Суд & ШІ (штучний інтелект)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування висновків штучного інтелекту «CHAT GPT» у судовому спорі

17 грудня 2024 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя в рамках справи № 334/8944/24, провадження № 3/334/3706/24 з цього приводу звертає увагу, що відповідно по висновку Касаційно господарського суду Верховного Суду України справа № 925/200/22 від 08.02.2024 року вбачається, що стрімкий розвиток генеративних моделей штучного інтелекту відкриває нові можливості, в тому числі й для судочинства, проте і створює нові ризики.

Україна є членом Спеціального комітету із штучного інтелекту при Раді Європи, у жовтні 2019 року приєдналася до Рекомендацій Організації економічного співробітництва і розвитку з питань штучного інтелекту (Organisation for Economic Co-operation and Development, Recommendation of the Council on Artificial Intelligence, OECD/LEGAL/0449), а в грудні 2020 року розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалила Концепцію розвитку штучного інтелекту в Україні, відповідно до якої розроблення та використання систем штучного інтелекту можливе лише за умови дотримання верховенства права, основоположних прав і свобод людини і громадянина, демократичних цінностей, а також забезпечення відповідних гарантій під час використання таких технологій.

Для кращого забезпечення незалежності та неупередженості судової влади КРЄС вважає, що необхідна чітка правова та етична основа для розроблення та використання технологій судовими органами. Такі рамки краще дозволять судовій системі як одній із гілок державної влади підтримувати верховенство права, оскільки вона все більше приймає та адаптується до використання технологій (пункт 81 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві", які є рекомендаційними нормами (soft law)).

(!!!) На сьогодні в Україні не затверджені етичні стандарти та норми, які регулюють використання штучного інтелекту в судочинстві, не визначені визначення межі (етичні, правові) застосування систем штучного інтелекту для цілей надання професійної правничої допомоги, що відповідно до Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні є одним із завдань державної політики у сфері правового регулювання галузі штучного інтелекту.

Розвиток та впровадження технологій штучного інтелекту у судовій системі провідних країн світу сприяли виникненню необхідності виробити єдині принципи і правила їх використання. У грудні 2018 року Європейська комісія з питань ефективності правосуддя прийняла Етичну хартію про використання штучного інтелекту в судових системах та їх середовищі (European ethical Charter on the use of Artificial Intelligence in judicial systems and their environment), що стало першим кроком Європейської комісії з питань ефективності правосуддя до сприяння відповідальному використанню штучного інтелекту в Європейській судові системи відповідно до цінностей Ради Європи.

Європейська комісія, зокрема, вказує на те, що застосування штучного інтелекту у сфері правосуддя сприятиме підвищенню ефективності та якості судочинства, але повинно здійснюватися відповідально, з дотриманням основних прав, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конвенцією Ради Європи про захист персональних даних.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дотримання формалізованих правил цивільного судочинства, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення цивільного спору, є цінним і важливим, оскільки воно здатне обмежити свободу розсуду, забезпечити рівність сторін, запобігти свавілля, забезпечити ефективне вирішення спору і винесення судового рішення в розумні терміни, а також забезпечити правову визначеність і повагу до суду.

Суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя. У межах професіонального обов`язку захисту прав та інтересів своїх клієнтів адвокати мають також відігравати суттєву роль в справедливому відправленні правосуддя.

Використання технологій повинно, перш за все, поважати природу судового процесу. По-перше, багато судових рішень є дискреційними рішеннями, заснованими на конкретних фактах окремої справи. По-друге, судді відіграють суттєву роль у розвитку права. Вони не просто застосовують фіксовані та незмінні правила. Судді повинні мати можливість виправляти або доповнювати закон, якщо він не відповідає вимогам або загрожує зашкодити його застосуванню в певних справах. Технології не повинні втручатися у сферу справедливості. Технології не повинні знеохочувати або перешкоджати критичному мисленню суддів, оскільки це може призвести до стагнації правового розвитку та ерозії системи правового захисту. Тому технологічні інструменти повинні поважати процес ухвалення судових рішень і автономію суддів (пункт 90 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві").

Штучний інтелект може бути корисним та допоміжним інструментом у сфері правосуддя, але не може замінити роль суддів.

Технологію слід використовувати лише для підтримки та посилення верховенства права. Технологія може використовуватися лише для підтримки та допомоги судам і суддям у належному управлінні та визначенні проваджень. Ухвалення рішень має, явно чи неявно, здійснюватися лише суддями. Це не можна делегувати або виконувати за допомогою технології. Судова автономія повинна поважатися шляхом використання технологій (підпункти (і), (ііі) пункту 92 висновку).

Зміст права на справедливий суд несумісний зі свідомим виявом учасником судового процесу чи його представником неповаги до суду. Правова система має бути спроможною ефективно себе захистити від вияву цієї неповаги. І саме на такий захист спрямовані заходи, які суд застосовує через зловживання учасником судового процесу процесуальними правами (пункт 102 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 серпня 2022 року у справі № 9901/388/20 (провадження № 11-12заі220)).

Судді та адвокати розділяють основоположний обов`язок дотримання процесуальних норм та принципів справедливого судочинства. Адвокати, усвідомлюючи роль Верховного Суду у демократичному суспільстві, мають виявляти високий рівень професійної обачності і конструктивної співпраці з судом, позбавляючи його від подачі завідомо необґрунтованих скарг (заяв). Навмисне чи недбале зловживання ресурсами суду, в тому числі використання штучного інтелекту без належного розуміння його можливостей як підстава для протиставлення його висновків висновкам суду, можуть підірвати довіру до судової системи. Така поведінка суперечить меті права на звернення до суду.

Надання суду, у якості доказу розрахунків здійснених штучним інтелектом "ChatGPT", на підставі якого суд має встановити відсутність події і складу правопорушення, замість надання належного доказу - висновку експерта, який буде складений особою, яка має відповідний фах та попереджений про кримінальну відповідальність, за відсутності будь яких інших доказів, суд сприймає як неповагу.

Також, апелювання до «позиції» системи штучного інтелекту «ChatGPT» у заяві про роз’яснення постанови суду касаційної інстанції є виявом неповаги до суддів та зловживанням процесуальними правами (Ухвала Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 8 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 116984639).

Втім, саме по собі посилання на інформацію, що була згенерована за допомогою технологій ШІ, за відсутності інших обґрунтованих обставин, які б свідчили про недобросовісні процесуальні дії особи, не може визнаватися зловживанням процесуальними правами (Окрема думка Судді Верховного Суду Вронської Г.О. від 08 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 117074064).

Завершити матеріал вважаю за доцільне ст. 16 Кодексу суддівської етики, яка встановлює: «Використання суддею технологій штучного інтелекту є допустимим, якщо це не впливає на незалежність та неупередженість судді, не стосується оцінки доказів і процесу ухвалення рішень та не порушує вимог законодавства».

 

 

Матеріал по темі: «Можливість врахування правових висновків Верховного суду однієї юрисдикції у іншій юрисдикції»
 

 

Теги: ші, штучний інтелект, суд, CHAT GPT, технології штучного інтелекту, судовий процес, суддя, робот, програма, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розмір та порядок сплати податків при вирішенні позову про визнання договору дійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору вирішує цивільний спір, а не розмір та порядок сплати податків

04 листопада 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 449/593/22, провадження № 61-5176сво24 (ЄДРСРУ № 122883160) досліджував питання щодо позову про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду нагадує, що вона вже звертала увагу на те, що приватноправовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. Стаття 352 ЦПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому у разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України).

З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України. Проявом розумності є те, що законодавець не пов`язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

(!!!) Отже, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

06.09.2017 р. в контексті справи  № 6-1288цс17  судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України досліджували питання щодо обставин по визнанню правочину дійсним в судовому порядку у випадку ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

Так, для підготовки та подання позову про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, мотивувальна частина позовних вимог, серед іншого, обов’язково повинна розкривати наступне:

1) Предмет, зміст та умови нікчемного договору (в даному випадку підстави недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

2) Обставини та письмові докази, які підтверджують факт того, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору;

3) Належні докази того, що  відбулося повне або часткове виконання умов договору;

4) Докази, що одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, а саме:

а) факт безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину;

б) остаточною втратою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

 

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин.

Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України.

Проявом розумності є те, що законодавець не пов`язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору.

Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнанняправочину дійсним в судовому порядку»

 

 

Теги: визнання правочину дійсним, нотаріальне посвідчення договору, купівля-продаж, державна реєстрація, визнання право власності, визнання дійсним договору купівлі-продажу, судова практика, Адвокат Морозов

Перетин державного кордону України громадянами України призивного віку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перетин державного кордону України громадянами України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Разом з тим, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.

У постановах від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі № 380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 160/15200/22, від 23 листопада 2023 року у справі № 260/4613/22 Верховний Суд сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

Так, відповідно до постанови Верховного Суду від 16.11.2023 у справі №160/15200/22 вбачається, що закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.

За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57).

Так, відповідно до пункту 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім вищезазначених документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

З аналізу наведених вище положень слідує, що чоловік призовного віку, задля перетину державного кордону, має надати докази виключення його з військового обліку як особи непридатної до військової служби, тобто не є військовозобов`язаною.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/3528/22 (ЄДРСРУ № 118464643).

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, яким неодноразово продовжувався та триває дотепер.

Пунктом 3 Указу № 64/2022 у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

З аналізу вищевикладеного вбачається, що станом на зараз в Україні діє воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежується законодавством.

Системний аналіз норм законодавства, що регламентують порядок здійснення військового обліку, свідчить, що документами, які посвідчують факт зняття особи з військового обліку, є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного з відповідною відміткою.

Разом з тим, факт зняття з військового обліку не є підставою (у передбачених законом випадках) для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

Військовий квиток з відміткою про зняття з обліку як документ засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону в умовах воєнного стану.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом постанові по справі № 600/2520/22-а від 09 березня 2023 року.

Окрім цього, наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожнім наявності права виїзду за межі України.

Особи, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації, а також у кожному конкретному випадку особи, які не підлягають призову у разі перетину ними кордону, зобов`язані подавати підтверджуючі документи.

Військовий облік відповідно до пункту 2 Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921 (далі - Порядок), є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави та полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій щодо фіксації, накопичення та аналізу військово-облікових даних призовників і військовозобов`язаних із відображенням їх у військово-облікових документах, а також здійснення контролю за дотриманням призовниками і військовозобов`язаними, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій встановлених правил військового обліку.

З метою ведення військового обліку в державі утворюється система військового обліку призовників і військовозобов`язаних (пункт 5 вказаного Порядку).

Військовий облік згідно із пунктом 16 цього Порядку ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів:

для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці;

для військовозобов`язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов`язаного.

Відповідно до абзацу двадцятого пункту 56 Порядку про взяття призовників і військовозобов`язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки.

Таким чином, Порядок визначає перелік військово-облікових документів для призовників і військовозобов`язаних свідчить про те, що законодавчі акти України вказують на відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 31.08.2023 року в справі № 380/572/23, від 14.02.2024 року в справі № 380/18153/22, від 18.04.2024 року в справі № 260/2850/22.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Необґрунтована відмова в перетинанні державного кордону в воєнний час»

 

 

Теги: прикордонна служба, перетинання кордону, виїзд чоловіків за кордон, підтверджуючі документи, мобілізація, звільнення від військової служби, Адвокат Морозов  

Неправильність розрахунку судом першої інстанції суми судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дії позивача/заявника/скаржника у разі  неправильності розрахунку судом першої/апеляційної/касаційної інстанції суми судового збору

20 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7100/24 (ЄДРСРУ № 123928470) досліджував питання щодо дій позивача/заявника/скаржника у разі  неправильності розрахунку судом першої/апеляційної/касаційної інстанції суми судового збору.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено у Законі України "Про судовий збір".

Частиною першою статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

(!) Вказаний обов`язок позивача надати документи на підтвердження сплати судового збору по суті кореспондується його обов`язку самостійно визначити та сплатити судовий збір за заявлені ним позовні вимоги з урахуванням як норм процессуального кодексу, так і норм Закону України "Про судовий збір", які унормовують не лише дії суду щодо обрахунку сплати судового збору, а й обов`язки позивача.

Проте, якщо в порушення вищенаведених норм позивач не дотримується вимог закону щодо надання документів на підтвердження сплати ним судового збору у встановленому Законом України "Про судовий збір" розмірі, то суд в ухвалі про усунення недоліків зазначає суму судового збору, яку необхідно сплатити позивачу у справі.

Верховний суд вказує, що неправильність розрахунку судом першої інстанції  суми судового збору не свідчить про неможливість виконати вимоги ухвали  про залишення заяви без руху, так як у випадку, коли позивач позовом вважав, що сума судового збору, яка підлягала сплаті при поданні позовної заяви,  є іншою, ніж визначив суд в ухвалі про залишення його зустрічної позовної заяви без руху, він не був позбавлений права, маючи обов`язок виконати вимоги закону та ухвали суду в частині надання документів на підтвердження сплати судового збору у встановленому розмірі, сплатити судовий  збір  у розмірі, який він вважає правильним, надавши суду докази такої оплати з наведенням відповідного обґрунтування розміру сплаченої суми в заяві про усунення недоліків, що вважалось би належним виконанням вимог такої ухвали в частині усунення недоліків позовної заяви, поданої позивачем без дотримання вимог ГПК в частині надання доказів на підтвердження спати судового збору.

Відповідно, посилання скаржника на неправильність визначеної судом першої інстанції  суми судового збору не може свідчити про постановлення судом першої інстанції незаконної ухвали про залишення позовної заяви без руху, та як наслідок ухвали про її повернення,  так як  позивач за зустрічним позовом  взагалі  не надав доказів на підтвердження сплати судового збору  ні у визначеній судом сумі, ні у сумі, яку скаржник вважає правильною.

При цьому Суд зауважує, що  позивач, як зацікавлена особа повинен вчиняти всі можливі та залежні від нього дії, використовувати в повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством, для належного виконання процесуальних обов`язків.

Верховний Суд враховує і те, що залишаючи без руху позовну заяву, суд зобов`язав заявника надати докази сплати судового збору у іншому розмірі, ніж вимагає Закон України "Про судовий збір", що не погіршує становище останнього та, разом із тим, не позбавляє права сплатити належну суму у більшому розмірі, що підтверджувало б виконання вимог ухвали. Якщо б з`ясувалось, що судовий збір сплачено більшому розмірі, ніж встановлено законом, пунктом 1 частини першої статті 7 наведеного Закону унормовано повернення за клопотанням особи, яка його сплатила, надмірно сплаченого судового збору за ухвалою суду.

ВИСНОВОК: Звертаючись до суду, заявник повинен виконати вимоги закону і сплатити судовий збір, якщо останній не звільнений від його сплати… 

Однак не виконавши такий обов’язок, суд самостійно розраховує суму судового збору в ухвалі про залишення без руху та надає позивачу строк на усунення недоліків: 1) якщо заявник не згоден з сумою судового збору розраховану судом, позивач може сплатити самостійно визначену суму і належним чином обґрунтувати свій розрахунок; 2) сплатити суму судового збору визначену судом та подати клопотання про повернення надмірно сплаченого судового збору за ухвалою суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору при захисті своїх членів в рамках Закону України «Про судовий збір» у спорах про відшкодування шкоди 

20 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/437/24 (ЄДРСРУ № 123928502) досліджував питання щодо обов’язку для громадської організації щодо сплати судового збору при захисті своїх членів в рамках Закону України «Про судовий збір» у спорах про відшкодування шкоди.

Згідно з вимогами статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 1 ЗУ «Про громадські об`єднання» громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів; за організаційно-правовою формою воно утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Згідно з вимогами статті 11 вказаного Закону статут громадського об`єднання, зокрема, має містити відомості про мету (цілі) та напрями його діяльності; повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління громадського об`єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об`єднання, та її заміни (для громадських об`єднань, що не мають статусу юридичної особи).

У частині другій статті 21 цього Закону визначено, що громадське об`єднання зі статусом юридичної особи наділено правами бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.

Наведене також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 25.04.2024 у справі № 910/17395/23, у якій Суд встановив обставини стосовно того, що позивач у статусі громадської організації захищає не власні інтереси як юридичної особи, а фактично діє в інтересах фізичних осіб – членів організації.

Згідно з частиною першою статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення.

У частині другій статті 3 вказаного закону визначено перелік заяв і скарг, за подання яких не справляється судовий збір.

Зокрема, згідно з пунктом 13 частини другої статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Правовий висновок щодо застосування статті 3 ЗУ «Про судовий збір» викладений, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/770/17 стосовно поширення на позивача вимог законодавства щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних та касаційних скарг у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір не справляється виключно за подання позовної заяви у відповідних категоріях позовів. Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Тобто саме позивачі, які згідно зі статтею 3 ЗУ «Про судовий збір» звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і у разі подання ними апеляційних та касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.

Подібний висновок викладений також у постанові Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.06.2021 у справі № 204/8696/20-ц.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулюються відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлені права споживачів, а також визначений механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з частиною першою статті 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» виконавцем є суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; виробником є суб`єкт господарювання, який: виробляє товар або заявляє про себе як про виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє найменування (ім`я), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб`єкта господарювання; або імпортує товар; споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника; продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Отже, при вирішенні питання про відкриття провадження за заявою/скаргою громадської організації необхідно досліджувати правову природу судового спору, а саме предметну та суб`єктні юрисдикції.

ВИСНОВОК: Виходячи з наведеного, якщо виник спір між громадською організацією в особі її учасників та іншим суб’єктом і які не пов`язані господарськими правовідносинами у розумінні статті 3 ГК України, а учасники ГО є фактично споживачами послуг, що надає суб’єкт за договором, то: по-перше судовий спір не відноситься до господарської юрисдикції з посиланням на відповідність його суб`єктного складу вимогам статті 4 ГПК України; по-друге: без вирішення питання щодо предметної та суб`єктної юрисдикції цього спору відповідно до глави 2 § 1, зокрема статті 20 ГПК України висновок про покладення на громадську організацію обов`язку сплати судового збору при зверненні до суду за захистом своїх прав є передчасним.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для відстрочення/розстрочення/зменшення/звільнення від сплати судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову: обов’язок доказування в призмі позицій Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: обов’язок доказування при звернені до суду із заявою про забезпечення позову

17 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 953/750/23, провадження № 61-9761св24 (ЄДРСРУ № 123841500) досліджував питання щодо обов’язку доказування при звернені до суду із заявою про забезпечення позову.

Згідно за частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Верховний Суд у постановах від 31 липня 2024 року справа № 623/2015/21,  від 29 липня 2024 року в справі № 761/80/23, від 15 липня 2024 року в справі № 361/5905/23 та інших виснував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. 

Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

За вимогами пункту 3 частини першої статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову. 

Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин,     з якими пов`язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.

У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується забороною вчиняти певні дії(пункт 2).

(!) Вид забезпечення позову має бути співмірним із заявленими позивачем вимогами.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має пересвідчитися, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться  у майбутньому утрудненим чи неможливим.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Разом з тим, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22, де також вирішувався спір щодо наявності/відсутності підстав для застосування заходів забезпечення позову (шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти), викладено правовий висновок такого змісту:

«У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін».

Наведений у постанові підхід передбачає необхідність доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову, обґрунтування заявником відомих йому обставин або тих обставин, про які він об`єктивно може дізнатися, які б свідчили про утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення у разі задоволення позову – наголошує у своїй постанові 17 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3268/22 (ЄДРСРУ № 123819138).

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Такі правові висновки сформульовані Верховний Судом у постановах від 17 червня 2024 року у справі № 644/1482/22, від 01 травня 2024 року у справі № 638/6777/23, від 21 лютого 2024 року в справі № 201/9686/23 та інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі  № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) зазначено, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, під час використання механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) виснувала, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Тому суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом  в залежності від конкретного випадку.

Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/9686/23.

Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

Законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.

ВИСНОВОК: Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

Аналогічна правова позиція викладена 17 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2036/24 (ЄДРСРУ № 123873609).

 

 

Матеріал по темі: «Захід забезпечення позову: накладення арешту на іпотечне майно»

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов