Дострокове розірвання договору довічного утримання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості укладання, виконання, оподаткування та дострокового розірвання договору довічного утримання

16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 490/7474/18, провадження № 61-16535св19 (ЄДРСРУ № 93564654) досліджував питання щодо дострокового розірвання договору довічного утримання.

Статтею 626 ЦК України визначено поняття договору, який є домовленістю двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації (стаття 745 ЦК). У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним.

Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Крім того, податківці вважають, що за своєю правовою природою договір довічного утримання є відчуженням нерухомого майна, що передається у власність другій стороні і для цілей оподаткування податком на доходи фізичних осіб розглядається як продаж такого майна (Лист ДФС від 23.09.2016 №10027/З/99-99-13-02-03-14).

З цього приводу Верховний суд 22 січня 2019 року в рамках справи №826/20498/15, касаційне провадження №К/9901/26037/18 (ЄДРСРУ № 79350483) чітко вказав, що за правилами частини четвертої статті 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, а отже з метою правильного вирішення питання про податковий обов'язок позивача у правовідносинах, щодо яких виник спір, необхідно встановити чи зареєстровано на набувача у встановленому законом порядку право власності на нерухоме майно, відчужене за договором довічного утримання.

(!!!) Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння) передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує в наслідок недієздатності.

Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків.

Отже, договір довічного утримання має деякі особливості: по-перше: майно переходить у власність набувача, проте розпоряджатися таким майном набувач за життя вiдчужувача не може, оскільки при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна; по-друге:  зобов’язання з довічного утримання мають особистий характер та підлягають індивідуалізації, однак  договір може бути укладений на користь утриманця; по – третє: договір носить довготривалий характер та вимагає від набувача постійного і систематичного виконання своїх обов’язків.

Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці.

Таким чином, у договорі довічного утримання обов`язки набувача повинні бути конкретно визначеними сторонами і обмежуватися конкретно визначеними видами догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача та матеріальна вартість яких становить тверду грошову суму на місяць, бажано з урахуванням індексації (28 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 536/2258/17, провадження №61-745св19 (ЄДРСРУ № 85325071)).

Окрему увагу слід приділити моменту укладання такого договору, зокрема моменту перебування набувача у шлюбі.

Так, 03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 185/4316/16-ц, провадження № 61-14825св18 (ЄДРСРУ № 89928838) досліджуючи вищевказане питання наголосив, що системний аналіз зазначених норм цивільного законодавства та положень статей 60, 61 СК України зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем.

Вказаний висновок ще сформований за результатами розгляду справи № 6-2891цс15 де Верховний Суд України прийняв постанову від 13 квітня 2016 року.

У своїй постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 предметом якої також були правовідносини щодо договору довічного утримання, укладеного за час шлюбу, Верховний Суд України доповнив зазначений правовий висновок, викладений у постанові по цій справі правовою позицією про те, що за загальним правилом застосування презумпції згідно зі статтею 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними (27 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/11224/14-ц, провадження № 61-12089св18 (ЄДРСРУ № 80330422)).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (Верховний суд у постанові від 19 червня 2019 року у справі №759/501/17, ЄДРСРУ № 82826783).

Статтею 652 ЦК України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв`язку з виконанням цього договору.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі № 522/3958/19 (провадження № 61-21438св19), від 28 вересня 2020 року у справі № 755/8043/19 (провадження № 61-9943св20).

ВИСНОВОК: Аналіз судової практики свідчить про те, що найпоширенішими підставами для розірвання договору довічного утримання  є: 1) істотне порушення умов договору другою стороною (тому необхідно досконально прописувати всі права та обов’язки у договорі); 2) у разі істотної зміни обставин, якими керувалися сторони в момент його укладання.

 

 

Теги: договір довічного утримання, договор пожизненного содержания, момент укладання, дострокове розірвання довічного утримання, оподаткування майна, набувач, утримувач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Процесуальна диверсія або неуважність з боку суду: наслідки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд відкрив спрощене провадження без участі сторін, а прийняв заочне рішення у зв’язку з неявкою відповідача – питання в який спосіб оскаржувати і хто винен?

14 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 202/1650/19, провадження № 61-5559св20 (ЄДРСРУ № 93505524) досліджував питання щодо «процесуальної диверсії» або неуважності з боку суду.

Так, процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Загальні засади заочного провадження передбачені статтями 280-289 ЦПК України.

Виходячи зі змісту статті 224 ЦПК України 2004 року, визначено чотири умови, сукупність яких дає можливість суду ухвалити заочне рішення: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (частина друга статті 280 ЦПК України).

Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з  особливостями, встановленими главою 11 «Заочний розгляд справи» (стаття 281 ЦПК України).

Ухвалою суду першої інстанції відкрито провадження у цій справі і ухвалено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Враховуючи положення статті 19, частини п`ятої статті 279, частини восьмої статті 279, статей 280, 281 ЦПК України та взявши до уваги неявку без поважних причин належним чином повідомлених про дату, час і місце судового засідання відповідачів (???), відсутність заперечень позивача проти ухвалення заочного рішення судом, суд ухвалив проводити розгляд справи у заочному порядку.

Структура і зміст заочного рішення визначаються загальними правилами, передбаченими статтею 265 ЦПК України. Воно, як і звичайне судове рішення, складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. Водночас особливості розгляду справи в порядку заочного провадження відображаються у змісті заочного рішення.

Відповідно до статті 282 ЦПК України за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 263 і 265 цього Кодексу, і крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача (частина перша статті 284 ЦПК України).

Частинами третьою та четвертою статті 287 ЦПК України передбачено, що у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

У найменуванні рішення суду першої інстанції наявне найменування «заочне». У резолютивній частині цього рішення роз`яснено строк і порядок оскарження заочного рішення суду: «апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин».

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України, і тому вважаються законними та обґрунтованими, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.

ВАЖЛИВО: Учасники справи не вправі робити висновок про те, що ухвалене рішення суду не є заочним у зв`язку з недотриманням судом першої інстанції вимог статей 280-289 ЦПК України.

Рішення суду першої інстанції, визначене, як заочне, повинно оскаржуватися у тому порядку, який визначений цивільним процесуальним законодавством України.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та не спростовується матеріалами справи, відповідач із заявою про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду не звертався.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження та повернення апеляційної скарги на заочне рішення районного суду, як поданої передчасно.

ВИСНОВОК: Щоб не писав суд в ухвалі про відкриття провадження (в даному випадку «спрощене провадження без виклику сторін»), оскаржується прийняте судове рішення … і порядок оскарження заочного рішення (у зв’язку з неявкою відповідача) відрізняється від звичайного прийнятого в порядку спрощеного провадження, а отже Верховний суд каже, що потрібно бути вкрай уважним, адже якщо відкрито провадження без виклику сторін…то не відомо що буде у кінцевому результаті…і не важливо що суд «помилився», тому що винен… неуважний ВІДПОВІДАЧ!!!

 

P.s. Відповідачу ще повезло що відносно останнього не прийнято окремої ухвали «за неявку» або не застосовано «привід», отакої…

 

Виселення з гуртожитку у разі непридатності його для проживання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення з гуртожитку у разі знесення будинку або переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом

11 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/5571/19, провадження № 61-3938св20 (ЄДРСРУ № 93472032) досліджував питання щодо виселення мешканців з гуртожитки на підставі ч. 5 ст. 132 ЖК УРСР (у разі знесення будинку або переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом).

За змістом статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При цьому згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Питання правових підстав виселення з гуртожитків врегульовано зокрема статтею 132 ЖК УРСР, а також положеннями спеціального Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Згідно із частинами першою, четвертою статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 01 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи управлінні, чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених у процесі корпоратизації чи приватизації колишніх державних та комунальних підприємств, у тому числі тих, яким ці гуртожитки були передані до статутних капіталів чи фондів або були відчужені в інший спосіб, крім організацій, створених органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їхніх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, якщо такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання у таких гуртожитках до вирішення їхньої житлової проблеми щодо забезпечення їх житлом.

Системний аналіз наведених положень дає підстави для висновку про те, що на спірні правовідносини між сторонами поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», оскільки гуртожиток, який належить на праві власності ПрАТ, увійшов до статутного фонду у порядку приватизації.

Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків відповідно до цього Закону допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого відповідно до частини першої статті 20 цього Закону.

Згідно статті 20 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» рішення про визнання гуртожитку аварійним чи непридатним для проживання людей приймається виконавчим органом відповідної місцевої ради на підставі обстеження в установленому чинним законодавством порядку стану гуртожитку (цілісного майнового комплексу чи його відокремленої частини) з наступним затвердженням сесією цієї ради. Усім мешканцям гуртожитку, визнаного аварійним чи непридатним для проживання людей, у порядку, зазначеному частиною першою цієї статті, терміново надається інше, придатне для тимчасового проживання людей житло тим органом місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади, на території якої розміщено такий гуртожиток.

Отже належною підставою віднесення будинку до такого, що перебуває в аварійному стані, може бути рішення виконавчого органу відповідної місцевої ради, прийняте на підставі обстеження в установленому порядку стану гуртожитку (цілісного майнового комплексу чи його відокремленої частини), з наступним затвердженням такого рішення сесією цієї ради.

Такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 760/6275/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 760/7956/19, від 19 грудня 2019 року у справі № 760/7471/19.

(!!!) Особливі гарантії забезпечення та реалізації прав мешканців гуртожитків підлягають реалізації з дотриманням Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», що є спеціальним під час визначення належного правового регулювання таких відносин.

Одночасно такі спеціальні норми не перебувають у протиріччі із загальними правилами житлового законодавства в разі визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані.

Так, згідно із частиною п`ятою статті 132 ЖК УРСР особи, які проживають у гуртожитках, виселяються також у разі знесення будинку або переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом. При цьому особам, які виселяються надається інша жила площа в гуртожитку або інше жиле приміщення.

Відповідно до Положення, - у разі необхідності до обстеження жилих будинків залучаються фахівці проектних і науково-дослідних організацій та органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби. Якщо експлуатація будинків відомчого або громадського житлового фонду здійснюється безпосередньо відповідним підприємством, установою, організацією, то обстеження цих будинків за клопотанням такого підприємства, установи, організації здійснюється житлово-експлуатаційною організацією, визначеною виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

У разі ж неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту вноситься до виконкому районної, міської, районної у місті Ради пропозиція про визнання жилого будинку таким, що не відповідає зазначеним вимогам і є непридатним для поживання.

Згідно із пунктом 5 Положення, якщо під час обстеження стану жилих будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень), яку можливо і доцільно усунути шляхом проведення капітального ремонту, житлово-експлуатаційна організація вирішує в установленому порядку питання про проведення такого ремонту. У разі неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту житлово-експлуатаційна організація вносить до виконкому районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів пропозицію про визнання жилого будинку (жилого приміщення) таким, що не відповідає вказаним вимогам і є непридатним для проживання. При цьому додаються такі документи: а) акт обстеження стану жилого будинку з відповідним висновком; б) технічний паспорт жилого будинку з даними про його фізичну зношеність; в) висновок проектної або науково-дослідної організації (при необхідності) щодо технічного стану жилого будинку (жилого приміщення) та про неможливість або недоцільність проведення капітального ремонту будинку (жилого приміщення); г) висновок органу або закладу санітарно-епідеміологічної служби щодо відповідності жилого будинку (жилого приміщення) санітарним вимогам.

Відповідно до пунктів 6, 7 Положення виконавчим комітетом відповідної Ради призначається спеціальна комісія у складі визначеного зазначеним Положенням спеціалістів.

При обстеженні громадського або відомчого житлового фонду до складу такої комісії також включається представник органу, який здійснює управління відповідним фондом.

Після проведення дій, визначених Положенням, при визнанні жилого приміщення непридатним для проживання комісія вносить місцевій раді пропозицію з проектом відповідного рішення.

Згідно із пунктом 8 Положення виконавчий орган місцевої Ради розглядає подані комісією матеріали і приймає рішення щодо непридатності жилого будинку для проживання та вносить до виконавчого комітету обласної, міської Ради народних депутатів про використання цього будинку в інших цілях або про знесення будинку. Під час вирішення питання щодо жилого будинку відомчого або громадського жилого фонду пропозиція погоджується з відповідним підприємством.

ВИСНОВОК: Виселення з гуртожитків на підставі ч. 5 статті 132 ЖК Української РСР можливе лише  з дотриманням встановленого законом порядку для визнання приміщення непридатним для проживання людей з подальшою зміною його статусу та переведення в нежитловий фонд.

Вказаний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 18 листопада 2020 року у справі № 760/7975/19 (провадження № 61-7707св20), від 12 листопада 2020 року у справі № 760/7981/19 (провадження № 61-2691св20), від 19 серпня 2020 року у справі № 760/7004/19 (провадження № 61-4170св20), від 02 червня 2020 року у справі № 760/7972/19 (провадження № 61-4688св20), від 25 травня 2020 року у справі № 760/7979/19 (провадження № 61-3940св20), від 11 березня 2020 року у справі № 760/7008/19 (провадження № 61-2318св20) від 02 березня 2020 року в справі № 760/7466/19 та від 29 січня 2020 року в справі № 760/7000/19.

 

Матеріал по темі: «Звільнення гуртожитків від оподаткування податком на нерухоме майно»

 

Внесення змін в план – графік податкових перевірок

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Внесення змін в план – графік проведення планових документальних податкових перевірок

11 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/3259/19, адміністративне провадження № К/9901/2808/20 (ЄДРСРУ № 93471889) досліджував питання внесення змін в план – графік проведення планових документальних перевірок.

За приписами підпункту 14.1.164 пункту 14.1 статті 14 ПК України план - графік документальних виїзних перевірок - це перелік платників податків, що підлягають плановій перевірці контролюючими органами у відповідний період календарного року.

Відповідно до статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Документальна планова перевірка проводиться відповідно до плану-графіка перевірок.

Згідно з пунктами 77.1, 77.2, 77.4 статті 77 ПК України документальна планова перевірка повинна бути передбачена у плані-графіку проведення планових документальних перевірок. План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки.

До плану-графіка проведення документальних планових перевірок відбираються платники податків, які мають ризик щодо несплати податків та зборів, невиконання іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи.

Періодичність проведення документальних планових перевірок платників податків визначається залежно від ступеня ризику в діяльності таких платників податків, який поділяється на високий, середній та незначний. Платники податків з незначним ступенем ризику включаються до плану-графіка не частіше, ніж раз на три календарних роки, середнім - не частіше ніж раз на два календарних роки, високим - не частіше одного разу на календарний рік.

Порядок формування та затвердження плану-графіка, перелік ризиків та їх поділ за ступенями встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.

Наказом Міністерства фінансів України від 2 червня 2015 року №524 затверджено Порядок формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків (далі - Порядок №524).

Відповідно до пунктів 1, 3 та 5 розділу І Порядку №524 річний план-графік для документальних планових перевірок щодо дотримання податкового, валютного та іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, складається відповідно до вимог статті 77 розділу II ПК України.

План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки. Оновлення річного плану-графіка здійснюється у разі його коригування.

Проекти річних планів-графіків складаються територіальними органами ДФС не пізніше 01 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки, квартальних планів-графіків - не пізніше 20 числа останнього місяця поточного кварталу засобами інформаційно-телекомунікаційних систем ДФС. Проекти коригування планів-графіків у разі здійснення такого коригування формуються територіальними органами ДФС не пізніше 03 числа кожного місяця поточного року, починаючи з другого місяця поточного року, засобами інформаційно-телекомунікаційних систем ДФС. Разом з проектом плану-графіка (коригування плану-графіка) формуються інформаційно-аналітичні довідки за кожним платником податків з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем ДФС. Після остаточного узгодження проектів планів-графіків (коригування планів-графіків) територіальні органи ДФС надають департаментам аудиту та податків і зборів з фізичних осіб засобами автоматизованої інформаційної системи «Управління документами» плани-графіки (коригування планів-графіків) з відповідними додатками та обґрунтування підстав включення платника податків до плану-графіка (коригування плану-графіка).

План-графік складається із планів-графіків територіальних органів ДФС та затверджується Головою ДФС.  Затверджений план-графік є обов`язковим для виконання всіма підрозділами територіальних органів ДФС. Належну якість формування плану-графіка та його коригування забезпечує територіальний орган ДФС, який сформував план-графік (коригування плану-графіка).

Розділом III Порядку №524 визначено процедуру відбору до плану-графіка платників податків - юридичних осіб.

Згідно з пунктом 3 Розділу ІІІ Порядку №524 до плану-графіка включаються платники податків, які за результатами господарської діяльності мають найбільші ризики несплати до бюджету податків та зборів, платежів.

Пунктом 5 Розділу ІІІ Порядку №524 визначено критерії відбору платників податків - юридичних осіб: 1) високого ступеня ризику; 2) середнього ступеня ризику; 3) незначного ступеня ризику.

Про високий ступінь ризику платника податку свідчать, зокрема, такі факти: рівень сплати податку на прибуток нижчий на 50 та більше відсотків за рівень сплати податку за відповідною галуззю; рівень сплати податку на додану вартість нижчий на 50 та більше відсотків за рівень сплати податку за відповідною галуззю.

Проаналізувавши наведені вище положення податкового законодавства, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ДФС України як центральний орган виконавчої влади України наділена повноваженнями здійснювати коригування плану-графіка за проектами, складеними його територіальними органами.

Між тим Міністерство фінансів України наказом від 07.09.2020 № 548 затвердило внесення змін до Порядку формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків (далі - Порядок) у новій редакції, який набрав чинності 13.11.2020 р.

Порядок розроблений з метою забезпечення єдиного підходу до формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків (далі - план-графік).

Річний план-графік складається відповідно до вимог ст. 77 Податкового кодексу України.

План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному вебсайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки.

Внесення змін до плану-графіка проведення документальних планових перевірок на поточний рік допускається не частіше одного разу у першому та одного разу у другому кварталах такого року, крім випадків, коли зміни пов'язані із змінами найменування платника податків, що вже був включений до плану-графіка, та/або виправлення технічних помилок.

Документальна перевірка платника податків, який був включений до плану-графіка проведення документальних планових перевірок на поточний рік внаслідок внесення змін у такому році (інших, ніж зміни найменування платника податків, що вже був включений до плану-графіка, та/або виправлення технічних помилок), може бути розпочата не раніше ніж 1 липня поточного року у разі внесення змін до плану-графіка проведення документальних перевірок на поточний рік у першому кварталі такого року, і не раніше ніж 1 жовтня поточного року у разі внесення змін до плану-графіка проведення документальних перевірок на поточний рік у другому кварталі такого року.

Оновлений план-графік оприлюднюється на офіційному вебсайті до 30 числа останнього місяця кварталу (у випадках змін найменування платника податків, що вже був включений до плану-графіка, та/або виправлення технічних помилок - до 30 числа місяця, що передує місяцю, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки).

Формування (коригування) планів-графіків територіальних органів ДПС здійснюється у порядку, встановленому у розділах III - V цього Порядку.

До плану-графіка включаються платники податків, які за результатами господарської діяльності мають найбільші ризики несплати до бюджету податків та зборів, платежів.

ВИСНОВОК: Отже, внесення змін до плану-графіка проведення документальних планових податкових перевірок все ж таки допускається, але  не частіше одного разу у першому та одного разу у другому кварталах такого року.

 

Матеріал по темі: «Документальна планова податкова перевірка на підставі скорегованого плану –графіку»

Відмінність проголошеного судового рішення від друкованої версії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: друкована частина судового рішення, має відповідати фактично прийнятому рішенню, що офіційно зафіксовано звукозаписом судового засідання 

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/5600/16, адміністративне провадження № К/9901/52819/18, № К/9901/52812/18 (ЄДРСРУ № 93268112) досліджував питання щодо відмінностей резолютивної частини проголошеного судового рішення від друкованої версії. 

Суть справи: В журналі судового засідання не відображено конкретний результат прийнятого судового рішення після повернення суду з нарадчої кімнати, однак суд проголосив вступну та резолютивну частину постанови під звукозапис, який прямо суперечить текстуальній  (друкованій) версії.

Раніше Верховний суд у постанові від 17.07.2019 року в справі №500/6587/16-к (ЄДРСРУ № 83175811) вказував, що невідповідність змісту проголошеного судом вироку змісту наявного у матеріалах провадження вироку є істотним порушенням вимог КПК і є підставою для його скасування.

В рамках даної справи Верховний Суд погоджується, що фактично помилка призвела до створення іншого тексту судового рішення, що не відповідає ознакам «описки» в тому розумінні, в якому про це йдеться в ст.253 КАС України (арифметичні чи технічні помилки). Зміна суті рішення не може вважатись опискою.

Однак інших можливостей усунення такої розбіжності КАС України не передбачає. Верховний Суд розглядав подібні справи, в яких дійшов висновку про допустимість виправлення описки, що мала місце в резолютивній частині судового рішення (постанова від 03.07.2020 у справі № 815/6746/17, від 22.07.2020 у справі №   820/2898/18, від 27.08.2020 у справі № 820/2596/16; від 30.10.2019 у справі №  295/13285/16-а,  17.10.2019 у справі №813/237/16, 29.08.2018 у справі № 610/4264/16-а,  03.04.2018 у справі №697/2108/16-а).

У вирішенні цього питання слід виходити в першу чергу з основних принципів адміністративного судочинства. Так, зокрема, принцип гласності судового процесу (ст. 10 КАС України) передбачає, що суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне фіксування його перебігу за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу, крім випадків, визначених цим Кодексом. Порядок такого фіксування встановлюється цим Кодексом. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, визначеному цим Кодексом. Судове рішення (повне або скорочене), ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується прилюдно у порядку, визначеному цим Кодексом. Якщо судове рішення оголошується прилюдно, учасники справи, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відеозапис, транслювання проголошення рішення по радіо і телебаченню, в мережі Інтернет.

(!!!) Отже, офіційний запис судового засідання та прилюдне оголошення, ухваленого в судовому засіданні судового рішення, є гарантією його незмінюваності.

Таким чином, текстуальна частина судового рішення, має відповідати фактично прийнятому рішенню, що офіційно зафіксовано звукозаписом  судового засідання.

ВИСНОВОК: Офіційний запис судового засідання та прилюдне оголошення, ухваленого в судовому засіданні судового рішення, є гарантією його незмінюваності,  в противному випадку суд має його виправити шляхом постановлення ухвали про виправлення «описки».

 

Особливості визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Місце проживання, місце перебування боржника-фізичної особи, місце реєстрації,  або місцезнаходження майна боржника, що зайве?

09 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 460/3537/20, адміністративне провадження №К/9901/27203/20 (ЄДРСРУ № 93437812) досліджував питання щодо особливостей визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення.

Аналіз положень Закону №1404-VIII дозволяє дійти висновку, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 804/6996/17, від 30 квітня 2020 року №580/3311/19.

Таким чином, приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, у яких зазначено місце проживання/ перебування боржника або місцезнаходження майна боржника, які знаходяться в межах його виконавчого округу.

За змістом частини першої статті 4 Закону № 1404-VIIІ у виконавчому документі обов`язково зазначається адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

Положеннями статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон №  1382-IV) установлено, що «місце перебування» - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; «місце проживання» - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; «реєстрація» - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку».

Частиною другою статті 2 Закону №  1382-IV визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених  Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже законодавець, визначаючи місце виконання рішення, вживає поняття «місце проживання» та «місце перебування», під якими розуміються відповідно адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, та житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Оскільки за приписами частини другої статті 2 Закону №  1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених  Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження, то законодавець розрізняє поняття «місце проживання», «місце перебування» і «місце реєстрації». 

ВАЖЛИВО: Отже, визначальне значення для визначення місце виконання рішення має саме місце проживання/ перебування боржника-фізичної особи, а не місце його реєстрації, а також місцезнаходження майна боржника.

Стосовно «місцезнаходження майна боржника», то часто – густо в судових рішеннях зустрічається позиція стосовно посилань на відкриті розрахункові та/або карткові рахунки у банках (відділення яких розташоване по всій країні)…

… однак за приписами ст. 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю, у розумінні ст.179 Цивільного кодексу України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Відповідно до п. 1.27  ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 05.04.2001 р. № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Згідно п.3.1 ст. 3 Закону № 2346-III визначено, що кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).

У відповідності до п. 7.1 ст. 7 Закону № 2346-III банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу) та кореспондентські рахунки.

Тобто, наявність самого рахунку у банку, за відсутності на ньому коштів чи цінностей, не породжує цивільних прав та обов`язків, оскільки рахунок це - засіб, механізм, спосіб безготівкового здійснення розрахунків, отримання готівки чи інший спосіб розпорядження коштами, що на ньому знаходяться за волевиявленням власника цих коштів.

А як правило стягувачем та/або приватним виконавцем не надаються в якості  доказів наявність у боржника рахунку в межах виконавчого округу виконавця та наявності грошових коштів на такому рахунку на момент відкриття виконавчого провадження.

Ще одна «шпарина» - посилання приватного виконавця на практику Верховного Суду у справі № 511/1342/17 стосовно того, що виконавець не має обов`язку перевіряти місцезнаходження боржника, що зазначив стягувач у виконавчому документі… однак це не спростовує факту порушення правил територіальної діяльності приватних виконавців, передбачених статтею 24 Закону №1404-VII, якщо такі будуть порушені.

На підставі частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ постанови про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанови, передбачені пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

Виходячи із системного тлумачення частини першої статті 4, частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ у виконавчому документі має бути зазначено адресу місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), або  місцезнаходження майна боржника, які знаходяться у межах виконавчого округу приватного виконавця. Саме за зазначеною у виконавчому документі адресою приватний виконавець в силу положень частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ зобов`язаний надіслати, зокрема, постанову про відкриття виконавчого провадження.

Таким чином, положення статті 28 Закону № 1404-VIIІ встановлюють імперативний обов`язок приватного виконавця надіслати постанову про відкриття виконавчого провадження саме за адресою, зазначеною у виконавчому документі, що обумовлює відсутність меж розсуду у приватного виконавця при визначенні адреси боржника.

Такий висновок про необхідність направлення постанов про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі, узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними в постановах від 19 серпня 2020 року в справі №  520/9978/18 (пункти 52-53), від 08  квітня 2020  року в справі №  804/6996/17 (пункт 39).

Отже, при надходженні виконавчого документа приватний виконавець зобов`язаний перевірити наявність в ньому всіх обов`язкових реквізитів, визначених частиною першою статті 4 Закону № 1404-VIIІ, зокрема, прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

У випадку, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання, тобто якщо адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), що вказана у виконавчому документі, або місцезнаходження майна боржника не знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, він зобов`язаний повернути виконавчий документ без виконання відповідно до приписів пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №  1404-VIII.

Якщо ж виконавчий документ пред`явлено до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення обов`язково додається документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця (абзац 4 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції № 512/5).

ВИСНОВОК:

•      Правильне вирішення спору у вказаних категоріях справ залежить від того, чи знаходиться адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, що вказана у виконавчому документі, в межах виконавчого округу приватного виконавця. Якщо адреса місця проживання/перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, то відкриття виконавчого провадження, за умови дотримання приватним виконавцем інших вимог Закону № 1404-VIII, є правомірним;
•     Якщо ж адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться поза межами виконавчого округу приватного виконавця, приватний виконавець зобов`язаний повернути такий виконавчий документ;
•     У випадку пред`явлення виконавчого документа не за місцем проживання або місцем перебування боржника (фізичної особи), а за місцезнаходженням майна боржника, на стягувача покладено обов`язок надати документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.

Матеріал по темі: «Місце відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження»

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Юрисдикція спорів стосовно оскарження наказів МінЮсту в сфері держреєстрації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція судових спорів стосовно оскарження наказів Міністерства юстиції України якими скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

10 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/1298/19, касаційні провадження № К/9901/10913/20, №К/9901/32583/19 (ЄДРСРУ № 93437981) остаточно висловився стосовно юрисдикції судових спорів стосовно оскарження наказів Міністерства юстиції України, якими скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів,   є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери   приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача з наказом Мін`юсту України, прийнятим з урахуванням висновків Комісії, щодо скасування рішень про державну реєстрацію за ним права власності на нерухоме майно.

Тобто, позов зумовлений на захист права цивільного (майнового) на об`єкт нерухомості, реєстрація права власності на який скасована у процедурі розгляду скарги у сфері державної реєстрації за скаргою сторони.

При цьому підстави та мотиви позову (недодержання, на думку позивача, суб`єктом владних повноважень процедури розгляду скарги у сфері державної реєстрації) не спростовують того факту, що цей спір виник про право цивільне, а вимога про скасування висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації та наказу Мынюсту є похідною при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття речових прав на нерухоме майно і має вплив на майнові права та інтереси цих осіб.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішень Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з третьою особою (власника нерухомості), яка заперечує законність дій державного реєстратора та приватного нотаріуса з реєстрації права власності на об`єкт нерухомості.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом 30 вересня 2020 року у справі № 640/6930/19, адміністративне провадження № К/9901/36474/19 (ЄДРСРУ № 91884091).

Тобто, предметом спору у цій справі є  визнання   права власності на нерухоме майно,   оскільки зазначені позовні вимоги приводять до вирішення питання про право власності на це нерухоме майно.

Отже, спірні правовідносини у справі пов`язані з необхідністю захисту права на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21.11.2018 у справі № 813/1362/16, від 28.11.2018 у справі №825/642/18, від 29.01.2019 у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.

Слід також вказати, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 02.10.2019 у справі № 807/137/18 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відступила від висновків, викладених у постановах від 04.04.2018 у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10.04.2018 у справі №808/8972/15, від 16.05.2018 у справі № 826/4460/17, від 23.05.2018 у справі №815/4618/16, від 05.06.2018 у справі № 04/20728/14, від 12.06.2018 у справі №823/378/16, від 13.06.2018 у справах №820/2675/17 та 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У вказаному рішенні Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.

(!!!) Слід окремо наголосити, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори.

Верховний Суд зазначає, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Міністерства юстиції України як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.

Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження  № 11-947апп19).

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів позовної/апеляційної /касаційної скарги.

Отже, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.