Законодавство при стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Матеріальний Закон, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення 

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/758/24 (ЄДРСРУ № 127322717) досліджував питання щодо Закону, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення. 

Згідно з частиною першою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. 

Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції. 

Згідно зі статтею 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду. 

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. 

У постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. 

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 зазначено, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. 

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. 

ВИСНОВОК: Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог позивача про відшкодування шкоди, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при вирішенні цього спору є матеріальний закон України.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії»

 

 

 

Теги: судовий імунітет, країна агресор, зруйноване майно, судове рішення, стягнення шкоди, воєнний стан, Верховний суд, Адвокат Морозов

Порядок прийняття рішення про виплату дивідендів учасникам ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розподіл чистого прибутку товариства шляхом прийняття рішення про виплату дивідендів пропорційно від розміру часток учасників 

16 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/4059/23 (ЄДРСРУ № 126682953) досліджував питання щодо пропорційності виплати дивідендів учасникам товариства відповідно до розміру їх часток. 

Згідно зі статтею 26 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" виплата дивідендів здійснюється за рахунок чистого прибутку товариства особам, які були учасниками товариства на день прийняття рішення про виплату дивідендів, пропорційно до розміру їхніх часток; товариство виплачує дивіденди грошовими коштами, якщо інше не встановлено одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства; дивіденди можуть виплачуватися за будь-який період, що є кратним кварталу, якщо інше не передбачено статутом; виплата дивідендів здійснюється у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття рішення про їх виплату, якщо інший строк не встановлений статутом товариства або рішенням загальних зборів учасників; посадові особи товариства, винні у введенні в оману учасників товариства щодо його фінансового стану, зокрема шляхом подання (включення) недостовірної інформації до документів товариства, що призвело до здійснення неправомірних виплат, несуть разом з учасниками солідарну відповідальність за зобов`язанням щодо повернення виплат товариству. 

У відповідності до статті 27 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів або виплачувати дивіденди, якщо: 1) товариство не здійснило розрахунків з учасниками товариства у зв`язку із припиненням їх участі у товаристві або з правонаступниками учасників товариства відповідно до цього Закону; 2) майна товариства недостатньо для задоволення вимог кредиторів за зобов`язаннями, строк виконання яких настав, або буде недостатньо внаслідок прийняття рішення про виплату дивідендів чи здійснення виплати. Статутом товариства можуть додатково передбачатися інші умови, за яких загальні збори учасників не можуть приймати рішення про виплату дивідендів чи за яких дивіденди не можуть виплачуватися. Товариство не має права виплачувати дивіденди учаснику, який повністю або частково не вніс свій вклад. 

Відповідно  до пункту 12 частини другої статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" до компетенції загальних зборів учасників належить розподіл чистого прибутку товариства, прийняття рішення про виплату дивідендів.

Верховний Суд у справах № 920/236/23, №918/822/23,  №910/12317/18, №910/10164/21, № 910/9326/22 зазначав, що рішення про виплату дивідендів та їх розмір приймається вищим органом управління товариством - загальними зборами товариства. Прийняття такого рішення належить до виключної компетенції загальних зборів. 

Отже, підставою для виплати дивідендів є відповідне рішення загальних зборів, яким визначається сума прибутку, яку вирішено спрямувати на виплату дивідендів, порядок та строки такої виплати. 

(!!!) Задоволення позовних вимог про стягнення дивідендів є можливим виключно за наявності рішення загальних зборів юридичної особи про спрямування прибутку на виплату дивідендів, на підставі якого визначаються розмір належних учаснику (акціонеру, члену) дивідендів, строки та порядок їх виплати. 

Верховний Суд у справі №910/13193/19 зазначив, що сплата одному учаснику дивідендів, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами відповідача, надає іншому учаснику - позивачу "законне очікування", що йому також будуть такі дивіденди виплачені. Невиплата товариством таких дивідендів учаснику прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном. 

Участь всіх учасників товариства у загальних зборах учасників товариства під час вирішення питання про розподіл дивідендів та їх голосування за визначений розподіл, не може анулювати невід`ємне право всіх учасників на пропорційний розподіл чистого прибутку в якості дивідендів. 

ВИСНОВОК: Законодавчо презюмується виплата дивідендів, пропорційно до розміру часток учасників товариства.

 

 

Матеріал по темі: «Право на отримання дивідендів»
 
«Звільнення від майнової відповідальності на підставі п. 18 Прикінцевих та перехіднихположень ЦК України»

 

 

Теги: дивіденди, власник корпоративних прав, прості акції, емітент, виплата дивідендів, 3 % річних,  інфляційні втрати, майнова відповідальність, наслідки невиплати, порушення прав акціонера, стягнення заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна у справах де нікому не повідомлено про підозру

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів) у справах де нікому не повідомлено про підозру

27 березня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 157/1664/22, провадження № 51-166км25 (ЄДРСРУ № 126153460) досліджував питання щодо апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів) у справах де нікому не повідомлено про підозру.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про арешт майна можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 9 ч. 1 ст. 309, ч. 3 ст. 392 КПК); постановлені на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 цього Кодексу).

Статтею 100 КПК визначається порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію.

За приписами частини 6 вказаної статті речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;

4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля.

У випадках, передбачених пунктами 2, 4, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173цього Кодексу (ч. 7 ст. 100 КПК).

Розглядаючи питання допустимих меж обмеження гарантованого Конституцією України права власності, Конституційний Суд України зазначав, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства, пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів (абз. 7 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини рішення від 05 червня 2019 року № 3-р(I)/2019).

При цьому, КПК не передбачає апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів), постановлених в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, виконання яких фактично призводить до припинення права власності, зокрема і на майно, що має індивідуальні ознаки, які відрізняють його від будь-яких інших аналогічних предметів матеріального світу.

За приписами ст. 219 КПК строки досудового розслідування обчислюються лише з моменту повідомлення особі про підозру. Отже, в провадженнях, де особі про підозру не повідомлено, обчислювати такі строки підстав немає.

Відповідно до п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

В такій ситуації провадження теоретично може здійснюватися невизначений термін, і ніколи не завершитися, або завершитися за умови, якщо особа, яка залишається в цьому провадженні невідомою для сторони обвинувачення, з`явиться до слідчого чи прокурора за власною ініціативою, або якщо у сторони обвинувачення з`являться інші докази, які дозволять з`ясувати таку особу.

В положеннях статей 100, 309, 170-173 КПК фактично встановлено, що на досудовому розслідуванні не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації, а якщо обвинувальний акт буде направлено до суду, то у суді першої інстанції (ст. 392 КПК) таке право може бути реалізовано лише з  відстрочкою на невизначений термін - до оскарження рішення у  справі по суті.

(!!!) У питаннях такої ваги, як припинення права власності на підставі ухвали слідчого судді, постановленої відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, необхідним є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли повернення майна вже є неможливим, а його наслідком може бути лише відшкодування.

Проте, в положеннях КПК фактично встановлено, що під час досудового розслідування не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК та похідне від цього рішення припинення права власності, а у суді першої інстанції це право може бути реалізовано з відстрочкою на невизначений термін до оскарження рішення у справі.

Верховний суд вважає, що неможливість апеляційного перегляду у кримінальному провадженні, де відсутнє повідомлення особі про підозру, ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст.  100 КПК унеможливлює дієву перевірку правомірності припинення конституційного права власності особи на стадії досудового розслідування, строк якого не обчислюється за приписами ст. 219 КПК.

Неможливість оскарження особою в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації створює умови, за яких помилкове рішення слідчого судді, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для особи у вигляді безпідставного припинення її конституційного права власності.

Надання особі права на апеляційний перегляд ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК під час досудового розслідування кримінального провадження, де нікому не повідомлено про підозру, є  проявом гарантії виконання державою міжнародних зобов`язань зі створення умов із забезпечення кожному дієвого і ефективного юридичного засобу захисту його конституційних прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів, потрібною гарантією відновлення порушених прав, свобод і інтересів людини, додатковим механізмом усунення помилок, допущених слідчим суддею, до ухвалення судом рішення по суті під час розгляду кримінальних справ або закриття кримінального провадження за спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

За приписами частин 4, 5 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Положення статей 3, 21Конституції України у системному зв`язку з частинами 4, 5 ст.  41, статей 8, 55, 129 Основного Закону при постановленні слідчим суддею ухвали про надання дозволу на передачу майна (речових доказів) на реалізацію у кримінальному провадження, де особі не повідомлено про підозру, гарантують особі, інтересів якої стосується таке рішення, право на судовий захист, у тому числі можливість оскарження в апеляційному порядку вказаного способу припинення її конституційного права на недоторканість права власності.

З аналогічних мотивів Конституційний Суд України виходив у рішенні від 13 червня 2019  року № 4-р/2019.

Чинна редакція п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки оскарження судових рішень визначаються в законі. Проте віднесення цього питання на розсуд законодавця не виключає прямого застосування норм Основного Закону в разі відсутності ефективного механізму захисту гарантованих Конституцією України прав людини внаслідок такого регулювання.

Тлумачення кримінального процесуального законодавства, застосоване апеляційним судом в оскарженій ухвалі, не надає заявнику ефективних засобів юридичного захисту до оскарження рішення слідчого судді, постановленого в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, про передачу на реалізацію майна в кримінальному провадженні, яке здійснюється стосовно нетяжкого злочину, і де з 2016 року жодній особі не повідомлено про підозру. Таке рішення не відповідає вимогам кримінального процесуального закону в  контексті приписів ч. 5 ст. 9 КПК.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що положення ст. 309 КПК щодо неможливості окремого апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації, постановленої на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК в кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, не узгоджуються із положеннями ч. 5 ст. 9 КПК, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам статей 1, 3, 8, 21, частин 4, 5 ст. 41, статей 55, 129 Конституції України, які в цьому кримінальному провадженні Суд  застосовує як норми прямої дії.

 

 

 

Матеріал по темі: «Процедура припинення розшуку автомобіля»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Чи має позитивна курсова різниця оподатковуватися як дохід платника податку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: позитивна курсова різниця не є доходом для платника єдиного податку третьої групи для цілей сплати єдиного податку

15 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2039/23, адміністративне провадження № К/990/7724/25 (ЄДРСРУ № 127376443) досліджував питання: «Чи має позитивна курсова різниця оподатковуватися як дохід платника податку?».

На ІПК, ставились питання:

-          Чи включаються до доходу платника єдиного податку третьої групи зі ставкою 2 відсотки курсові різниці від перерахунку операцій, виражених в іноземній валюті, заборгованості та іноземної валюти?

-          Чи включається позитивне значення курсових різниць від перерахунку іноземної валюти до складу доходів?

-          Чи має право ТОВ  від`ємним значенням курсових різниць від перерахунку іноземної валюти зменшити базу оподаткування єдиним податком?

Відповідно до змісту індивідуальної податкової консультації, з приводу правомірності якої виник спір,  ДПС указало, що позитивне значення курсових різниць від перерахунку іноземної валюти включається до складу доходів платника єдиного податку третьої групи зі ставкою 2 відсотки, а від`ємне значення курсових різниць від перерахунку іноземної валюти не зменшує базу оподаткування єдиним податком.

Платник, навпаки, послідовно стверджував, що позитивна курсова різниця не є доходом для платника єдиного податку третьої групи для цілей сплати єдиного податку.

Відповідно до підпункту 2 пункту 292.1 статті 292 ПК України доходом платника єдиного податку юридичної особи -  є будь-який дохід, включаючи дохід представництв, філій, відділень такої юридичної особи, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній пунктом 292.3 цієї статті.

За змістом пункту 292.6 статті 292 ПК України датою отримання доходу платника єдиного податку є дата надходження коштів платнику єдиного податку у грошовій (готівковій або безготівковій) формі, дата підписання платником єдиного податку акта приймання-передачі безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг). Для платника єдиного податку третьої групи, який є платником податку на додану вартість, датою отримання доходу є дата списання кредиторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності.

Для платника єдиного податку третьої групи (юридичні особи) датою отримання доходу також є дата відвантаження товарів (виконання робіт, надання послуг), за які отримана попередня оплата (аванс) у період сплати інших податків і зборів, визначених цим Кодексом.

У постанові від 25 жовтня 2022 року у справі № 820/3681/18 за результатом аналізу наведених норм Верховний Суд вже сформував правовий висновок.

Згідно з цим висновком: «датою отримання доходу платника на спрощеній системі оподаткування є:

дата надходження коштів в грошовій формі (готівковій або безготівковій) формі - за загальним правилом;

дата підписання акту приймання-передачі - при безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг).

Згідно з пунктом 292.5 статті 292 ПК України дохід, виражений в іноземній валюті, перераховується у гривнях за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України на дату отримання такого доходу.

Разом з тим, при перерахунку монетарних рахунків на дату балансу, тобто при визначенні курсової різниці, фактично на рахунок платника на спрощеній системі оподаткування гроші не надходять. І у такому разі платник податків також не отримує безоплатних товарів».

(!!!) Тобто виходячи із цього висновку Верховного Суду у наведеній справі курсова різниця, яка виникає виключно в результаті бухгалтерського перерахунку, не може вважатися доходом платника єдиного податку, оскільки відсутнє фактичне надходження коштів або інше безоплатне отримання майна.

З урахуванням цього Верховний Суд у справі  № 820/3681/18 визнав необґрунтованим висновок податкового органу позитивна курсова різниця має оподатковуватися як дохід платника податку.

ВИСНОВОК: Таким чином, висновок контролюючого органу про включення позитивної курсової різниці до складу доходу, виходячи саме із висновку Верховного Суду справі № 820/3681/18, не відповідає правовій природі спрощеної системи оподаткування.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Врахування курсових різниць за операціями з позик в іноземній валюті»

 

 

 

Теги: курсова різниця, дебіторська заборгованість, кредиторка, дисконтування, податкові перевірки, донарахування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Послідовність прийняття рішення про відповідність платника ПДВ критеріям ризиковості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідність критеріям ризикованості платника ПДВ  має відбуватися за наслідками подання останнім ПН/РК для реєстрації, а не за наявною податковою інформацією, що отримана з баз даних ДПС

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/3479/24, адміністративне провадження № К/990/4759/25 (ЄДРСРУ № 127343067) досліджував питання щодо послідовності прийняття рішення про відповідність платника податку на додану вартість Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість. 

Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України) на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з використанням кваліфікованого електронного підпису або удосконаленого електронного підпису, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, уповноваженої платником особи відповідно до вимог Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Відповідно до пункту  201.16  статті  201 ПК України реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути зупинена в порядку та на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1165 на виконання вимог пункту     201.16 статті 201 ПК України затверджений Порядок з питань зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі - Порядок     № 1165), який визначає механізм зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, організаційні та процедурні засади діяльності комісій з питань зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі, права та обов`язки їх членів.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 1165 платник податку, яким складено та/або подано для реєстрації в Реєстрі податкову накладну/розрахунок коригування, що не відповідають жодній з ознак безумовної реєстрації, перевіряється щодо відповідності критеріям ризиковості платника податку (додаток 1), показникам, за якими визначається позитивна податкова історія платника податку (додаток 2).

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1165 у разі коли за результатами автоматизованого моніторингу платник податку, який склав та/або подав податкову накладну/розрахунок коригування для реєстрації в Реєстрі, відповідає хоча б одному критерію ризиковості платника податку, реєстрація такої податкової накладної/розрахунку коригування зупиняється (крім розрахунку коригування, складеного відповідно до вимог підпунктів «б» і «в» підпункту 97.4 пункту 97 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу).

Питання відповідності/невідповідності платника податку критеріям ризиковості платника податку розглядається комісією регіонального рівня.

У разі встановлення відповідності платника податку хоча б одному з критеріїв ризиковості платника податку комісією регіонального рівня приймається рішення про відповідність платника податку критеріям ризиковості платника податку.

Включення платника податку до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості платника податку, здійснюється в день проведення засідання комісії регіонального рівня та прийняття відповідного рішення.

Платник податку отримує рішення про відповідність критеріям ризиковості платника податку через електронний кабінет у день прийняття такого рішення (додаток 4).

Критерії ризиковості платника податків на додану вартість викладено у Додатку 1 до Порядку    № 1165, відповідно до яких таким критерієм є, зокрема:

« 8. У контролюючих органах наявна податкова інформація, яка стала відома у процесі провадження поточної діяльності під час виконання покладених на контролюючі органи завдань і функцій, що визначає ризиковість здійснення господарської операції, зазначеної в поданих для реєстрації податковій накладній/розрахунку коригування».

Отже, законодавцем установлена певна послідовність прийняття рішення про відповідність платника податку на додану вартість Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість, а саме: рішенню Комісії щодо відповідності платника податку Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість має передувати складання та направлення таким платником податкової накладної/розрахунку коригування, за наслідками чого здійснюється моніторинг платника податку, податкової накладної/розрахунку коригування.

При цьому встановленню наявності у контролюючих органах податкової інформації, що визначає ризиковість здійснення господарської операції, яка стала відома контролюючому органу у процесі провадження поточної діяльності під час виконання покладених на контролюючі органи завдань і функцій, має передувати моніторинг податкової накладної/розрахунку коригування, поданої для реєстрації.

Виходячи з наведеного, питання відповідності підприємства Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість має розглядатись Комісією регіонального рівня за наслідками подання товариством для реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування та моніторингу платника податку і податкової накладної/розрахунку коригування, що направлена для реєстрації. При цьому моніторинг проводиться в автоматизованому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 23.06.2022 у справі № 640/6130/20.

Рішення про відповідність платника податків Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість повинно бути прийнято виключно за наслідками подання ним податкової накладної/розрахунку коригування для реєстрації, що має передувати моніторингу платника податку, моніторингу такої накладної/розрахунку коригування.

Крім того, у рішенні має бути зазначено, яка саме операція та по якій податковій накладній була предметом дослідження та віднесена ним до ризикової.

ВИСНОВОК: Якщо рішення про відповідність платника податків Критеріям ризиковості платника податку на додану вартість прийнято контролюючим органом у зв`язку з наявною податковою інформацією, що отримана з баз даних ДПС під час виконання функцій контролю, а не за наслідками подання останнім податкової накладної/ розрахунку коригування для реєстрації, то вказане свідчить про прийняття такого рішення не у спосіб, визначений законом.

 

 

 

Матеріал по темі: «Розкриття банківської таємниці на запит податкового органу»

 

 

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомочність договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця

15 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 212/7460/23, провадження № 61-17409св24 (ЄДРСРУ № 127358185) досліджував питання щодо правомочності договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, є розписка про отримання в борг грошових коштів.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка підтверджує укладення договору позики.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) викладено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до вчинення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Зазначене також узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц, провадження № 61-4560св21.

(!!!) Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це є доказом факту отримання грошових коштів, а тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає про отримання коштів, скріплює її своїм підписом, така розписка свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, міститься в тексті договору, про завершену дію передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17.

Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов`язаних із наданням та отриманням у борг коштів.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики.

Як вбачається зі ст. 545 ЦК України, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 755/7216/21, від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

ВИСНОВОК: Особа, яка має оригінал боргової розписки, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19 (провадження№ 61-13172св19), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження  № 61-4560св21).

 

 

 

Матеріал по темі: «Копія розписки, як доказ укладання договору позики»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов