Проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 496/2083/19, провадження № 61-6901св22 (ЄДРСРУ № 106660020) досліджував питання щодо особливостей встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Про утворення особами сім`ї може свідчити не тільки укладення між ними шлюбу, кровне споріднення, усиновлення, а й інші обставини, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Про те, що законодавець визнає можливість створення сім`ї чоловіком і жінкою, які не перебувають у шлюбі, свідчать положення статті 74 СК України.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Верховний Суд у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 320/4964/17 (провадження № 61-42073ск18) зазначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19 (61-3071св21).

Окремо слід вказати, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Така правова позиція викладена в постанова Верховного Суду  від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 (провадження № 61-30273св18),  від 24 січня 2020 року у справі  № 490/10757/16-ц  (провадження № 61-42601св18).

Більше того, згідно правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року, у справі № 490/4949/17 сам по собі факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки не може свідчити, що сторони проживали в зазначений період однією сім`єю, а придбане одним із них майно є спільною сумісною власністю сторін, оскільки необхідно надати докази ведення спільного господарства, наявності у сторін бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Також, самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц).

У постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 587/302/16 (провадження № 61-18522св18) Верховний Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

У справі «Джонстон проти Ірландії» було встановлено, що заявники прожили спільно близько 15 років. На цій підставі Європейський суд зробив висновок, що вони складали сім`ю, а тому мають право на захист, незважаючи на те, що їх зв`язок існує поза шлюбом. Конституційне право на особисту свободу дає підстави для висновку про те, що людина має право сама вибирати форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати однією сім`єю, за винятком лише певних обмежень, які сформульовані у статті 3 СК України.

ВИСНОВОК: Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Мораторій на податкові перевірки в період карантину (COVID-19)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Мораторій на проведення податкових перевірок на період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця в якому завершується дія карантину

12 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/24072/21, адміністративне провадження № К/990/18724/22 (ЄДРСРУ № 106716424) досліджував питання щодо проведення податкових перевірок в період дії мораторію на проведення перевірок, з урахуванням вимог пункту 52-2 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України.

Статтею 19 Конституції України зокрема передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1.1 статті 1 ПК України визначено, що платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України.

Відповідно до підпункту 20.1.4. пункту 20.1 статті 20 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Відповідно до пунктів 78.5-78.8 статті 78 Податкового кодексу України допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із  статтею 81  цього Кодексу. Документальна позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому  статтею 79  цього Кодексу. Строки проведення документальної позапланової перевірки встановлені  статтею 82  цього Кодексу. Перелік матеріалів, які можуть бути підставою для висновків під час проведення документальної позапланової перевірки, та порядок надання платниками податків документів для такої перевірки встановлено  статтями 83,  85  цього Кодексу. Порядок оформлення результатів документальної позапланової перевірки встановлено  статтею 86  цього Кодексу.

Згідно з пунктом 52-2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України (в редакції на момент винесення наказу) установлено мораторій на проведення документальних та фактичних перевірок на період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), крім: документальних позапланових перевірок, що проводяться на звернення платника податків; документальних позапланових перевірок з підстав, визначених підпунктами 78.1.7 та 78.1.8 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу; фактичних перевірок в частині порушення вимог законодавства в частині: обліку, ліцензування, виробництва, зберігання, транспортування та обігу пального, спирту етилового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів; цільового використання пального та спирту етилового платниками податків; обладнання акцизних складів витратомірами-лічильниками та/або рівномірами-лічильниками; здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту етилового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, пального, з підстав, визначених підпунктами 80.2.2, 80.2.3 та 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 цього Кодексу.

Інформація про перенесення документальних планових перевірок, які відповідно до плану-графіку проведення планових документальних перевірок мали розпочатися у період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), та на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» не були розпочаті, включається до оновленого плану-графіку, який оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, протягом 10 календарних днів з дня завершення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19).

Документальні та фактичні перевірки, що були розпочаті до 18 березня 2020 року та не були завершеними, тимчасово зупиняються на період по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19). Таке зупинення перериває термін проведення перевірки та не потребує прийняття будь-яких додаткових рішень контролюючим органом.

На період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), зупиняється перебіг строків давності, передбачених статтею 102 цього Кодексу.

(!!!) Тобто, вимоги пункту 52-2 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України пов`язані та прямо відсилають до актів Кабінету Міністрів України, на підставі яких завершується дія карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 9 грудня 2020 року № 1236 установлено з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України карантин.

Кабінет Міністрів України постановою від 23.02.2022 р. № 229 вніс зміни, зокрема, до Постанови КМУ від 09.12.2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Вони передбачають, що продовжено термін дії карантину та обмежувальних протиепідемічних заходів в Україні для запобігання розповсюдженню COVID-19 із 31 березня до 31 травня 2022 р., до 31 серпня 2022 (постанова Кабінету Міністрів України від 27 травня 2022 р. № 630) і. т.д.

Отже, Кабінетом Міністрів України на момент прийняття вказаного наказу не приймалось рішення про завершення дії карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), а відтак діяв мораторій на проведення документальних планових перевірок платників податків.

Відповідно до вимог пункту 4 розділу II Закону України від 17 вересня 2020 року № 909-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік»» на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, надано право Кабінету Міністрів України скорочувати строк дії обмежень, заборон, пільг та гарантій, встановлених відповідними законами України, прийнятими з метою запобігання виникненню і поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, крім випадків, коли зазначене може призвести до обмеження конституційних прав чи свобод особи.

На підставі цієї норми Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 89 від 3 листопада 2021 року «Про скорочення строку дії обмеження в частині дії мораторію на проведення деяких видів перевірки» якою було скорочено строк дії обмежень, встановлених пунктом 52-2 підрозділ 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України в частині дії мораторію на проведення деяких видів перевірок, дозволивши проведення таких видів перевірок юридичних осіб: тимчасово зупинених документальних та фактичних перевірок, що були розпочаті до 18 березня 2020 року та не були завершеними; документальних перевірок, право на проведення яких надається з дотриманням вимог пункту 77.4 статті 77 Кодексу; документальних позапланових перевірок з підстав, визначених підпунктами 78.1.1 та/або 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Кодексу, суб`єктів господарювання реального сектору економіки, які сформували податковий кредит за рахунок оформлення ризикових операцій з придбання товарів/послуг (із переліку ризикових платників податків, визначених у межах роботи Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування оприлюднених у засобах масової інформації фактів можливих корупційних дій посадових осіб органів державної влади, які призвели до значних втрат дохідної частини Державного бюджету України, утвореної відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 квітня 2020 року № 568-ІХ); документальних позапланових перевірок платників податків, за якими отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником валютного законодавства в частині дотримання граничних строків надходження товарів за імпортними операціями та/або валютної виручки за експортними операціями; документальних позапланових перевірок з підстав, визначених підпунктами 78.1.12, 78.1.14, 78.1.15, 78.1.16 пункту 78.1 статті 78 Кодексу.

Водночас, мораторій на проведення податкових перевірок на період карантину прямо закріплений пунктом 52-2 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень ПК України (в редакції на момент винесення спірного наказу) та вказана норма в частині обмежень на проведення планових перевірок, була чинною, її дія не зупинялась.

Відповідно до пункту 2.1 статті 2 Податкового кодексу України, зміна положень цього Кодексу може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу.

Тобто, зміна приписів Податкового кодексу України здійснюється виключно законами про внесення змін до Кодексу, відповідно зміна строків, дії мораторію може бути здійснення виключно шляхом прямого внесення змін до Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 5.2 статті 5 Податкового кодексу України, у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу.

За загальним правилом вирішення колізій, передбаченим частиною третьою статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Відповідно, за наявності суперечливих правил і положень щодо дії мораторію на проведення перевірок, які містяться у Податковому кодексу України, з одного боку і в постанові Кабінету Міністрів України з іншого боку - застосуванню підлягають положення і правила саме Податкового кодексу України.

Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 420/12859/21, від 27 квітня 2022 року у справі № 140/1846/21, від 15 квітня 2022 року у справі № 160/5267/21, від 27 квітня 2022 (справа № 140/1846/21), від 17 травня 2022 (справа № 520/592/21), від 06 липня 2022 (справа № 360/1182/21), від 01 вересня 2022 року (справа № 640/16093/21).

Порушення вимог Податкового кодексу України щодо неможливості проведення перевірки без наявності підстав для її проведення, які повинні бути зазначені у відповідному наказі, має наслідком визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом.

За таких обставин рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акту перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатися правомірним і підлягає скасуванню. Встановлені судом обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржене рішення про застосування до позивача фінансових санкцій, є достатніми для висновку про протиправність такого рішення.

Таким чином, установивши порушення процедури проведення перевірки наслідком є визнання протиправними її результатів і суд не може переходити до аналізу інших обставин, що слугували підставою ухвалення суб`єктом владних повноважень індивідуальних актів (02 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 807/1343/16, касаційне провадження № К/9901/14532/19  (ЄДРСРУ № 106039007)

ВИСНОВОК: Зміна строків дії мораторію щодо проведення податкових перевірок у зв’язку із COVID-19 може бути здійснення виключно шляхом прямого внесення змін до Податкового кодексу України.

 

P.s. Дія пункту 52-2 підрозділу 10 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України зупиняється на період дії воєнного, надзвичайного стану (Закон № 2120).

 

Матеріал по темі: «Мораторій на проведення податкових перевірок на період карантину (COVID-19)»

 

Теги: мораторій на податкові перевірки, документальні, фактичні, відновлення перевірок, оподаткування, сплата податків, зборів, подання звітності, зупинення строків, період дії воєнного стану, платник податків, податковий борг, оскарження , Адвокат Морозов

 

Поновлення строку на оскарження рішення третейського суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість поновлення процесуального строку на оскарження рішення третейського суду

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/44/22, провадження № 61-8474ав22 (ЄДРСРУ № 106637571) досліджував питання щодо правової можливості поновлення процесуального строку на оскарження рішення третейського суду.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, тобто спір, який або вже існує, або може виникнути у майбутньому між сторонами договору. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди.

Звернення до третейських судів щодо розгляду та розв`язання юридичних спорів, що належать до їхньої компетенції, ґрунтується на вільному волевиявленні сторін спору, є одним зі способів здійснення права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 4 Закону України «Про третейські суди» визначає серед інших такі принципи організації і діяльності третейського суду: законності (пункт 1), незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки законові (пункт 2), змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 4), всебічності, повноти та об`єктивності вирішення спорів (пункт 10).

Згідно з положеннями частини першої статті 454 ЦПК України і частини другої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути оскаржене шляхом звернення до суду із заявою про його скасування сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов`язки.

Заява про скасування рішення третейського суду подається протягом дев`яноста днів:

1) стороною, третьою особою в справі, розглянутій третейським судом, - з дня прийняття рішення третейським судом;                   

2) особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов`язки, - з дня, коли вони дізналися або могли дізнатися про прийняття рішення третейським судом (частина п`ята статті 454 ЦПК України).

Частина сьома статті 454 ЦПК України містить правило про те, що заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною п`ятою статті 454 ЦПК України, повертається.

Верховний суд зазначає, що вказана норма процесуального права не є імперативною, а встановлений нею строк не може вважатися преклюзивним (присічним), оскільки ця норма не містить заборони на поновлення цього строку.

Слід відмітити, нещодавно Верховний суд вважав, що строк, передбачений пунктом 1 частиною п’ятою статті 454 ЦПК України, є преклюзивним (припиняючим), поновленню не підлягає, тобто його закінчення є безумовною підставою для повернення заяви.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 жовтня 2018 року по справі № 796/151/2018, провадження № 61-41657ав18 (ЄДРСРУ № 77285883) та від  06 серпня 2018 року по справі №795/310/18, провадження №61-21498ав18 (ЄДРСРУ № 75743736).

Між тим 6 квітня 2022 року в рамках справи № 3-9/2019 (206/19) Конституційний Суд України розглянув питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 1 частини п'ятої, частини сьомої статті 454 Цивільного процесуального кодексу України: пункт 1 частини п'ятої статті 454 Кодексу передбачає, що заява про скасування рішення третейського суду подається протягом дев'яноста днів „стороною, третьою особою в справі, розглянутій третейським судом, - з дня прийняття рішення третейським судом“, а відповідно до частини сьомої статті 454 Кодексу „заява, подана після закінчення строку, встановленого частинами п'ятою або шостою цієї статті, повертається“ та дійшов висновку:

1.    Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 1 частини п'ятої, частину сьому статті 454 Цивільного процесуального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють поновлення судом строку на подання особою, яка є стороною, третьою особою в справі, розглянутій третейським судом, заяви про скасування рішення третейського суду.

2.    Пункт 1 частини п'ятої, частина сьома статті 454 Цивільного процесуального кодексу України, визнані неконституційними, втрачають чинність через три місяці з дня припинення чи скасування воєнного стану, введеного Указом Президента України „Про введення воєнного стану в Україні“ від 24 лютого 2022 року № 64/2022 зі змінами.

Отже, строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом (частина перша статті 120 ЦПК України).

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша та друга статті 126 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14 травня  2020 року у справі № 781/2/2018 (провадження № 61-41606ав18),  від 29 жовтня 2020 року у справі № 755/7631/20 (провадження № 61-12521ав20). І такі висновки узгоджуються із Рішенням Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року у справі № 3-9/2019(206/19).

Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень суду, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін третейським судом про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан виконання зобов`язання, про стан відомого їм третейського чи виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Поновлення строку на оскарження рішення третейського суду є можливим, але не абсолютним і вказане питання вирішує суд в межах своєї дискреції з урахуванням належного обгрунтуванням поданої заяви.

 

Матеріал по темі: «Строки звернення до суду із заявою про скасування рішення третейського суду»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Оскарження кредитором банкрута правочинів в яких кредитор не є його стороною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право кредитора на оскарження правочинів банкрута, які впливають та  відноситься до його ліквідаційної маси і за рахунок яких мали бути задоволені кредиторські вимоги

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/593/21 (ЄДРСРУ № 106636515) досліджував питання щодо права кредитора на оскарження правочинів банкрута в яких кредитор не є його стороною, однак останні впливають на зменшення ліквідаційної маси.

Суть спору: Питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним за позовом особи, яка не є стороною такого правочину, однак на її думку  оспорюваний правочин порушує його права, як кредитора банкрута.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За частиною першою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі  № 761/45721/16-ц.

Отже підставою для звернення до суду є наявність порушеного права та звернення про здійснення його захисту особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції.

Тобто існує певний порядок реалізації прав суб`єктів господарювання стосовно захисту порушених прав за змістом якого підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

(!!!) Тому вирішуючи переданий на розгляд суду спір по суті, суд у першу чергу повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на втрату боржником внаслідок укладення спірного правочину активів (рухомого майна), за рахунок яких мали бути задоволені вимоги кредиторів, та які мали бути включені до ліквідаційної маси банкрута.

Верховний Суд звертає увагу, що процедура банкрутства є унікальним процесом, який характеризуються специфічним складом учасників, кожен з яких вступаючи в провадження у справі наділяється особливими процесуальними правами та обов`язками, зумовленими характером відносин неспроможності. Передусім це спричинено особливістю провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників, стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

У силу приписів частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства саме ліквідатор з дня свого призначення, зокрема, приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; проводить інвентаризацію та визначає початкову вартість майна банкрута; виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута; формує ліквідаційну масу; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб.

ВАЖЛИВО: Отже, саме ліквідатор вправі і зобов`язаний вчинити дії щодо повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб у його ліквідаційну масу, тоді як кредитор відповідно до положень Кодексу України з процедур банкрутства не наділений таким правом з метою повернення майна у ліквідаційну масу банкрута.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 1-23-32/135-08-4825 та у справі № 925/593/21 .

Водночас кредитор боржника може мати похідний інтерес у поверненні майна до ліквідаційної маси банкрута, який може реалізовуватися в межах процедури банкрутства боржника, де ліквідація боржника здійснюється під контролем кредиторів, зокрема контролем за вжитими ліквідатором заходами у ліквідаційній процедурі.

Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з відповідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача. Таким суб`єктом в цьому разі є ліквідатор банкрута. Натомість відповідно до частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства дії (бездіяльність) ліквідатора можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю). Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі  № 761/45721/16-ц.

Водночас не підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого, у цьому разі, боржника. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 1-23-32/135-08-4825.

Отже, позивач не довів порушення його права чи безпосереднього законного інтересу, а тому він є неналежним позивачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду    від 07.07.2020 у справі  № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19), від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19).

ВИСНОВОК: В процедурі банкрутства виключно ліквідатор вправі і зобов`язаний вчиняти дії щодо повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб у його ліквідаційну масу.

Між тим, в процедурах де ліквідація боржника здійснюється під контролем кредиторів, останні наділяються правом оскаржити дії (бездіяльність) ліквідатора до господарського суду та зобов’язати виконати вимоги Закону (ч. 6 ст. 61 КУзПБ).

 

Матеріал по темі: «Особливий статус заставодержателя у справі про банкрутство»

 

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Суд може змінити графік спілкування з дитиною запропонований органом опіки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна судом графіку участі у спілкуванні та вихованні малолітньої дитини запропонований органом опіки та піклування

05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 196/1202/19, провадження № 61-5501св22 (ЄДРСРУ № 106637534) досліджував питання щодо зміни судом графіку спілкування з дитиною запропонований органом опіки та піклування.

Статтею 18 Конвенції ООН про права дитини визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (пункти 1 і 3 статті 9 Конвенції ООН про права дитини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» контакт з дитиною є реалізацією матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання їм інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.

Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

За статтею 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частинами першою та другою статті 159 СК України передбачено, що якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

(!!!) Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі, стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Отже, системний аналіз наведених міжнародних правових норм та норм внутрішнього законодавства України вказує на те, що питання виховання дитини вирішуються батьками спільно.

Батько, який проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має беззаперечне право на особисте спілкування з дитиною, враховуючи його ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків, прихильність дитини до батька, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Мати, яка проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.

Визначальним принципом регулювання сімейних відносин за участю дитини є максимально можливе урахування інтересів дитини (частина восьма статті 7 СК України, стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства).

Відповідно до частини другої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання справедливої рівноваги між інтересами батьків та інтересами дитини неодноразово аналізувалося Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ), практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини четвертої статті 10 ЦПК України застосовується судами України як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Hunt v. Ukraine» («Хант проти України») від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (§ 54) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» («Йогансен проти Норвегії») від 07 серпня 1996 року, § 78).

Таким чином, положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

У справах зі спорів щодо участі батьків у вихованні та спілкуванні з дитиною узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність спору з цього приводу є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім (фактичним) подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Відповідно до частини четвертої і п`ятої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).

ВИСНОВОК: Таким чином, зміна графіку участі у спілкуванні та вихованні малолітньої дитини запропонований органом опіки та піклування, може обґрунтовуватися тим, що при встановленні способу спілкування суд має дотримуватися розумного балансу на участь обох батьків у вихованні дитині.

 

Матеріал по темі: «Повернення малолітньої дитини до держави постійного проживання»