Правова природа третейської та арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової природи третейської / арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо компетенції"

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо правової природи третейської / арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо компетенції".

Частиною 2 ст.1 Закону "Про третейські суди" передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3 Закону "Про третейські суди").

Юридичні та / або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (ст.5 Закону "Про третейські суди").

Відповідно до ст.2 Закону "Про третейські суди" третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

(!!!) Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч.1 ст.12 Закону "Про третейські суди"). Отже, оскільки третейське застереження є різновидом третейської угоди (охоплюється зазначеним поняттям), у тексті цієї постанови Об`єднана палата вживатиме поняття "третейська угода" як узагальнююче, родове.

Аналогічним чином Об`єднана палата використовує поняття "арбітражна угода", різновидом якої є арбітражне застереження (ч.1 ст.7 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж").

При цьому Закон "Про третейські суди" та Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж" як нормативно-правові акти, що регулюють процедуру альтернативного (позасудового) вирішення спорів, ґрунтуються на об`єднавчих засадах та мають спільну мету. Інститути третейської та арбітражної угоди, а також нормативні приписи щодо компетенції третейських і арбітражних судів є певною мірою уніфікованими.

Згідно зі ст.27 Закону "Про третейські суди" третейський суд, з додержанням вимог цього Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи (ч.1). Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті (ч.2). Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи цього Закону (ч.3). У випадках, передбачених частинами 2 та 3 цієї статті, третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції (ч.4). З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу (ч.5). Якщо третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках (ч.6). При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ч.7). У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи (ч.8). Про відмову у розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ч.9).

Подібне положення міститься у ч.1 ст.16 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", яка передбачає, що третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.

У постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі №824/123/22 визначена правова природа арбітражної угоди; вказано, що по суті це - процесуальний договір, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі. Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду від 04.03.2024 у справі №824/97/22, від 21.03.2024 у справі №824/99/22.

Об`єднана палата погоджується з цими висновками, не вбачає підстав для відступу від них та вважає, що вони також є застосовними до третейських угод, зважаючи, зокрема, на викладене в п.64 цієї постанови.

Отже, на відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська / арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак до неї не підлягають застосуванню ст. 16 ЦК та ст. 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним.

Недійсність угоди регулюється Законом "Про третейські суди",   Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж", чинними для України міжнародними договорами (Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961, Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (далі - Нью-Йоркська Конвенція)).

Ці нормативно-правові акти ґрунтуються на декількох основоположних принципах:

-          автономності третейської / арбітражної угоди - її дійсність визначається окремо від питань дійсності чи недійсності господарського чи цивільного договору, у який вона інкорпорована;

-          "компетенції щодо компетенції" - третейський суд чи міжнародний комерційний арбітраж сам визначає питання наявності в нього компетенції розглядати відповідний спір і при цьому вирішує питання дійсності третейської / арбітражної угоди; державні суди виключно у випадках, передбачених законом та міжнародними договорами, можуть вирішувати питання щодо дійсності третейської / арбітражної угоди; при цьому будь-які сумніви мають тлумачитися на користь третейської / арбітражної угоди (так званий "проарбітрабельний" підхід).

Отже, положення Законів "Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" закріплюють в українському законодавстві два загальновизнаних принципи: 1) принцип "автономності" арбітражної угоди від основного договору; 2) принцип "компетенції щодо компетенції".

Попри наявність у третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) повноважень визначати свою компетенцію, національні суди (господарські та цивільні) також мають можливість розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.

(!!!) Разом із тим відповідно до чинного законодавства України національні суди наділені таким правом лише в чітко визначених ним випадках:

(а) щодо третейської угоди:

-          при поданні стороною договору позову до суду з будь-яких питань, пов`язаних із договором, який містить третейське застереження чи щодо якого сторони уклали третейську угоду (п.7 ч.1 ст.226 ГПК, п.6 ч.1 ст.257 ЦПК);

-          у процедурі оспорювання рішень третейських судів (ст.51 Закону "Про третейські суди", гл.1 розд. VII ГПК, розд.VIII ЦПК);

-          при розгляді судом питання про надання дозволу та видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 56 Закону "Про третейські суди", гл.2 розд. VII ГПК, гл.4 розд.ІХ ЦПК). 

(б) щодо арбітражної угоди:

-          при поданні іншою стороною контракту позову до національного суду будь-якої держави з будь-яких питань, пов`язаних із контрактом, який містить арбітражне застереження чи щодо якого сторони уклали арбітражну угоду (ст.8 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", п.7 ч.1 ст.226 і п.5 ч.1 ст.231 ГПК);

-          у процедурі оспорювання арбітражного рішення (такий спір розглядає національний суд в державі місця ухвалення арбітражного рішення) (ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", розд.VIII ЦПК);

-          при розгляді національним судом питання про визнання та надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення (ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", ст.478 ЦПК).

ВИСНОВОК: Закони "Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" не передбачають випадки, за яких суд міг би розглядати питання дійсності третейського (арбітражного) застереження в межах самостійного позову про визнання недійсним такого застереження.

Отже, поза виключними випадками національні суди не мають компетенції розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.

 

Матеріал по темі: «Ініціювання третейського судпроцесу для ускладнення поділу спільного майна подружжя»
 

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Преюдиціальне значення вироку суду ухваленому на підставі угоди для інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Преюдиціальне значення вироку суду, ухваленому на підставі угоди для кримінального провадження стосовно інших осіб

30 липня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 552/6085/23 (провадження № 51-441км24, ЄДРСРУ №  120838480) преюдиціального значення вироку суду, ухваленому на підставі угоди для інших осіб.

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні може бути укладена угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим.

Слід зазначити, що Верховний Суд у складі Касаційного кримінального суду в рамках справи № 465/787/18 вказав, що укладання угоди про визнання винуватості є правом, а не обов’язком прокурора, оскільки угода укладається між прокурором та обвинуваченим за ініціативою будь-кого із них.

Водночас Верховний Суд звертає увагу, що норми кримінального процесуального закону не звільняють сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи. При цьому дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальному акті, повідомленні про підозру тощо) у даному чи іншому кримінальному провадженні, не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці процесуальні документи, на відміну від вироку суду, містять твердження сторони обвинувачення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України), з викладенням обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні відповідно до вимог ст. ст. 91, 92, 277, 291 КПК України.

ВИСНОВОК: Вирок, ухвалений на підставі угоди стосовно однієї з декількох осіб, не має преюдиціального значення для кримінального провадження стосовно інших осіб та не є доказом винуватості цих осіб (статті 84, 90 КПК).

Така позиція узгоджується зі сталою судовою практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зокрема, викладеною у судових рішеннях від 19 листопада 2019 року у справі № 759/10575/16-к, від 15 квітня 2020 року у справі № 344/2514/19, від 26 травня 2021 року у справі № 263/15273/17, від 25 серпня 2023 року у справі № 755/1730/20, від 04 січня 2024 року у справі № 991/2288/21 та від 25 січня 2024 року у справі № 554/8321/23.

 

 

Матеріал по темі: «Юридична особа, права якої порушені, має можливість оскаржити вирок суду»

 

 

 

 

 

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, фіктивний контрагент, фіктивний директор, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом заборони вчиняти дії щодо виконання зобов`язань за спірним у цій справі договором, тобто заборони виконувати умови спірного договору 

17 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/4954/23 (ЄДРСРУ № 121660777) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору.

За змістом частини другої статті 11 Цивільного кодексу України договори та інші правочини є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами першою та другою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, в якій закріплений принцип обов`язковості договору, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 204 Цивільного кодексу України гарантується презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Як вбачається предметом спору у цій справі є недійсність укладеного між відповідачами у цій справі договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти. Вимоги заяви прокуратури про забезпечення позову стосуються встановлення відповідачам заборони виконувати свої зобов`язання за цим договором про закупівлю послуг (з виконання підрядником передбачених договором робіт та їх оплати замовником).

Однак, Верховний суд вважає, що такі заявлені прокуратурою у заяві про забезпечення позову вимоги суперечать встановленому законом принципу обов`язковості виконання договору та не відповідають презумпції дійсності правочину, оскільки станом на час їх заявлення договір є дійсним, недійсним не визнаний, суд у разі задоволення таких вимог встановлює заборону виконання зобов`язань за дійсним договором, що є обов`язковим до виконання.

Крім того, враховуючи те, що позов про визнання недійсним договору подається до суду з метою припинити виконання оспорюваного договору, то вжиття судом у справі, в якій заявлені такі вимоги, заходів забезпечення позову у вигляді встановлення сторонам спірного договору заборони виконання зобов`язань за договором, фактично вирішує заявлені позовні вимоги до розгляду справи по суті судом, оскільки внаслідок вжиття судом таких заходів виконання сторонами договору своїх договірних зобов`язань припиняється. Отже, такий спосіб забезпечення позову про визнання недійсним договору як заборона сторонам спірного договору виконувати передбачені договором зобов`язання у разі його задоволення судом фактично підміняє собою судове рішення у справі.

Верховний суд також зазначає про те, що у разі вжиття судом у справі про визнання недійсним договору заходів забезпечення позову у вигляді встановлення сторонам спірного договору заборони виконувати передбачені договором зобов`язання суд фактично втручається у договірні правовідносини сторін, що є складовою господарської діяльності, блокує їх та порушує при цьому збалансованість інтересів сторін договору. При цьому, колегія суддів зазначає про те, що тривале невиконання договору протягом періоду дії встановленої судом заборони його виконання (у разі вжиття судом таких заходів забезпечення позову) може призвести до втрати сторонами договору (чи однією із сторін) інтересу до його виконання, до понесення сторонами договору (чи однією із сторін) витрат (збитків) (наприклад у вигляді втрат матеріалів, сировини, простою обладнання, додаткових витрат, пов`язаних з простоєм, сплати штрафних санкцій тощо) та до виникнення між сторонами договору нових додаткових позовів щодо стягнення таких збитків, штрафних санкцій тощо. Отже, негативні наслідки від вжиття судом заходів забезпечення позову у вигляді заборони відповідачам виконувати зобов`язання за договором, дійсність якого оспорюється, є неспівмірними з тими негативними наслідками, зокрема і майновими, що можуть настати в результаті невжиття судом цих заходів. Та обставина, що вжиті судом заходи забезпечення позову у вигляді встановлення заборони на виконання договірних зобов`язань мають тимчасовий характер та стосуються виключно спірного договору, не спростовують факт втручання суду при вжитті таких заходів в договірні правовідносини сторін та в їх господарську діяльність, а також не спростовують факт блокування судом у такому випадку господарської діяльності сторін спірного договору, пов`язаної з виконанням договору.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що у спорі про визнання недійсним договору про закупівлю такий спосіб забезпечення позову як заборона сторонам спірного договору вчиняти дії щодо виконання зобов`язань за договором не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості і адекватності заходу забезпечення позову, порушує збалансованість інтересів сторін спірного договору, є неспівмірним із заявленими позовними вимогами, направлений на втручання у господарську діяльність сторін спірного договору та фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи по суті судом.

Подібні висновки Верховного Суду викладені також і у постанові Верховного Суду від 27 грудня 2022 року у справі № 916/1324/22, правовідносини в якій є подібними до правовідносини у цій справі № 916/4954/23, що розглядається, оскільки також стосуються недійсності договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти, позовні вимоги були також заявлені прокуратурою в інтересах держави. Як і в цій справі № 916/4954/23, так і у справі №  916/1324/22 заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони відповідачу-1 (замовнику) проводити будь-які фінансові операції зі сплати коштів за спірним договором щодо проведення робіт на об`єкті та заборони відповідачу-2 (підряднику) проводити будь-які роботи по договору. Отже, вимоги прокуратури, викладені у заяві про забезпечення позову, поданій у справи № 916/1324/22, також стосуються встановлення судом заборони на виконання сторонами договору зобов`язань за спірним договором, що є подібним до правовідносин у цій справі № 916/4954/23.

Верховний Суд у зазначеній постанові від 27 грудня 2022 року у справі №  916/1324/22 дійшов висновку про те, що:

- забезпечення позову шляхом заборони відповідачам проводити (здійснювати) будь-які фінансові операції та будь-які роботи (дії) за договором фактично має ознаки вирішення спору по суті, що є недопустимим у розумінні положень статті 137 Господарського процесуального кодексу України;

- застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачу-1 проводити будь-які фінансові операції зі сплати коштів, а відповідачу-2 - проводити будь-які роботи за спірним укладеним між ними договором призводить до блокування господарської діяльності відповідачів, і за умови недоведеності наявності порушення прав позивачів у зв`язку з укладенням спірного правочину, свідчить про його (заходу забезпечення позову) неспівмірність та порушуватиме збалансованість інтересів сторін справи;

- забезпечуючи позов у цій справі, суди попередніх інстанцій не врахували того що, забороняючи відповідачам виконувати умови договору, вони фактично поставили під сумнів правомірність укладення оспорюваного правочину та спонукали сторони до невиконання умов укладеного ними договору, який на час прийняття оскаржуваних судових рішень недійсним не визнавався.

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про те, що Верховний Суд не відступав від зазначених висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду від 27 грудня 2022 року у справі № 916/1324/22.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає про те, що на даний час існує різна суперечлива практика Верховного Суду при вирішенні питання щодо можливості забезпечення позову про визнання недійсним договору про закупівлю шляхом встановлення сторонам такого договору заборони виконувати договірні зобов`язання.

З огляду на існування різних правових позицій Верховного Суду у питанні можливості забезпечення позову про визнання недійсним договору про закупівлю шляхом встановлення сторонам такого договору заборони виконувати договірні зобов`язання, враховуючи те, що колегія суддів у цій справі вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 916/3414/23, справа № 916/4954/23 підлягає передачі на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову при визнанні правочину недійсним за яким таке майно відчужено»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

 

 

Можливість надання адвокату статусу безробітного

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адвокат не може вважатися незайнятою особою з часу отримання ним свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та до моменту зупинення / припинення цього права

28 серпня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 761/38813/21, провадження № 14-76цс24 (ЄДРСРУ № 121571331) досліджувала питання щодо можливості присвоєння адвокату статусу безробітного

Безробітний - особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення»)

Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення»).

У пунктах 1 та 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» наведено такі визначення: адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Згідно з частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат України здійснює адвокатську діяльність на всій території України та за її межами, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або законодавством іноземної держави. Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність і працює індивідуально, є самозайнятою особою.

У пункті 14.1.226 статті 14 ПК України визначено, що самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької діяльності чи працівником у межах незалежної професійної діяльності.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти та поєднують навчання з роботою.

У пункті 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та підпункті 7 пункту 11 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, у редакції, що діяла до 31 грудня 2014 року, законодавець визначив, які особи забезпечують себе роботою самостійно. До них належать особи, які займаються незалежною професійною діяльністю, а саме науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, в тому числі адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосередньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями.

У подальшому Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» пункт 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» викладено в новій редакції, якою замість визначення осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, наведено визначення осіб, які провадять незалежну професійну діяльність. При цьому у цій редакції перелік осіб, як провадять незалежну професійну діяльність, залишився аналогічним тому, що був раніше.

Відповідно до пункту 14.1.226 статті 14 ПК України незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем (за виключенням випадку, передбаченого пунктом 65.9 статті 65 ПК) та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

За правилами пункту 63.5 статті 63 ПК України всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом. Фізичні особи - підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом.

Якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності (пункт 65.9 статті 65 ПК України).

Так, у справі № 757/17820/17-ц Верховний Суд виснував, що необхідними умовами для визнання особи безробітною і для виплати відповідної грошової допомоги є не формальна реєстрація особи як суб`єкта підприємницької діяльності, фізичної особи - підприємця чи приватного підприємця, а реальне зайняття підприємницькою діяльністю та отримання доходу (прибутку) від такої діяльності, який необхідний людині для забезпечення її фізичного існування.

При цьому прирівняння осіб, що провадять незалежну професійну діяльність, до фізичних осіб - підприємців є некоректним та безпідставним.

В іншій справі № 545/163/17 суди встановили, що відповідач у період призначення та виплати йому допомоги по безробіттю був працевлаштований у товаристві та отримував заробітну плату.

Для вирішення питання залежності допомоги по безробіттю з наявністю в особи, що провадить незалежну професійну діяльність, зокрема в адвоката, роботи (праці) та отримання ним заробітку (доходу) доцільно проаналізувати, крім Законів України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про зайнятість населення» та «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», також положення Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» до платників єдиного внеску віднесено осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа після отримання свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю має право на роботу та отримання доходу від цієї роботи, набуває статусу самозайнятої особи і повинна сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. При цьому законодавець не позбавляє адвоката статусу особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, на період неотримання останнім заробітку (доходу) та не звільняє адвоката від обов`язку сплачувати цей єдиний внесок.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду адвокат звільняється від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у разі, якщо він є найманим працівником, оскільки в цьому випадку мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем (постанови Верховного Суду від 05 листопада 2018 року у справі № 820/1538/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 160/3114/19, від 05 березня 2020 року у справі № 824/509/19-а, від 18 листопада 2021 року у справі № 520/6094/19, від 19 грудня 2022 року у справі №640/9262/19, від 19 червня 2024 року у справі № 480/4744/18).

Крім того, адвокат має право на власний розсуд та без зазначення конкретних причин у будь-який час зупинити свою адвокатську діяльність після чого він втрачає статус особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, та відповідно самозайнятої особи, оскільки такий адвокат не має права здійснювати адвокатську діяльність (стаття 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також право на заняття адвокатською діяльністю може бути припинено відповідно до частини третьої статті 32 того ж Закону. У разі припинення права на заняття адвокатською діяльністю особа також не може працювати адвокатом.

Відомості про зупинення чи припинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України (частина шоста статті 31 та частина сьома статті 32 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

(!!!) У таких випадках та за відсутності іншого виду зайнятості і неможливості реалізувати своє право на працю в інший спосіб така особа може набути статусу безробітного.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши наведене вище, Велика Палата Верховного Суду виснує, що відповідно до статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» адвокат, право на заняття адвокатською діяльністю якого не зупинено і не припинено, є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність (забезпечує себе роботою самостійно), та віднесений до категорії зайнятого роботою населення і це виключає можливість надання йому статусу безробітного.

 

 

Матеріал по темі: «Складові правничої допомоги адвоката які підлягають компенсації»
 

 

 

Висновок експерта у кримінальній справі, як допустимий доказ у цивільній справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є висновок експерта у кримінальній справі  допустимим і достовірним доказом у цивільній справі?

03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/2710/20, провадження № 61-3659св24 (ЄДРСРУ № 120313749) досліджував питання щодо висновку експерта у кримінальній справі, як  допустимого доказу у цивільній справі.

За змістом ч. 1, 5 та 6 статті 106 ЦПК України, учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

У висновку експерта зазначається, що 1) висновок підготовлено для подання до суду, та що 2) експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що є доказами у цивільній справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є допустимим і достовірним доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу.

Якщо експертиза, яка проведена у кримінальному провадженні, містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, то незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений така експертиза може бути допустимим доказом.

Зокрема, такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі №761/12898/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі №461/3675/17, від 25 березня 2021 року у справі №752/21411/17, від 15 квітня 2021 року у справі №759/15556/18.

У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 зроблено висновки, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі № 125/1501/20-ц вказано на допустимість висновку експерта складеного в межах кримінального провадження, як письмового доказу у цивільній справі, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Втім, у випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні, сторона не позбавлена можливості заявити клопотання про призначення експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком.

ВИСНОВОК: Отже, висновок експерта, підготовлений в межах кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, може бути визнаний доказом у цивільній справі, якщо експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільній справі, навіть незважаючи на те, що на момент розгляду цієї справи вирок у кримінальному провадженні не ухвалено.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення судом компетенції установи для проведення судової експертизи»

 

 

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та судова практика для подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

11 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 363/2488/22, провадження № 61-13426св23 (ЄДРСРУ № 121570617) досліджував питання щодо підстав для подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. 

Свідоцтво про право на спадщину – це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Фактично свідоцтво не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права,  яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною,  то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 15.10.2019 р. у справі №916/780/18.

Згідно з статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1298 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України).

Аналіз статті 1301 ЦК України свідчить, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

При цьому, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

Відповідно до ч. 2 ст. 1300 ЦК на вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

(!!!) Зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться без визнання попереднього свідоцтва про право на спадщину недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.

При цьому слід враховувати правову позицію Верховного Суду, який в постанові від 13.11.2019 р. (судова справа № 758/5329/15, провадження № 61-18376св18) відзначив, що передбачений ст. 1300 ЦК порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців. У разі настання підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину законом не обумовлюється, що зміни до нього повинні вноситись внаслідок визнання попереднього свідоцтва недійсним.

Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину в судовому порядку може мати місце у разі, коли відсутня згода спадкоємців на внесення змін до свідоцтва, а також існують інші обставини, що позбавляють можливості внести такі зміни в нотаріальному порядку.

Важливо розрізняти застосування таких спеціальних способів захисту прав спадкоємців, як визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним в тому випадку, коли спадкоємець, якому таке свідоцтво видане, не має права на спадкування.

Окрім цього, слід враховувати, що позов про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не є негаторним, і до нього застосовується позовна давність (05 вересня 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 385/321/20, провадження № 61-9916сво21 (ЄДРСРУ № 106533153).

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18).

Верховний суд дійшов висновку про те, що порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших заінтересованих осіб є самостійною підставою для визнання свідоцтв про право на спадщину за законом недійсними (постанова Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 414/811/17).

І на останок, позов про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину подається до суду за місцем знаходження нотаріуса, який видав таке свідоцтво.

Подібні правові висновки викладені 28 грудня 2020 року Верховним Судом в рамках справи № 662/826/19, провадження № 61-20147св19 (ЄДРСРУ № 93879776), від 21 грудня 2020 року в рамках справи № 318/1268/18, провадження № 61-3783св19 (ЄДРСРУ № 93793420), від 08 квітня 2020 року у справі № 368/1817/15, провадження № 61-26593 св 18 (ЄДРСРУ № 8790696 ).

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про право на спадщину»

 

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов