Право податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повноваження податкового органу стосовно права на апеляційне оскарження судових рішень у справі про банкрутство

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/3338/19 (ЄДРСРУ № 93263302) досліджував питання щодо права податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство.

За висновком Верховного Суду, викладеного у постанові  від 16.07.2020 у справі №910/4475/19, при застосуванні судом норм ГПК України, під час розгляду справ про банкрутство, які містять посилання на Закон про банкрутство, який втратив чинність, з урахуванням  частини 3 статті 3 ГПК України та пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997  № 4-зп  (у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України), з 21.10.2019 підлягають застосуванню  саме норми КУзПБ.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 по справі №907/574/16 підтверджено висновок щодо підсудності господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, майнових спорів, стороною яких є боржник, а також спорів про недійсність правочинів, вчинених боржником з третіми особами.

У статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019, визначено, що учасники у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір; кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Враховуючи, що наведений перелік не є вичерпним, то право на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції мають учасники справи про банкрутство та інші, окрім кредиторів, юридичні особи, а також державні та інші органи, в тому числі й контролюючі органи, які не є учасниками справи, але судове рішення, що оскаржується, безпосередньо вирішує питання про їх права та обов`язки (подібний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2020 у справі  № 904/4681/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 913/266/20, ЄДРСРУ № 93006011).

Приписами статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Забезпечені кредитори зобов`язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

У справі про банкрутство, що здійснюється за загальною процедурою, особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу кредитора - сторони та учасника провадження у справі про банкрутство з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов`язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення.

Матеріал по темі: «Стягнення податкового боргу, що виник після порушення справи про банкрутство?»

Відповідно до правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19, згідно з якими, лише після вчинення всіх передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (стаття 23) чи Кодексом України з процедур банкрутства (стаття 45) дій, прийняття судом відповідної ухвали про повне або часткове (частина шоста статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", частина шоста статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства) визнання його вимог, кредитор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство та повну процесуальну дієздатність (здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, стаття 44 ГПК України) (п. 56.16 постанови).

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд також в постанові від 07.10.2020 у справі № 904/5635/19 (ЄДРСРУ № 92194176).

Верховний Суд звертає увагу, що особи, які подали заяви з грошовими вимогами до боржника, набувають статусу учасника справи - конкурсного кредитора з моменту визнання їх грошових вимог у судовому порядку, що формалізується відповідним судовим рішенням господарського суду (ухвалою). Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.

Більше того, провадження у даній справі про банкрутство було відкрито в порядку загальних норм статті 39 Кодексу України з процедур банкрутства, то контролюючий орган не наділений безумовним правом на оскарження судових рішень у даній справі про банкрутство, а має дотримуватись порядку виявлення кредиторів, визначеного Кодексом України з процедур банкрутства, та довести факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №908/2332/19.

ВАЖЛИВО: В той же час, Верховний Суд зауважує, що перехід боржника до ліквідаційної процедури не перешкоджає податковим органам, вжити заходів щодо перевірки діяльності боржника на предмет наявності (відсутності) у нього заборгованості зі сплати податкових платежів, оскільки податковим законодавством України не визначається стадія процедури банкрутства, у якій така перевірка повинна бути проведена.

У постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 922/2431/17, від 14.05.2019 у справі № 905/1675/18, від 19.05.2020 у справі № 908/2332/19, від 17.08.2020 у справі № 904/4398/19 вже неодноразово була висловлена правова позиція стосовно того, що норми чинного податкового законодавства та законодавства про банкрутство не містять заборони щодо проведення податковим органом перевірки боржника після визнання останнього банкрутом.

Крім того, Верховний суд зауважує, що посилання податкового органу на  постанови Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 908/1782/18 та  у справі № 908/2512/18 не є релевантним, оскільки згадана практика стосується права контролюючого органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство, провадження у яких здійснюється за особливостями, передбаченими статтею 94 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" тобто за так званою "скороченою процедурою" через відсутність процедури розпорядження майном, та правового статусу контролюючих органів у цих справах.

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, якщо податкове управління не набуло статусу кредитора у справі та не є учасником  справи про банкрутство, то й відповідно не має процесуальної можливості оскаржувати судові рішення у справі про банкрутство, якщо не доведе факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Матеріал по темі: «Право податкового органу оскаржувати ухвали у справі про банкрутство»

Теги: оскарження судових рішень у справі про банкрутство, право на оскарження, налоговая, контролюючий орган, податковий орган, не учасник провадження, кредитор, боржник, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий контроль за виконанням судового рішення: оскарження відмови

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальна можливість оскарження ухвали суду, якою відмовлено у задоволенні клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення

07 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 187/279/17 (6-а/0187/4/20), адміністративне провадження № К/9901/23630/20 (ЄДРСРУ № 93336111) досліджував питання процесуальної можливості оскарження ухвали суду, якою відмовлено у задоволенні клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення

У даній справі ухвалою апеляційного адміністративного суду відмовлено у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 299 КАС України у зв`язку з тим, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Приймаючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що законодавець встановив можливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції з позитивним вирішенням питань пов`язаних із встановленням судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах.

Відповідно до ст. 382 КАС України, судовий контроль встановлюється після ухвалення судового рішення у справі (вживається словосполучення "суд, який ухвалив"), слід дійти висновку, що для встановлення судового контролю повинен видаватись окремий процесуальний документ (ухвала) після ухвалення рішення у справі, якщо воно фактично не виконується, і саме судом, який виніс відповідне рішення.

Вказана позиція узгоджується із правовою позицією Великої палати Верховного Суду, викладеною в ухвалі від 20.06.2018 у справі №800/592/17, та правовою позицію Верховного Суду, викладеною в постанові від 18.04.2019 по справі № 286/766/17 та від 04 березня 2020 року у адміністративній справі № 539/3406/17.

Частиною другою статті 293 КАС України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Пунктом 25 частини першої статті 294 КАС України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, зокрема, щодо накладення штрафу та інших питань судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, постановлених судом відповідно до статті 382 цього Кодексу.

Отже зазначена норма не передбачає такий конкретний вид ухвали, як ухвала про відмову у зобов`язанні суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. Проте, у цій нормі зазначено, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали з інших питань судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, постановлених судом відповідно до статті 382 цього Кодексу.

У свою чергу зі змісту статті 382 цього Кодексу вбачається, що вона присвячена саме судовому контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах і в її частині першій вказано, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Таким чином, аналіз положень статей 294, 382 КАС України у сукупності свідчить про те, що до ухвал з інших питань судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, постановлених судом відповідно до статті 382 цього Кодексу відноситься, зокрема, й ухвали про відмову у зобов`язанні суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, а тому вона може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від судового рішення.

Трактування вказаних положень в інший, протилежний спосіб призвело б до ситуації, коли ухвала про відмову у зобов`язанні суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення не могла б взагалі бути оскаржена, оскільки особа, яка з нею не погоджується, - позивач, не має підстав для оскарження рішення по суті справи, так як воно, у цій ситуації, винесене на його користь.

Правова позиція щодо застосування норм права у аналогічних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 11.07.2019 у справі №676/7339/18 та від 26.11.2020 у справі №160/8471/18 (ЄДРСРУ № 93119054).

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судового рішення»

Роз`яснення судового рішення, яке набрало законної сили

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та умови роз`яснення судового рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи при цьому його змісту

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/9109/19, адміністративне провадження №К/9901/24389/20 (ЄДРСРУ № 93268148) досліджував питання щодо роз`яснення судового рішення, яке набрало законної сили.

Відповідно до частини 1 статті 254 КАС України за заявою учасника справи, державного виконавця суд роз`яснює ухвалене ним судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення, шляхом постановлення ухвали.

За правилами статті 254 КАС України роз`яснення судового рішення можливе тоді, коли воно є незрозумілим. В ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення.

Аналіз вищезазначеної норми дає підстави для висновку про те, що роз`яснення судового рішення за своєю правовою суттю є одним із способів усунення його недоліків, яке не передбачає виправлення і постановлення додаткового рішення цим же судом.

Незрозумілість судового рішення означає, що таке рішення містить положення, які викликають суперечки щодо його розуміння та під час виконання. Тобто, це стосується випадків, коли не дотримано вимоги ясності, визначеності такого рішення суду. Невизначеність судового рішення означає, що воно містить положення, що викликають суперечки щодо його розуміння під час виконання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові 30.04.2020 (в рамках справи №22а-11177/08, ЄДРСРУ №89013072).

Відповідно до постанови Верховного Суду від 20.02.2019 (в рамках справи №814/907/16, ЄДРСРУ №79997761) в ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення. Роз`яснено може бути рішення суду у разі, якщо без такого роз`яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення.

Підставою для роз`яснення судового рішення як засобу усунення недоліків ухваленого судового акта є його неясність, невизначеність. Фактично роз`ясненням рішення є зміна форми його викладення таким чином, щоб ті частини судового акта, які викликають труднощі для розуміння, були висвітлені ясніше та зрозуміліше.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30 квітня 2020 року у справі №22а-11177/08 (ЄДРСРУ № 89013072).

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01.09.2020 (в рамках справи №806/984/18, адміністративне провадження № К/9901/35602/19, ЄДРСРУ №91277028) в ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Також, за загальними нормами права, роз`яснення судом ухваленого ним рішення здійснюється насамперед з метою усунення такого недоліку, як незрозумілість судового рішення (наприклад, можливість неоднакового тлумачення висновків суду), що перешкоджає його належному виконанню. Зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення.

Чинним законодавством передбачено механізм надання роз`яснення змісту судового рішення, а не роз`яснення порядку його виконання і така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 08 серпня 2018 року у справі №808/1298/15. Суд не має право роз`яснювати порядок виконання судового рішення.

Ясність судового рішення полягає у логічному, чіткому, переконливому і зрозумілому викладенні змісту рішення. Недотримання цих вимог може ускладнити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Вимога логічності, зокрема, передбачає, що текст рішення має відображати причинно-наслідкові зв`язки у межах речення чи всього документу. Зокрема, мотивувальна частина рішення має відповідати його резолютивній частині.

За загальними нормами права, роз`яснення судом ухваленого ним рішення здійснюється насамперед з метою усунення такого недоліку, як незрозумілість судового рішення (наприклад, можливість неоднакового тлумачення висновків суду), що перешкоджає його належному виконанню. Зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення.

У заяві про роз`яснення рішення зазначається, що саме у рішенні є незрозумілим, в чому полягає неясність рішення, які припускаються варіанти тлумачення рішення, як це впливає на його виконання. Роз`яснення інших частин рішення (крім резолютивної) не має правового значення, оскільки вони не мають обов`язкового характеру.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 814/907/16.

ВИСНОВОК: Отже, єдиним критерієм для роз`яснення судового рішення є встановлення судом факту того, що рішення є незрозумілим, тобто зі змісту його резолютивної частини не можна зробити висновки про обсяг прав та обов`язків учасників справи у спірних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція встановлена Верховним Судом у постанові від 16 липня 2020 року у справі № 619/3407/16-а, від 18 вересня 2020 року у справі №280/5324/19, адміністративне провадження №К/9901/18076/20 (ЄДРСРУ № 91642954), від 01 вересня 2020 року у справі № 806/984/18, адміністративне провадження № К/9901/35602/19 (ЄДРСРУ № 91277028), у  справі №826/17518/15 (ЄДРСРУ № 91277043) та ін.

 

Матеріал по темі: «Суд не має право роз`яснювати порядок виконання судового рішення»

 

Теги: роз'яснення рішення суду, виправлення недоліків судового акту, внесення змін в існуюче судове рішення, судовий акт, межі роз’яснення судового рішення, неправильність виконання, незрозумілість, неясність судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Індивідуальна податкова консультація

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Індивідуальна податкова консультація: порядок надання, застосування та оскарження

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/112/16-а, адміністративне провадження № К/9901/24955/18 (ЄДРСРУ № 93268174) досліджував питання щодо порядку надання, застосування та оскарження індивідуальної податкової консультації.

Підпунктами 14.1.172 та 14.1.172-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом; індивідуальна податкова консультація - роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

Відповідно до пунктів 52.1 - 52.3 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Як передбачено пунктами 53.1 та 53.3 статті 53 ПК України, не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована. Платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій або електронній формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Протягом 30 календарних днів із дня набрання законної сили рішенням суду про скасування наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, або контролюючий орган з урахуванням висновків суду зобов`язані опублікувати узагальнюючу податкову консультацію або надати платнику податків індивідуальну податкову консультацію.

Зміст наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання й повинна містити конкретні роз`яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному колі податкових правовідносин.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо): 1) надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності; 2) має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана; 3) не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування; 4) має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

Окрім цього, отримання платником податківм індивідуальної податкової консультації, зміст якої відповідає нормам діючого законодавства, є юридичним фактом, що є підставою для звільнення від відповідальності платника податку, який діяв у відповідності до наданих такою консультацією роз`яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства.

Така ж правова позиція наведена і в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №813/2617/15, від 18 травня 2020 року у справі №810/2842/16 (ЄДРСРУ № 89295767).

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору, й визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Обов`язковими ж складовими письмової податкової консультації є: опис питань, що порушуються платником податків; обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків; висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №826/2032/16 (адміністративне провадження №К/9901/1883/17), від 22 жовтня 2019 року у справі №520/10111/18 (адміністративне провадження №К/9901/18593/19), від 28 січня 2020 року у справі №804/8131/16 (адміністративне провадження №К/9901/41463/18), від 24 квітня 2020 року у справі № 805/1461/17-а (адміністративне провадження №К/9901/39597/18, ЄДРСРУ № 88909118),  від 18.05.2020 у справі № 810/2842/16 (адміністративне провадження № К/9901/39387/18).

При наданні неякісної та/або незаконної податкової консультації, контролюючий орган порушує право платника податків на отримання інформації про практичне застосування норм законодавства та позбавляє права у вигляді отримання консультації, яка могла б дозволити платнику податків застосовувати норму податкового законодавства певним чином без ризику притягнення до відповідальності.

Слід також враховувати, що індивідуальна податкова консультація не може складатись лише з послідовного цитування нормативних актів і не містити остаточних та чітких висновків. Тобто, індивідуальна податкова консультація не повинна сама по собі давати привід для подвійного тлумачення зазначеного в тексті консультації. Рекомендація стосовно конкретної ситуації, що виникла у платника податків має чітко зазначатись в тексті індивідуальної податкової консультації та не створювати додаткові обов`язки для позивача як платника податків.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 826/27228/15.

Матеріал по темі: «Визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації»

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відповідальність власника ТЗ за шкоду завдану його працівником внаслідок ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Володілець транспортного засобу має нести обов`язок з відшкодування шкоди, завданої її працівником внаслідок ДТП, але…

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  760/28302/18-ц, провадження № 61-12464св20 (ЄДРСРУ № 93171039) досліджував питання щодо відповідальності володільця транспортного засобу за шкоду завдану його працівником внаслідок ДТП.

Вказане узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 426/16825/16-ц (провадження № 14-497цс18), про те, що володілець транспортного засобу має нести обов`язок з відшкодування шкоди, завданої її працівником.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Частиною першою статті 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа,  що експлуатує такий об`єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права.

Не вважається володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).

Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду),  так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків).

21 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/1391/19 (ЄДРСРУ № 91169919) наголошує, що тлумачення частини 1 статті 1172 ЦК України свідчить, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв`язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків. Виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків є виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов`язків працівника.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 21.02.2019 у справі №355/1394/16-ц. Схожі за змістом висновки зроблені і у постановах Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 201/722/18, провадження № 51-5406км19 (ЄДРСРУ № 89578529), від 06.02.2019 у справі №640/4185/15-ц, від 05.05.2018 у справі №910/14685/17.

З аналізу змісту глави 82 ЦК України вбачається, що законодавець розрізняє поняття «особа, яка завдала шкоду» та «особа, яка відповідає за шкоду».

За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі частини першої статті 1191 ЦК набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування.

ВИСНОВОК: Виходячи з наведених норм права, шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок ДТП із вини водія, який виконував трудові обов`язки та на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-108цс13, підтриманою у постановах Верховного Суду від 23 березня 2020 року у справі № 373/1773/18-ц (провадження № 61-17948св19), від 20 листопада 2019 року у справі № 501/2298/16-ц, провадження № 61-31268св18 (ЄДРСРУ № 86103618), від 05 вересня 2018 року у справі № 534/872/16-ц (провадження № 61-11969св18).

Матеріал по темі: «Алгоритм дій водія при ДТП для отримання страхового відшкодування»

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

 

 

Проведення податкової перевірки у разі вилучення «первічки» правоохоронцями

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

У разі вилучення правоохоронними органами первинних документів термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання, а новий наказ на її проведення не видається

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2646/19, адміністративне провадження № К/9901/32570/19, К/9901/5320/20 (ЄДРСРУ № 93170605) досліджував питання щодо порядку дій контролюючого органу у разі проведення податкової перевірки у платника податків у якого правоохоронцями вилучено первинно – бухгалтерську документацію.

Статтею 78 ПК України регламентовано порядок проведення документальних позапланових перевірок.

Згідно з пунктом 78.4 статті 74 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Строки проведення документальної позапланової перевірки встановлені статтею 82 цього Кодексу (пункт 78.6 статті 78 ПК України).

Відповідно до пунктів 85.2 та 85.9 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

У разі коли до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, були вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати для проведення перевірки контролюючому органу копії зазначених документів або забезпечити доступ до перевірки таких документів.

Такі копії, засвідчені печаткою та підписами посадових (службових) осіб правоохоронних та інших органів, якими було здійснено вилучення оригіналів документів, або яким було забезпечено доступ до перевірки вилучених документів, повинні бути надані протягом трьох робочих днів з дня отримання письмового запиту контролюючого органу.

У разі якщо документи, зазначені в абзаці першому цього пункту, було вилучено правоохоронними та іншими органами, терміни проведення такої перевірки, у тому числі розпочатої, переносяться до дати отримання вказаних копій документів або забезпечення доступу до них.

10 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9406/14, адміністративне провадження №К/9901/9022/18 (ЄДРСРУ № 84166384) чітко вказав, якщо терміни такої перевірки переносяться, то контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Практичне застосування зазначеної норми було закріплено в пункті 1.4.7.1 Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної фіскальної служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків, затверджених наказом ДФС України від 31 липня 2014 року №22 (в редакції наказу ДФС від 23 червня 2018 року №398), в якому зазначено наступне:

У разі вилучення оригіналів документів правоохоронними або іншими органами підрозділ, який здійснює (очолює) перевірку, забезпечує підготовку та направлення у той же день письмового запиту до відповідного органу про надання органу ДФС копій зазначених документів або забезпечення доступу до перевірки таких документів.

У запиті зазначаються: перелік вилучених документів, дані протоколу (іншого документа), на підставі якого були вилучені документи, посилання на пункт 85.9 статті 85 Кодексу щодо обов`язку відповідного органу забезпечити протягом 3 робочих днів з дня отримання запиту надання органу ДФС копій документів або доступу його посадовим (службовим) особам до перевірки таких документів.

Новий наказ про проведення перевірки не видається та нові направлення на проведення перевірки не виписуються. У разі якщо терміни, визначені пунктом 44.5 статті 44 Кодексу, достроково скорочуються - видається наказ про поновлення перевірки не пізніше наступного робочого дня, копія якого вручається платнику податків (посадовим особам платника податків або його законним (уповноваженим) представникам) під розписку або надсилається платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 Кодексу.

Після отримання копій всіх вилучених правоохоронними та іншими органами документів або забезпечення доступу до них терміни проведення перевірки поновлюються не пізніше наступного робочого дня, про що видається наказ про поновлення перевірки, копія якого вручається платнику податків (посадовим особам платника податків або його законним (уповноваженим) представникам).

На переконання колегії суддів Верховного суду, оскаржуваний наказ про поновлення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства не можна розцінювати як наказ про призначення нової перевірки й надавати йому правову оцінку на предмет відповідності такого акта вимогам ПК України щодо порядку призначення й проведення перевірки.

ВИСНОВОК: Отже, у разі вилучення правоохоронними органами первинних документів у платника податків, термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання (отримання засвідчених копій), а новий наказ на  проведення податкової перевірки не видається.

Разом з цим, контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Аналогічна правова позиція викладена 25 вересня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/16045/18, адміністративне провадження №К/9901/19079/19 (ЄДРСРУ № 84494323).

 

Матеріал по темі: «На кого покладається обов’язок надання первинних бухгалтерських документів у разі їх вилучення?»

 

Теги: податкова перевірка, вилучення бухгалтерських документів, вилучення правоохоронцями, первинних бухгалтерських документів, наказ на податкову перевірку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Підпис працівника пошти, як доказ отримання судового рішення (ухвали суду)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення факту отримання судового рішення (ухвали), яке сторона намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/2585/20 (ЄДРСРУ № 93170950) досліджував питання щодо доведеності факту отримання копії ухвали суду, яку позивач намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції.

Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановлювати відповідні процесуальні строки, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Верховний Суд в частині строків звернення до суду з позовом (апеляційною/касаційною скаргою) неодноразово вказував (зокрема, постанова від 15 квітня 2020 року у справі №  15/2973/18, постанова від 22 квітня 2020 року у справі №  811/1664/18, постанова від 23 липня 2020 року у справі № 620/3811/19, постанова від 07 жовтня 2020 року у справі № 240/6005/18, постанова від 24 січня 2020 року у справі №240/8823/19), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлення строків звернення до суду має на меті дисциплінування учасників судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених процесуальним кодексом, певних процесуальних дій, натомість дана мета не може перешкоджати основній меті здійснення справедливого судочинства.

Поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Питання доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі «Іліан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

На переконання суду в питаннях оцінки поважності причин пропуску строку звернення до суду, необхідно уникати вияву надмірного формалізму, що може розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, правила надання послуг поштового зв`язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.

У пункті 99 Правил зазначено, що рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, … які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об`єкті поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім`ї за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв`язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу.

Оформлення цих поштових операцій визначено у пункті 105 Правил, яким передбачено, що для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред`явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач.

У пункті 106 Правил передбачено, що під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище.

На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище.

Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи.

Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.

ВАЖЛИВО: З наведених норм можна дійти висновку, що загальний порядок фіксації та оформлення вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає встановлення особи одержувача та зазначення на бланку повідомлення про вручення його прізвище. Цей запис вносить працівник поштового зв`язку.

Натомість для вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто" або "Судова повістка" на бланку повідомлення розписується та зазначає прізвище одержувач (а не працівник поштового зв`язку).

Отже, особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками «вручити особисто» та «судова повістка» та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, податкового повідомлення-рішення.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а, 222/1402/16-а, 813/1517/16 та підтриманий Верховним Судом від 20 березня 2019 року у справі №222/1402/16-а (ЄДРСРУ № 80606979) та 18 лютого 2020 року у справі № 520/3945/19, адміністративне провадження №К/9901/23674/19 (ЄДРСРУ № 87683061).

Крім того, у контексті застосування норм Правил надання послуг поштового зв`язку, Верховний Суд у постанові від 13 червня 2018 року по справі №820/6755/16 зробив такі правові висновки:  «... відносини між оператором поштового зв`язку, який доставляє лист, та адресатом (позивачем), перебувають поза контролем відправника (відповідача). Відправник не знає і не може знати хто саме та за яких обставин отримає поштове відправлення і чи отримає взагалі. У зв`язку з цим, відправник не може відповідати за доставку кореспонденції. Водночас, у разі доставки рекомендованого відправлення, на адресу відправника повертається повідомлення про вручення. У разі повернення повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення з відміткою про доставку (вручення) відповідному адресату за належною адресою, презюмується, що воно отримано уповноваженою особою ...».

Таким чином, перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв`язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками «Укрпошти» своїх службових обов`язків у даному випадку презюмується або необхідно надати докази протилежного (наприклад, квитки про виїзд з території міста чи країни або інші докази, які свідчать про відсутність отримувача за адресою, вказаною в повідомленні про вручення поштового повідомлення).

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголосив, що особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками вручити особисто та судова повістка та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, ухвали суду, податкового повідомлення – рішення і т.і.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а (ЄДРСРУ №80481068) , 813/1517/16 (ЄДРСРУ № 80580104).

 

P.s. Між тим, 23 жовтня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 211/5641/18, адміністративне провадження № К/9901/6660/20 (ЄДРСРУ № 92385127)  звернув увагу, що в позовній заяві позивач, крім поштової адреси, зазначив номер засобу зв`язку (мобільний номер телефону, електрону пошту), проте суд першої інстанції, отримавши конверт (поштове відправлення), якій повернувся з зазначенням причини «адресат відсутній», не сповістив позивача за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 КАС України щодо повідомлення скаржника про залишення позовної заяви без руху.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019   року у справі № 1340/5463/18 та від 30 березня 2020 року у справі № 240/2765/19.

А  тому, Верховний суд вважає, що суд нижчої інстанції не дослідивши причини повернення рекомендованого повідомлення про вручення судового рішення, несповістивши позивача за допомогою інших засобів зв`язку про залишення позовної заяви без руху, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви.

Матеріал по темі: «Повістка про виклик до суду апеляційної інстанції»