звільняє товариство від обов`язку надати їх учаснику, оскільки останній реалізує передбачене законом корпоративне право. При цьому товариство вправі забезпечити баланс інтересів шляхом надання копій документів із знеособленням надлишкових персональних даних, тих які не є суттєвими для розуміння змісту господарської операції чи управлінського рішення, що цілком узгоджується з правовою позицією Верховного Суду.

ВИСНОВОК: Товариство має своїм обов`язком надавати учаснику товариства будь-яку запитувану учасником інформацію, яка є відкритою, та не віднесена в установленому порядку до категорії інформації з обмеженим доступом.

 

Матеріал по темі: «Витлумачення змісту правочину судом»

 

 

Теги: тов, учасник, отримання інформації, фінансово, господарська діяльність, дивіденди, статут, закон, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Коли слідча дія - огляд місця події має ознаки обшуку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо неприпустимості проведення обшуку під виглядом огляду місця події

01 вересня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 561/2/17,провадження № 51-759км23 (ЄДРСРУ № 139440282) досліджував питання щодо різниці між оглядом місця події та обшуком.

Відповідно до вимог ст. 13 КПК України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За статтею 237 КПК України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів. Огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 234 КПК України обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КПК України ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених ч. 3 цієї статті.

Тобто законодавцем, крім можливості проникнення до житла чи іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє.

Питання відмінності таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук житла вже неодноразово були висвітлені в судових рішеннях суду касаційної інстанції (зокрема, постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 518/203/17).

Зі свого боку Верховний суд зазначає, що обшук - це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні приміщень, споруд, ділянок місцевості та інших об`єктів, які перебувають у віданні певних осіб з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, здобутого в результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду за наявності ймовірних даних про те, що розшукуване приховане в певному місці чи в певної особи.

У той же час огляд місця події - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК України огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до ЄРДР, що здійснюється негайно після огляду. Підставою для проведення огляду місця події є інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі.

Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі. Без наявності такої інформації проведення огляду місця події не допускається. Така позиція відображена у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07.06.2018 року у справі №740/5066/15-к, пр. №51-3331 км18.

В даній справі під час дослідження протоколу було встановлено,  що під час проведення огляду авто працівники правоохоронного органу не обмежувалися поверхневим оглядом та безпосереднім виявленням доказів на місці події, а здійснювали активне відшукання речей і документів, зокрема відкривали автомобіль, перебували всередині нього, відкривали місця, які не проглядаються без усунення перешкод, Тож фактично вказані дії є не оглядом, а обшуком. При цьому суд констатував, що цей обшук проводився без отримання попереднього дозволу слідчого судді.

(!) Тобто, під обшуком слід розуміти активну, примусову діяльність з боку працівників органу досудового розслідування направлену на виявлення всіх елементів пов`язаних з вчиненим кримінальним правопорушенням.

У свою чергу, Верховний суд звертає увагу на неприпустимості проведення обшуку під виглядом огляду місця події, без дотримання відповідних процесуальних гарантій захисту прав та інтересів особи, неодноразово наголошував Верховний Суд (постанови, ухвалені у провадженнях № 51-1840км20, 51-6087км19, 51-1314км20, 51-4830км25).

При цьому, наявність згоди на огляд транспортного засобу не свідчить про добровільну згоду на проведення його обшуку.

Між тим питання добровільної згоди було предметом розгляду Верховним судом України (Постанова від 08.12.2020 у справі № 311/1222/17), за результатами розгляду якої суд зазначив, що виходячи із аналізу кримінальних процесуальних норм, які містяться у ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 234 та ч. 2 ст. 237 КПК України, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведено за добровільною згодою особи, яка ним володіє (є власником чи користується на праві оренди іншому праві оплатного чи безоплатного передання у користування та володіння), за умови, що було дотримано процесуальних гарантій, які забезпечували здатність особи висловлювати свою справжню думку при наданні такої згоди. При цьому надання власником добровільної згоди на проникнення до його житла чи іншого володіння є гарантією захисту прав особи від зловживань слідчого, прокурора, рівноцінною гарантії у вигляді отримання на це судового рішення, а тому не потребує після здійснення таких дій (постфактум) звернення з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді.

ВИСНОВОК: Судова практика Верховного суду однозначно акцентує увагу на  неприпустимості проведення обшуку під виглядом огляду місця події.

 

 

 

Матеріал по темі: «ОП ККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксаціїсудового процесу»

 

 

Теги: обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Вимога про недійсність правовстановлюючого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога про недійсність правовстановлюючого документа при розбіжностях між фактичним об`єктом, правовстановлюючим документом і відомостями реєстру

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 362/6616/24, провадження № 61-8216св26 (ЄДРСРУ № 139404259) досліджував питання щодо вимоги про недійсність правовстановлюючого документа при розбіжностях між його даними.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень- це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 зазначено, що державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в неї права, але створює спростовувану презумпцію такого права. Подібний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 та від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17.

Принцип реєстраційного підтвердження речових прав означає, що розбіжність між фактичним об`єктом, правовстановлюючим документом і відомостями реєстру не може розглядатися як така, що не впливає на цивільні права. Доки неправильна офіційна інформація підтверджує право однієї особи на об`єкт нерухомості за адресою, за якою фактично знаходиться майно іншої особи, існує стан правової невизначеності та об`єктивна перешкода у здійсненні права останньої.

Частина третя статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, зокрема, що у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію набуття речових прав, відповідні права припиняються, а державна реєстрація проводиться у порядку, визначеному цим Законом.

ВИСНОВОК:  Вимога про недійсність правовстановлюючого документа може бути ефективною, якщо дефект цього документа негативно впливає на реалізацію прав позивача. 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту належності правовстановлюючого документу»

 

 

Теги: окреме провадження, заявник, заінтересовані особи, встановлення факту, належність правовстановлюючого документу, паспорт, договір, прізвище, змагальність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов