Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 766/11232/17, провадження № 61-10813св20 (ЄДРСРУ № 99556095) досліджував питання щодо Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом.

Пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача.

Таким чином, для розірвання вказаного договору з вказаних підстав достатньо встановлення факту неналежного виконання набувачем умов договору.

Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Належним виконанням зобов`язання слід вважати тоді, коли відповідач виконує всі взяті на себе обов`язки за договором.

Правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду) визначені в статті 756 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 756 ЦК України правовим наслідком розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

Згідно із частиною другою статті 756 ЦК України у разі розірвання договору на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов`язки за договором.

За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об`єктом договору довічного утримання.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц(провадження № 61-31938св18).

(!!!) Проте, вказана норма передбачає застосування відповідних наслідків лише у разі розірвання договору довічного утримання.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 310/5175/15-ц (провадження № 61-6666св20).

Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

ВАЖЛИВО: Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18).

Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19 (провадження № 61-11407св20).

Крім того, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач.

Такі висновки щодо застосування положень статей 755, 756 Цивільного кодексу України узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19.

У постанові від 13.05.2021 у справі № 752/818/17 Верховний Суд зазначив, що саме відповідач у випадку належного виконання умов договору має можливість надати відповідні докази цього, оскільки позивач у такому випадку позбавлений об`єктивної можливості надати докази невиконання умов договору, оскільки відсутність дій свідчить про відсутність доказів на підтвердження їх вчинення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17 (провадження № 61-14554св18) зроблено висновок, що «тлумачення пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій».

Відповідно до вказаного набувач вправі припинити договір в судовому порядку тільки в тому випадку, коли через незалежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі, або за інших певних життєвих обставин коли виникнула ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищезазначене, наслідки розірвання договору довічного утримання залежать від підстав його розірвання, однак застосовувати правові наслідки, передбачені частиною другою статті 756 ЦК України набувачем можливо у випадку, якщо одночасно з цим заявлені позовні вимоги щодо розірвання договору довічного утримання у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення.

Матеріал по темі: «Дострокове розірвання договору довічного утримання»

 

 

Теги: договір довічного утримання, договор пожизненного содержания, момент укладання, дострокове розірвання довічного утримання, оподаткування майна, набувач, утримувач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Дострокове розірвання договору довічного утримання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості укладання, виконання, оподаткування та дострокового розірвання договору довічного утримання

16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 490/7474/18, провадження № 61-16535св19 (ЄДРСРУ № 93564654) досліджував питання щодо дострокового розірвання договору довічного утримання.

Статтею 626 ЦК України визначено поняття договору, який є домовленістю двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації (стаття 745 ЦК). У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним.

Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Крім того, податківці вважають, що за своєю правовою природою договір довічного утримання є відчуженням нерухомого майна, що передається у власність другій стороні і для цілей оподаткування податком на доходи фізичних осіб розглядається як продаж такого майна (Лист ДФС від 23.09.2016 №10027/З/99-99-13-02-03-14).

З цього приводу Верховний суд 22 січня 2019 року в рамках справи №826/20498/15, касаційне провадження №К/9901/26037/18 (ЄДРСРУ № 79350483) чітко вказав, що за правилами частини четвертої статті 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, а отже з метою правильного вирішення питання про податковий обов'язок позивача у правовідносинах, щодо яких виник спір, необхідно встановити чи зареєстровано на набувача у встановленому законом порядку право власності на нерухоме майно, відчужене за договором довічного утримання.

(!!!) Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння) передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує в наслідок недієздатності.

Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків.

Отже, договір довічного утримання має деякі особливості: по-перше: майно переходить у власність набувача, проте розпоряджатися таким майном набувач за життя вiдчужувача не може, оскільки при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна; по-друге:  зобов’язання з довічного утримання мають особистий характер та підлягають індивідуалізації, однак  договір може бути укладений на користь утриманця; по – третє: договір носить довготривалий характер та вимагає від набувача постійного і систематичного виконання своїх обов’язків.

Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці.

Таким чином, у договорі довічного утримання обов`язки набувача повинні бути конкретно визначеними сторонами і обмежуватися конкретно визначеними видами догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача та матеріальна вартість яких становить тверду грошову суму на місяць, бажано з урахуванням індексації (28 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 536/2258/17, провадження №61-745св19 (ЄДРСРУ № 85325071)).

Окрему увагу слід приділити моменту укладання такого договору, зокрема моменту перебування набувача у шлюбі.

Так, 03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 185/4316/16-ц, провадження № 61-14825св18 (ЄДРСРУ № 89928838) досліджуючи вищевказане питання наголосив, що системний аналіз зазначених норм цивільного законодавства та положень статей 60, 61 СК України зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем.

Вказаний висновок ще сформований за результатами розгляду справи № 6-2891цс15 де Верховний Суд України прийняв постанову від 13 квітня 2016 року.

У своїй постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 предметом якої також були правовідносини щодо договору довічного утримання, укладеного за час шлюбу, Верховний Суд України доповнив зазначений правовий висновок, викладений у постанові по цій справі правовою позицією про те, що за загальним правилом застосування презумпції згідно зі статтею 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними (27 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/11224/14-ц, провадження № 61-12089св18 (ЄДРСРУ № 80330422)).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (Верховний суд у постанові від 19 червня 2019 року у справі №759/501/17, ЄДРСРУ № 82826783).

Статтею 652 ЦК України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв`язку з виконанням цього договору.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі № 522/3958/19 (провадження № 61-21438св19), від 28 вересня 2020 року у справі № 755/8043/19 (провадження № 61-9943св20).

ВИСНОВОК: Аналіз судової практики свідчить про те, що найпоширенішими підставами для розірвання договору довічного утримання  є: 1) істотне порушення умов договору другою стороною (тому необхідно досконально прописувати всі права та обов’язки у договорі); 2) у разі істотної зміни обставин, якими керувалися сторони в момент його укладання.

 

 

Теги: договір довічного утримання, договор пожизненного содержания, момент укладання, дострокове розірвання довічного утримання, оподаткування майна, набувач, утримувач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов