Визнання наймачем за раніше укладеним договором найму замість попереднього наймача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача

05 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 495/10151/19, провадження № 61-18197св23 (ЄДРСРУ № 121436729) досліджував питання щодо визнання наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.

Згідно зі статтями 1216 та 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У частині першій статті 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Таким чином, обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 346 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

У статті 6 ЖК України встановлено, що жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до частини першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

(!!!) Згідно із зазначеними нормами матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до частини першої статті 106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Згідно зі статтею 63 ЖК України предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48), частина кімнати або кімната, зв`язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

З огляду на принцип рівності прав та обов`язків наймача та членів його сім`ї (стаття 64 ЖК України) члени сім`ї заміщують наймача в договірних правовідносинах найму.

Підставою для зміни договору найму може бути, зокрема, смерть наймача.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Необхідною умовою для встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем (наймачем) є доведеність факту їх спільного проживання як осіб, які складали сім`ю, що передбачає їх пов`язаність спільним побутом, веденням спільного господарства, наявністю між ними взаємних прав і обов`язків, які виникли до дня відкриття спадщини .

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

ВИСНОВОК: У разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення повнолітній член сім`ї наймача або особа, яка проживала з наймачем однією сім’єю вправі за згодою інших членів сім`ї, які проживають разом з наймачем, вимагати визнання його/її наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.

 

 

Матеріал по темі: «Право користування жилим приміщенням особами які вселилися до наймача»

 

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Кардинальна зміна підходу до розгляду заяв про перегляд заочного рішення поданих із пропуском строку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення, яке може прийняти суд першої інстанції за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення, поданої з пропуском установленого процесуальним законом строку

12 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 756/11081/20, провадження № 14-25цс24 (ЄДРСРУ № 119776617) повернулась до оцінки наявності підстав для відступу від висновків, сформульованих у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21), згідно з якими за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення, поданої з пропуском установленого процесуальним законом строку, суд першої інстанції може прийняти лише одне з передбачених у частині третій статті 287 ЦПК України рішень, а саме залишити заяву без задоволення або скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження.

За цим висновком у разі пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення без поважних причин суд повинен залишити  її без задоволення, а у відповідача виникає право на апеляційне оскарження заочного рішення з моменту постановлення відповідної ухвали незалежно від того, коли він отримав заочне рішення та чи був обізнаний про заочний розгляд справи.

Такий підхід  призводить до того, що відповідач отримує безумовне право на апеляційне оскарження заочного рішення навіть у разі, коли йому було достовірно відомо про таке рішення вже значний час, який може вимірюватися як роками, так і десятиріччями, що очевидно не узгоджується з принципом res judicata.

Підхід, який сформувався у практиці судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21), наразі нівелює значення процедури перегляду заочного рішення, яка розглядається відповідачем як формальність перед зверненням з апеляційною скаргою на заочне рішення, що призводить до неефективності цієї процедури та загалом не відповідає телеологічному тлумаченню норм, що регулюють заочний розгляд справи.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами про те, що новосформований підхід Великої Палати Верховного Суду спричинив численні дискусії та розбіжності у застосуванні норм процесуального права, які з моменту запровадження інституту заочного розгляду справи застосовувалися судами по-іншому, що не сприяло забезпеченню єдності судової практики у наведених питаннях.

Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що відповідно до загальних положень ЦПК України про наслідки пропуску процесуальних строків (частина друга статті 126 ЦПК України) заява про перегляд заочного рішення, подана з пропуском установленого законом строку, за відсутності підстав для його поновлення, підлягає залишенню без розгляду.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду формулює висновок про те, що оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява. Наслідком пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення за умови відсутності поважних причин для його поновлення, є залишення такої заяви без розгляду на підставі частини другої статті 126 ЦПК України, а не без задоволення.

Тим самим Велика Палата Верховного Суду повертається до такого варіанту тлумачення норм процесуального права, який послідовно використовувався судами з моменту запровадження інституту заочного розгляду справи, що є підставою для відступу від попереднього висновку.

ВИСНОВКИ щодо застосування положень статей 126, 127 ЦПК України в сукупності зі статтями 284, 286, 287 цього Кодексу:

- передбачені частиною третьою статті 287 ЦПК України повноваження суду першої інстанції стосуються саме суті заяви про перегляд заочного рішення (зокрема, подання чи неподання відповідачем доказів по суті справи і доказів поважності неявки в судове засідання, на якому було ухвалене заочне рішення) і не застосовуються у ситуації пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення;

- оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та наявності підстав для його поновлення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява. Наслідком пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення за умови відсутності поважних причин для його поновлення є залишення такої заяви без розгляду на підставі частини другої статті 126 ЦПК України, а не залишення її без задоволення.

 

P.s. Втім існує і окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Пількова К. М., Ткача І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24, ЄДРСРУ № 120067601#) суть якої зводиться до наступного.

За 2,5 роки після прийняття постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21) не змінилося законодавство, не змінився порядок урегулювання спірних правовідносин, не виявлено ані застарілості правового підходу щодо правил розгляду заяв про перегляд заочного рішення (у тому числі тих, що подані із пропуском установленого процесуальним законом строку) відповідно до вимог статті 287 ЦПК України, ані неефективності такого підходу (який, крім іншого, слугує процесуальній економії та усуває випадки подвійного звернення до суду апеляційної інстанції: спочатку для оскарження ухвали про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення, а потім для оскарження самого заочного рішення) внаслідок змін у правовому регулюванні, ані будь-яких вад попереднього судового рішення.

Кардинальна зміна Великою Палатою Верховного Суду підходу до розгляду заяв про перегляд заочного рішення, поданих із пропуском строку (тобто правил тлумачення та застосування у цьому випадку статей 126, 127, 284, 286, 287 ЦПК України) протягом короткого періоду часу, здійснена безпідставно та не сприяє утвердженню принципу законності та правової визначеності, а також суперечить засадам правозастосування, які сформовані українською судовою практикою та ЄСПЛ.

Однак сама лише незгода більшості суддів цього складу Великої Палати Верховного Суду з висновками її попереднього складу, за відсутності інших об`єктивних підстав, не може мати наслідком зміну тлумачення та застосування норм права.

 

 

 

Матеріал по темі: «Повноваження апеляційної інстанції в процедурі перегляду заочного рішення»
 

 

 

Теги: заочне рішення, перегляд судового рішення, залишення без розгляду, поновлення строків, заява про перегляд, апеляційне оскарження, суд,  Адвокат Морозов

Виникнення майнових прав у чоловіка та жінки які проживають без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, як спеціальна підстава для виникнення у них майнових прав

28 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 334/2000/21, провадження № 61-3584св24 (ЄДРСРУ № 121246659) досліджував питання щодо проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, як спеціальна підстава для виникнення у них майнових прав.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них майнових прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловіку, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю.

(!!!) Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, придбання майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Якщо майно придбане подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком у період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 359/9533/18 (провадження № 61-11772св23).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

22 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/13944/17, провадження № 61-13654св23 (ЄДРСРУ № 121204605) вказав, що вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження 61-9018сво18).

У випадках поділу грошових сум (вкладів), внесених у банківські (фінансові) установи за договорами банківського вкладу (депозиту) за рахунок заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів подружжя, при поділі таких коштів права банківських (фінансових) установ не зачіпаються. Ці вклади, незалежно від їх виду та від того, на чиє ім`я з подружжя вони внесені, відповідно до статті 61 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2023 року у справі № 134/1975/20 (провадження № 61-9517ск22)).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21) зазначено, що «тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав (зокрема, права вимоги, яке виникло на підставі договору позики), за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.

ВИСНОВОК: Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки навіть без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення права спільної сумісної власності на майно.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Кваліфікація договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості та судова практика щодо кваліфікації договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки

29 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/360/22, провадження № 61-14266св23 (ЄДРСРУ № 121273374) досліджував питання щодо кваліфікації договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Кваліфікація договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки можлива за умови неправильного сприйняття дарувальником обставин вчинення ним цього правочину, які вплинули на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Для цього суд бере до уваги не тільки те, що сторони прочитали текст оспорюваного договору дарування й отримали роз`яснення його суті від нотаріуса, а й вік позивача, його стан здоров`я, потребу у догляді та сторонній допомозі, відсутність фактичного передання майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваним, продовження користування ним цим майном після укладення договору дарування тощо (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17, від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/18, від 3 серпня 2022 року у справі № 363/4381/19, від 24 березня   2021 року у справі № 713/883/19, від 22 березня 2023 року у справі  № 759/17155/20).

У постанові Верховного Суду від 03.10.2018 року № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.

Подібні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду України: від 18.06.2014 року у справі № 6-69цс14; від 21.10.2015 року у справі № 6-202цс15; від 02.12.2015 року у справі № 6-2087цс15; від 16.03.2016 року у справі № 6-93цс16, та постановах Верховного Суду: від 16.01.2019 року у справі № 461/4980/17 (провадження № 61-44057св18), від 20.02.2019 року у справі № 462/1992/15-ц (провадження № 61-21435св18), від 20.03.2019 року у справі № 758/463/15-ц, (провадження № 61-48695св18), від 20.11.2019 року у справі № 308/3593/17 (провадження № 61-9531св19), від 24.06.2020 року у справі № 405/2719/17 (провадження № 61-45189св18), від 18.12.2020 року у справі № 541/2898/16 (провадження № 61-12478св20) та інших.

При цьому, 9 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  509/1161/18, провадження № 61-6332св23 (ЄДРСРУ № 120602586) звертає увагу на те, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним (див. близький за змістом висновок у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 серпня 2022 року у справі № 363/4381/19, від 24 березня 2021 року у справі № 713/883/19, від 22 березня 2023 року у справі № 759/17155/20, Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16).

ВИСНОВОК: Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину (заповіту, дарування) недійсним з підстав психічної хвороби»
 

 

Теги: обман, помилка, дарування, визнання договору недійсним, істотне значення, недійсний правочин, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Надання свідком експериментальних зразків почерку у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Добровільне (на підставі постанови прокурора) надання свідком експериментальних зразків почерку у кримінальному провадженні

Вичерпний перелік обов'язків свідка визначений у ч. 2 ст. 66 Кримінального процесуального кодексу України, яка не передбачає обов'язків щодо надання зразків.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно положень ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ст. 245 КПК України у разі необхідності отримання зразків для проведення експертизи вони відбираються стороною кримінального провадження, яка звернулася за проведенням експертизи або за клопотанням якої експертиза призначена слідчим суддею. У випадку, якщо проведення експертизи доручено судом, відібрання зразків для її проведення здійснюється судом або за його дорученням залученим спеціалістом.

Порядок відібрання зразків з речей і документів встановлюється згідно з положеннями про тимчасовий доступ до речей і документів (статті 160-166 цього Кодексу).

Відбирання біологічних зразків у особи здійснюється за правилами, передбаченими статтею 241 цього Кодексу. У разі відмови особи добровільно надати біологічні зразки слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, що розглядається в порядку, передбаченому статтями 160-166цього Кодексу, має право дозволити слідчому, прокурору (або зобов`язати їх, якщо клопотання було подано стороною захисту) здійснити відбирання біологічних зразків примусово.

(!!!) Під біологічними зразками особи слід розуміти всі зразки, пов`язані з життєдіяльністю особи як біологічної істоти: зразки відбитків пальців рук, почерку, мовлення і голосу особи, зразки відбитків зубів, відбитків будь-яких поверхонь тіла людини (губ, ліктів, ступень ніг тощо), запахових слідів людини, а також усі зразки біологічного походження в їх класичному розумінні (слина, кров, сперма, піт, волосся, нігті тощо), а їх відбирання необхідно здійснювати у відповідності до ч. 3 ст. 245 КПК.

Так, в рішенні ЄСПЛ «Сондерз проти Сполученого Королівства» від 17.12.1996 зазначено, що до проб біологічного матеріалу ЄСПЛ відносяться зразки крові, волосся або іншої тканини та матеріали, які виробляються в процесі природної життєдіяльності організму як, наприклад, зразки видиханого повітря, сечі, голосу.

Аналогічний висновок зроблений і у рішенні ЄСПЛ «PG і JO проти Сполученого Королівства» від 25.09.2001, де зазначено, що зразки голосу розглядаються як щось подібне до проб крові, волосся або інших фізичних чи об`єктивних проб.

Частинами 1 та 2 ст. 241 КПК України передбачено, що слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу.

Освідування здійснюється на підставі постанови прокурора та, за необхідності, за участю судово-медичного експерта або лікаря. Освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюється особами тієї ж статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, яка освідується. Слідчий, прокурор не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це пов`язано з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню.

Відповідно до ч. 3 ст. 110 КПК України рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Системний аналіз норм КПК України, дає підстави визначити наступний порядок отримання біологічних зразків у особи:

1. Винесення постанови прокурора про відбирання біологічних зразків у особи (ч. 3 ст. 245, ч. 2 ст. 241 КПК) необхідність такої постанови передбачена в ч. 3 ст. 245 КПК України, де регламентовано що така процесуальна дія здійснюється за правилами, передбаченими ст. 241 КПК, а саме: на підставі постанови прокурора.

2. Пред`явлення особі, у якій здійснюється відбирання біологічних зразків, постанови прокурора (ч. 3 ст.245, ч. 3 ст. 241 КПК) необхідність здійснення такого пред`явлення регламентовано в ч. 3 ст. 241 КПК та повинно фіксуватися в протоколі відбирання біологічних зразків.

3. Пропонування особі добровільно надати необхідні біологічні зразки (ч. 3 ст. 245, ч. 3 ст. 241 КПК). Згода або відмова особи добровільно надати біологічні зразки повинна фіксуватися у протоколі, оскільки відсутність зафіксованої відмови добровільно надати біологічні зразки особи правомірно слідчими суддями розцінюється як відсутність обставин, якими обґрунтовуються доводи клопотання про примусове відбирання біологічних зразків для експертизи.

ВИСНОВОК: Отже, свідок має право відмовитися від добровільного надання експериментальних зразків почерку в рамках кримінального провадження, адже експертний висновок є джерелом доказів (і не тільки в цьому кримінальному провадженні), а тому необхідно ретельно оцінити наявність чи відсутність ризиків, пов’язаних з таким наданням.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки вироку ухваленого на підставі угоди стосовно однієї з декількох осіб»