Примусове звернення стягнення на нерухомість в якій зареєстровані діти

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості примусового звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна в якому зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти

30 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-537/11, провадження № 61-11220св24 (ЄДРСРУ № 124143612) досліджував питання щодо особливостей примусового звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна в якому зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти.

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень   і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частинами першою, шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

У статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в  першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, у якому фактично проживає боржник.

Примітка: У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (тобто з 01 січня 2025 року становить 160 000 грн.), звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов’язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника (ч.7 ст. 48 Закону).

Згідно з частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та  інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав   і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року  № 2831/5 (далі - Порядок реалізації майна), у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду.

(!!!) Отже, передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду є неможливим.

Водночас законодавство України не визначає порядку надання органом опіки та піклування такої згоди.

У постанові від 15 лютого 2023 року в цій самі справі № 2-537/11 Верховний Суд зробив висновок про те, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмови) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом у  порядку, встановленому   в статті 435 ЦПК України.

Під час розгляду такої заяви (подання) суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні; чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення; чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання; чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання; яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини.

Як відомо зі змісту пунктів 66-67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 щодо надання попереднього дозволу на реалізацію нерухомого майна, з метою укладення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або користування яким має дитина, до органів опіки та піклування мають звертатися батьки або особи, які їх замінюють, тобто особи, які є власниками майна або законними представниками дитини, у разі якщо дитина є власником, й заінтересовані в укладенні правочину.

Однак особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не  є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає є стягувач  у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. В свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. Водночас законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в межах виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу державному виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій державного виконавця та/або органу опіки та піклування.

Слід наголосити, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 29 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частини третя та четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (ст. 160 СК України).

Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків (частина друга статті 11 Закону про охорону дитинства).

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частини друга статті 18 Закону про охорону дитинства).

Місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини (абзац п`ятий статті 3 Закону про вільне пересування).

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Відповідні положення містив як Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», в редакції чинній на момент реєстрації дітей, так і містить Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207 визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Крім того визначає, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/ представників).

У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (частина четверта пункту 18 Правил).

ВИСНОВОК: Отже, виконавець з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право користування яким мають малолітні діти боржника, повинен звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстрована малолітня дитина.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання електронних торгів недійсними з підстав не отримання дозволу органу опіки та піклування»
 

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Повторне пред’явлення виконавчого документу до примусового виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повторне пред’явлення виконавчого документу до примусового виконання з підстав його повернення без виконання у період дії воєнного стану 

30 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/11941/22, провадження № 61-520св24 (ЄДРСРУ № 124143607) досліджував питання щодо повторного пред’явлення виконавчого документу до примусового виконання з підстав його повернення без виконання у період дії воєнного стану. 

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року «Про виконавче провадження». Згідно з пунктом 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону України виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. 

Аналогічний по суті висновок зроблений і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 березня 2018 року у справі № 905/6977/13, від 02 травня 2018 року у справі № 5016/149/2011(17/6) та постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 553/1951/14-ц (провадження № 61-20552св18). 

Відповідно до статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років. 

У частинах четвертій - п`ятій статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. 

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони. 

Таким чином, після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. 

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення. Позиція щодо переривання строків пред`явлення виконавчого документа до виконання сформована у постанові Великої Палати Верховного суду від 26 жовтня 2022 року у справі №201/13239/15-ц. 

Слід зазначити, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан в Україні неодноразово продовжувався та триває до цього часу. 

Законом України №2129-IX від 15.03.2022, який набрав чинності 26.03.2022, внесено зміни до Закону України "Про виконавче провадження", а саме розділ XIII "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено п. 10-2, відповідно до абз. 3 якого, тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, з-поміж іншого, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються із дня припинення або скасування воєнного стану (п. п. 4 абз. 3 п. 10-2 Прикінцевих та перехідних положень Закону "Про виконавче провадження"). Вказаний п. 10-2 Прикінцевих та перехідних положень зазнавав змін, але положення щодо: перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану строків визначені цим Законом, залишається чинним. 

Оскільки порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України "Про виконавче провадження", як спеціальним нормативно-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання. 

Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №260/2595/22, в ухвалі Верховного суду від 07.07.2023 по справі №2-2672/10, постанові Верховного суду від 09.11.2023 по справі №0440/5997/18. 

Отже, із вищевикладеного можна дійти висновку, якщо закінчення строку пред`явлення вищевказаного виконавчого листа до примусового виконання, після його повернення стягувачу повторно пред`явлено в період дії воєнного стану в Україні, то визначений Законом України "Про виконавче провадження" строк пред`явлення виконавчого документа до виконання перервався у зв`язку із початком воєнного стану. 

ВИСНОВОК: Отже, повернення виконавчого документа без виконання не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання в межах строку, встановленого статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження».

 

 

Матеріал по темі: «Поновлення строків при видачі дубліката виконавчого документа»

 

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: юридичний механізм компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб внаслідок збройної агресії

30 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/13076/22, провадження № 61-2934св24 (ЄДРСРУ № 124143606) досліджував питання щодо механізму компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб внаслідок збройної агресії.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

(!!!) На виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення права власності держава Україна вжила заходів для юридичного оформлення механізму компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб. Зокрема, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації»; постанову від 18 грудня 2013 року № 947 «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації» (назва постанови із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623,   в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767), якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією.

Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди і збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики.

Крім того, 22 травня 2023 року набув чинності Закон України № 2923-IX «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України», який визначає правові та організаційні засади надання компенсації за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, з дня набрання чинності Указом Президента України від 24 лютого 2022 року  № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, а також правові засади створення та ведення Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України.

Отже, держава Україна взяла на себе позитивний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, пошкодження чи знищення майна через збройну агресію російської федерації.

У цій справі позивач не навів фактів, за яких можна було б стверджувати про порушення державою Україна позитивного обов`язку щодо забезпечення захисту його права власності.

Також у позові немає відомостей про те, що позивач звертався до компетентних органів України для отримання компенсації за зруйноване житло та отримав відмову, а отже, не доведено, що запроваджені зараз державою правові механізми є недієвими.

Схожих висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 14 серпня 2024 року  у справі № 755/5192/22 (провадження № 61-7445св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 757/16790/22-ц (провадження № 61-6456св24, від 11 грудня 2024 року у справі № 757/13518/22-ц (провадження № 61-5945св24).

ВИСНОВОК: Отже, для отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії, спершу необхідно пройти етап звернення до компетентних органів України і тільки у разі «недієвості механізму» звертатися до суду з позов до Держави про відшкодування шкоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування власникові шкоди за зруйноване нерухоме майно внаслідок  АТО»

 

 

 

Теги: судовий імунітет, країна агресор, зруйноване майно, судове рішення, стягнення шкоди, воєнний стан, Верховний суд, Адвокат Морозов

Територіальна (виключна) підсудність судових спорів з приводу нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правила територіальної (виключної) підсудності судових спорів з приводу нерухомого майна

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/15932/21, провадження № 61-2204св24 (ЄДРСРУ № 124115834) досліджував питання щодо територіальної підсудності спорів з приводу нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

(!!!) Нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення. Майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об`єкта цивільних прав.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11, провадження № 61-18680св19).

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Правові висновки щодо застосування положень цивільного та господарського процесуального законодавства України про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), згідно з якими «з аналізу логічної послідовності змін до формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю випливає її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору. Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення».

У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (провадження № 61-35697св18) зазначено, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі  № 202/5755/17, провадження № 61-3561св18).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11 (провадження № 61-18680св19) зазначено, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 523/14831/21 (провадження № 61-7964св23), в якій предметом позову було визнання додаткової угоди до договору про пайову участь у будівництві недійсною та стягнення заборгованості за цим же договором, предметом якого є будівництво житлового будинку на земельній ділянці, дійшов висновку, що спірні правовідносини випливають із договору, який стосується нерухомого майна. Таким чином, оскільки позовні вимоги стосується прав на об`єкт нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

Отже, якщо спірні правовідносини випливають із договору або правочину, який стосується нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

Наприклад, заява про стягнення заборгованості за надання послуг з утримання нерухомого майна має пред`являтися за місцем знаходження цього майна, за правилами виключної підсудності.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17.

До речі, у пункті 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визнання підсудності цивільних справ» судам роз`яснено, що виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини. 

Слід вказати, що виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном (09 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6644/18 (ЄДРСРУ № 91436902). 

Крім того, Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 року по справі № 61-14226св19 вказав на те, що «у разі конкуренції правил підсудності мають застосовуватись правила виключної підсудності». 

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу вищезазначеного, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно, тощо.

 

 

 

Матеріал по темі: «Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна»

 

 

Теги: підсудність, виключна підсудність, спори відносно нерухомого майна, опосоредковані спори, правовий режим нерухомого майна, права на нерухоме майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Повторне подання апеляційної скарги після її повернення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повторне подання апеляційної скарги після її повернення судом з підстав не усунення недоліків

27 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/6022/24, адміністративне провадження № К/990/43342/24  (ЄДРСРУ № 124123940) та № 804/3730/15, адміністративне провадження № К/990/34854/24  (ЄДРСРУ № 124123941) досліджував питання щодо повторного подання апеляційної скарги після її повернення судом.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства та гарантується приписами пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України. Проте, дане право підлягає реалізації з дотриманням вимог процесуального законодавства, що виражається в дотриманні форми та змісту апеляційної скарги, термінів її подачі, а також обов`язковому переліку матеріалів, що повинні бути додані до неї, зокрема і документу про сплату судового збору.

Вимоги до форми і змісту апеляційної скарги передбачені у статті 296 КАС України, пунктом 1 частини п`ятої якої передбачено, що до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

Механізм реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення врегульовано Главою першою Розділу ІІІ КАС України.

Так, частиною першою статті 295 КАС України передбачено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини другої статті 295 КАС України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, встановлених частиною другою статті 299 КАС України (частина третя статті 295 КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно з частиною другою статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (частина восьма статті 169 КАС України).

За змістом пункту 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Таким чином, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою після закінчення строків, установлених статтею 295 КАС України, та якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

При цьому норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.

Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення процесуального строку, зокрема на апеляційне оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.

Усталеною є практика Верховного Суду, що сам по собі факт повернення вчасно поданої вперше апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку, тому при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду, яким чином діяла ця особа протягом зазначеного часу. Суди мають враховувати, чи вчинялись особою, яка має намір подати апеляційну скаргу, усіх можливих та залежних від неї дій у розумні строки, без невиправданих зволікань з метою виконання процесуального обов`язку щодо дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень.

У постановах від 24 липня 2023 року (справа №200/3692/21), від 07 вересня 2023 року (справа №120/3679/22) Верховний Суд сформував висновок, відповідно до якого строк на апеляційне оскарження у разі повторного подання апеляційної скарги може бути поновлено у випадку дотримання одночасно таких умов:

- первісне звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою відбулось у межах передбаченого процесуальним законом строку на апеляційне оскарження;

- повторне подання апеляційної скарги відбулось в межах строку апеляційного оскарження, встановленого процесуальним законом, або упродовж розумного строку після отримання копії відповідної ухвали суду про повернення первісної скарги, без невиправданих затримок і зайвих зволікань;

- скаржником продемонстровано добросовісне ставлення до реалізації ним права на апеляційне оскарження й вжито усіх можливих та залежних від нього заходів з метою усунення недоліків апеляційної скарги, які стали підставою для повернення вперше поданої апеляційної скарги, і такі недоліки фактично усунуті станом на момент повторного звернення з апеляційною скаргою;

- доведено, що повернення попередньо поданих апеляційних скарг відбулося з причин, які не залежали від особи, яка оскаржує судові рішення, і які обумовлені наявністю об`єктивних і непереборних обставин, що унеможливили або значно утруднили можливість своєчасного звернення до суду апеляційної інстанції, й не могли бути усунуті скаржником;

- наявність таких обставин підтверджено належними і допустимими доказами.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом у постанові Верховного Суду 29 серпня 2024 року у справі № 420/11219/23.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя, про що вказував Конституційний Суд України у рішенні від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011.

ВИСНОВОК: Звернення до апеляційного суду з апеляційною скаргою це право сторони, а не обов`язок, а тому, якщо особа вважає за необхідне скористатися своїм правом на апеляційне оскарження, реалізація зазначеного права повинна відбуватися із дотриманням порядку та строків встановлених положеннями КАС України. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Наведена позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року у справі №400/2226/19.

 

 

Матеріал по темі: «Повторне звернення до суду з апеляційною скаргою»

 

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Послуги з приготування кальянів у закладах ресторанного господарства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки розміщення інформації у закладах ресторанного господарства про послуги приготування кальянів 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо розміщення інформації у закладах ресторанного господарства про послуги приготування кальянів. 

У статті 12 Закону № 2899-IV встановлені обмеження для кожної упаковки тютюнових виробів, на яких необхідно зазначати основне та додаткове медичне попередження, супроводжувати додаткові попередження затвердженими малюнками або піктограмами, розміщеннями в чорного кольору рамці певної ширини та площі попередження, формат текстового друку тощо. 

У пункті 5 частини першої статті 20 Закону № 2899-IV встановлені обмеження щодо розміщення інформації про тютюнові вироби передбачені у місцях, де ці вироби реалізуються чи надаються споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі - не більше одного плаката розміром не більше 40х30 см на одне місце торгівлі, в якому надається текстова інформація про наявні в продажу тютюнові вироби та ціни на них. 

(!!!) Заклади ресторанного господарства не є місцями, в яких дозволяється будь-яка реалізація  тютюнових виробів та надання споживачеві послуг приготування кальянів, а столик ресторану не може вважатися «одним місцем торгівлі». 

Тому заклади ресторанного господарства не можуть розміщувати відповідно до частини восьмої статті 8 Закону № 270/96-ВР інформацію про виробника товару та/або товар на елементах обладнання та/або оформлення місць надання послуг. 

У такому разі розміщення інформації про тютюнові вироби або пов`язані з цим послуги в меню закладу ресторанного господарства або на плакатах, підпадає під заборону реклами та стимулювання продажу тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг. 

В абзаці дев`ятому частини другої статті 20 Закону № 2899-IV передбачено застосування  центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері попередження та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров`я населення, фінансових санкцій до суб`єктів господарювання, а саме: у разі порушення вимог статей 16, 16-1 чи 16-2 цього Закону - тридцять тисяч гривень, а в разі повторного протягом року вчинення таких порушень - п`ятдесят тисяч гривень за кожен факт реклами на окремому рекламному носії або кожний окремий захід з метою стимулювання продажу тютюнових виробів, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, електронних сигарет, заправних контейнерів та рідин, що використовуються в електронних сигаретах.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів»

 

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов